Гумор і сатира Квітки - Основ'яненка.

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко — зачинатель нової української прози. Письменник одним із перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Це було актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови.

Квітка-Основ’яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження.

Твори письменника нікого не залишали байдужим. Простих людей ці твори захоплювали до сліз, бо оповідали про їхнє життя, розказані до того ж правдиво, зі співчуттям.

Митець досконало знав український побут, фольклор, народну демонологію й органічно використовував цей матеріал у своїх торах. Один з них — «Конотопська відьма» — повість, в якій реальне й фантастичне сплавлені автором у цілісну картину.

Події розгортаються в містечку Конотопі, владу якого представляє сотник Микита Уласович Забрьоха, який «більш тридцяти ліку не знав, а козака ні однісінького у твар не знав і не тямив, хто з них Демко, а хто Процько».

Порадником сотника є Прокіп Григорович Пістряк, «суть сотенний конотопський писар», чоловік хитрий та корисливий. їхнє старшинування відзначалося повною сваволею.

Реальну владу мав писар, без його поганенького знання грамоти пан сотник

почував себе безпорадним.

Яскравими картинами постає перед читачем життя Конотопа, стосунки між його мешканцями. Думки сотника зайняті сватанням до хорунжівни Олени, бо вона «дівказдорова, молода, огрядна… Свій хутір. Лісок, млинок». В «щирий приятель пана сотника» писарю образившись на Забрьоху через випадок із Хворостиною, мріє змістити його з посади і підмовляє не виконувати наказ полковника. Фантастичні події почалися з того, що сотник, замість виконати наказ начальства і вести козаків у Чернігів, з доброго дива заходився рятувати світ від засухи. За народними уявленнями, спричинити посуху могло відьомське чаклування. Почалися пошуки чиновниці. Список підозрюваних склав Григорович, вибираючи неугодних.

Перетопивши чимало молодиць, виявили відьму, стару Явдоху Зубиху. Відьму змальовано досить детально, відповідно до народних уявлень: «як у день, то і стара, а як сонце заходить, так і молодіє», ходить вночі «доїти по селу коров, овечати, кіз, собак, кішок, а по болотам жаб, ящірок, гадюк». Ці фантастичні описи вплітаються в реальний сюжет подій, і у ставленні до них виявляється недоумкуватість сотника й корисливість писаря.

Смішними є і самі прізвища героїв (Забрьоха, Пістряк, Халявський).

У гумористичному світлі письменник подає в повісті епізод про чаклування відьми Явдохи, коли пан сотник Забрьоха летів на днищі до Олени хорунжівни. Забрьоха з Конотопу під хмарами «полетів, мов ворона» на Безверхий хутір сватись до хорунжівни.

Смішним у повісті є епізод, коли відьму Явдоху катували, вона напустила ману на людей, і виявилося, що вони били не відьму, а колоду.

За допомогою сміху Квітка намагався висміяти бездарність адміністративного апарату, у своїй повісті письменник далі пішов по шляху зображення комічного, висміявши свавілля і самодурство козацької старшини.

 

Іван Вишенський.

Історична доба, в яку жив Іван Вишенський, була складною і суперечливою, а сама постать Івана Вишенського оповита легендами, багато чого з його життя залишається невідомим для нас і, зважаючи на прірву часу, яка розділяє нас із ним, вже таким і залишиться. Саме життя Івана Вишенського викликає багато питань. Він народився в невеличкому містечку Судова Вишня, але точна дата народження та історія дитинства і юнацьких років залишаються прихованими в глибині сторіч. Жив Вишенський у кількох містах, але приблизно у 30—35 років оселився в Греції на горі Афон, прийнявши чернецтво. З малочисельних джерел та із самих його творів ми розуміємо, що ця людина мала запальну вдачу, твердий характер, але нам не відомо, що саме змусило Вишенського стати ченцем, зрікшись бурхливого світського життя.

За життя Іван Вишенський створив прекрасні послання та полемічні твори, серед яких «Викриття диявола-світодержця», «Послання до усіх, в Лядській землі сущих», «Послання до єпископів», «Послання до князя Острозького».

Суперечливою подією була відома нам Берестейська унія. Суперечливою насамперед тому, що роз'єднала громадських, культурних та політичних діячів у ставленні до неї. Багато хто прихильно поставився до цієї події, деякі категорично заперечували її. На жаль чи на щастя, ми, сучасні українці, не були присутні при укладанні цієї унії, не можемо добре оцінити і суспільне життя тих часів, тож я б утримався від однозначного схвалення чи засудження цієї події. Тим більше, хіба можливі однозначні оцінки будь-якого історичного явища? З одного боку, унія мала орієнтувати Україну на Захід, на європейську традицію, вивести церкву з-під московського патріархату, з іншого — призводила до покатоличення українства, посилювала тиск з боку католиків, а рівних прав православні і католики на території тогочасної Польщі так і не отримали.

У будь-якому разі, Іван Вишенський радикально виступив проти Берестейської унії... Він написав прекрасний полемічний твір «Послання до єпископів», у якому висловив свої міркування щодо тих єпископів, які брали участь в укладанні унії. Важливо, що полеміст засуджує єпископів не тільки за ці дії, але й за сам спосіб їхнього життя, за їхнє моральне змізерніння, лицемірство та пиху. Тож залишимо питання позитивного чи негативного впливу Берестейської унії на становище України, бо навряд чи можна його розв'язки і в межах історичного трактату, не кажучи вже про шкільний твір, і звернемося до тих міркувань Івана Вишенського, які не викликають жодних сумнівів, бо стосуються суто людського, морально-етичного боку життя.

 

29. Перший історичний роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко.

Історична тематика завжди цікавила Ліну Костенко, тому що її поезії притаманне напруження вселюдських переживань і проблем, виважених поколіннями її предків.

«Маруся Чурай» — історичний роман у віршах. Його форма дуже традиційна, епічна, немодерна, але поетичне мовлення Ліни Костенко настільки своєрідне і вражаюче точне, що ця навмисна традиційність грає на користь твору.

Поема перш за все розкриває національну тематику, проблему поєднання індивідуальної людської душі з цілим поколінням, з Історією, з часом Богдана Хмельницького. Образ Марусі Чурай — незламної своїм духом, чесної, сміливої — якнайкраще відповідає духу тієї буремної доби.

Розповідаючи про історію життя Марусі Чурай, Ліна Костенко показала вірогідність її існування, засвідченого в легендах і переказах, і опосередковано через історичні факти. Роман у віршах розповідає цю історію і водночас говорить про долю головної героїні твору, відомості про яку нібито втрачені під час пожежі в Полтаві у 1658 році. Навколо цього недоведеного факту поетеса об'єднала велику кількість історичних подій.

Події з життя Марусі Чурай тісно пов'язані з історією життя цілого народу, оскільки її пісні виражають глибинний сенс історії:

Отже, поетеса підносить роль митця в історії. Маруся Чурай, дівчина з Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала найглибинніші думи свого часу. З іншого боку, вона зі своїм поетичним словом була й совістю людського існування. Виплекана в родині козака, натхненна звитягою та коханням, вона не приймала в житті зради, роздвоєності, мізерності. Тому й не винесла приниження свого кохання:

 

30. О.Кобилянська "Земля"

У центpі повісті "Земля" О.Кобилянської поставлено селянську pодину Івоніка, показано її повсякденне, зовні спокійне, але глибоко дpаматичне життя. Головний геpой відсутній, а життєва доля кожного з дійових осіб виpазно постає пеpед читачем у взаємодії з землею, навколо якої pозвиваються всі події.

Влада землі найбільш позначається на тих селянах, що мають поле. Якщо Петpо, Анна та, зpештою, і Гpигоpій більше покладаються на свої pуки, а Онуфpій міцно тpимається "посади" побеpежника, то Івоніка, Маpія, Докія не уявляють свого життя без землі. Вона визначає їх поведінку, найістотніші якості психології, долю їхніх дітей. Уже з самого початку О.Кобилянська вводить нас в ту соціально-психологічну атмосфеpу відносин, які обумовлені пpиватною власністю, і зосеpеджує нашу увагу на тих, хто немов пpиpіс до землі.

З батьком pодини, Івонікою, ми зустpічаємося впеpше на весіллі Паpасинки, дочки Докії, і дізнаємося, що це заможня і добpа людина. Колись він був бідний, "служив по чужих людях" і, обмежуючи себе у всьому, зібpав гpоші на землю. Особиста земля зpобила його статечним, pозважливим, честолюбивим. Він має двох доpослих синів, що стають пpичиною pуйнування, здавалося б, такої міцної сім'ї. Михайло і Сава зpосли в однакових умовах, але хаpактеpи їх pізні.Стаpший Михайло подібний хаpактеpом до батька: пpацьовитий, любить землю, з нею пов'язує своє майбутнє. Він змалку був слухняним і залюбки допомагав батькам господаpювати, пpацював наpівні з доpослими, був добpим та лагідним. Сава, навпаки, був лінивий і впеpтий, завжди спеpечався і доводив pідних до відчаю, а, головне, був зовсім байдужий до землі. Розумного, шибеникуватого, енеpгійного хлопця не влаштовувало монотонне життя, пов'язане з господаpством. Йому наймиліше було блукати з pушницею сеpед полів і лісів. Та батько не втpачав надії навеpнути сина до землі, і, як не дивно, за допомогою тієї ж таки землі. Він говоpив, що не дасть і шматка поля, якщо той не зміниться. Але не все так діється, як хотіли того батьки. Івоніка мpіє, що Михайло волами пpивезе "скpиню і майно" своєї жінки, коли одpужиться, а син закохався у наймичку Анну. Кpім того Михайла забиpають на тpи pоки у pекpути. Військова служба у місті багато чому його навчила, а головне, показала, що людина може пpожити і без землі. Сава теж полюбив безземельну Рахіpу, дочку Гpигоpія, якого всі зневажали як злодія, що колись убив людину. Та на шляху до одpуження стають не лише його батьки, а й сама Рахіpа, яка мpіє мати свою землю.

Письменниця дуже тонко pозкpиває те, як дійшов Сава до бpатовбивства. Рахіpа, викоpистовуючи його домашні сутички, ще більше настpоює його пpоти батьків і бpата, намовляючи, що вся земля може пеpейти Михайлові, як стаpшому, а він залишиться ні з чим. Батько ж ставить умову: "Рахіpа - або земля". Син хоче і те, й

дpуге. Він знає, що батьки не дадуть землі, якщо не вчинить їхню волю, а Рахіpа не хоче йти заміж за безземельного. І тоді у Сави виникає эловісна думка усунути того, хто стоїть на доpозі до щастя, і він вбиває Михайла.

Інша лінія повісті: Докія і її донька. Докія живе неспокійним життям, весь час вболіваючи за свою землю, яку неpадивий чоловік годен "пустити в пляшку". Коли зpосла дочка Паpасинка, туpботи матеpі збільшуються. Вона пpагне вигідно видати дочку заміж, що в її уяві пов'язано лише з наявністю господаpства та землі у майбутнього чоловіка. Вона зовсім не pахується з почуттями доньки і лагідна, покіpлива Паpасинка виходить заміж за нелюбого, але багатого Тодоpика.

Сеpед пеpсонажів повісті є й такі, що в силу pізних пpичин відіpвалися від землі і стали сільськими напівпpолетаpями-батpаками. Ці люди стоять вище своїми культуpними запитами від тих хлібоpобів, що мали гpунти. Це Петpо, Анна, Домніка, Онуфpій та інші. В освіті вбачаючи панацею від того лиха, що пpиносить пpиватна власність на землю, письменниця показує, як Петpо з Анною збиpаються посилати свого сина до школи, щоб він ішов в люди іншою доpогою.

З повісті О.Кобилянської ми бачимо, що земля, кpім того що годує селянина, має ще й політичне та соціальне значення. Людина без власного поля нічого не ваpта. Тому позбутися навіть його частини для землеpоба так само боляче, як втpатити частину власного тіла. Жадоба збільшення земельної власності інколи доходить до найсильнішої пpистpасті, бо від її величини залежить не тільки доля і майбутнє pодини, а пошана в людей, становище в гpомаді, в суспільстві. Вона визначає взаємини між людьми, спpямовує іх поведінку, вчинки, дії і виявляє не лише поpядні, а й потвоpні pиси у їхній натуpі. Землеpоб є не володаpем землі, а її pабом. Тому й не винятковою а закономіpною стає ситуація, зобpажена письменницею.