Возвеличення внутрішньої краси людини в байках Г.Сковороди

Що ж до щастя, то як буде показано нижче, воно пов'язане не із задоволенням все зростаючих матеріальних потреб, а з радістю праці.

Існуючий же світ Сковорода характеризував в одному трактаті як: "світ є бенкет скажених, торжище що хитаються, море що хвилюються, пекло що мучаться", а в іншому, як: "світ є море що топляться, країна є виразкою прокажених, огорожа лютих левів, острог приваблених, торжище блудних, піч, роспаляюча пристрасті, бенкет скажених, хоровод п'яно-навіжених, і не протверезяться, поки не втомляться, стисло сказати, сліпі за сліпим в безодню грядущі".

Можливість подолання людиною моральних вад Сковорода зв'язує не із зовнішніми обставинами, а з внутрішніми якостями людини. Взагалі науку про людину Сковорода вважає вищою з всіх наук. Людське щастя він розглядає тільки через призму внутрішньої натури людини. З філософії Сковороди слідує, що внутрішня натура, в кінцевому результаті, виражається через взаємодію з певним виглядом праці. Тема "спорідненої праці" - ця одна з самих найважливіших тем, що розвиваються Сковородою. Ця тема перейшла з його байок в філософію і досягла такої висоти, що придбала значення загального принципу, що визначає не тільки людське щастя, але навіть значення людського буття.

Застосовуючи філософію двох натур і трьох світів до людини, Сковорода робить висновок, що людина здійснює прекрасні вчинки і щаслива тільки тоді, коли вона погодить свою поведінку і образ життя зі своїми природними схильностями. Г.С. Сковорода стверджував, що головною метою людського життя є філософія, бо голова справ людських є дух його - думки, серце; філософія прагне дати життя нашому духу, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Тут погляди філософії і релігії збігаються, адже Біблія теж вчить, як зробити благородним людське серце. Але у розумінні Сковороди Біблія не базувалася на одкровенні, а у його філософії було мало християнсько-релігійних догм. Тому Сковорода був релігійним мислителем, і в той же час - філософом, тому що метою свого життя ставив тільки пошук істини.
Г. Сковорода вважав, що сутність речей не лежить на поверхні, її не можна пізнати безпосередньо органами відчуття. Справжнім пізнанням є тільки пізнання внутрішньої суті, "закономірності", "натури", тобто пізнання істини. На думку мислителя, істина конкретна, джерелом пізнання є досвід, істина так само нескінченна, як і природа, вона розширюється і поглиблюється разом з розвитком наших знань, науки і практики. Мабуть, саме ці переконання спонукали його зробити філософію своїм життям, а другу половину свого життя присвятити саме пошуку істини.
Основною проблемою філософії Сковороди є людина, її щастя включно з шляхами його досягнення. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, яка формально укладається в один рядок, і полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів".
Роздуми Г. Сковороди спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Він шукає відповідь на складні життєві питання – хто така людина, який зміст її життя, для чого ми приходимо у цей світ, які основні грані людської діяльності. Філософ шанував людину праці і його твори пронизані ідеєю, що праця є найвищою моральною чеснотою людини. Справжнє щастя, підкреслював він, полягає не в багатстві або плотській насолоді, не в марній славі або честолюбстві, а в розумному задоволенні матеріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, в гармонійному поєднанні того, що задовольняє внутрішні духовні вимоги людини, і того, що служить інтересам загалу.
Г. Сковорода був прибічником ідеї соціальної рівності («нерівної рівності») як рівності людей за природою; виступав проти станової нерівності; критикував феодальні порядки; паразитизм, неуцтво, брутальність та лицемірство тих, хто живе за рахунок праці інших.
Він закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Г. Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять.
На думку Григорія Сковороди, саме “філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові усього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.
Ця провідна теза про єдність філософії і життя скеровувала його роздуми до релігійної і моральної проблематики. Хоча учення Сковороди не виглядає завершеною системою, але всі його філософування побудовані на принципі пропагування того істинного шляху, який би допоміг людині стати щасливою. Тобто, основною особливістю філософії Сковороди є її практична спрямованість.
Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання, що відображені в гаслах – “пізнай себе”, “поглянь у себе”. Філософ вважає, що найважливішим у людині є її душа, або як він називає “серце”, із якого виходять і думки, і бажання, і почуття. Як релігійний філософ, Сковорода в центр усієї філософії ставить ідею бога, але ототожнює його із “природою”, “натурою”. Теорія самопізнання спрямовує людину до пізнання цієї божественної сутності.
Важливою складовою філософії Сковорода є теза про двоїстість у всьому: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бог, матерія і форма, старе і нове, явне і таємне.
Розшифровка існування "двох натур" слідує безпосередньо з трактату "Про Бога": "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог.. у стародавніх [людей] Бог звався “розум всесвітній”. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина.. Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …".[7, Том І]
Видиме і невидиме нерозривно пов’язані між собою, адже матеріальний (видимий) світ існує всюди, але так само всюди існує і невидимий світ. Але в основі всіх речей, їх діяльності, як вважав Сковорода, лежить невидима натура (Бог, дух). Цю думку він розкриває у філософському творі “Нарцис” (1767), де пише, що невидимість “першенствує” в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. Вона всьому є основою, початком, а сама — без початкова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю.
Отже, у працях Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру чи просто натуру, а й закономірність, що лежить в основі існування матеріального світу.
Видима натура, або твар, у творах Сковороди має протилежне за своїм змістом значення і означає світ речей, тобто все матеріальне. На думку філософа, існування в усьому двоїстості — невидимого (Божого) і видимого (матеріального) робить неможливим зникнення будь-чого безслідно.
Але філософ розглядає й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». «Крізь любов та віру людина пізнає себе», — твердить Сковорода. Пріоритет тези «пізнай себе», як відомо, належить Сократу. Але у Сковороди було новим для філософських вчень теза про необхідність пізнання природи людини у таких її вимірах як віра, надія, любов. Поняттями, протилежними любові та віри у Сковороди є сум, туга, нудьга, страх. Вони позбавляють людину здоров'я і роблять її душу приреченою на слабкість. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорукою здоров'я людини є її радість, так званий кураж.
Він формулює один із важливих постулатів свого світорозуміння: до життя не можна підходити як до чогось готового, повністю заданого зовнішнім середовищем. Його треба будувати самому на філософських засадах. Через філософію треба досягти не просто істини буття, а буття в істині. Разом з тим, буття в істині Сковорода розглядав стосовно мудреця, а не соціальних колективів. Але і в такому розумінні він наближає усвідомлення філософії як практичної системи життєвої орієнтації. Це якісно відрізняло українського мудреця від багатьох європейських філософів того часу.
«Подивись на світ цей,- писав він. - Поглянь на рід людський. Адже він є книга...» Тобто у розумінні Сковороди життя є книгою, яку треба не лише читати, а і писати. Життя твориться, як філософський трактат, хоч воно і не пристосоване до бібліотечних полиць, де стоять запліснявілі од старості фоліанти, проте має загального з ними родича - невидиму основу існування, ідеї добра, краси, істини, за якими пишуться книжки і гортаються сторінки власного життя. [4]
Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.