Зміст і художня своєрідність «послання до єпископів » І. Вишенського. Прочитати уривок напам’ять.

Послання адресоване архієпископові Михайлові, єпископам Потієві, Кирилові, Леонтіеві та Ін., які в 1596 р. проголосили унію православної церкви з католицькою з метою відділити українську православну церкву від Московського патріархату і повернути П’ в бік Західної Європи.

Більшість віруючих на чолі з князем Костянтином Острозьким унії не підтримали. Іван Вишенський вів непримиренну боротьбу, з уніатами. На початку твору автор саркастично висміяв Берестейську «гадючу» угоду, чим посприяв посиленню розколу української церкви на дві ворогуючі конфесії. У творі єпископи зображені як жорстокі феодали, які селянський «труд і піт кривавий поїдають».

Автор став на бік тих, хто в суспільстві «гнані й опльовані, биті й повбивані»; засуджує єпископів за їхнє зневажливе ставлення до простих людей.

Письменник виносить вирок: такі єпископи – не духовні ватажки для народу, а «мучителі», бездушні «ідоли», «вовки».

У своїх творах Іван Вишенський виступає на захист трудівників, протестує проти соціальної нерівності. Письменник не закликає до збройної боротьби проти Ватикану і шляхти, але пробуджує національну свідомість українців, їхню людську гідність, прагнення лравди й волі.

Послання пишеться у відповідь на "Оборону згоди з латинським костьолом та вірою, що Риму служить", яке підписали архієпископ Михайло, єпископи Потій, Кирило, Діонісій і Григорко, представники вищого духовенства, що погодились на унію — об’єднання католицької та православної церков.

Він називає їх унію — "гадючою унією", дивується, чому вони вважають себе святими, хоча нічого для святості не зробили.

Вишенський шукає "Євангельського сліду", який веде до пізнання та допомагає правити людьми. Для цього треба пройти п’ять ступенів. Перший — віра христова, другий — виконувати заповіді, третій — зректися самого себе, четвертий — зректися господарства, друзів та батьків, п’ятий — остаточна убогість, треба роздати все своє. Але тільки ті, у кого увійшов Дух Святий, можуть стати справжніми священиками. Всі інші тільки вважають себе святими.

Автор запитує, чи виконують єпископи всі п’ять ступенів. Виявляється, що не виконують. Навпаки, вони визискують зі своєї пастви. Ніхто з них не допомагає бідним, але користується їхньою працею.

Не покидають вони своєї хати, не зрікаються себе, не роздають своє майно. То чому ж вважають себе святими?

Наприклад, Іпатій Потій раніше мав лише чотирьох слуг та бідний одяг, а тепер має аж десятьох прислужників та дуже багате вбрання. Те саме й інші.

Як же ці люди можуть вчити інших вірі святій? Бідні хлопи кращі за них для Бога, бо нічого не мають і не розкошують так, як єпископи.

Твір складається з двох частин, має чітку композиційну будову. Перша частина — викриття нечестивого життя єпископів, друга — полеміка з уніатами та католиками.

Питання об’єднання церков, проблема різниці між католицькою і православною церквами набували в той час не тільки релігійного, але й політичного забарвлення, оскільки через релігійний вплив відбувалося підкорення політичне та культурне.

Зміст і художня своєрідність твору І.Вишенського «Обліченіє діавола- миродержца»

Особливе місце у творчій спадщині Івана Вишенського посідає філософський діалог «Обліченіє діавола-миродержца» («Викриття диявола-світодержця»). Це своєрідна авторська сповідь, декларація життєвого і творчого кредо. Визначальну і надто несподівану як для нашого письменства тієї доби прикмету «Викриття...» зауважив І.Франко: «Концепція сього твору є, так сказати, наскрізь ліричною (тобто суб'єктивною, особистою. - В.П.), без жодної науки для других».

На ідею, яку автор розгорне в тексті, вказує вже - євангельська оповідь про спокушення дияволом Ісуса Христа у пустелі: вивівши Спасителя на високу гору і показавши йому всі царства та їхню славу, диявол запропонував: «Це все тобі дам, якщо впадеш і мені ти поклонишся!» На що Ісус відповів: «Відійди, сатано! Бо ж написано: Господові Богові своєму вклоняйся і служи одному йому»

Удавшись до такої алегорії, письменник відобразив власну внутрішню боротьбу розуму і почуття, пов'язану з переходом од світського до аскетичного життя на Афоні (на чужині, «в пустелі»). Хоча світ «слави, розкоші, багатства» постає в описі диявола дуже привабливим, мандрівець («странникь»), тобто ліричний герой І сам автор, пункт за пунктом відкидає цей світ, розуміючи його огидність і тимчасовість. Примарним земним спокусам він протиставляє свою високу мету. поклонитися і послужити Богові. Отже, зовнішній конфлікт вирішується легко й однозначно.

Значно важче героєві розв'язати конфлікт внутрішній: переконати себе в тому, що правильно чинить. Цей конфлікт справді напружений і драматичний. З тексту, а ще ясніше з підтексту вгадуємо, що в душі мандрівця точиться тяжка боротьба: чи лишатися йому на Афоні, чи таки повернутися до того життя, де чекає якщо не влада й слава, а родинне щастя. Розум ховається за чернечі закони аскези, але протилежні почуття продовжують боротьбу. І це виявляється у діалозі «голяка-мандрівця» зі спокусником-дияволом - це діалог швидше із самим собою: «Відійди, сатано! Даси мені нині, дияволе, убогому й неславному чоловіку, втіху й похіть тілесну, жону, даси мені дімок і землицю, даси мені смуток і біду, щоб я поховав свій розум у тій забаві, у смутку, серед домашніх, земних та жіночих клопотів. Що ж за пожиток з тієї утіхи й тілесної похоті, коли я утішителя Духа Святого ніколи не сподоблюся вітати у своєму сердечному домі?..Відійди, сатано, щезни й пропади сам із царством своїм звабним! Амінь!»

Ідейний зміст уміло розкривається через плетиво образів.Основний образ «Викриття...» - алегорія боротьби душі й тіла, божественного і мирського, праведності й гріха. Відповідно вибудовуються дві протилежні системи образів.. Образ «нинішнього віку» має такі вияви: «слава, розкіш, багатство». Усе це конкретизується, «оживлюється» у дрібніших деталях: папа, кардинал, єпископ, король, канцлер, гетьман, староста, каштелян8, суддя, воєвода, «для хіті тілесної» - жінка. Усьому тому протиставляється друга образна система: «ученіє Христове», мудрість, «небесний титул», «Божа вічна слава», «похвала ангельських уст», «світло істини», «простота Ісусова», богоугодництво, «небесний Єрусалим».Центральні образи твору «голяк-мандрівець» і диявол - послідовні антиподи. Перший з них, як уже мовилося, співвідноситься з авторським «я», що переживає самостановлення. А диявол має не лише класичні прикмети підступного спокусника, що підбиває на гріх, а й дещо від авторського «я».У світі існує грішне, але і святе (любов до ближнього, до Батьківщини, кохання, народження і виховання дітей). Аскет Вишенський, вдаючись у крайність, ототожнює все у світі з дияволом - щоб легше було цього світу зрікатися. Однак відчуття отого святого у світі примушує якусь частку душі солідаризуватися навіть з уявним дияволом.

Авторські міркування-сумніви яскраво виявляються через мовностильові засоби:

форма викриття, здавалося б, не вимагає саме діалогічної побудови. Однак так озивається внутрішня роздвоєність автора: він сам ставить запитання і сам на них відповідає;

діалог побудований так, що автор ніби окреслює концентричні кола - спочатку в «закладанні» запитань, а потім у «викладанні» відповідей, що ніби дублюють ті запитання, але з точністю до навпаки;

побудова тексту продумана автором до найдрібніших деталей - від першого слова в заголовку «викриття» до «амінь» (кінець). І те останнє слово, наче крапка, остаточне рішення, один раз ставиться після запевнення «Господу... послужу», а вдруге - після прокляття: «Відійди, сатано, щезни й пропади сам із царством своїм звабним!» Усю цю текстову тканину в'яжуть в одну цілість анафори й епіфори («Коли хочеш...» - «Я тобі дам...»; «Відійди, сатано...» - «...послужу»).

Цей твір Вишенського ніколи не втратить актуальності, бо колись, тепер і завжди в майбутньому кожна людина, живучи, мусить постійно вибирати, кому служити: Богові чи дияволу, мусить розрізняти святе і грішне у своїй душі.