Паломницька література часів Київської Русі

У зв'язку з прийняттям християнства на Русі вже в XI—XII ст. стають досить частим явищем подорожі, паломництво до різних релігійних центрів — до Константинополя, афонських монастирів і особливо до Палестини. Імпульсом до таких мандрівок було загалом намагання молодої руської церковної організації укріпити свої сили шляхом спілкування з християнським Сходом. Таке спілкування, безсумнівно, підвищувало авторитет руської церкви й виводило її із стану домашньої ізольованості. Індивідуальними спонуками до мандрівок були і релігійні почуття і звичайна цікавість.

На початку XII ст. у Палестині був ігумен Даниїл, а в кінці того століття ходив до Царгороду новгородець Добриня Андрейкович, який згодом постригся в ченці й став новгородським архієпископом.

Як бачимо, до «святої землі» відправлялися здебільшого люди духовного стану і не рядові, а ті, що займали досить високе ієрархічне становище. Мандрували спочатку люди матеріально забезпечені, які мали можливість утримувати не тільки себе, але й свою «дружину», або слуг. Пізніше серед мандрівників можна зустріти людей і з нижчих, незабезпечених прошарків. Мандрівки були вигідними, бо на шляху мандрівники годувалися подаяннями, а коли верталися на батьківщину, то попадали до числа привілейованих церковних людей. До середини XII ст. цей розряд мандрівників став таким численним, що церква почала приймати щодо них суворі заходи.

Мандрівники до «святої землі» називалися паломниками, пілігримами, або каліками перехожими. Перша назва була присвоєна тому, що вони на спогад про «святі місця» приносили з собою гілку пальми; слово «пілігрим» походить від лат. peregrinus, що означає чужоземець, чужинець; нарешті, каліками перехожими вони називалися тому, що під час мандрування надягали спеціальне взуття, грецька назва якого була «калига».

Паломники, побувавши у «святих місцях», залишали описи своїх подорожей. Так в давній літературі утворився окремий жанр «хожденій». Одним з найдавніших зразків цього жанру є «Житье и хоженье Даниила, Русьскыя земли игумена».

Паломництво Даниїла в Палестину відбулося на початку XII ст., в 1106—1108 pp. Палестина перебувала тоді в руках хрестоносців, на чолі яких стояв єрусалимський король Балдуїн І. З того, що у Даниїла були велика дружина і значні кошти, з тієї уваги, яку виявляв Балдуїн до нього, видно, що Даниїл займав посаду ігумена в якомусь багатому монастирі і був тісно пов'язаний з феодальною аристократією.

У «Хоженьї» подано детальний опис Єрусалима, Віфлеєма, Йордана, Галілеї, Самарії та інших місць, тісно пов'язаних з подіями, про які розповідають і старозавітні, і новозавітні книги «Біблії». Крім цих фактичних даних, дуже цінних для відтворення топографії середньовічної Палестини, Даниїл включає до «Хоженья» багато легендарних і апокрифічних оповідань, до яких він ставиться, звичайно, з цілком наївним довір'ям.

Слід підкреслити, що Даниїл виступає в творі палким руським патріотом. Увагу до себе з боку Балдуїна він — представник Руської землі — приймає як належне і старанно заносить у свій твір усі випадки, коли його самого як «ігумена руського» відрізняють від інших паломників. З дозволу Балдуїна він ставить лампаду над гробом господнім «за вся князи наши и за всю Руськую землю, за вся христиане Руския земли». Взагалі він ніколи не забуває молитись за свою далеку вітчизну і згадує її на всіх етапах подорожі.

«Хоженіє» Даниїла користувалося на Русі великою популярністю і значною мірою передувало утвердженню цього жанру в давній літературі. Широке розповсюдження пам'ятки пояснювалося й тим, що вона була написана мовою, близькою до народної. Пам'ятка дійшла до нас приблизно в ста списках, що відносяться до XV—XIX століть. Топографічні відомості про Палестину подано в «Хоженьї» настільки грунтовно і точно, що з цього боку дана пам'ятка значно перевершує аналогічні описи західних мандрівників. Цим пояснюється видання «Хоженья» Даниїла у XIX ст крім слов'яноруської ще грецькою, німецькою та французькою мовами.

Історія відкриття, публікації та дослідження «Слова о полку Ігоревім»

Слово о полку (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова») — відома пам'ятка літератури стародавньої Русі, героїчна поема кінця XII ст, одна з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури. В основі сюжету — невдалий похід руських князів на половців новгород-сіверськогокнязя Ігоря Святославича в 1185 році. «Слово» було написано в кінці XII століття, невдовзі після описуваної події (часто датується тим же 1185 роком, рідше 1-2 роками пізніше). Перейнятий мотивами слов'янської народної поезії з елементами язичницької міфології, за своїм художнім мови та літературної значущості «Слово» стоїть у ряді найбільших досягнень середньовічного епосу. Оригінал твору відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком уПетербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії О.Ф. Малиновського і М. Бантиша-Каменського^[1]. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року.

Переклади і переспіви «Слова» існують багатьма мовами світу, а найбільше українською і російською. Українські віршовані і прозові переклади «Слова» дали: Іван Вагилевич (близько 1836, друкований 1884), Б. Дідицький (язичіем, 1849), М. Максимович (1857), С. Руданський (1860, друкований 1896), Юрій Федькович (1866, 1902), Іван Франко (1873, 1952), О. Огоновський (1876), Панас Мирний (1883, 1896), О. Партицький (1884), М. Чернявський (1894), Іван Стешенко (1899, 1967),К. Зіньківський (1907, 1967), Василь Щурат (1907, 1912), М. Грушевський (1923), П. Коструба (1928), М. Грунський (1931), Микола Матіїв-Мельник (1936), С. Гординський (1936, друга ред. 1950), Наталя Забіла (1938), Володимир Свідзінський (1938), Максим Рильський (1939), Іван Огієнко (1949), М. Аркас (1951),Леонід Махновець (1953), О. Коваленко (1954), М. Кравчук (1968). Переклади і переспіви окремих фраґментів «Слова…», зокрема «Плачу Ярославни», далиМ. Шашкевич (1833), Тарас Шевченко (1860), В. Мова (Лиманський, 1893), Б. Лепкий (1915) і багато інших українських поетів.

Перший російський віршований переклад «Слова» дав І. Серяков (1803), після нього «Слово…» перекладали: В. Капніст (1809), В. Жуковський (1817 — 19), М. Делярю (1839), Л. Мей (1850), М. Гербель (1854), А Майков (1869), Е. Барсов (1887), К. Бальмонт (1929), С. Шервинський (1934), Г. Шторм (1934), І. Новиков (1938), В. Стеллецький (1938), М. Заболоцький (1946), А. Юґов (1950), С. Ботвинник (1957), М. Риленков (1962). Білоруською мовою переклав «Слово…» Янка Купала (1919 прозою, 1921 віршем).

Польською мовою «Слово…» перекладали: Ц. Ґодебський (1821), С. Красинський (1856), Б. Лепкий (1899), Ю. Тувім (1927, 1944); чес.: В. Ганка (1821), Ф. Кубка (1946), А. Сарва (2008) й ін.; сербською: I. Хаджевич (1842), І. Шанкович й ін.; словінською М. Плетершник (1865); болг. Р. Жинзифов (1863), Л. Стоянов (1954). Перший німецький переклад дав А. Коцебу вже 1800, далі «Слово…» перекладали: Й. Ріхтер (1803), Ф. Боденштедт (1861), Р.М. Рільке (1904). Н. Маєр (1933); англійською перекладали: Л. Вінер (1902), Л. Маґнус (1915), Ч. Кросе (1948), В.В. Набоков (1950), В. Кірконнелл і К. Андрусишин (1963) й ін.; о: Н. Бляншер і Екстейн (1823), Ф. де Берґон (1878), Н. Кульман і М. Бегаґель (1937), А. Ґреґуар (1945); італійською: Д. Чамполі (1911) і Е. Ґатто (1928); іспанською: Я. і Р. Майкелі (1949); данською: Т. Лянґе (1888); угорською: С. Рідль (1858) і Г. Стрипський; єврейськими (іврит та ідиш): С. Мендельсон (1875), Давид Гофштейн й І. Фефер (1938), Кушніров А., монгольською — Худогійн Перлее, молдовською — Г. Менюк, фінською — Я. Ругоєв. Є переклади «Слова…» також:абхазькою, башкирською, вірменською, грузинською (окремі розділи переклав М. Леонідзе), казахською, карельською, татарською, узбецькою й ін. мовами.

Історичну п'єсу на тему «Слова…» під назвою «О полку Ігоревім» написав Гнат Хоткевич (1926). Для театральної інсценізації «Слова…» опрацював Григор Лужницький. Сюжети «Слова…» використані в опері І. Бородіна «Князь Ігор», у композиції М. Лисенка «Плач Ярославни». В образотворчому мистецтві відомі твори на теми «Слова…» Ю. Нарбута, П. Холодного (старшого), О. Кульчицької, В. Васнецова, В. Фаворського, П. Андрусова, Я. Гніздовського й ін.; у театрі — А. Петрицького, у скульптурі — А. Павлося, Б. Мухина, у вітражі — Л. Молодожанина.

Питання про час написання «Слова о полку Ігоревім» та про його авторство

Існує певна переконаність, що «Слово…» написав учасник чи свідок походу. Хоча хто він, на сьогодні вважають невідомим. Так, наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написав великий київський князь Святослав, бо й «золоте слово» цього героя, й ідейна позиція автора збігаються. Дехто з науковців приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають за автора легендарного Ходина, ім'я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам'ятки є київський тисяцькийПетро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же — чернець Вишатич. Але найпереконливішою треба вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор «Слова…» не хто інший, як брат княгині Ярославни, — галицький князь Володимир Ярославович. Але це все лише припущення. Безперечно, автор — спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали й давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.

Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» — людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю. Одне слово, фахівець військової справи. Автором «Слова» без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 році був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-87 роках воєводою князя Ярослава Чернігівського. Це про автора «Слова» говорено у вислові «Рек Боян і ходина Святослава, пестворця старого часу Ярослава». Старожитнє «боян» — наказний гетьман (казанець), «ходина» — посол (дипломат), «пестворця» (латина «pes» — ходя, шлях) — драгоман (воєвода).

Останніми роками набула другого дихання гіпотеза про те, що «Слово» є підробкою кінця XVIII століття. Новочасний неоскептик Едвард Кінан вважає автором фальсифікації чеха Й. Добровського^[5].

Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєликов тощо). До новіших скептиків належали французькі славісти Л. Леже і А. Мазон (який автором «Слова…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан тощо. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковськім Апостолі 1307 р. приписку, запозичену з «Слова…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слова…».

Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слова…» з українською народною поезією, особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Словом…» працювало багато дослідників: з росіян — М. Тихонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича — О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слова…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому числі праці українських дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої половини 1930-их рр. наукове вивчення «Слова…» в УРСР припинено й обмежено тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.

Радянський та російський лінгвіст Андрій Залізняк в роботі «Слово о полку Ігоревім: погляд лінгвіста» (2004, 2-е вид. 2007, 3-е изд., Доповнене, 2008) показав, що гіпотетичний фальсифікатор XVIII століття для того, щоб створити текст «Слова», повинен був володіти величезною кількістю точних знань, отриманих наукою про мову лише в XIX—XX століттях. Критично розглянувши лінгвістичні аргументи проти автентичності «Слова», що висувалися різними авторами, Залізняк довів: ймовірність підробки «Слова» зникаюче мала.