Ораторсько- проповідницька проза другої половини 17 ст. : теоретичне обґрунтування і художня практика. Прочитати напам’ять уривок з твору антонія радивиловського

У середині XVII ст. значної ваги в духовному житті українського народу набрала полемічне публіцистична проповідь, яка переросла релігійні рамки і мала загально культурну та політичну цінність Вона ста ла активним засобом впливу на населення. Найвідомішими представниками ораторського стилю цього часу були вихованці Києво-Могилянської академії а потім її викладачі Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський і проповідник Києво-Печерської лаври Антоній Радивиловський.
У курсах риторики цього часу важливе місце посідає гомілетика — частина риторики, в якій викладаються настанови щодо створення спеціально церковних проповідей У 50 х рр. XVII ст. викладач риторики Києво-Могилянської академії І. Галятовський уклав перший вітчизняний підручник з гомілетики тодішньою українською літературно-писемною мовою під назвою «Наука або спосіб спадання казання» і разом із зразками проповідей видав його у складі книги «Ключ розуміння» (Київ 1659, Львів 1665). У праці І. Галятовського майже нічого не сказано про тлумачення догматів християнства, зате пильна увага звертається на моральне напучування слухачів. У цьому письменник вбачає основну функцію проповідника. Звичайно, моральне виховання мислилося в дусі церковних приписів. Крім звичайних християнських доброчинностей, які письменник називає цнотами, таких як виконання релігійних обрядів, смиренність, аскетичність пропагуються загальні позитивні моральні якості людини (людяність, справедливість, милостивість до бідних тощо). У проповідях І. Галятовського та А. Радивиловського знаходимо осуд п'яниць, убивць, розпусників і т. ін. Звичайно, всім їм передрікається «кара господня» Всілякого вихваляння й наслідування, на думку цих письменників, гідна людина, яка твердо дотримується православної віри, готова до кінця життя боротися за рідну вітчизну жертвувати на церкви й шпиталі, викуповувати бранців з ту­рецької неволі та ін. Це те, що диктувалося тодішніми умовами часу Так пристосову­валися засади християнської моралі до по­треб живої дійсності. У своїх проповідях І. Галятовський вміщує безліч конкретних фактів із життя, що демонструють гідні на­слідування й прославляння вчинки людей, у тому числі й дії та вчинки громадянські, патріотичні.

У новій проповіді максимальна увага звертається на її форму. Якщо старий греко-слов'янський тип проповіді міг мати довіль­ну форму (фактично це була бесіда проповідника з прихожанами), то тепер до проповіді ставляться вимоги як до літературного твору: єдності предмета, єдності думки, співмірчості складових частин, художності ви­кладу. Структурно проповідь мала складатися з трьох частин: вступ (екзордіум), основна частина, виклад казання (нарація). І заключна частина (конклюзія) В основі побудови проповіді лежали певні прийоми. Так, проповідь могла будуватися на порівнянні, метафорі, алегорії.
Одна з важливих вимог які І. Галятовський ставить перед проповіддю, — щоб вона була зрозумілою для слухачів.
. Проповідник Києво-Печорської лаври Антоній Раднвиловськнй у казаннях збірника «Вінець» говорить про те, що мало є таких людей, які б уважно слухали про довідника, далеко більше таких, які під час проповіді в церкві дрімають, сплять і роз мовляють, отже, більше використовують свій язик, аніж вуха. В іншому місці він зауважує, що коли люди в церкві слухають новини, якісь малопотрібні вісті та байки, то «вуха свої з охотою нахиляють», а коли слово боже потрібно слухати, то відхиляють вуха. Ще відвертіше про ці явище говорить І. Галятовський, який зауважує, що «тепер люди не хочуть слухати слова божого вони з церкви тікають». Такі скарги казнодіїв свідчать про те, що серед народних мас по силився скепсис до християнських догматичних мудрувань і моральних напучувань, визрівав світогляд, пройнятий духом раціоналізму. І теоретики красномовства намагалися зарадити справі. У зв'язку з цим І. Галятовський у своєму трактаті багато уваги звертає на заохочення прихожан до слухання проповіді, висуваючи ряд вимог, зокрема щодо її форми.
У цьому плані дуже допоміг літературний стиль, який на той час уже оформився в Європі, — стиль бароко, що характеризується великою увагою до словесної орнаментації твору—вишуканими порівняннями, несподіваними алегоріями, ефективними протиставленнями, поєднанням непоєднуваних понять і т. ін. Щоб зацікавити слухачів, проповідник передусім повинен був наповнити зміст казання не тільки богословською догмати кою та напучуванням в дусі церковної моралі, а й дати прихожанам певні знання, розповісти «новини, вісті й байки», причому піднести їх у цікавій, захоплюючій формі. Тому І. Галятовський радить, крім книг релігійного змісту, використовувати в проповідницькій практиці «історії і хроніки про різноманітні держави та країни, що в них діялося й що тепер діється, потрібно читати книги про звірів, птахів, гадів, риб, дерева, трави, каміння і різноманітні води, які є в морі, ріках, колодязях і в інших місцях: те собі нотувати і вставляти до своєї мови, яку хочеш повідати.
А Радивиловський, пояснюючи факт компілятивності своїх проповідей, наводить таке порівняння якщо господар, зібравшись засіяти ниву, не має власного насіння, він позичає або купує його в сусіда. Так повинен робити й проповідник якщо у нього в слові немає потрібних прикладів для підтвердження проголошуваних ідей, він мусить брати їх у сусідів, тобто вишукувати з інших джерел. Добір і використання прикладів визначався суспільними поглядами, творчою оригінальністю і художнім смаком письменника. Так, Л. Баранович наприклад, у передмові до збірки проповідей «Меч духовний» прямо пише, що він не використовує у своїй творчості ні байок, ні якихось інших історій, лише церковно-релігійні джерела, тобто він не користувався світським матеріалом І. Галятовський та А. Радивиловський, навпаки, максимально користуються матеріалами світського характеру. У А. Радивиловського до проповідей вплетено багато байок, притч і різних історій. І. Галлтопський полюбляв переважно оповідання легенди. Таким чином, творчий характер і самобутність української проповіді другої половини XVII ст. проявлялися в доборі та організації матеріалу (прикладів) згідно з ідейно творчою настановою і рівнем майстерності проповідника. Одні з них більше запозичували й обробляли сюжети, що походять з церковно-учительних джерел, інші тяжіли до світського матеріалу і фольклору. На допомогу проповідникам укладалися спеціальні збірники прикладів які можна було використовувати в майбутніх казаннях Кілька таких збірників уклав і І. Галятовський. Отже, українські ораторське проповідницькі твори насичені великою кількістю оповідань, сюжети яких походять з міжнародної скарбниці доби античності, середньовіччя і ренесансу. Так заносилися на Україну нові теми, сюжети жанри. А ораторські твори насичувалися різним публіцистичним, науковим матеріалом, відомостями історичного, географічного природничого, характеру перетворюватись у своєрідні енциклопедії. У проповідях І. Галитовського наприклад, знаходимо своєрідне пояснення явищ природи (дощу, снігу, граду, бчискавки, грому) відомості про птахів, квіти, мінерали, дані історичного характеру (про звичаї стародавніх народів, про перших християн, про події вітчизняної історії тощо), етимологічні пояснення в час них назв та апелятивної лексики і навіть господарчі поради.

У проповіді, як такому літературному жанрі, що призначався для слухання, ве­лика роль належала декламації. Часто мова ораторського твору наближалася до рит­мізованої, найчастіше це бувала ритмізо­вана антитеза: «Сьогодні людина—весела, завтра смутна, сьогодні щаслива, завтра нещаслива, сьогодні тріумфує, завтра ляментує» (плаче). Іноді ритміка мови про­повіді наближається до народнопоетичної, нагадуючи ритміку українських дум. На­приклад: «Зараз стався шум великий, поча­ли ся кістки до кісток збирати, кожна кіст­ка до свого органу, почали ті кістки жили спаювати, почало на них тіло наростати, почала їх шкура покривати». Для більшості ораторських творів другої половини XVII ст. взагалі характерним був вплив фольклорних традицій. Виявлявся він, крім усього, у вкрапленні прислів'їв та приказок до тексту казань: хто вітрові служить, тому димом платять,— можна прочитати в І. Галятовського.

Художні прийоми представників оратор­ської творчості другої половини XVII ст., розраховані на емоційне зворушення і зди­вування слухачів, нерідко затемнювали зміст висловлюваного. Отже, вишуканість форми ораторських творів цього періоду, яка взагалі була характерною для барокко­вої літератури, іноді превалювала над зміс­том. Це не задовольняло представників ора­торського мистецтва наступного покоління, які різко критикували так звану схоластич­ну проповідь. Епоха кінця XVII — першої половини XVIII ст. вимагала більшого на­ближення ораторського мистецтва до життя і піднесення панегіричного струменя в ора­торських творах. Однак ті риси орацій києво-могилянських проповідників, які сприя­ли перетворенню проповіді в окремий літе­ратурний жанр—струнка композиція, єд­ність думки, застосування прийомів, спря­мованих на те, щоб зацікавити слухачів,— стали надбанням ораторського мистецтва й у XVIII ст., а також і в період розвитку української літературної мови.