Поетична спадщина І.Величковського - яскрава сторінка українського барокового мистецтва. Курйозні вірші

Іва́н Величко́вський (близько 1630 (1651) — 1701 (1726)) — український письменник, поет, священик. Іван Величковський належить до маловідомих українських письменників кінця XVII і початку XVIII ст.

Дуже мало відомостей про життєвий шлях письменника. Можемо припустити, що на початку 80-х років він належав до складу співробітників чернігівської друкарні Лазаря Барановича. Трохи пізніше, в середині 80-х років, він оселився в Полтаві, де зайняв посаду пресвітера, а потім протопресвітера Свято-Успенської церкви.

Щодо літературної спадщини Івана Величковського, то в повному обсязі вона не розглядалась ще в нашій науковій літературі. Але більшою мірою нам відомі так звані «Вірші про Дедала», складені у 1687 році на честь гетьмана Самойловича, та збірник дрібних поезій в рукописі Києво-Софіївського собору № 362, який В.М. Перетц назвав «Антологією 1670 – 1680-х років».

Важливіші поетичні досягнення Величковського: польський панегірик «Lucubratiuncula» на пошану Лазаря Барановича і два слов'яно-українські збірники, що мають назву «Зегар з полузегарком» і «Млеко» XVII ст., до нашого часу не були предметом наукових досліджень літературознавців.

Всі відомі нам твори Величковського виконані в рисах того своєрідного літературного стилю, який оформився в Європі, зокрема в Польщі, в XVI – XVII ст., в епоху феодально-католицької реакції, і який поширювався в Україні в шляхетських школах і школах вищого духівництва головним чином в другій половині XVII ст. і на початку XVIII ст.

Стиль цей в сучасній науці зветься то «схоластичним» стилем, то стилем «бароко». Характерною його ознакою є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма — вишукані, штучні метафори, несподівані порівняння, ефектні антитези. Запозичені у ренесансу образи античної міфології та історії займають головне місце у створенні барочних форм.

Засоби прикрашення мови, орнамент використовуються надмірно у добу бароко; змістові надається другорядного значення. Мета мистецтва за часів бароко — вразити читача, зацікавити його несподіваними стилістичними ефектами. Всі ці ознаки стилю бароко ми можемо простежити в творах Величковського — «Lucubratiuncula», «Зегар» і «Млеко».

Перші відомості про панегірик «Lucubratiuncula» подав Михайло Максимович в статті «Латино-польские сочинения писателей малороссийских», надрукованій в 1850 році у третій книжці альманаху «Киевлянин».

Бідність відомостей про зазначений панегірик пояснюється, головне, тим, що твір цей належить до видань, про які кажуть, ніби-то вони albis corvis rariores (рідкісніші, аніж білі ворони): до наших часів він дійшов в поодинокому, мало доступному для дослідження примірникові, саме в тому, який в половині минулого століття був перед очима у Максимовича. В сучасний момент панегірик переховується в «Древлехранилище» Центрального архіву РРФСР у Москві в складі бібліотеки колишнього «Московского главного архива министерства иностранных дел».

З погляду літературної форми «Lucubratiuncula» Величковського становить польські, почасти макаронічні, з домішкою латинських речень, вірші, що складаються з 272 рядків, поділених на 68 сапфічних строф. В різних місцях віршів між окремими строфами вміщені польські або латинські цитати з Біблії і латинських письменників — Овідія та ін.

Щодо змісту, панегірик розробляє тему про патрона Барановича — відомого євангельського мерця — «четверодневного» Лазаря, смерть якого, за Євангелією від Іоана, оплакав Христос, а потім воскресив його, коли напередодні хресних страждань прийшов до Віфанії. Тему цю сполучено з євангельською ідеєю про пшеничне зерно, що вмирає в землі й приносить, відродившись, великий здобуток.

Відповідно до літературних традицій доби бароко, Величковський вводить до свого панегірика ряд образів з античної міфології й згадує про Мінерва, Сізіфа. В одній з цитат згадується Тантал, що даремно простягає руки до рота щоб поїсти яблук, які від нього тікають, і так і стоїть знеможений жагою.

Не вберігся Величковський також і від характерної для доби бароко штучності в інтерпретації тих або інших євангельських подій. Так, воскресіння Лазаря, за поясненням нашого автора, сталося через те, що сестра Лазарева Марія мала ймення однакове з іменем Божої Матері.

В другій частині "Lucubratiuncul'и" Величковський звертається безпосередньо до адресата панегірика — Лазаря Барановича і вихваляє його письменницькі здібності на підставі побіжної характеристики складених ним творів.

Наприкінці книжки, виходячи з етимології прізвища Барановича, Величковський згадує про niebieskiego Baranka, апокаліптичного агнця, що був єдиний гідний взяти й розгорнути книгу за сьома печатями, та прирівнює до нього чернігівського владику.

Підпис на останній — 10-й сторінці панегірика — «Towarzystwo Kunsztu Typographskiego» свідчить, що складені Величковським вірші були піднесені Барановичу від гуртка друкарських працівників.

Твір «Lucubratiuncula» дійшов до нас в дефектному примірнику, без першого, заголовкового аркуша. Це покладає на дослідника обов'язок вирішити, чи, принаймні, порушити питання про місце та час його видання.

Питання про час, коли «Lucubratiuncula» з'явилась у світ, вирішується на підставі її змісту. Літературна спадщина Барановича, яку згадує Величковський у своєму творі, обмежується творами, що вийшли між 1666 роком («Меч духовный») і 1680 роком («Notiy piec» i «W wieniec bozey matki»). З другого боку, Величковський не згадує пізніших творів Барановича — «Благодать и истина Іисус Христом бысть» і «Naiasnieysza nieba i ziemie carica», що були видані в 1683 році.

Зазначену відсутність в «Lucubratiuncula» вказівок на пізніші роботи Барановича можна пояснювати різними причинами. Може, Величковський не зумів вкласти назв цих робіт у віршований розмір свого панегірика, але можливо також припустити, що роботи ці під час видання панегірика не були ще надруковані. Тоді приблизну дату виходу «Lucubratiuncula» в світ доведеться встановити десь між 1680 і 1683 роками. У всякому разі панегірик вийшов не раніш 1680 року.

Рукопис збірників «Зегар з полузегарком» і «Млеко» був виявлений тільки на початку XX ст. Рукопис цей писаний чітким українським півуставом кінця XVII ст. і містить в собі 33 аркуші.

Іван Величковський хоче створити вірші, які б дорівнювали європейським. Він не перекладає з іноземних мов, а свідомо складає вірші “руским языком”. Звичайно, курйозні вірші перекладати дуже важко, почасти просто неможливо, але, мабуть, на це були й інші причини. Відомо, що Ренесанс майже не торкнувся України, в будь-якому разі тут не було такого зламу в свідомості, як у країнах Західної Європи. Отже, епоха бароко у нас несла “подвійне навантаження” - “через шкільні поетики відбувалося прилучення до типу та моделей літературно-теоретичного мислення, яке склалося в Європі в ренесансну добу, до нової системи жанрів і стилів” [6, 16]. Окрім того, література намагається наблизитися до народної мови. Іван Величковський стверджує це своєю працею.

У доробку Івана Величковського, зокрема, у його збірці “Млеко”, віднаходимо майже всі різновиди курйозних віршів, але поет не тільки наводить їх численні зразки, а й супроводжує теоретичними коментарями. Автор дає визначення для кожної зі “штук поетіцкіх”. Так “ехо єст вірш в котором якобы нікоє ехо, то єст одзов, до кождого стихов конца дві силлябы, з оконечных же літер уформуванные, отзываються”, “Рак літеральный ест вірш, которого літеры, и вспак читаючися, той же текст выражают”, “многопремінительный єст вірш, который килка десят раз й перемінятися может, яко нижей обачеш. У римлян называється тот вірш Протеус”, тощо. Збірка «Млеко» є своєрідним зразком хрестоматії експериментального вірша, становить ніби добірку прикладів різних видів курйозного й фігурного віршування. Збірка складається з передмови й кількох розділів. І. Величковський подає різні зразки фігурного вірша, наприклад, «ехо» (луна), принцип якого полягає в тому, що два останні склади, повторюючись, відлунюють у наступному рядку; «рак літеральний» — паліндром, у якому літери читаються зліва направо і справа наліво; «рак словний» — ритміка зберігається, слова читаються зліва направо й навпаки; «піраміди», «лабіринти», інші графічні фігури; акровірш тощо. Естетичний смисл цих словесних «іграшок», як назвав свої фігурні вірші Іван Величковський, полягав у тому, щоб стимулювати інтелектуальний потенціал читача, який допомагав би осягнути невідоме й незрозуміле та давав би естетичну насолоду від «розгадування загадок».

Фігурні вірші стоять на межі різних видів мистецтва. Це своєрідний химерний синтез зорового й слухового образів, перетин словесного й графічного вираження смислу. Таке кооперування різних мистецьких форм є характерною тенденцією для барокової естетики. Автор фігурних віршів повинен мати неабиякий талант володіння словом, бути в постійному художньому пошуку. Іван Величковський і є саме таким митцем слова, чия експериментальна творчість через стільки часу стала справжнім поштовхом для цілої плеяди оригінальних українських поетів-вісімдесятників, таких як І. Іов, М. Мірошниченко, М. Сарма-Соколовський, Н. Гончар, В. Женчен-ко, А. Мойсієнко.

 

 

57.Розвиток прози в літературі другої половини 17 ст. Жанрово- тематичні групи й твори.
Українська література ХУІІ-ХУІІІ століть ознаменована розвитком прозових жанрів. Ідеться про історіографічну прозу (літописи, хроніки, діаріуші, синопсиси, щоденники), ораторсько-проповідницькі твори, паломницьку прозу. В ХУІІ столітті географія створення нових текстів української літератури означується, перш за все, Києвом і Черніговом, що пояснюється роллю Києво-Могилянської академії та її учнів і Черні­гівського колегіуму. В цих та інших навчальних закладах подібного типу питанням поетики і риторики надавалося великої ваги. Студент мав навчатися за приписами пануючої барокової поетики писати промови, вірші, історичні твори, драми. Ораторська проза другої половини ХУІІ століття представлена такими іменами, як Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський та Антоній Ради- виловський. Досліджували творчість цих письменників М. Сумцов, М. Марковський, В. Крекотень, Р. Радишевський та А. Макаров.

Ці автори не лише самі вміли складати високохудожні проповіді, а й викладали науку про написання ораторського твору студентам колегіумів та Києво-Могилянської Академії. Зокрема, ректор Академії, викладач риторики Іоаникій Галятовський у 1659 році видав посібник для складання проповідей, який містив у складі збірку проповідей «Ключ разум^нія» і курс гомілетики «Наука, або способ зложення казання». За структурою проповіді мали складатися з 3-х частин: екзордіуму (вс^пу), нарації (викладу казання, основної ї"ї частини) та конклюзії (заключної частини).Зібрані в «Ключі...» проповіді служили за зразок для казнодіїв. Оповідання-чуда та оповідання-легенди були матеріалом для укладання нових казань.!ноді в основу проповіді клалося курйозне, софічне питання. Найчастіше ж проповідь будувалася на порівнянні, метафорі чи алегорії. Галятовський перед проповідниками ставив вимогу збагачуватися мате­ріалом, вичитаним у книжках, який потім буде вплетено у промову. Сам!оаникій Галятовський писав проповіді вишуканою тогочасною українською та польською літературними мовами.Лазар Баранович (вихованець Київської братської школи, мав євро­пейську осві^) в роки хаосу війни XVII ст. в Україні учив українців цінувати мир, закликав до єдності. Спадщина проповідника складається з двох книг проповідей: «Меч духовний» (1666 р.) і «Труби словес проповідних» (1674 р.). Джерелом цих книг послужили Біблія, праці візантійських письменників Василія Великого, Григорія Богослова, ^анна Златоуста. Його проповіді ілюструвалися різними прикладами: байкою, легендою, приказкою і прислів’ям, метафорами та алегоріями.

Відомий громадський і церковний діяч Інокентій Гізель (1600­1683 рр.) - теж випускник Києво-Могилянської академії і стажер Кембріджського університету. Він полишив по собі також і кни^ проповідей «Мир з Богом людині» (1669 р.). А^орит^ний український медієвіст О. Мишанич влучно назвав цю кни^ «своєрідним кодексом моралі». Гізель створив у своїй праці шкалу гріхів для кожного суспільного стану та вказав на моральні гріхи людей. Він як прихильник християнської моралі намагався обґрун^вати ідею грамадянського ^манізму. Книга пройнята вірою в людину. Всі питання в ній розглядаються з погляду розсудливого громадянина, а не фанатичного блюстителя Божих заповідей. Серед Гізелевих прогресивних тверджень привертають увагу такі: люди важкої фізичної праці мають бути звільнені від посту; не є священним право власності, багатства, в тому числі і церковних маєтків; батьки не повинні примушувати дітей до праці, яка не відповідає їхньому покликанню; у тілесних гріхах дружини винен її чоловік. Проповідник писав, що грішить і духовенство, яке впадає у погорду, обжерливість, пияцтво і накопичення багатства. Автор подає численні історичні та побутові факти з життя українців другої половини Х^І ст. Зокрема, йдеться і про спустошення України як внутрішніми чварами, так і чужеземцями.

Радивиловський Антоній репрезентує ораторське мистецтво збірками проповідей «Огородок Марії Богородиці» (1676 р.) і «Вінець Христа, із проповідей недільних, як із квітів рожаних сплетений» (1688 р.). Його проповіді здебільшого присвячувалися моралізаторським темам. Зокрема, він гнівно таврує прагнення слухачів до слави і багатства. Автор скептично дивиться на засівання зерном слова Божого сердець багатих слухачів. Серед промов Радивиловського є «Слово, виголошене на посвяту Інокентія Гізеля в архімандрити» (1656 р.) та текст надгробної посвяти Петру Могилі. Його проповідям також притаманні барокові стильові ознаки, зокрема, картинність - опис урочистого привітання Трійці ангелами, зустріч Христа у небі. Характерними є драматизм викладу, символізм і алегоризм. Серед тем наявні також світські - наслідки Руїни, труднощі життя селянства.

У першій половині XVШ ст. ідеться і про такий жанр давньої української літератури, як паломницька проза. Тут, як в ораторській, літописній, житійній прозі, маємо продовження традицій ще з часів Київської Русі. У Х^ІІ ст. здійснюється переробка старого «Хоженія» ігумена Данила Паломника (ХІІ ст.), виникає немало описів нових мандрівок: Макарія і Сильвестра, Іполита Вишенського, Варлаама Ліницького, Серапіона та Луки Яценка і Василя Григоровича-Барського. Серед них особливо виділяються «Странствованія» Василя Григоровича- Барського (1701-1747 рр). Цей твір досить докладно аналізований відомим сучасним медієвістом П. Білоусом Певний час вивчав старовинне місто Дамаск. У 1728 р. від’ їхав до Єрусалиму. Перебуваючи у Триполі, він в ораторсько- філософській школі досконало вивчив грецьку мову, ознайомився з грецькою літературою і подорожував на грецькі острови, які описував і замальовував. Захоплюючись іншими країнами, описуючи їх побут, культуру, освіту, храми тощо, він був переконаний, що не буває краще, як у Руських землях. Із гордістю під малюнками ставив підпис «Василій Рос». П. Білоус відзначає, що мандрівнику не властива, як паломникам попереднього періоду, вибірковість у зображенні побаченого, почутого, пережитого - він нагромаджує у своїх записках найрізноманітніший матеріал, від чого твір перетворюється на химерний резервуар, з якого можна почерпнути відомості як світського, так і релігійного характеру. Загалом барокова конструкція твору щедро декорована численними пейзажними зама­льовками, які, з одного боку, несуть суто інформаційне навантаження, з іншого - синхронізують психологічний стан мандрівника. Идеться і про наскрізний мотив подолання перешкод. Бароковість твору виявляється також у насиченості твору метафорами, символами, порівняннями, алегоріями. Твір з 1778 до 1819 р. витримав шість видань.

У першій половині ХУІІІ ст. написано «Автобіографію» («Моє життя і страждання») Іллею Турчиновським. З 1710 року він мандрував Україною та Білоруссю. Це один з найкращих зразків автобіографічної прози того часу, типової для творчості мандрівних дяків. Твір послужив джерелом одній із частин роману-триптиху Валерія Шевчука «Три листки за вікном». Про автора знаємо, що навчався він, син бережанського сотника, у КМА. Ще був учителем, писарем, співаком, священиком. Коли і де завершив свій земний шлях - не знаємо.

Відомий церковний діяч, агіограф, драматург, композитор, поет і оратор Димитрій Туптало (1651-1709 рр.) народився у с. Макарові поблизу Києва у сім’ї київського сотника, освіту отримав у КМА. У 1668 році постригся у ченці в Кирилівському монастирі, де титарем був його батько. 1669 року висвятився на диякона в Каневі, а 1675 року його призначили священиком у Густинському монастирі, де він був висвячений у ієромонахи Лазарем Барановичем. З 1680 року за підтримки гетьмана Івана Самойловича Димитрія було обрано ігуменом Батуринського монастиря.

«Четьї Мінеї» - 4-томне видання (початок роботи - 1684 рік, як засвідчує його «Діаріуш», перша книга видана 1689 р. у Києво-Печерському монастирі, кінець роботи - 1705 р.). Це твір компілятивний, у ньому автор уміло поєднав літературне досягнення двох гілок християнства - східної і західної. Він використав більше 60 джерел (Святе Письмо, твори святих отців і учителів Церкви, «Києво-Печерський патерик», літописи, прологи, «Життя святих» грецького письменника Симона Метафраста, «Великі Четьї Мінеї» митрополита Макарія тощо). Автор творчо підійшов до редагування існуючих житій, перекладаючи, уточнюючи, скорочуючи і стилістично правлячи. Написані «Четьї Мінеї» високим стилем. Мова церковнослав’янська, але дуже українізована. Тож 1740 р. Святіший Синод заборонив друкувати житія без виправлення мови й наголосів на російські.

Популярність книги була дуже великою. Про це свідчить звернення до неї у своїх творах Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Нечуя- Левицького, зокрема, у повістях Г. Квітки «Добре роби, добре й буде», «Щира любов» та І. Нечуя-Левицького «Хмари». Дослідник творчості Т. Шевченка П. Зайцев писав про читання «Четьїв Міней» у сім’ї Шевченків.

Оповідання про святих розташовані у книзі хронологічно, на кожен день місяця. На один день могло припадати кілька або й одне оповідання. Жанрово вони розкладаються на «житія», «страждання», «подвиги і страждання», «пам’ять», «успіння», «згадування». Місце дії - по всьому простору Землі, де жили християни. Так у першому томі вміщено низку житій, узятих з Києво-Печерського патерика («Житіє Дем’яна, пресвітера і цілебника печерського», «Житіє Миколи Святоші», «Житіє Нестора- літописця») та повісті про княгиню Ольгу і князя Володимира.