Загальна характеристика драматичної літератури другої половини 17 ст. Тематичні групи шкільних драм. «слово о збуренню пекла»

У другій половині XVII ст. поряд з віршовою значного розвитку набула також драматична література. Після перших спроб української драматургії, що виникла на початку XVII ст. у вигляді віршів-діалогів та інтермедій, поширюються вже драматичні твори. Це були п'єси, тісно пов'язані з тогочасними школами та залежні деякою мірою від шкільного курсу поетики.

Викладачі теорії літератури поділяли драматичні твори на трагедію, комедію і трагідокомедію. Трагедією називали твір, в якому зображувалось нещастя в знатній родині, у представників «знаменитих людей». Зміст комедії становили картини з життя народних мас. Трагідокомедії поєднували в своєму складі сцени, характерні для трагедії та комедії. Отже, до класифікації жанрових видозмін підходили з класових позицій. Шкільна драма складалася з трьох частин: прологу, основної частини, що мала від 2 до 5 дій, та епілогу. Кожна дія містила кілька сцен. Найбільше їх могло бути десять. Кількість дійових осіб була обмежена, в одній сцені їх не повинно було виступати більше, ніж три; крім того, передбачались ще й хори. Драматичні твори рекомендувалося писати 13-складовим віршем старослов'янською мовою для трагедій і трагідокомедій, а народна мова допускалась лише у комедіях. Однак цих теоретичних положень шкільного курсу поетики українські драматурги не завжди дотримувалися у своїй практиці.

Перші шкільні драми на Україні, які походять з другої половини XVII ст., переважно анонімні. За тематикою шкільні драми поділялись на кілька груп. До різдвяного і пасхального циклів належали п'єси, сюжети для яких запозичували з біблійних книг. Драми-міраклі мали теми, спільні з агіографічними легендами. Твори, в яких дійовими особами виступали персоніфіковані абстрактні поняття — «Любов», «Плач», «Надія», «Гордість», «Злість» тощо, називались драмами-мораліте. Найцікавішу групу шкільного драматичного репертуару становили драми на історичну тематику.

До нашого часу збереглося понад 20 текстів різних шкільних рукописних і друкованих драм, частина яких виникла в другій половині XVII ст.

На Україні поширювались драматичні твори і далеко за межами Києва. На західноукраїнських землях досить популярною була великодня драма «Слово про збурення пекла», яка збереглася в кількох списках. Окремі з них походять з другої половини XVII і початку XVIII ст., і немає підстав відносити драму до першої половини XVII ст.

Сюжет цієї найцікавішої великодньої драми-містерії побудований на апокрифічних оповіданнях про зшестя Ісуса Христа у пекло та про виведення ним звідти усіх грішників. У свій час драмою захоплювався І. Франко, який опублікував її та написав про неї дві розвідки. «Будова драми, — писав І. Франко, — дуже проста, але проведена логічно і вповні артистично. Дійових осіб небагато, та всі вони охарактеризовані індивідуальними рисами, далеко не так шаблоновими, як се бачимо в західноєвропейських містеріях».

«Слово про збурення пекла» — невелика за обсягом і нескладна за композицією драма, але досить цікава за своїми змістом та художніми якостями. Пекло стурбоване тим, що «Маріин син» Христос збирається визволити з пекла грішників, однак Люципер хвалькувато запевняє Ад у своїй могутності й силі. Тепер у пеклі сидить Іван Хреститель, а «по тому и сам Христос у мене будет». Ад просить «старосту» пекла, щоб той дав спокій Христу, бо Іван Хреститель уже бунтує його слуг і взагалі при згадці про Христа у нього жили починають дрижати. Люципер заспокоює старого Ада і посилає на небо своїх «воєвод» Трубая і Венеру, «абисте того Ісуса поймали». Слуги приносять спочатку добрі вісті: Ісуса упіймали, судять, катують, прибивають до дерев'яного хреста, він умирає... Та душі його не вдалося впіймати, бо не дала божа сила. І ось тепер Ісус Христос разом із своїм ангельським військом йде до пекла. Подається цікавий діалог між Люципером і Христом. Христос наказує розбити пекельні ворота. Христос благословляє своїх воїнів на рать, розбиває ворота і всі пекельні укріплення, входить до пекла, осяює його своїм промінням та кропить свяченою водою. Лементує Ад, лементує і Люципер, бо Христос вивів з пекла душі усіх «в'язнів» на чолі з Адамом і Євою.

Люципер наказує слугам вигнати Соломона з пекла.Усі ці образи подані в бурлескно-травестійному плані так, як їх мислили народні маси.

За свідченням дослідників (І. Франка, М. Возняка, О. Білецького), «Слово про збурення пекла» є єдиним зразком драми XVII ст., яка написана не за шкільними поетиками і справляє враження народного театру. Драма не має ні прологу, ні епілогу, ні узаконених шкільною теорією трьох чи п'яти актів; написана нерівноскладовими віршами з щедрим дієслівним римуванням, що нагадує склад тогочасних козацьких дум.

Історичні умови розвитку, загальна характеристика літератури і культури

Ст.

Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко Гр. Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.
Останній період бароко в деяких країнах утворив власний стиль, стиль пізнього бароко або "рококо". Цей двірський, легкий, граціозний, але разом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині 18-го сторіччя на Україні не було свого двора, пани, що йшли за модою, великою мірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариці Єлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почасти відгомін лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народних пісень та небагатьох спробах власної творчості, без літературних претензій та значення.
Великий епос (ані прозовий, ані віршований) на Україні не розвинувся. В основному − з двох причин: бароко не витворило на Україні певного класу поетів, певного кола, яке вважало б поезію за своє покликання. Письменники були, але єдиною можливою професійною письменницькою працею була праця духовних письменників. Світські писали тільки з вільного бажання. До того не було змоги друкувати великих творів світського характеру. І це дуже перешкодило розвиткові епічної літератури. Все ж кілька творів з епічним забарвленням маємо.

Розвиток української культури в другій половині XVII-XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі. Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст. заохочувалися і залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.
У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні верстви суспільства.
Серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було у XVIII ст. велінням часу. Ф.Прокопович у своїй промові "Про заслуги і користь фізики", яку він виголосив перед студентами й професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала могутня математична школа, яку репрезентували вчені Ф.Прокопович, С.Яворський, С.Кулябка, Я.Маркович. Ф.Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника і Галілея.
Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Вивчивши 5 мов та філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зіткнувся з нерозумінням і ворожістю до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські твори він написав у період мандрування. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання і праця, яка відповідає природним нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Сковорода став одним з найвидатніших філософів XVIII ст. в Європі.
В Україні кінця XVII-XVIII ст. поглибилась увага до історії. У цей час з'являються козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця. Основна їхня тема - події визвольної війни українського народу. Автори літописів вперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до їх осмислення, використовували різноманітні документи. Вони були написані в модному на той час романтизмі, що перетворювало їх у справжні літературні твори. Перший систематизований підручник з історії під назвою "Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського народу" вийшов 1674(р. з друкарні Києво-Печерської лаври. Розвиткові науки і освіти сприяли книговидавничі центри в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С Полоцького, М.Смотрицького та ін. Однак Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою.
В українському мистецтві XVIII ст. відбувався відхід від старих, середньовічних канонів. У монументально-декоративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються народні мотиви, яскраво проступають побутові деталі.
В архітектурі кінця XVII — початку XVIII ст. поширився стиль українського бароко. У період гетьманування І.Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Переяславі та ін. У середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена такими чудовими пам'ятками, як Андріївська церква у Києві (архітектори Растреллі, Мічурін), собор Святого Юра у Львові (архітектор Меретин), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А.Квасов, І.Григорович-Барський) та низкою інших.
В Україні зароджується театр, осередком якого стала Києво-Могилянська академія. Вистави найчастіше ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф.Прокоповича. М.Довгалевського, Г.Кониського. Велика увага в академії приділялась музичній освіті. Була організована музично-хорова школа. Значним музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель, Максим Березовеський.