Пародійні й бурлескно- травестійні вірші «мандрівних дяків»

Студентське життя завжди було багатим на креатив, особливо коли це стосується гумору і сатири. Таким феноменальним явищем в українському студентстві ХУІІ-ХУІІІ століть були «мандрівні дяки». їх ще інакше називали в ту пору бурсаками, школярами, нищими студентами, панами бакалярами, вандрованими пахолками, пиворізами. Идеться про укра­їнський варіант західноєвропейських вагантів.

Це були здебільшого вихідці з демократичного середовища, які під час канікул (вакацій), щоб прохарчуватися, йшли по селах, шукаючи підробітку (писарями, дячками, учителями). На свята, навчені в Академії і колегіях писати вірші, вони реалізовували свої вміння створенням різних пародій, гумористичних або нищенських віршів. Основним об’єктом їхньої творчості була біблійна історія, зокрема Різдво та Воскресіння

Христове. Саме під час святкування Різдва студенти групами йшли колядувати і щедрувати, складали пародії і травестії за мотивами Святого Письма, не обходячи і соціальних проблем. Висміювали вони і прихильників оковитої, свій постійний стан напівголодності. Так само ходили ваганти зі своїми виступами під час Великодня та на рекреаціях (перервах для відпочинку між лекціями). Тоді студентська рекреативна творчість виносилась на площі та зливалася з народною культурою. Як слушно зазначає Г. Нога, «мандровані дяки йшли на контакт з мало­грамотною аудиторією, намагаючись зменшити дистанцію, яка розділяла їх» (с. 73).

Гумористичну спадщину мандрівних дяків можна поділити на 2 групи:

- нищенські вірші-орації (здебільшого святкові, часом об’єднані в діалоги);

- різдвяні, великодні вірші та пісні-травестії.

Ця творчість у стильовому плані належить до українського низового бароко.

Український бурлеск і травестія були продовженням європейської сміхової культури. Вони розвивали і вдосконалювали старі жанри. У середні віки в Європі існував особливий, освячений традицією «пасхальний сміх». Ця література була як латиномовна, так і на народних мовах. Основними носіями такого роду літератури були ваганти. Вагантська пародія та сатира - це не критика, а самокритика духовного прошарку: вагант може сказати багато гірких слів своєму побратиму - клірику, але сам він не уявляє себе поза цим середовищем. Це своєрідний заклик дотримуватись моралі, не ганьбити себе, а також весела посмішка, середньовічний звичай змішувати серйозне і дотепне, нечестиве з благо­честивим. Жарти і веселі розповіді стосувались переважно матеріально- тілесного життя. Це були жарти карнавального типу. Адже дозвіл сміху під час Великодня і Різдва був пов’язаний з одночасним дозволом уживання м’яса та статевого життя (заборонених у піст). За своєю духовною наповненістю і атмосферою це була література святкової свободи і вседозволеності, що означало перемогу людини над страхом.

Основною темою для написання різдвяних творів «мандрівних» поетів була загальновідома сценка про пастухів та популярний сюжет про царя Ірода. При поетичному змалюванні цих епізодів студенти певною мірю дотримувались сюжетної одноманітності, проте вносили і багато цікавих побутових подробиць, що сприяло гумористичності стилю різдвяних орацій.

Пастухи йдуть вітати новонародженого. В цілому вірш побудований за відомою сюжетною схемою, але тема інтерпретується цікаво і майстерно. Твір багатий на драматичні колізії, образи змальовані з симпатією.

Автори вірша вдаються до створення картини в дусі фольклорного шаржу. Наростанню гротескного зображення подій сприяють словесні грубості, як, наприклад: герой припхався, а до отари якийсь варага причвалав. Стиль вірша дуже близький до стилю вертепної драми.

Прийом зведення поважного, релігійного до норми буденного, пересічного з'явився, мабуть, в творчій практиці студентів за аналогією до опрацювання подібних тем в апокрифах, де, як відомо, про поважні речі говорилось у зниженому, навіть гумористичному тоні, а часто про життя святих говорилось таке, чого не було в канонізованому святому письмі. Зокрема, в багатьох апокрифах розповідалось про дитячі роки Христа, як він «орав плугом», «сіяв і збирав», про пригоди Адама і Єви, про витівки мудрого Соломона та ін.

Апокрифи були багатими на фантазію, на яскраві й дохідливі сюжетні перипетії, колоритні образи. Такими ж за своїми художніми якостями є й окремі вірші різдвяного циклу. Так, про Адама і Єву говорилось:

Бидна Єва Одну з древа Вырвала кыслычку: Збула власти.

У «Пасхальній вірші» покривало святості знято з високих духовних осіб. Бог та Ісус Христос відтворені в гумористичному плані. Подекуди зображення порядків у пеклі набирає різко класового та атеїстичного спрямування. Наприклад:

Була воля: хоть и кроля, у рай не пускають, Хоч бы святих, вони и тих у пекло таскають. На всих трактах и болотах сторожи стояли, Серед шляху, у тюряху, до пела хапали.

76. Біографія Г.Сковороди. Ваше розуміння слів Л. Толстого про нашого поета й філософа: «Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні твори!»

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (нар. 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — пом.29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет,педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-хроків вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Сенс людського існування — подвиг самопізнання.

Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі з 1734 року (Григорію 12) навчався у Києво-Могилянській академії. Його навчання в Академії, з перервами, тривало до 1753-го. Їїбібліотека стала для нього джерелом знань. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку та інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних. У1741 році Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі, звідки він повернувся в 1744-му. Згодом, у 1745–1750 роках, Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф. Вишневського, далі — до Словаччини (Братислава) й Австрії (Відень). Перебування Сковороди в Італії, Німеччині й Польщі не підтверджено документами^[1]. Після мандрівки він повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. З 1754 по 1759 рік жив у с. Коврай на Черкащині, тут він написав низку віршів до своєї славнозвісної збірки«Сад божественних пісень». Саме в цей час мислитель зустрічає одного з найвідданіших учнів, Михайла Ковалинського, який після смерті вчителя написав його біографію, докладну, ґрунтовну, на яку посилалися й посилаються всі дослідники творчості мудреця. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів. Про стиль його життя з харківського періоду його перший біограф пише:

Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав

(«Житіє Сковороди»).

Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи то селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслася вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив:

Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця.^[^Джерело?^]

Помер 9 листопада 1794 в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області.

На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».

Сьогодні його могила стоїть у селі Сковородинівка (ран. Пан-Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського). До нього можна потрапити, з'їхавши з дороги Харків-Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова). Далі треба їхати 18 км до села Сковородинівка.