Літературознавство як наука. Основні й допоміжні літературознавчі дисципліни

Періодизація

Періодизацію розвитку літературознавства слід, очевидно, робити за двома критеріями: кількісним (часовим) і якісним (методологічним).

Радянське літературознавство періодизацію літпроцесу здійснювало (на ранньому етапі) за суспільними формаціями: література доби феодалізму, різних етапів капіталізму і т. д. У 40—50-х роках таку періодизацію піддали критиці як вульгарно-соціологічну і запровадили по суті різновид її за так званими ленінськими періодами визвольного руху: дворянський період, різночинський, марксистсько-більшовицький і т. д. На рубежі 50—60-х років О. Білецький в одній з останніх своїх статей висловив обережну думку, що соціальна історія й історія літературна (хоч і е сторонами однієї медалі) за змістом своїх періодів не збігаються. Тому, очевидно, в літературному процесі "треба періодизувати ту сторону, яка називається історією літературною, випливає не тільки від фактів, що зумовлюють розвиток, а від самого розвитку, не від "причин", а від "наслідків". Це була хоч і обережна, але все ж спроба звільнити літературну історію як науку від ідеологічної залежності, але страх іманентного розвитку літератури (і науки про неї) залишався аж до кінця 80-х років, тому будь-яка періодизація зумовлювалася "специфікою" літературного розвитку за періодами так званого визвольного руху. Літературу ж радянських часів "дозволялось" ділити на десятиліття чи "довоєнні", "післявоєнні" і "післяз'їздівські" (мались на увазі з'їзди КПРС) періоди. Науковим розумінням проблеми і тут, звичайно, навіть не пахло. Це видно хоча б з поділу на три періоди української літературної критики так званого дожовтневого часу в одній із праць початку 80-х років: "Перший. Від виникнення і до середини XIX ст. — період формування літературно-естетичної думки і зародження літературної критики. Другий. 60—90-ті роки XIX ст. — період формування революційно-демократичної літературної критики. Третій. Кінець XIX — початок XX ст. — період, що характеризується впливом на літературно-естетичну думку ідей наукового соціалізму".

У розвитку світового (європейського) літературознавства, до якого в XI—XII ст. долучилося й українське (київсько-руське) літературознавство, можна означити такі історичні етапи:

1. Античний період, який охоплює приблизно тисячу років — від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Головними літературознавчими працями були "Поетика" Арістотеля (384—322 pp. до н.е.) і "Наука поезії" Горація

2. Середньовічний період, який тривав майже тисячу років — від V до XV ст. н.е. В ці роки не створено жодної вагомої праці з наукового літературознавства. Риси деякого пробудження, що мало фольклорно-художній і бібліографічний характер, стали виявлятися в XI—XII ст. на сході Європи (зокрема на Кавказі і в Україні — Київській Русі), але загальмувався цей процес та таро-монгольською експансією.

3. Ренесансний період, який розвивався від XV до кінця XVIII ст. під знаком відродження античних традицій культури і науки. Літературознавство в цей час збагатилося численними варіантами поетик, створеними за зразком згадуваних праць Арістотеля й Горація. Найвідоміші з них поетики італійця Ю. Скалігера (1561), німця Я. Понтана (1594), італійця О. Донаті (1631), німця Я. Масена (1654), француза Н. Буало (1674) та ін. В Україні такого типу безіменні латиномовні поетики відомі з 1637 і 1685 років, а найстарішими суто авторськими вважаються "Поетика" Ф. Прокоповича (1705), "Сад поетичний" М. Довгалевського (1736), "Мистецька поетика" Г. Сломинського (1744—1745), "Практична поетика" Г. Кониського (1745—1746) та ін. Розділи про поетику були також в українських граматиках Л. Зизанія (1596) і М. Смотрицького (1619). На пограниччі цих періодів в Україні постає Г. Сковорода з його художньою і філософською творчістю.

4. Романтичний період, який розвивався з кінця XVIII до середини XIX ст. Виникнувши в західноєвропейських країнах як реакція на догматичний класицизм (у Німеччині, Англії, Франції, Італії, Іспанії та ін.), романтизм народив серію досліджень з новим уявленням про духовно-народну основу поезії (Гердер), про творчість як естетику краси (Шеллінг, брати Шлегелі, Гегель), про історію літератури як історію ідей (Гатнер), про символіку міфотворчості (Крайцер, брати Грімм) та ін. У першій третині XIX століття романтичні віяння в науці стають реальністю і в українському літературознавстві — спочатку в публікаціях російською мовою (І. Срезневський, 0. Склабовський, І. Кронеберг, М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров та ін.), а згодом українською (П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш, Т. Шевченко в підросійській Україні та І. Могильницький, М. Шашкевич, І. Вагилевич в "австро-польській" Україні). В цей період зароджується історична школа в літературознавстві.

5. Період реалізму і дальший розвиток історичної школи (друга половина- XIX ст.). Ця епоха значно стимулювала історико-літературне прочитання спадщини письменників в усіх країнах Європи; активізувала ідеологічне (народницьке — як різновид) літературознавство; народила психологічний і вияскравила історико-порівняльний (компаративістський) методи в науці про літературу. В українському літературознавстві активно працюють російськомовні вчені М. Петров, М. Дашкевич, М. Сумцов, В. Антонович, П. Житецький, О. Котляревський та ін. О. Потебня стає основоположником психологічної методології. Розгортається багатогранна дослідницька діяльність М. Драгоманова та І. Франка. Перші кроки в народницькому (як різновиді ідеологічного) літературознавстві робить С. Єфремов. З літературно-критичними працями виступають М. Комаров, В. Горленко, а також І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Павлик та ін. Першу систематичну "Історію літератури руської (української)" публікує львівський професор О. Огоновський. Визначальним у більшості цих праць було уявлення про літературу як художнє відтворення дійсності (історії) з акцентом на обов'язку літератури випереджати історію і бути трибуною прогресу та свободи людської. Меншою мірою це показовим було в прихильників психологічної методології, яка в художньому слові шукала психології душі й серця людини як героя літератури і намагалася відкрити в образному слові саму природу художнього мислення й узагальнення. Слово має всі ті риси, що й художній твір, наголошував О. Потебня.

6. Період символістський (або модерністський). Утверджуються різні варіанти філологічної школи в літературознавстві, хоча й живучими залишаються історичні (ідеологічні) трактування літературної творчості. Як варіанти його можна розглядати літературознавство, зумовлене розвитком таких напрямів у літературному процесі, як власне символізм, імпресіонізм, екзистенціалізм, міфологізм, "формалізм" та ін. За своєю природою всі ці напрями так чи інакше були пов'язані із романтичним типом мислення і тому нерідко характеризуються як неоромантичні.

Світове (зокрема — українське) літературознавство в цей період було як ніколи синкретичним. З'являлися праці, в яких єднались ідеологічні (історичні) та філологічні принципи прочитання літературного процесу (кількатомні історії української літератури С. Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка); були спроби (але не до кінця реалізовані) створити літературну історію України з основоположним "постулатом краси" (Б. Лепкий) чи "стильовою домінантою" (М. Зеров, Д. Чижевський); силовими методами літературу заганяли за вульгарно-соціологічні ґрати (В. Коряк та ін.) або тенденційно прив'язували її до революційних рухів та більшовицьких перебудов суспільства (історико-літературні видання, створені в радянських інституціях та навчальних закладах протягом 40—80-х років XX ст.); водночас робили посильний внесок у розвиток українського літературознавства подвижники-одинаки, працюючи або у вищих навчальних закладах материкової України (М. Зеров, П. Филипович та ін.), або в діаспорі (Л. Білецький, М. Гнатишак, Д. Чижевський, О. Горбач, Ю. Лавріненко, Ю. Шерех та ін.). У XX ст. вперше в історії цивілізації наукове літературознавство було потрактоване як антинародна, контрреволюційна діяльність, і десятки, сотні дослідників літератури ставали жертвами репресій і переслідувань. Така практика була узаконеним явищем у фашистській Німеччині (30—40-ві роки), в більшовицькому СРСР (30—80-ті роки) та в окремих країнах так званої соціалістичної співдружності — Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Монголії, Китаї, Румунії (кінець 40-х — початок 80-х років). Складалося враження, що надворі не цивілізоване XX ст., а середньовічна епоха інквізицій.

Українське літературознавство, як видно з цієї періодизації, тривалий час мало принагідний характер (доба Київської Русі), а в епоху Ренесансу було латинізованим (подекуди — полонізованим) і в основі своїй відмежованим від національного літературного життя. Лише окремі тогочасні поетики (зокрема "Сад поетичний" М. Довгалевського) зверталися за ілюстративним матеріалом до слов'янських (давньоукраїнських) текстів. До того ж над авторами цих поетик (особливо наприкінці XVII і протягом XVIII ст.) тяжіла не лише авторитарність "реабілітованих" античних поетик, а й схоластичність християнської ідеології та українофобська політика імперської Росії, яка тримала Україну в колоніальній залежності. Поступовий вихід з такої ситуації розпочався на рубежі XVIII—XIX ст., із зародженням нової української літератури, але ще понад півтора століття українське літературознавство змушене було проходити всі етапи свого наукового становлення в умовах залежності і тому — в напіврозвинутому стані. Офіційна Росія аж до революції 1917 р. не визнавала за українським культурним рухом прав самостійності і самобутності, а після 1917р., точніше — після утворення СРСР у 1922 p., хоч такі права офіційно й були проголошені, але практично статус колоніальності з усього духовного життя України знятий не був. Воно залишалось під подвійним гнітом — з боку більшовиків-марксистів, які тримали всю науку під важким пресом, та імперсько-російського держиморди, що на українську науку й культуру дивився не інакше, як на зросійщену периферію. Своїми іменами всі ці речі стало можливим називати тільки внаслідок горбачовської перебудови, а також після перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 p., створення ГКЧП (Государственного комитета по чрезвычайному положению) і проголошення Верховною Радою УРСР "Акту про незалежність України" (24 серпня 1991 p.). З України відтак почала спадати облуда колоніальності, а в наукове середовище став надходити кисень свободи і справді об'єктивного бачення світу. Процес цей відбувається повільно, українська наука про літературу вдовольняється поки що освоєнням фрагментів забороненої раніше наукової спадщини і створенням перехідної за методологією літературознавчої продукції, яка залишатиметься, очевидно, панівною до самого початку XXI ст., поки не з'являться кадри науковців, що не вражені ніякими підневільними корозіями.

Л-знавчі школи.

МІФОЛОГІЧНА ШКОЛА

XIX століття було багатим на різні літературознавчі школи і напрями. На початку XIX ст. у німецькій фольклористиці та літературознавстві виникає міфологічна школа, яка ґрунтувалася на естетиці Ф.В.Й. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів. Вони дотримувалися думки, що міф — основне джерело поезії. У міфологічній школі було два напрями: 1) демонологічний (порівняння подібних за змістом міфів); 2) етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою "палеолітичної" методології). Ідеї міфологічної школи використовували українські літературознавці: І. Срезневський, М. Максимович, О. Бодянський, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Костомаров, А. Метлинський, О. Потебня.

У XX столітті міфологічну теорію розвиває швейцарський вчений Карл Густав Юнг, який вважав, що в людській психіці незалежно від зовнішнього середовища виникають першообрази або архетипи. Вони мають вплив на формування естетичних поглядів людини.

Продовженням міфологічної школи у літературознавстві та фольклористиці став неоміфологічний напрям, який оновив інструментарій міфологічних студій. Успіхи сучасного міфологізму пов'язані з вивченням проблеми "біблія і література" в працях І. Бетко, В. Сулими, В. Антофійчука, А. Нямцу. Результативність прийомів цього напряму зумовлена універсальністю і позачасовим характером міфу. Міф — універсальна модель, яку можна легко спроектувати на будь-який етап у житті суспільства. "Міф, — за спостереженням М. Моклиці, — стає метафорою суспільних процесів, використовується для постановки своєрідного психологічного експерименту, в результаті якого зазвичай міф стає несподівано актуальним".

БІОГРАФІЧНИЙ МЕТОД

Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804—1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Відомою працею Сент-Бева є тритомник "Літературно-критичні портрети" (1836—1839 рр.). Сент-Бев написав портрети всіх відомих французьких письменників з точки зору їх біографії, зв'язків з духовними течіями. Послідовники Сент-Бева — Г. Брандес (Данія), Р. де Гурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). Біографічний метод використовували такі українські літературознавці, як М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко, В. Смілянська, М. Коцюбинська, Т. Гундорова.

Продуктивність біографічного методу яскраво виявилася в інтерпретації "текстобіографіі" В. Стуса, який здійснила М. Коцюбинська. Вона акцентує увагу на актуальності Сгусового поняття "самособоюнаповнення". За спостереженням дослідниці, неологізми поета з початковим "само" — ("самовтрата", "самовтеча", "самобіль" і головне, підсумкове, — "самособоюнаповнення"), ці словесні матеріальні свідчення напруженого й безнастанного процесу екзистенційного осягнення світу і "свого місця в ньому" були для В. Стуса запорукою духовної суверенності, порятунком, давали змогу піднятися над обставинами. Сучасний біографічний метод використовує концепції психології, психоаналізу, герменевтики, історіографії, текстології.

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828—1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт (1798— 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах: 1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості); 2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка); 3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури). Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Культурно-історичний метод функціонував і в працях українських літературознавців. Як відзначає І. Михайлин, цю методологію українська критика виробляє "ще в період свого становлення, в 1840—1860-ті роки". Однак в умовах бездержавності "українські... автори-представники всіма засобами знищуваної літератури — не змогли пробитися на європейський простір ідей, а також вивершити свої концепції стрункими побудовами та яскравими формами".

КОМПАРАТИВІЗМ

Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809—1881 рр.), досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи.

В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком. Цей метод використовували В. Гнатюк, В. І. Дурат, І. Огієнко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій. Починаючи з 30-х років XX ст., порівняльно-історичне літературознавство зводилося до питання про російсько-українські зв'язки, до впливу російської культури на українську.

Суттєві зміни в українській компаративістиці відбулися в другій половині XX століття. "Якщо на попередньому етапі, — відзначає Д. Наливайко, — основна увага зосереджувалась иа вивченні конкретно-генетичних зв'язків, то тепер центр ваги переноситься на порівняльно-типологічні студії, що змінюються на різних рівнях — гематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному тощо". Здобутки порівняльно-історичного літературознавства пов'язані з іменами Н. Круті кової, Л. Новиченка, Є. Кирилюка, Г. Вервеса. Сьогоднішня компаративістика — наука досить розгалужена. її складові: 1) вивчення генетико-контактних зв'язків літератур; 2) порівняльна типологія на тематологічному, морфологічному, генологічному рівнях; 3) іманологія — вивчення образів (іміджів) "чужинців" інших народів і країн у різних національних літературах; 4) література в системі мистецтв і різних видів духовно-творчої діяльності, її взаємозв'язків і взаємодії з ними.

Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи її тією чи іншою мірою, адаптуючи її концепції та методології — феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором".

Культурно-історичний напрям в українському літературознавстві представляли М. Дашкевич, О. Пипін і М. Петров. Професор Київського університету Микола Дашкевич (1852—1908 pp.), відзначає М. Наєнко, не був прямим послідовником І. Тена, "але загалом його праці витримані в дусі культурно-історичного різновиду історичної школи. Крім того, М. Дашкевич вдався до історико-порівняльної методології і став відтак одним із найпослідовніших в українському літературознавстві прихильником компаративістики".

Важливе місце в історії українського літературознавства займають праці М. Драгоманова (1841—1895 рр.). Він вважав, що в наукових дослідженнях потрібно використовувати історичний (соціологічний) і порівняльний методи. У своїх статтях "Література російська, великоруська, українська і галицька", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Війна з пам'яттю про Шевченка", "Т. Шевченко в чужій хаті його імені" М. Драгоманов вимагав від художніх творів правдивості, створення "живих типів" як відображення типового й індивідуально характерного. Він вважав, що всі художні засоби повинні робити твір переконливим, забезпечувати йому пізнавально-виховну функцію. М. Драгоманов розробив концепцію народності літератури, вважав цю концепцію історичною, такою, що постійно розвивається, оновляючи зміст і форму. Підтримуючи народність, він вів рішучу боротьбу проти псевдонародності і провінційної обмеженості літератури.

М. Драгоманов одним із перших у вітчизняному літературознавстві розкрив особливості романтизму з його увагою до народної творчості, етнографії і міфології.

У другій половині XIX ст. в Україні заявляє про себе психологічна школа, її утвердження в українському літературознавстві пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835—1891 рр.).

Психологічна школа розвивала ідеї біографічного методу і культурно-історичної школи. її засновником був німецький фольклорист, психолог, філософ В. Вундт (1832—1920 рр.).

Незалежно від досліджень зарубіжних теоретиків літератури О. Потебня, спираючись на теорію В. Гумбольдта про єдність мови і мислення, доходив висновку, що художній твір відображає внутрішній світ митця, який творить спершу для себе, а потім для читача. Художній образ, на думку О. Потебні, є засобом вираження внутрішнього світу митця. Образ — багатозначний, не має постійного змісту, є символом, у який читач вклав свій суб'єктивний зміст.

Згідно з концепцією О. Потебні, слово є окремим образом і окремим твором. Воно включає три елементи: зовнішню форму (звук), внутрішню форму (значення). Внутрішня форма вказує на одну ознаку предмета, є символом, за яким домислюємо значення слова, уявляємо предмет, що має різні ознаки.

У XX столітті ідеї О. Потебні розвивали М. Сумцов, О. Білецький, В. Смілянська, Г. Сивокінь, Н. Шумило. Здобутки О. Потебні осмислювали Д. Чижевський, М. Арнаудов та І. Фізер.

Значний внесок у розвиток літературознавства на рубежі ХІХ—XX століть зробив Іван Якович Франко (1856—1916 рр.). Він простежив розвиток теоретико-літературної думки від античності до кінця XIX століття. Переконливо довів, що в процесі розвитку літератури змінювалася історія, яка завжди є результатом осмислення художньої практики. І. Франко підкреслював, що поетика Арістотеля "була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії'". І. Франко вважав, що завданням літератури є нагромадження фактів, їх аналіз, пояснення причин і наслідків, створення конкретно-чуттєвих образів, здатних збудити ті "чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи".

МІФОЛОГІЧНА ШКОЛА

- науковий напрямок у фольклористиці та літературознавстві 19 в., Що виникло в епоху романтизму. Філософською основою для М.Ш. послужила естетика романтиків Шеллінга і братів А. і Ф. Шле-гелів. Для них міф був первообразом поезії, з якої потім розвинулися наука і філософія, а міфологія була первинним матеріалом для всякого мистецтва, в ній слід шукати "ядро, центр поезії". Відродження мистецтва можливо, згідно з вченням М.Ш., тільки на основі міфотворчості. У наслідку ці ідеї розвивали брати В і Я. Грімм, з іменами яких в 20-30-ті 19 в. пов'язане остаточне оформлення М.Ш. Міфологія, за твердженням братів Грімм, є форма первісного мислення, "несвідомо творить духу", засіб пояснення людиною навколишнього світу. Прихильниками М.Ш. були А. Кун, В. Шварц - у Німеччині, М. Мюллер - в Англії, М. Бреаль - у Франції, А.Н. Афанасьєв, Ф.Н. Буслаев, О.Ф. Міллер - в Росії. М.Ш. в Європі розвивалася у двох напрямках: етимологічному (лінгвістична реконструкція міфу) і аналогічному (порівняння схожих за змістом міфів). Представники першого напряму (А. Кун, М. Мюллер) пояснювали походження міфів "солярної теорією" (М. Мюллер), суть якої полягала в тому, що передумовою для виникнення міфів вважали обожнювання сонця і світил, і "метеорологічної теорією" (А. Кун), коли першопричину міфів бачили в обожнених силах природи: вітрі, блискавки, грозі, бурі, вихорі. Прихильником "етимологічного" напрямку в Росії був Ф.І. Буслаев, полагавший, що всі жанри фольклору виникли з міфу. "Аналітичної" концепції дотримувалися В. Шварц і В. Манхардт, видавши першопричину міфів у поклонінні "нижчих" демонічним істотам. Погляди М.Ш. школи почасти поділяли А.А. Потебня, О.М. Пипін, синтез усіляких теорій М.Ш. спостерігається у А.Н. Афанасьєва. Міфологічний напрям у процесі розвитку збагачувалося теорією літературного запозичення, теорією евгемерізма (міфологічні божества виникли в результаті обожнювання людиною великих людей), антропологічної теорією (теорією самозародження міфологічних сюжетів). Таке різноманіття концепцій послаблювало ефективність міфологічного підходу до творів стародавньої словесності. В результаті виникла необхідність у якоїсь об'єднуючому початку, яким став принцип порівняльно-історичного вивчення творів давньоруської літератури та фольклору. Таким чином, в процесі розвитку М.Ш. формується школа порівняльної міфології (А.Н. Афанасьєв, О.Ф. Міллер, А.А. Котляревський). Заслуга представників цієї гілки полягає насамперед у тому, що вони зібрали і досліджували величезна поетична спадщина російського народу, зробили його предметом всесвітнього вивчення, заклали основи порівняльного вивчення міфології, фольклору та літератури. Істотним недоліком М.Ш. було прагнення знайти "міфологічний" аналог кожному, самому незначному явищу, герою, тому ряд теоретичних висновків школи був відкинутий подальшими напрямками. У 20 в. в рамках М.Ш. зароджується "неоміфологіческого" теорія, в основі якої лежало вчення Юнга про архетипи. "Неоміфологі" зводять багато сюжети і образи нової літератури до символічно переосмисленим архетипів найдавніших міфів, віддаючи при цьому пріоритет ритуалу над змістом міфу. Новий напрямок набуло широкого поширення в англо-американському літературознавстві. Т.Н. Тарасова

Культурно-історична школа

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828—1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт (1798— 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах:

1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості);

2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка);

 

3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури).

Заслуга І. Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об'єктивними суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу відображенням, ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.

 

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Культурно-історичний метод функціонував і в працях українських літературознавців. Як відзначає І. Михайлин, цю методологію українська критика виробляє "ще в період свого становлення, в 1840—1860-ті роки". Однак в умовах бездержавності "українські... автори-представники всіма засобами знищуваної літератури — не змогли пробитися на європейський простір ідей, а також вивершити свої концепції стрункими побудовами та яскравими формами". У XX столітті культурно-історичний напрям, відзначає Ю. Ковалів, "втратив свої масштаби, профанувався соціологічним літературознавством.., поступившись перед новими, часто антиестетичними, методологіями, пов'язаними з естетикою модернізму, авангардизму, постмодернізму. Однак можливості культурно-історичного методу не вичерпані".

Психоаналіз

Засновником класичного психоаналізу є 3. Фрейд, виступив на початку XX ст. з новим нетрадиційним баченням людини і культури. Розвиток психоаналізу супроводжувалося вторгненням психоаналітичних ідей в різноманітні сфери знання, включаючи науку, релігію, філософію. У міру його виходу на міжнародну арену саме поняття психоаналізу стало настільки поширеним і широко використовуваним в медичної, психологічної та культурологічної літератури XX століття, що перетворилося в багатозначне і невизначене.

У різних роботах Фрейда зустрічаються наступні визначення психоаналізу. Психоаналіз є частиною психології як науки. Він являє собою незамінний засіб наукового дослідження. Психоаналіз - це знаряддя, яке дає можливість Я оволодіти Воно. Будь-яке дослідження, визнає факти трансферу (перенесення) і опору, як вихідні положення роботи, можна назвати психоаналізом. Це допоміжний засіб дослідження в різноманітних галузях духовного життя. Психоаналіз не наукове, вільний від тенденційності дослідження, а терапевтичний прийом. Це один з видів самопізнання. Психоаналіз - це мистецтво тлумачення помилкових дій, сновидінь, симптомів захворювань. Це щось середнє між медициною і філософією. І нарешті, психоаналіз - метод лікування нервовохворих.

Таким чином, діапазон трактувань психоаналізу у самого Фрейда досить великий. Якщо за вихідне визначення взяти якусь одну трактування, то з-за цього вислизає грунт для адекватного розуміння психоаналізу. Тому немає нічого дивного в тому, що досі серед різних дослідників ведуться дискусії з приводу того, що являє собою психоаналіз.

несвідоме постає в якості двох самостійних і не зводяться один до одного психічних процесів. Згідно з Фрейдом, є двояке несвідоме: приховане, але здатне стати свідомим, і вытесненное, яке саме по собі не може стати свідомим. Перший вид несвідомого він називає предсознательное, другий - вытесненное несвідоме. Звідси - ідея Фрейда про топіку людської психіки, що складається з несвідомого, предсознательного і свідомості.

У роботах 20-х років засновник психоаналізу використовує інші поняття для характеристики людської психіки. Поряд з топическим поданням про несвідоме, він здійснює структурний поділ психіки, яка тепер розуміється як що складається з трьох шарів, або інстанцій, - Воно, Я, Над-Я.

 

Системний підхід.

СИСТЕМНИЙ ПІДХІД (МЕТОД) — напрям методології наук, пізнання, основу якого складає дослідження об’єкта як системи. Уявлення про систему виникло вже в давн-грец. філософії й науці (Евклід, Платон, Арістотель).

Засади С.п. розроблялись нім. клас, філософією (І.Кант, Ф.В.И.Шеллінг, надто гегелівська діалектика). З сер. XIX ст. створюються системні змістовні теорії: еволюційна теорія Ч. Дарвіна, генетика Ґ.Менделя, періодична теорія Д. Менделєєва, теорія відносності А.Ейнштейна тошо. У науці здійснюється перехід від першого етапу пізнання — безпосереднього знання, коли дослідження спрямовувалося на певний предмет, а завдання дослідника полягало в розкритті, пізнанні явища з нього самого, — до дослідження системного. Тобто це шлях від наук, предметоиентризму до системоцентризму, від опису й пізнання явиш або
їх суми до вироблення наук, законів. Системні уявлення стали найсуттєвішими складниками всіх царин науки. В наш час жодна конкретна наука не може функціонувати без таких уявлень і відповідних понять і термінів. Як у будь-якій науці, С.п. доконечний у літ- знавстві при розгляді всіх його різнорівневих об’єктів від світ, л-ри до окр. тв., при вивченні співвідношення л-ри з ін. царинами культури: видами мист-ва, науки, філософії, релігії, при дослідженні міжнац. взаємовідносин. Думки про системність л-ри висловлювалися Арістотелем, Г.Галілеєм, Ґ.В.Ф.Ґегелем, М.Чернишевським, але розвиток С.п. дістає з початком глибшого вивчення світ, л-ри в зв’язках з поняттям “середовища” в культурно-історичній школі. У новітньому літ-знавстві щодо С.п. висловлювано різні ПОГЛЯДИ: від скептичних заперечення його доцільності до думки структуралістів, нібито лише системно-структурні методи забезпечують справді наук, точність. При С.п. різноманіття літ. явиш розглядається не просто шухлядково, але простежується функціонування різних типол. систем, зокрема, системи епох (або менш тривалих періодів): культ.- нац., зональних, регіональних; худож. (системи напрямів, стилів, жанрів). С.п до вивчення літ. процесу поєднує іст. і теор. методи, сприяє подоланню дослідницького суб’єктивізму, закладає підвалини для порівн.-типол. аналізу.

С.п. луже продуктивний при дослідженні творчості письменника як цілокупності, як худож. системи. Кожен худож. досконалий тв. є також організованим цілим, системою (точніше, системою систем різних системних рівнів), змістовно- формальною єдністю. Ця єдність детермінована взаємозумовленістю, взаємонеобхідністю, нерозривністю всіх складників різних рівнів. С.п. створює міцні підвалини для порівн.-типол. вивчення літ. явиш.

Постструктуралізм

Постструктуралізм набув популярності у 70-ті роки XX століття. Він своєрідна реакція на досягнення структуралізму, сформувався завдяки Ж. Дерріді та Ж. Фраю. На розвиток постструктуралізму значний вплив мали ідеї відомого французького культуролога Мішеля Фуко (1926—1984 рр.) — автора праць "Божевілля і культура: історія божевілля в епоху класицизму", "Народження клініки", "Археологія знання", "Історія сексуальності". У формуванні світогляду М. Фуко значну роль відіграли праці Ф. Ніцше і М. Гайдеггера.

У художньому творі розчиняється індивідуальність письменника. "Твір, який колись мав обов'язок забезпечити безсмертя, — писав М. Фуко, — сьогодні володіє правом на вбивство, правом бути вбивцею свого автора, як це маємо у випадку із Флобером, Прустом чи Кафкою. І це ще не все: такий зв'язок письма зі смертю спостерігаємо також у затиранні індивідуальних характеристик суб'єкта письма,...суб'єкт письма затирає ознаки власної індивідуальності". Але якщо немає автора, то хто ж розповідає? На це питання М. Фуко дає таку відповідь: автор не джерело значень, які вибудовують твір, а певна функціональна засада. Автор-функція — це своєрідний вимір дискурсу, в якому діють певні обмеження. Досліджуючи зв'язок дискурсів з поняттям влади, М. Фуко називає автора ідеологічною фігурою. На думку вченого, автор може зупинити розмноження значень у певному джерелі. "Автор дозволяє скоротити злоякісне розмноження значень у світі, він обережно ставиться не тільки до власних ресурсів і багатств, але й також до власних дискурсів та їхніх значень. Автор є, отже, і принципом ощадливості у розмножуванні значень".

М. Фуко вважає, що в процесі суспільних змін "авторська функція може зникнути настільки, що фантазування та його полісемантичні тексти знову стануть функцією, але вже іншого виду, та все ж із системою обмеження, яка не буде тривалішою від автора..."'. Щоб розвинутися тематично, стилістично, ідеологічно, твір мусить усунути присутність у ньому автора. За М. Фуко, естетична довготривалість твору вимагає радикального розриву з автором.

У всі часи художній твір робив автора безсмертним, а тепер здобув право вбивати його. Текст, виявляється, може функціонувати поза присутністю автора.

Поштовх для утвердження ідей смерті автора дала критика міметичної концепції. Але ні смерть автора, ні смерть літератури широкого емпіричного значення не мають, це непродуктивні фразеологеми, якими користуються окремі критики. Постструктуралізм ще в 90-х роках втратив свою привабливість на Заході. Ми вважаємо, що твір і митець не існують один без одного, митець — джерело твору, а твір — джерело митця.

Деконструктивізм

Цей напрям з'явився у Франції наприкінці 60-х років XX століття. Основоположник деконструктивізму Жак Дерріда (1930 р.) — автор праць "Про граматологію", "Письмо і різниця", "Розсіювання", "Маргінеси філософії", "Поштова картка: від Сократа до Фройда", "Психея: відлуння іншого". На його світогляді позначився вплив Ніцше, Гайдеггера, Гуссерля і Левінаса. Основне гасло у працях Дерріди — децентрування структури, відсутність центру, структура не піддається зцентрованій тоталізації у замкнену цілість. За Деррідою, текст — поле гри, плетиво, текстура, не структура. Його можна конструювати, реконструювати, дописати, переписати, описати, розписати. Отже, текст не має контексту. Деконструювати, за Деррідою, — значить розібрати. Це процес структуралістський і анти структуралістський: розбирають споруду, артефакти з метою вивести назовні їхні структури, нервову систему або скелет і ненадійні, схильні до руйнації зчеплення формальної структури.

У деконструктивістській теорії Ж. Дерріди важливе місце належить ідеї маргінесів письмового тексту та його відчитування, яка мала значний вплив на розвиток не лише деконструктивізму, але й фемінізму і постколоніалізму. Французький філософ зосереджує увагу на таких видах "маргінальних" текстів, які, за його спостереженням, позначають межі "головного" тексту, зокрема: заголовки, епіграфи, підписи. Переосмислення маргінесів — важливий аспект постмодернізму.