Міфологічна школа у світовому та вітчизняному літературознавстві

Міфологічна школа – теорія в західноєвропейській та вітчизняній науці, представники якої першоосновою народної творчості вважали міфологію та релігію.

Проблема “мистецтво і міф” стала предметом спеціального наукового розгляду переважно в літературознавстві ХХ ст., особливо в зв’язку з “реміфологізацією” в західній літературі та культурі (початок ХХ ст.). Але ця проблема ставилася і раніше. Міф завжди притягував до себе дослідників. Якщо говорити про інтерпретацію міфа, то вона існувала ще в Давній Греції. Так, наприклад, Піфагор доводив, що в міфах відображувалося філософсько-алегоричне сприйняття природи, а Евгемер бачив у героях міфів обожнених героїв, які колись реально існували. Новий інтерес до міфів зріс в епоху Відродження. У ХУІІ–ХУІІІ ст. високу культурну цінність міфа відзначали Б.Фонтенель, Дж.Віко, І.Гердер, Шлегель.

Б.Фонтенель шукав основу міфів у первісній відсталості інтелекту, у філософському невігластві і вважав міф продуктом першої, «дитячої» стадії в розвитку людства. Представники міфологічної школи закликають митців брати за основу своїх творів саме міф. Вони також стверджують, що автор може зберігати не всі риси, деякі навіть слід опускати, щоб надати міфу сучасного звучання. Але тоді постає дилема: якщо автор працює творчо, то це призводить до повного переосмислення ідей міфу і врешті-решт до його остаточного зникнення в канві твору.

Інтерес до міфу був властивий і багатьом вітчизняним ученим. Ще в 50-60-хр.р. у Росії під впливом німецької міфологічної школи (що спиралася на естетику Ф.–В.-Й. Шеллінга та братів А. та Ф. Шлегелів, які обстоювали думку про міф як про необхідну умову мистецтва, ядро поезії, а остаточно оформилася після видання “Німецької міфології” братів В. і Я. Грімм), сформувалась міфологічна школа у вивченні народної творчості. Представниками її були О. Афанасьєв, О. Міллер та Ф. Буслаєв. На Україні впливу міфологічної школи зазнали представники Харківської школи романтиків, стимульовані до пошуків національних першоджерел поезії (І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський). М. Костомаров, крім, так би мовити, прикладного застосування нової теорії, став ще і автором створеної вже в Київському університеті праці “Слов’янська міфологія”. Загальних принципів міфологічної школи дотримувався автор психолінгвістичної концепції теорії літератури О. Потебня, котрий наголошував на тому, що міфологічна, поетична і наукова функції потенційно присутні у процесі читання, інтерпретації та набування естетичного досвіду. Пізніше засад міфологічної школи дотримувалися, крім О. Потебні, М. Костомаров (“Славянская мифология”,1847), І. Нечуй-Левицький (“Світогляд українського народу. Ескіз української міфології”,1876), Я. Головацький (“Очерк старославянского баснословия или мифология”, 1860), Г. Булашев (“Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях”). До речі, у передмові до цього видання сам автор говорить, що користувався працями російських вчених А. Веселовського, Н. Тихомирова та німецького міфолога М. Мюллера.

З ХХ ст. інтерес до міфа стає характерний не тільки для дослідників фольклору і давніх літератур, але й для літературознавців, чия увага зосереджена на проблемах сучасної літературної творчості.

Неоміфологізм - це концепція, яка розглядає міфологізм (співвіднесеність з міфом) як найбільш характерну форму художнього мислення мистецтва ХХ століття. Відповідно до цієї концепції, все ХХ століття постає як складна система майстерно поєднуються і взаімоотражающіх один одного культурно-естетичних міфів. Н. - специфічна для ХХ століття форма художнього мислення, що передбачає особливе ставлення до міфологічних сюжетів, образів і символів, які не стільки відтворюються, скільки програються або перестворити, тим самим народжуючи нові міфи, співвідносні з сучасністю. Таким чином, неоміфологіческого мистецтво ХХ століття як би постійно посилається на найдавніші зразки, порівнює себе з обраної культурною традицією (наприклад, в "Доктор Фаустус" Т. Манна, в ролі міфу виступають різні легенди і художні твори (К. Марло, І.В. Гете) про доктора Йоганна Фауста, чарівника і чорнокнижника, який жив у ХVI ст. і продав душу дияволу).

 

 

МІФОЛОГІЧНА ШКОЛА

- науковий напрямок у фольклористиці та літературознавстві 19 в., Що виникло в епоху романтизму. Філософською основою для М.Ш. послужила естетика романтиків Шеллінга і братів А. і Ф. Шле-гелів. Для них міф був первообразом поезії, з якої потім розвинулися наука і філософія, а міфологія була первинним матеріалом для всякого мистецтва, в ній слід шукати "ядро, центр поезії". Відродження мистецтва можливо, згідно з вченням М.Ш., тільки на основі міфотворчості. У наслідку ці ідеї розвивали брати В і Я. Грімм, з іменами яких в 20-30-ті 19 в. пов'язане остаточне оформлення М.Ш. Міфологія, за твердженням братів Грімм, є форма первісного мислення, "несвідомо творить духу", засіб пояснення людиною навколишнього світу. Прихильниками М.Ш. були А. Кун, В. Шварц - у Німеччині, М. Мюллер - в Англії, М. Бреаль - у Франції, А.Н. Афанасьєв, Ф.Н. Буслаев, О.Ф. Міллер - в Росії. М.Ш. в Європі розвивалася у двох напрямках: етимологічному (лінгвістична реконструкція міфу) і аналогічному (порівняння схожих за змістом міфів). Представники першого напряму (А. Кун, М. Мюллер) пояснювали походження міфів "солярної теорією" (М. Мюллер), суть якої полягала в тому, що передумовою для виникнення міфів вважали обожнювання сонця і світил, і "метеорологічної теорією" (А. Кун), коли першопричину міфів бачили в обожнених силах природи: вітрі, блискавки, грозі, бурі, вихорі. Прихильником "етимологічного" напрямку в Росії був Ф.І. Буслаев, полагавший, що всі жанри фольклору виникли з міфу. "Аналітичної" концепції дотримувалися В. Шварц і В. Манхардт, видавши першопричину міфів у поклонінні "нижчих" демонічним істотам. Погляди М.Ш. школи почасти поділяли А.А. Потебня, О.М. Пипін, синтез усіляких теорій М.Ш. спостерігається у А.Н. Афанасьєва. Міфологічний напрям у процесі розвитку збагачувалося теорією літературного запозичення, теорією евгемерізма (міфологічні божества виникли в результаті обожнювання людиною великих людей), антропологічної теорією (теорією самозародження міфологічних сюжетів). Таке різноманіття концепцій послаблювало ефективність міфологічного підходу до творів стародавньої словесності. В результаті виникла необхідність у якоїсь об'єднуючому початку, яким став принцип порівняльно-історичного вивчення творів давньоруської літератури та фольклору. Таким чином, в процесі розвитку М.Ш. формується школа порівняльної міфології (А.Н. Афанасьєв, О.Ф. Міллер, А.А. Котляревський). Заслуга представників цієї гілки полягає насамперед у тому, що вони зібрали і досліджували величезна поетична спадщина російського народу, зробили його предметом всесвітнього вивчення, заклали основи порівняльного вивчення міфології, фольклору та літератури. Істотним недоліком М.Ш. було прагнення знайти "міфологічний" аналог кожному, самому незначному явищу, герою, тому ряд теоретичних висновків школи був відкинутий подальшими напрямками. У 20 в. в рамках М.Ш. зароджується "неоміфологіческого" теорія, в основі якої лежало вчення Юнга про архетипи. "Неоміфологі" зводять багато сюжети і образи нової літератури до символічно переосмисленим архетипів найдавніших міфів, віддаючи при цьому пріоритет ритуалу над змістом міфу. Новий напрямок набуло широкого поширення в англо-американському літературознавстві. Т.Н. Тарасова

Культурно-історична школа

Родоначальник культурно-історичної школи французький історик, мистецтвознавець Іпполіт Тен (1828—1893 pp.). Школа базувалася на філософії позитивізму, основоположником якого був Опост Конт (1798— 1857 pp.). Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій залежності від суспільства. Зміни в суспільстві позначаються на мистецтві. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах:

1) раса (особливості національного характеру, ознаки спадковості);

2) середовище (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини, економіка);

 

3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури).

Заслуга І. Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об'єктивними суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу відображенням, ігнорував специфіку мистецтва, його естетичну своєрідність, прирівнював художні твори до історичних джерел.

 

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія).

Культурно-історичний метод функціонував і в працях українських літературознавців. Як відзначає І. Михайлин, цю методологію українська критика виробляє "ще в період свого становлення, в 1840—1860-ті роки". Однак в умовах бездержавності "українські... автори-представники всіма засобами знищуваної літератури — не змогли пробитися на європейський простір ідей, а також вивершити свої концепції стрункими побудовами та яскравими формами". У XX столітті культурно-історичний напрям, відзначає Ю. Ковалів, "втратив свої масштаби, профанувався соціологічним літературознавством.., поступившись перед новими, часто антиестетичними, методологіями, пов'язаними з естетикою модернізму, авангардизму, постмодернізму. Однак можливості культурно-історичного методу не вичерпані".