Літературознавчий доробок неокласиків

Грунтовна освіченість та естетичні уподобання визначили принципи наукових розвідок неокласиків. Вийшовши здебільшого з філологічного семінару професора Перетца, кожен з неокласиків обрав, проте, суто свій провідний теоретичний принцип.

Специфічною рисою наукової методології неокласиків с її синтетнзм та багатогранність. Тлумачення методу М.Зерова як культурно-історичного не дає змоги виявити всього багатства методологічної системи дослідника. Розглядаючи культурно-історичну основу як методологічне підгрунтя теоретичних поглядів М.Зерова, не можна оминути формальні, естетичні чи соціологічні елементи, що знайшли свій вияв у його “Новому українському письменстві”, нарисах “Від Куліша до Винниченка”, лекціях, прочитанних студентам Київського університету.

Спроба М.Зерова пояснити особливості і тенденції літератури класовим походженням письменника важлива для дослідника тільки в контексті провінційності українського літературного життя (загальний характер раннього українського письменства визначається хутірсько-дворянською основою, що стала питомим зберігачем національної української традиції і народної мови, виникає своєрідна культурно-соціальна антиномія, що поєднує в собі негативний і позитивний елементи: з одного боку, збереження національної традиції, з іншого — провінційне відставання);

Такий підхід простежуємо в більшості літературознавчих праць неокласиків, однак саме у М.Зерова він знайшов своє теоретичне (хоч і неповне) обгрунтування.

На думку П.Филиповича, соціолог не повинен розпливатися в загальних характеристиках часу, а пильно студіювати матеріал, пов’язаний з письменником. Дослідник заперечує обмеження літературно-критичних праць аналізом соціального походження письменника.

Неокласики не створили цілком нового методу літературно-критичних досліджень, однак їхньою заслугою було тс, що вони по-науковому підійшли до вивчення проблем літературного розвитку, використовуючи в своїх студіях широкий спектр різноманітних методологічних прийомів та принципів літературознавчого аналізу. Як справедливо зауважує М.Бахтін, подолати методологічне різноголосся в галузі вивчення мистецтва можна не шляхом створення нового метолу, а тільки з допомогою “систематико-філософського обгрунтування факту і своєрідності мистецтва в єдності людської культури”.1

Саме проблемі своєрідності літератури неокласики приділяли найбільше уваги, розглядаючи кожне літературне явище в широкому культурологічному, історичному чи соціальному контексті конкретної літературної доби.

Різноманітність методів і прийомів дослідження, логічна чіткість і виваженість формулювань дають змогу говорити про “методологічну систему” неокласиків. Специфічними рисами “неокласичної” методологічної системи стали її синтетизм, багатоплановість та динамічний характер.Методологічні засновки неокласиків були настільки різноаспектні і багатопланові, що їх система може генетично і типологічно співіснувати з методологічними концепціями І.Тена, духовною школою Дільтея, теоретичними узагальненнями англійської “нової критики".

42. Класицистичні та проєвропейські преференції й аспірації київських неокласиків спричинили багатостороннє дослідження ними у 20-х роках творчості, життя й громадянської позиції Лесі Українки (1871–1913). У цій письменниці вони побачили ту культурну Європу (Захід), яка їм імпонувала. Серед особливо цінних рис індивідуальності цієї незвиклої для української літератури особистості неокласикам подобалися інтелектуаль- ність, широта поглядів, висока відповідальність перед художнім словом, неутилітарне і неповерхове (лише для забави) ставлення до культури, а в її творах – універсальність тематики і проблема- тики, творче використання „світових образів”. З огляду на ці та інші класицистичні риси й проєвропейські орієнтації Леся Українка була неокласикам особливо близька. (Свідченням усвідомлення нею вартостей класицизму є, наприклад, її твер- дження у статті з 1900 р.: „Везде в Европе романтизм вырос на руинах классицизма” [19, 107]). Вона також, як і неокласики, була на розлогих межах різних культур і епох. У цій письменниці вони побачили той зразок феномену національної культури, до якого самі закликали українське письменство. У багатій спадщині київських неокласиків спробуємо прослідкувати осмислення європейськості та універсальності авторки творів з „вічними образами”. Вчені досліджують генезу її і суть цих двох ознак, показують високу і всесторонню освіче- ність письменниці, знання нею європейських мов, безперервне прагнення вивчати нові мови, заперечують „екзотичність” її творчості, досліджують переклади, поезію, а головне – критико- вану в їх час драматургію (за часів Лесі Українки критика також негативно сприймала її драматургію і закидала авторці відірва- ність від національного ґрунту), окреслюють і пояснюють естетично-етичне значення цієї творчості, виявляють ставлення письменниці до творів європейської класики та її пріоритети у сфері українського письменства та ін. На думку Драй-Хмари, ідейне життя України кінця ХІХ та початку ХХ століть знайшло найкращий вираз у літературній діяльності Лесі Українки, яка найбільше цікавилася не зовнішнім життям і не побутом і прозою буденщини. Те, що в Лісовій пісні змальовано „трагедію людської душі, що заблудилась серед болота буденного людського життя” [5, 145], теж є вираз згада- ного вище дистанціювання Лесі Українки від побуту і буден- щини. Її цікавило внутрішнє життя українського суспільства, розвиток цього життя, боротьба ідей. Слід зазначити, що неокласики також були переконані в тому, що буденщина має згубний вплив на високі духовні якості, пориви й прагнення людини.

43. Микола Зеров (1890—1937) чи не першим серед молодої генерації пореволюційного літературознавства виявляв непоступливу послідовність у трактуванні літератури як феномена філологічного, художнього. Уже в передмові до "Нового українського письменства" він означився в переконанні, що літературу треба читати не за накинутим іззовні, а за внутрішньо властивим їй законом. Щодо періодизації літературного процесу України XIX ст., вважав М. Зеров, треба виходити не з ідеологічних чи інших функціональних принципів, а з філологічно естетичних, в основу яких покладено естетичні закономірності художньої творчості. Беручи їх до уваги, дослідник літератури має змогу значно глибше проникнути в суть явищ і процесів літературної історії, ніж удається це представникам функціональних методологій. У XIX ст., на думку М. Зерова, українська література пережила "послідовне панування" п'яти літературних течій — класичної, сентиментальної, романтичної, реалістичної та новороман-тичної. Осмислення руху її в річищі цих течій веде до синтетичної всеохопності літературного матеріалу, бачення його як художнього вираження зв'язків людської духовності з історико-культурним, соціальним, психологічним і моральним плином життя. Маємо, отже, ніби цілковиту протилежність історичній (народницькій) методології, якою користувалися і С. Єфремов, і почасти М. Грушевський, і М. Возняк. Внутрішню естетичну суть літератури вони, звичайно, ніколи поза увагою не залишали, бо вважали її обов'язковою ознакою кожного справді художнього твору; але головним для себе завданням вони уявляли тлумачення в тих творах руху соціальних ідей, які зумовлюють народження і розвиток ідей естетичних. Для М. Зерова соціальні ідеї були тільки одним із елементів синтезу, ім'я якому — художність. Коли його (М. Зерова) критикували за начебто надмірну увагу до художності і неувагу до соціологічних критеріїв життя, до залежності "літературних ідеологій від ідеологій класових і т. ін."°, то М. Зеров змушений був пояснювати, що соціологічний критерій в аналізі й періодизації літературного процесу неможливий, з одного боку, через відсутність стійкої опори в спеціальних дослідженнях про саму соціологію, а з іншого — сам він у своїх студіях ніколи не забував "класового, групового обличчя українського письменства і українського читача". У листі до М. Плевака він називає існуючі соціологічні способи аналізу літературного процесу "псевдосоціологічними", а в листі до І. Айзенштока говорить, що він навіть ближчий до марксівського соціологізму, ніж це здалося його критикам10. Це було сказано скоріше для самозахисту й для пом'якшення критики на свою адресу, оскільки теоретична позиція М. Зерова, заснована на філологічній школі літературознавства, з марксистською соціологією ніяких зв'язків, звичайно, не мала. Головним тут залишався естетичний критерій, застосування якого дало змогу вченому розв'язати (чи хоча б поставити) безліч питань українського літературознавства. Дослідник насамперед показав, що українська література XIX ст. цікава не лише багатством ідей і що в колі розвинутих літератур світу вона знайшла своє місце; у ній, незважаючи на підневільні умови існування, успішно функціонували найвідоміші художні напрями і стилі; властиве їй і видове, і жанрове розмаїття; має вона оригінальну образну мову, культуру, психологію, національну специфіку.

44. Павло Филипович (1891—1937) у певному розумінні був вужчий за М. Зерова своїми обсерваціями української нової і новітньої літератури, але він, як і М. Зеров, виходив у її трактуванні не з функціональних, а з іманентних, філологічних позицій. Продуктивним у нього при цьому був порівняльний метод аналізу літературних явищ. У передмові до книжки "З новітнього українського письменства" дослідник наголосив, що "цей метод, у нас уже позначений певною традицією (праці Драгоманова, Франка, Сумцова, Колесси та ін.), може дати чимало корисного для сучасного українського літературознавства, зосібна подаючи матеріал для соціологічних узагальнень. Порівняльні студії поширюють також наш обрій, виводячи українське письменство з вузьких національних меж і з'єднуючи його з творчістю інших народів". З точки зору літературної теорії П. Филиповича особливо цікавили проблеми сюжету і стилю. Він розглядав їх Крізь призму європейських літератур, шукав у новій і новітній літературі сюжетно-стильові зв'язки з літературою давньою, був емоційно прихильним до реалістичних і романтичних стилів, вважав непродуктивними "чистий символізм, футуризм, імажинізм, але в критиці їх виявляв академічну стриманість і коректність. Це помітно, зокрема, в рецензіях П. Филиповича на збірки віршів М. Семенка ("Книгар", 1918, № 14), О. Слісаренка ("Музагет", 1919, № 1—3), М. Рильського ("Книгар", 1919, № 22), в оглядовій статті "Молода українська поезія" (ЛНВ, 1919, кн. 4—6) та ін. Підкреслено стриманим (хоч і дуже критичним) був також виступ П. Филиповича під час наукового диспуту, організованого ВУАН 24 травня 1925 р. Вчений торкнувся тоді такої проблеми, як освіта для читача й літератора, і наголосив, що ключ до розвитку нового письменства треба шукати в досвіді класичної літератури та в тому мистецтві, що "іноді чуже для нас, але дає багато досвіду і будить емоції".

Філологічний метод в оцінці художньої творчості М. Зеров застосовував і для оцінки сучасного літературного процесу. У його критичних виступах про літературні явища 20-х років можна простежити зацікавленість у кожному випадку і біографією автора того чи того твору, зв'язками його з ідейними, соціальними рухами в суспільстві, і художнім обличчям письменника в контексті творів інших літератур, і жанровими вподобаннями його, і поетикою образної мови, і стильовими питаннями. Одне слово, для М. Зерова художній твір — це не окреме про окреме, а загальне про загальне, концентроване вираження дум і почувань письменника про "цілу" людину і "цілий" світ. Предметом уваги його тут були твори В. Самійленка, П. Тичини, М. Рильського, О. Олеся" В. Еллана-Блакитного та ін. Взявши участь у літературній дискусії 1925—1928 pp., М. Зеров наполягав на потребі інтелектуальної освіченості літератури, відкидав будь-яку ізольованість у її розвитку і доводив постійну необхідність орієнтації українського письменства на європейські і світові зразки творчості (статті "Європа — Просвіта — Освіта — Лікнеп", "Євразійський ренесанс і пошехонські сосни", "Зміцнена позиція"). "...Для розвитку нашої літератури, — писав він, — потрібні три речі: 1). Засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів. 2). Вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання (цієї думки я ще гадаю торкнутися іншим разом). 3). Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників" (2, 580). Як би відбувалися такі процеси в майбутньому української літератури, М. Зерову не судилося бачити. Його було заарештовано в 1935 р. — як "керівника української контрреволюційної націоналістичної організації" — і розстріляно в Соловецькій тюрмі 3 листопада 1937 р.; "Націоналістична організація", як відомо, була вигадана радянськими спецслужбами, а реабілітовано вченого лише посмертно, в березні 1958 р.

45. Письменники — М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт та інші — фактично сформулювали платформу відмінного від плужансько-гартівського уявлення про нову українську літературу, про необхідність орієнтації її на Європу, світовий контекст, загальнолюдські цінності. Літературна дискусія 1925—1928 pp. лише розвинула й загострила ці головні для того часу питання. В дискусію були втягнуті літературні сили майже всіх письменницьких об'єднань 20-х років, згодом до неї прилучилися партійні й державні працівники, і всіх цікавили нібито лиш одні питання: місце письменника в боротьбі за соціалізм, творчий індивідуум і колектив. Про власне літературу як специфічний художній феномен говорили тільки одиниці, постійно побоюючись бути звинуваченими в назадництві чи названими "спецами від естетики".Позиції М. Хвильового в літературній дискусії 1925— 1928 pp. склали основу його збірників критичних памфлетів "Камо грядеші" (1925), "Думки проти течії" (1926), серії статей "Апологети писаризму" ("Культура й побут", 1926, № 3—13) та памфлета "Україна чи Малоросія", що опублікований лише 1990 р. "Крізь полемічні хащі памфлетів червоною ниткою чітко проходять три тези: 1. Кінець малоросійському епігонізмові і провінціалізмові, українське мистецтво прилучається до світового і в першу чергу — західноєвропейського... 2. Кінець російської гегемонії на Україні, Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна самостійна. 3. Українське мистецтво має власну велику місію; воно започатковує новий великий культурний круг, що йому Хвильовий дав умовну назву "азіатський ренесанс"24. Ці думки М. Хвильового, викладені до того ж емоційно, дерзновенно ("Європа чи просвіта?", "Халтура гладкових", "Московські задрипанки" та ін.), знайшли гласну підтримку в не дуже широких, але інтелектуально вагомих колах (М. Зеров, М. Куліш, М. Могилянський та ін.).

46. М. Зеров, підтримуючи М. Хвильового, писав про потребу засвоєння класики й досвіду європейської літератури, про прищеплення в українській літературі справжньої художності, мистецької вибагливості, на основі чого тільки й можливий новий ренесанс української літератури.

47. Фундаментальна праця відомого українського філолога, академіка М.С. Возняка висвітлює періоди розвитку української народності, української літературної мови, оригінального і перекладного письменства, літописну літературу. Детально проаналізовано всі аспекти утвердження національної самобутності українського народу в ХVІ-ХVІІ ст., активну роль у цих процесах І. Вишенського, відомих представників полемічного письменства, київських схоластів. Всебічно досліджено своєрідність української шкільної драми, комедій, духовної та світської лірики, історичних пісень та козацького епосу. Подібно до давніх українських націоналістів, М.Возняк будує свою „Історію...“ на ідеї відрубності українського народу від російського, який сформувався, на його думку, пізніше, внаслідок змішування переселенців з України з фінськими і тюркськими елементами“.

Тільки у час українського національного відродження було офіційно підкреслено, що за охопленням матеріалу, доступністю викладу ця праця не має собі рівних у нашій культурі. До появи історії літератури М.Возняка українська інтелігенція дивилася на часи від татарського нападу і занепаду української державності аж до виступу Котляревського як на якусь прірву, на березі якої з одного боку було „Слово о полку Ігоревім...“, а з другого боку виростала могутня,постать автора „Енеїди“.Певний вплив на „Історію української літератури“ М.Возняка мала і концепція М.Драгоманова, висловлена у листі до Івана Франка. У 1882р. І.Франко, звертаючись до М.Драгоманова за порадою щодо роботи над історією літератури, пише, що хотів би розглянути літературу не так, як це зробив Пипін, котрий „потрактував час після злу-чайних державних границь, але брати цілу літературу, а її відміни (галицьку, буковинську, угорську), як поодинчі школи з більше або менше затемненими правідними думками“. Тобто І.Франко, звертаючись за порадою до свого вчителя, хоче знайти суцільне і комплексне трактування цілої української писаної поезії, що не вдалося Пипіну.

48. Літературознавство 1920-30х років. Підручники з історії української літератури (О. Дорошкевич, «Підручник історії української літератури», В. Коряк «Нарис історії української літератури» та ін.)

До початку 20-х років XX ст. українське літературо­знавство підійшло з розвинутими школами й напрямами, але революційні події 1917-го і наступних років внесли в нього несподівані корективи.

Здобутки вітчизняного літературознавства пов'язані з іменами С. Єфремова (1876—1939 pp.), M. Возняка (1881—1954 pp.), Б. Лепкого (1872-1941 pp.), M. Зерова (1890—1937 pp.), M. Грушевського (1866—1934 pp.).

Найбільш відомою працею С. Єфремова є "Історія українського письменства", яка охоплює український літературний процес від найдавніших часів до 20-х років XX століття.

Помітне місце в історії українського літературознавства зайняла праця М. Грушевського "Історія української літератури" (1923—1927 рр.). Використовуючи різні засоби аналізу (текстологічний, біографічний, порівняльно-історичний, лінгвістичний), М. Грушевський створив цілісну картину розвитку української літератури, починаючи з усної народної творчості, яка, на його думку, зародилася в IV—IX ст. н. е.

Позитивний вплив на розвиток українського літературознавства мало відкриття в Харкові в 1926 році Інституту української літератури ім. Т.Г. Шевченка. Науковці інституту зосередили основну увагу на вивченні творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка.

Одним із найвидатніших літературознавців, які працювали за межами України, був Леонід Тимофійович Білецький (1882—1955 рр.). У праці "Основи української літературно-наукової критики" він простежив розвиток національного літературознавства від поетик XVII—XVIII ст. до історико-літературних праць XX ст.

У 1925 році почалася літературна дискусія. Вона тривала по 1928 рік. У дискусію були втягнуті такі мистецькі угруповання, як "Плуг", "Гарт", "неокласики", футуристи, ВАПЛІТЕ, Марс, "Молодняк" ВУСПП. Центральною фігурою дискусії став Микола Хвильовий. Свої позиції в дискусії він виклав у критичних памфлетах "Камо грядеши", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", "Україна чи Малоросія?".

Досліджуючи літературний процес 20—30-х років, Я. Гординський приходив до висновку, що літературознавство і критика потрапили у "глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство", бо думка "підпорядковується партійним наказам: критика переходить одверто на партійного жандарма"1. Вона пильно слідкувала за дотриманням норм, яких вимагав соціалістичний реалізм, уніфікувала і знеособлювала літературу, вишукувала "ворогів народу". У повоєнний період з'являються партійні постанови, "пройняті турботою" про розвиток літератури. Вони, як відзначає М. Наєнко, "ставали нормою літературного життя, заганяючи талановитих письменників у дедалі глухіший кут несвободи, а спритних ділків від літератури підносячи на нові й нові п'єдестали офіційної слави і вседозволеності"

Відомий український літературознавець і методист О.Дорошкевич у першій в історії української методики літератури теоретичній праці "Українська література в школі" (1921 р.) критично висловлювався про підручники з літератури в Російській імперії, про прагнення його укладачів в с е пояснити і розтовкмачити учням. На основі переоцінки досягнень попередніх епох російської методики вчений вважав необхідним обмежити всеохоплюваність підручника, рекомендував перенести осмислення твору на живе спілкування між учителем і учнями та на самостійну роботу школярів над художнім словом.

Новий підручник із літератури для спеціальних і вищих навчальних закладів був створений О.Дорошкевичем, людиною що безпосередньо стояла біля джерел національної школи в епоху УНР, знала її потреби. О.Дорошкевич назвав свою навчальну книжку к о н с п е к т о м.

у 1991 р. О.Горбач детально зупиняється на мотивах авторської позиції, переконливо аналізує "соціологізм" О.Дорошкевича. Так, зокрема, вказується на витоки періодизації О.Дорошкевича, на те, що він перш за все до уваги "бере зміни економічних, а значить і соціальних відносин"

У передмові до "Нарису..." В. Коряк не приховував, що це "перша спроба марксистського нарису історії українського художнього слова", і навіть іронізував, що "отакі "перші спроби" бувають фатальними зразками того, як не треба починати"17. Однак з усією серйозністю далі доводив, що пропонований ним спосіб розгляду літератури є єдино правильним, доцільним і вкрай потрібним для будівників комуністичного суспільства, "Історія літератури, — на думку автора, — має поділятися не на періоди зміни формальних літературних течій, а відповідно до змін матеріальної бази кожної ідеології, залежно від пануючої форми господарської діяльності, яка зрештою зумовлює певні ідеологічні надбудови і зокрема певний стиль мистецтва". Щодо української літератури, то її історія, "виложена систематично", повторює "етапи історичного процесу з деякими незначними змінами заради зручності систематизації життя" і вкладається в таку періодизаційну схему: "1. Доба родового побуту. 2. Доба раннього феодалізму. 3. Середньовіччя. 4. Торговий капіталізм. 5. Доба фінансового капіталізму. 6. Доба пролетарської диктатури". В. Коряка Наркомос УРСР рекомендував як підручник для інститутів народної освіти та педагогічних курсів.