Біографічний метод: основоположники, основні ідеї, представники

Основоположником біографічного методу був французький літературознавець Шарль Опостен Сент-Бев (1804—1869 рр.), який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її характер, психіка, походження, факти інтимного життя. У якості визначальних моментів дослідження та тлумачення творчості автор визначає біографію та особистість письменника. Ідея автора методу полягає в тому, що без вивчення біографії автора, без знання умов його особистого життя не можна аналізувати твір і осягнути його зміст. Звідси й методологічний принцип біографічного методу - «шукати в митцеві людину».

Відомими працями Сент-Бева є тритомник "Літературно-критичні портрети" (1836—1839 рр.; п'ятнадцятитомні «Бесіди щопонеділка», 1851–1862; п'ятитомний «Пор-Рояль», 1840–1859. Сент-Бев написав портрети всіх відомих французьких письменників з точки зору їх біографії, зв'язків з духовними течіями. Послідовники Сент-Бева — Г. Брандес (Данія), Р. де Гурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). Біографічний метод використовували такі українські літературознавці, як М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко, В. Смілянська, М. Коцюбинська, Т. Гундорова.

Методологічні принципи О. Сент-Бева використав данський критик Георг Брандес («Головні течії в європейській літературі XIX ст.», 1872–1890), назвавши свій спосіб аналізу історико-психологічним; у тлумаченні приділяв увагу ідеологічним чинникам та національно-культурному контексту художньої дійсності.

Продовжувачами біографічного методу вважають І. Тена та Г. Брандеса. В українській науці представником біографічного методу став професор Львівського університету О. Огоновський (1833-1894), що написав «Історію літератури руської». У цій роботі вчений розглядав художній твір як проекцію змістовних елементів біографії автора, а також подавав бібліографію творів письменника.

Різновидом втілення біографічного методу вважають праці І. Тена, який, розглядаючи закони взаємодії історичних та літературних процесів, доповнив теорію Ш. О. Сент-Бева поняттями «раса», «географічне середовище», «момент», заклав підвалини культурно-історичної школи та соціологічної критики.

Спробу відновити традицію літературного портрета (В. Шекспір, Й.-В. Гете, Вольтер, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Горький) здійснив Г. Брандес, поєднавши культурно-історичну методологію І. Тена з теорією Ш. О. Сент-Бева. Однак він не завжди розкривав специфіку зв'язків письменника і довкілля, яке породжувало у творчій уяві нові образи, інколи нехтував національною ментальністю письменства. Особливо вразливим було його припущення, що досліднику треба «наближати до нас чужоземне, так що нам легше засвоїти його, і віддаляти від нас наше власне, так що ми можемо споглядати його здалеку, в загальному».

До традиції біографічного методу звертався німецький психолог Р. Мюллер-Фрайєнфельс, висвітлюючи психологічні типи письменників з огляду на їх твори.

В Україні цей метод притаманний працям В. Горленка, М. Чалого, М. Петрова, С. Балея, особливо О. Огоновського, який поєднав його з бібліографічним принципом в «Історії літератури руської». Біографічний метод позначився і на окремих дослідженнях, зокрема шевченкознавчих Івана Франка, зумовивши прагнення дослідника відтворити «живий образ Кобзаря на тлі свого часу й своєї суспільності» («Причинки до оцінення поезії Т. Шевченка», 1881).

У радянський період біографічний метод був названий «буржуазним», вульгаризувався, трактувався як другорядний у вивченні творчості письменника, життєпис якого розглядали з позамистецьких класових позицій.

 

 

Компаративізм/ порівняльне літературознавство

 

Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809—1881 рр.), досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи. У передмові до збірника індійського фольклору "Панчатантра" Теодор Бенфей писав, що подібні мотиви і сюжети в творах різних літератур є наслідком запозичень, міграції ідей, образів, фабул.

Розвитку компаративізму сприяли праці російського літературознавця Олександра Веселовського (1838—1906 рр.), який розробив основи історичної поетики. Він вважав, що кожен поет формується на тому матеріалі, який залишили його попередники, і завдання літературознавця — визначити його особистий внесок в історію літератури. Щоб зрозуміти великих поетів, необхідно вивчити той час, літературну атмосферу, мову, стиль, сюжети, розвиток поетичних родів. Завдання порівняльно-історичного літературознавства — простежити, як новий зміст проникає у старі образи. О. Веселовський зауважував, що подібність мотивів, сюжетів, образів є не тільки результатом запозичень, але й результатом подібних життєвих обставин.

В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком. Цей метод використовували В. Гнатюк, В. І. Дурат, І. Огієнко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій. Починаючи з 30-х років XX ст., порівняльно-історичне літературознавство зводилося до питання про російсько-українські зв'язки, до впливу російської культури на українську.

Суттєві зміни в українській компаративістиці відбулися в другій половині XX століття. "Якщо на попередньому етапі, — відзначає Д. Наливайко, — основна увага зосереджувалась иа вивченні конкретно-генетичних зв'язків, то тепер центр ваги переноситься на порівняльно-типологічні студії, що змінюються на різних рівнях — гематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному тощо".

Здобутки порівняльно-історичного літературознавства пов'язані з іменами Н. Крутікової, Л. Новиченка, Є. Кирилюка, Г. Вервеса.

Сьогоднішня компаративістика — наука досить розгалужена. її складові:

1) вивчення генетико-контактних зв'язків літератур;

2) порівняльна типологія на тематологічному, морфологічному, генологічному рівнях;

3) іманологія — вивчення образів (іміджів) "чужинців" інших народів і країн у різних національних літературах;

4) література в системі мистецтв і різних видів духовно-творчої діяльності, її взаємозв'язків і взаємодії з ними.

"До останніх десятиліть минулого століття, — відзначає Д. Наливайко, — предметом компаративістики було вивчення літературних зв'язків і відносин, але залишалася поза компетенцією така не менш масштабна і значуща сфера взаємозв'язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки...

Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи її тією чи іншою мірою, адаптуючи її концепції та методології — феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором".

Психоаналіз

Засновником класичного психоаналізу є 3. Фрейд, виступив на початку XX ст. з новим нетрадиційним баченням людини і культури. Розвиток психоаналізу супроводжувалося вторгненням психоаналітичних ідей в різноманітні сфери знання, включаючи науку, релігію, філософію. У міру його виходу на міжнародну арену саме поняття психоаналізу стало настільки поширеним і широко використовуваним в медичної, психологічної та культурологічної літератури XX століття, що перетворилося в багатозначне і невизначене.

У різних роботах Фрейда зустрічаються наступні визначення психоаналізу. Психоаналіз є частиною психології як науки. Він являє собою незамінний засіб наукового дослідження. Психоаналіз - це знаряддя, яке дає можливість Я оволодіти Воно. Будь-яке дослідження, визнає факти трансферу (перенесення) і опору, як вихідні положення роботи, можна назвати психоаналізом. Це допоміжний засіб дослідження в різноманітних галузях духовного життя. Психоаналіз не наукове, вільний від тенденційності дослідження, а терапевтичний прийом. Це один з видів самопізнання. Психоаналіз - це мистецтво тлумачення помилкових дій, сновидінь, симптомів захворювань. Це щось середнє між медициною і філософією. І нарешті, психоаналіз - метод лікування нервовохворих.

Таким чином, діапазон трактувань психоаналізу у самого Фрейда досить великий. Якщо за вихідне визначення взяти якусь одну трактування, то з-за цього вислизає грунт для адекватного розуміння психоаналізу. Тому немає нічого дивного в тому, що досі серед різних дослідників ведуться дискусії з приводу того, що являє собою психоаналіз.

несвідоме постає в якості двох самостійних і не зводяться один до одного психічних процесів. Згідно з Фрейдом, є двояке несвідоме: приховане, але здатне стати свідомим, і вытесненное, яке саме по собі не може стати свідомим. Перший вид несвідомого він називає предсознательное, другий - вытесненное несвідоме. Звідси - ідея Фрейда про топіку людської психіки, що складається з несвідомого, предсознательного і свідомості.

У роботах 20-х років засновник психоаналізу використовує інші поняття для характеристики людської психіки. Поряд з топическим поданням про несвідоме, він здійснює структурний поділ психіки, яка тепер розуміється як що складається з трьох шарів, або інстанцій, - Воно, Я, Над-Я.