Проблема самопізнання і гармонія зі світом у ранній ліриці Василя Стуса

 

Великому Гете належить афористичний вислів: "Хто хоче збагнути поета, мусить побувати на його батьківщині". Коли чинити саме так, світ оточення вказуватиме на внутрішнє і зовнішнє єство митця. Відповідно, можна повніше осмислити його суть. З цього приводу слушну пораду дає М.Коцюбинська. Щоб пізнати поета, вважає літературознавець, слід "ознайомитися з його рукописною спадщиною. Це дає відчуття коріння й перспективу" [67,с.10]. В такому разі надається чудова нагода доторкнутися до його первнів, пізнати світ, в якому формувався митець.

З огляду на це поетова "країна" — поняття абстрактне. Воно не входить до географічних чи політико-адміністративних масштабів. Це той мікросвіт, в якому відбувалося становлення митця: земля, де він зростав і сформував основу свого духу, доба, яка дала просторовий розвиток духу, люди, за допомогою яких пізнавав світ і входив у нього. Це одночасно складний світ оточення з властивими йому законами життя. Саме він формує, шліфує творчу натуру, творить з неї поета [140, Т. З, с. 389]

У тій поетовій "країні" В.Стусу не бракувало ні добрих людей, ні благотворного впливу рідної землі. Свій, особливий відбиток на його творчість наклала доба, в якій довелося жити.

Входження Стуса в поетичний світ було нестримним, схожим на своєрідне вривання з неперевершеним бажанням осмислити і пізнати поезію, вітчизняну і зарубіжну класику, зі своїх позицій дати їй оцінку. Основою його входження була органічна гармонія зі світом і прагнення визначити власне місце в навколишній дійсності. Входженню в поетичний світ передувало і відчуття свого поетичного хисту. Його поет збагнув досить рано.

Гуманістичне осмислення буття у збірці "Круговерть"

 

Дебютував В.Стус збіркою "Круговерть", навіяною київським періодом його життя. Однак і їй не судилося вийти в світ, незважаючи на те, що основний настрій цієї збірки — мажорний. Самі назви поезій — "Оптимістичне", "Радість", "Ранній березень", "Щоб я не знеміг од щастя", "Ловить кожне вікно по сонечку" — свідчать про незвичайну юнацьку спрагу до життя. Вірші багато в чому нерівноцінні, іноді навіть недосконалі. Але крізь перші спроби учнівства пробиваються паростки майбутніх поетичних шедеврів. Молодий Стус весь у рості. Його ліричний герой повсякчас у русі. Натрапляючи на перешкоди, не лякається їх, осмислює все, що відбувається і гармонізується з навколишнім світом. Юний Стус має чимало спільного в ранній творчості з молодим Рільке, в якого "багато що відверто слабке і наслідувальне. Однак крізь багатство невмілих, а часом навіть і позбавлених смаку рядків вже тоді пробивалися провісники великої поезії, вірші надзвичайної чистоти і взірцевості" [100,с.7].

У Стуса в ранніх віршах неважко помітити недосконалість віршових форм. Але саме це свідчить про ріст молодого поета, про торування складних шляхів у високу поезію. В учнівських обрисах Стуса-початківця осмислюється шлях його в поезію з філософським, морально-етичним навантаженням. У ранніх спробах народжуються вірші професійної досконалості і взірцевої чистоти. Виробляється власний стиль, не зрівняний ні з ким. Його формуванню сприяє осмислення власного світовідчуття, вивчення національної літератури та надбань світової класики. Поезія відбиває, насамперед, його потужне, ліричне самовираження. Стус не вдається до описовості, лаконічність висловлення, властива його віршам, дає право говорити про специфічне відтворення дійсності, де немає зайвих слів і непотрібних емоцій. Цей факт переконує в оригінальності його поетичного таланту:

Учися брати віру. Як беруть

Снопи на плечі. Як беруть лопати

Садівники, щоб Землю перерить

і здобрити [130,Т.1,кн. 1,с.207].

Стусівська "Круговерть" вирує життям, що пізнається у відкритті незнаного — в першому коханні, в осмисленні незвіданих шляхів і небезпек, які на кожного чатують. У рядках збірки відчувається відверта щира радість життя і осмислення свого "я" в ньому:

Там, де бджіл золоте колихання,

Зупинись і замрійся. Та кроки свої не спини

Добра радість буття! Добра радість людського кохання

Добрі пристрасті. Тож;—Гомони! Гомони! Гомони! [130,Т.1,кн.1,с.198].

Юнацька романтика кличе осягнути незвідані обрії; молодий поет прагне творчо осмислити світ, відшукати своє місце в ньому, щоб пізніше для нащадків залишити помітний слід — "упасти зерням в рідній борозні". А поки що він повен молодечої енергії. По натурі оптиміст, з життєдайним пафосом осмислює світ, шукає гармонії з ним.

Стус прагне до високих ідеалів і хоче їх наслідувати. А ідеалами вважає все, що несе в собі добре і вічне — народ, землю, сонце, небо. Від них черпає енергію, трансформує її в собі. Вважає, якщо людина прагне творити добро, вона повинна полюбити землю ("Коли ти вірити в добро навик, то віруй в землю"). Ключі до пізнання світу і відповідної гармонії з ним треба знайти в собі, а вже потім у навколишній дійсності. Тому-то він намагається виглибіти в радості, у стражданні, прагне "загартувати серце, ніби сталь".

Найкращими порадниками на дорозі життя поет вважає серце і розум — це прадавня українська традиція: в радощах і горі звертатися до цих вічних мірил людської порядності, а ще до Бога. Виповнюючи себе, він бажає наслухатися їхніх настанов. Адже переконався: життя чатує з різними небезпеками. Хоч і є молодечий запал, "сам сліпий, ти в ніч сліпу ступаєш", незважаючи на те, що "хлюпає любов в твоїх очах". Вдосконалюючись, поет шліфує своє слово, адже ще з ранніх віршів застерігав себе від "словобрухту" - слів, кинутих на вітер, бачив перед собою засторогу "в словах не вихлюпнути з грудей серця свого". Він уникав марнослів'я і пустослів'я ("Велеречивих на землі рятуйте, боги"). А вже з роками помітно, як виробляється власний голос, "крізь набуте і необов'язкове проростає своє слово, міцнішаючи і виразнішаючи" [67,с.З]. Є в ранній ліриці й висока юнацька декларативність, як-от: "мені життям даровано безсмертя і вічну молодість". Та декларативність свідчить про прагнення виробити власні переконання до самопізнання:

Лиш високого неба,

Тільки б льоту високого —

А спочину не треба,

Ані спокою [130, Т. 1, кн. 1, с. 212].

Гармонія зі світом відбувається в Стуса через осмислення себе й кохання. Незвідане досі почуття не лише п'янить, а й додає творчих сил, вселяє надії на втіху, на боротьбу. В ранньому коханні Стус забуває про все, час перестає існувати, його розум заповнений нею — єдиною:

Ти прийшла ясновида

Ти вся — і любов, і жага...

Я дивлюсь в твої очі

І повнюсь любов'ю [130,Т.1,кн. 1,с.201].

Або:

У дитячих пучках принесла ти вітру —

Ти — не птаха невеличка! Ти — заманливий порив!

Лиш почую щебетання —мову любої нехитру.

І доволі. І недолю я уже заговорив

[130,Т.1,кн.1,с.203].

"Радість буття" до нестями наморочить голову. Ліричний герой повен самого себе, щоб сказати:

Тож стелься знов, дорого невідома!

І будуть радощі, і зради, біль і втома —

Усе, як од віків. І втіха голуба...

Хай усміхаються нам обрії незнані,

Хай люблять, зраджують, і люблять знов кохані.

Хай буде бій, хай буде боротьба [130, Т. 1, кн. 1, с. 200].

В.Стус п'є найсолодший нектар життя. В поезії бореться за самоствердження, не беручи до уваги житейських негараздів. Його мета — мати своє місце у світі макрокосму, і він впевнено йде до цього.

Відшукати гармонію зі світом Стусу допомагає природа, яка осмислюється через поетове єство, сповнене спраги до життя. Для нього природа душевний лікар, генератор втраченої енергії, тож і змальовує її в кращих традиціях сонячнокларнетівського Тичини. "Поетова душа — ніби ластівка перед грозою — літає при самій землі, вихоплюючи тужаві, як зерня, земні образи", — говорить про раннього Тичину Стус у "Феномені доби", коли той перебуває в стані творчої емоційної перенапруги [130,Т.4,с.269].

Якщо порівнювати творчість раннього Тичини і Стуса періоду "Круговерті", то легко можна віднайти дотичні паралелі у доробку обох митців. І Тичині, і Стусу властиве ніжне, нічим не затьмарене відчуття світу. Обидва хмеліють у радощах пізнання і відтворення картин природи. Тому-то ранні їхні вірші відзначаються широтою образного мислення, емоційною напругою, тонкощами відчуття ще не повністю відкритого очам світу. Як-от, у Стуса:

На розквітлому лузі

Стежка сміється.

Танцюють волошки

Під вітру спокійний прибій...

Спинися на хвилю

Отут, де красується поле,

Де мріє кульбаба,

Спинись [130,Т.1,кн.1,с.200].

У Тичини:

Квітчастий луг і дощик золотий

А вдалині, мов акварелі, —

Примружились гаї, замислились оселі...

Ах, серце, пий!

Повітря, мов прив'ялий трунок

Це рання осінь шле цілунок

Такий чудовий та сумний [135,с.23].

Уривки з цитованих поезій тематично і за образністю мовби з одного твору. Сила метафор обох авторів вражає. До Тичининських — "примружились гаї"", "замислились оселі", "осінь шле цілунок" за вагою емоційної образності близькі Стусові "стежка сміється", "танцюють волошки", "мріє кульбаба". Соковиті порівняння Тичини "вдалині, мов акварелі, примружились гаї, замислились оселі", «повітря, мов прив'ялий трунок" відзначаються великим хистом поетової передачі картин природи, який до Стуса прийде з досвідом. Дещо слабші у Стуса в плані емоційного забарвлення епітети. Для прикладу порівняємо: у Стуса - "розквітлий луг", "спокійний прибій"; у Тичини — "квітчастий луг", "дощик золотий", "прив’ялий трунок, цілунок чудовий та сумний". У Стуса ще попереду роки учнівства, якими він доведе про неабиякий талант вільного володіння художнім словом. А близькі обидві поезії талановитим умінням передачі художньої напруги, емоційним навантаженням, смисловою образністю.

Очевидно, — в "Круговерті" юний Стус чимало перейняв від Тичини періоду "Сонячних кларнетів". Сам писав, що "Соняшні кларнети" засвідчили психологічний стан людини, повної сподіваної радості. (...) Це стан існування, як спалаху, існування, невимірного ні в часі, ні в просторі — адже це існування поза звичкою, каноном, необхідністю, законом, примусом» [130,Т.4,с.265]. Це стан розкошування духу, розкошування ліричного героя в його віршах. Поезія сповнена світла, сонячних барв, перетворюється в музику слова. Ноти поезії спонукають до пізнання власного єства, гармоніюючи музичні інтонації з індивідуальним настроєм. Особистісне поєднується із загальнолюдським, стає цілісним. Як висловився І.Франко у своєму літературознавчому есе "Поезія і її становисько в наших временах": "Життя — то поезія, а поезія — то життя" [23,с.68].

Поезія "Круговерті" засвідчує рівень свідомості молодечих літ, коли в самому собі відбувається процес самопізнання і самовизначення, за Стусом,—"це контактування зі світом на віддалі, до першого із ним знайомства (а знайомство виникне після чіткого розмежування себе і світу)" [130,Т.4,с.267]. Характерно, що відчуття світу на той час у творчості поета відображає таємничу радість у собі, бажання пізнати світ крізь таїну світу, ще не відкритого очам. А "Круговерть" і стала тим своєрідним містком, яким В.Стус пройшов до тонкого й точного осмислення реалій тогочасного буття.

Пізнаючи себе й світ, Стус за порадою звертається до своїх попередників. Він не став наслідувачем ні Гете, ні Тичини, ні Бажана. Володіючи своєрідною специфікою світовідчуття, творив свій поетичний світ. У творчості будь-якого митця відшукував раціональні зерна, бажаючи трансформувати їх у собі. Тягнувся до високого слова, "Його манив той великий світ поезії, що його постійно відкривають великі поети" [16,с.ЗОЗ]. Цей світ, за Рільке, — це зустріч з Творцем. У Тичини — музика слова, яка вбирає оточення. Стус вчився у класиків ставити поезію вище від усього земного, володіти нею понад усе; таким прикладом для нього стали рядки Тичини із вірша "Не Зевс, не Пан...":

Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —

Лиш Сонячні Кларнети.

У танці я, ритмічний рух,

В безсмертнім — всі планети [135, с. 19].

Струни слова видають звуки поетового життя, підтверджують його бажання оволодіти світом. Стус осмислює поетичний світ паралельно з освоєнням життєвих реалій. У своїх пошуках — не першовідкривач, бо кожен вдумливий митець по-своєму відкриває для себе навколишню дійсність, складає свої враження про неї. Але всім їм притаманний нестямний потяг до життя і захоплення ним. У Гете юних літ це звучить так:

Ходімо ж далі, збратані в союзі,

все наше щастя — в молодих літах.

І хай любов'ю гріті наші спадки

подовжать дні вщасливлених нащадків

[130,Т.2,с.196].

Сучасники В.Стуса, поети-шістдесятники, теж відзначаються нестримним бажанням осягати незвідане. Всупереч схоластичній дійсності, вони творять свій світ, повен задумів і творчих злетів. Прагнуть самоствердження, шукаючи шляхи самовдосконалення. Перешкоди — не завада, їх перемагають молодеча сила і вибухова енергія. Помітно, як із всеперемагаючим оптимізмом В.Симоненко вітає потяг до життя:

Гей, нові Колумби й Магеллани,

Напнемо вітрила наших мрій!

Кличуть нас у мандри океани,

Бухту спокою облизує прибій [114, с.15].

Ліричний герой Симоненка сповнений бажання пізнати себе, зайняти чітку життєву позицію. Вона — в наполегливій роботі, яка веде до утвердження "я", недарма, як кредо, звучать його слова "мріяти й шукати, доки жити". Одноманітності й заскорузлості він протиставляє себе, свою енергію, їх неприйняття відбилося в рядках поезії:

Геть із мулу якорі іржаві —

Нидіє на якорі душа!..

Б'ються груди об вітри тужаві,

Каравела в мандри вируша [114, с.15].

Стус і його покоління за точку відліку людського існування беруть основи буття: замислюються, що таке світ, шукають своє місце в ньому, задумуються над життям і бачать його ціну, їх набуток — це прагнення неба, високості, відчуття рідної землі й здійснення мрій.

Життєва розкутість вимагала відповідної самореалізації в творчості. Кожен по-своєму торував шлях у поезію, сходячись з іншими в одному — в намаганні творчого самовираження. Стусів шлях у поезію позначився осмисленням і втіленням у творчість філософської концепції екзистенціалізму. Від природи йому близькі були смисло-життєві питання, як-от: вини й відповідальності, вирішення й вибору, ставлення людини до свого покликання й до смерті, що були центровими в екзистенціалізмі. Саме їх у творчості В.Стуса помічають дослідники. На цьому наголошує Ю.Бедрик, він зазначає, що в творчості Стуса "чітко можна виділити основоположні принципи й проблеми екзистенціалізму, як-от, проблему буття, проблему вибору, проблему мислячого "я", принцип перспективізму, антропологічний принцип і т.д." [8,с.83]. Ці питання в Стуса вибудовані на основі моральних, естетичних і світоглядних засад. В екзистенціалізмі йому близька концепція людини як біологічної істоти. Простір її можливостей необмежений, за бажання вона може постійно рости і вдосконалюватися. Перепон на цьому шляху немає. Як зазначає М.Коцюбинська, в екзистенціалізмі людина "не просто є, вона стає. "Я" сприймається як структура відкрита, що уможливлює "будування себе" [130,Т.1,кн.1,с.19]. Якщо поглянути на всю творчість Стуса, то неважко помітити повсякчас безперервний процес будування самого себе. Стовбур Стусового екзистенційного дерева незмінне обростає виповнюванням, поет схиляється до визначення Хайдеггера "стати тим, хто ти є". Позиція Стуса чітко окреслена у поезії "Мені зоря сіяла нині вранці":

Жити — то не є долання меж,

а навикання і самособою-

наповнення [130,Т.2,с.12].

У самособоюнаповненні — суть Стусового екзистенційного світовідчуття. Його ставив перед собою як мету, до неї весь час тягнувся, незважаючи на перешкоди. Самособоюнаповнення спрямоване на самопізнання, самовизначення, самовдосконалення особистості. В ранній творчості накреслюються його початки. Протягом життя відбувається безперервний розвиток власного самособоюнаповнення. Поет завжди залишається нещадним щодо себе, він творить себе, як того бажає сам, пам'ятаючи про свою сутність і бажання гармонії зі світом. Увесь час Стус відкриває себе, наче самонароджується, віднаходячи в собі нові можливості людської індивідуальності.

В суспільстві тоталітаризму таке розходження із загальними правилами становлення людини сприймалося як крамола. Тому-то й не дивно, що самособоюнаповненням Стус відмежовував себе від світу, дозволяючи розкошувати собі у власній царині духу. З цих міркувань йому близька концепція світовідчуття улюбленого автора В.Свідзинського, де поет існує поза часом, поза простором, творить макросвіт, зосередившись у собі. Його мета — самовдосконалення, намагання в собі дорости до себе. Від того його вірші, зазначає В.Стус в "Зникомому розцвітанні", статті про В.Свідзинського, "наскрізь асоціальні, сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів (...). Вони сповнені самих себе і ніби створені виключно для автора. Це просто знаки його особистої певності і самоутвердження" [130,Т.4,с.347].

Загалом "Зникоме розцвітання" — стаття не про Свідзинського, а радше про самого себе. В ній Стус якнайповніше виражає сутність свого "я", виходячи з особистісних міркувань. Його вірші внутрішньо сповнені самих себе і спрямовані на самоутвердження. Стус завойовує індивідуалістські позиції в житті і творчості, втискуючись у власноруч виготовлені канони самособоюнаповнення, а це, за словами М.Коцюбинської, — "опір злій силі, нехтування забобонами, осягнення ще вчора недоступного, кристалізація ідеалів, пізнання незвіданого" [68, с.138]. Це протест бездумному колективізму, сліпій руйнації особистісних начал, нівеляції людських цінностей. У Стуса і в Свідзинського виробляється стереотип внутрішньої протидії тим чинникам, які стоять на заваді індивідуальної самореалізації творчої особистості. Обом доступний стан самостояння, самоспоглядання, самовизрівання. Це дозволяє зосередитись на своїх почуттях, сприяє цілісному будуванню особистості, як того вимагає вона сама. Наприклад, у Свідзинського:

Коли б зібрати якнайбільше!

Нехай тоді глуха зима,

Нехай залізо самоти,

Я б засвітився сам од себе,

Як золотяться гловарі [109,с. 163].

Стусові тотожна позиція "засвітитися самому від себе". Завдяки їй він реалізує задумане, плекає в собі індивідуальне начало, дбає про майбутнє,

Щоб залишити

себе для проб. Для ролі, за життя

не виконаної. Задля бажань —

ще не згармонійовані чуття

помножити на завтра і позавтра,

аби хай не собою, то нащадкам

експерименти вивершити літ [130, Т. 1, кн. 1, с. 46].

Стусове одкровення — то намагання залишитися незмінно вірним собі, сповнювати свій чесний труд, тверезо усвідомлюючи обмеженість своїх сил і можливостей, проте знаючи, що людина завжди, попри свою людську малість, мусить залишатися людиною й справжнім творцем.

Стусові чужа життєва позиція натурщика, що її висловив у одноіменній поезії, "коли він не може у собі затриматись". Йому не властиво бути людиною і перевтілюватись в подобу на людину, одночасно бути ще живим і вже перетворюватися на скульптуру. Стус не сприймає твердження Сартра про те, що в немилосердному погляді Іншого ми стаємо відчуженими перед собою і для себе. Для цілеспрямованої натури не може існувати ніхто інший: є людина, яка не піде на компроміси з власною совістю, щоб у житті стати натурщиком, пізнати одночасно таїни "народження і сконання". Роздвоєння між собою для неї означатиме штучну смерть. Тому-то витоки його самособоюнаповнення слід шукати в його цілісності, в поєднаній гармонії між собою і світом. Цілісна особистість характеризує цілісну творчість, і боротьба за її утвердження видається за головні віхи життя.

Процеси гармонії зі світом і самопізнання проходять у Стуса упродовж його духовного розвитку. Ще вірші "Круговерті" переконали в тяжінні поета до високого слова, в прагненні віднайти свій стиль і утвердитись у ньому. Вже ранні поезії мають екзистенційне підтвердження "стати навпроти себе", або, як сказала Леся Українка, "своїм життям до себе дорівнятись".

Шліфування творчої й особистішої індивідуальності найповніше характеризують роки перебування молодого Василя в армії. Для поета цей час став періодом втрачених можливостей, він був позбавлений змоги працювати на власне самовдосконалення, марними були спроби на повну потужність виявити свою цілісність, важко було серед сірої армійської буденщини не розгубити свою сутність. Але саме в армії відбувся процес доростання до відчуття Батьківщини. Край уральського Кисегачу збудив у Стуса ще не загострене відчуття національної приналежності, крізь відстань він відчув тісний зв'язок з рідною землею, з дідівськими коренями. Відсутність материзни збуджує перші нотки суму й самоти, що пізніше набудуть рільківських масштабів. Його сум виникає від усвідомлення душевної незатишності, через відчуття марнування сил та усвідомлення себе "валунним каменем", коли, володіючи запасом сили і розуму, не має змоги їх раціонально використовувати:

Уральські гори, уральські сосни, край Кисегачу,

я межи вами — валунний камінь —лежу і трачусь.

А шкода віку, і шкода щастя, і неба — шкода,

і дуже шкода тебе, прегорда чужа природо! [130,Т.1,кн.1,с109].

Неспокій на душі передається у віршах з'явою сосон. Сосни символізують далеку чужину і важку самоту. В поезії "Озеро Кисегач" вони відбивають неспокій у природі ("тривожить вітер віти чорних сосон") і сум на душі автора; образ сосон крає серце і віщує розлуку в поезії "Як тебе згадати, босоніжку", під час роздумів про кохану в армії ("як тебе згадати в Приураллі. Поміж чорних сосон і ялин"); образами сосон передано нівелювання особистості в армійських умовах у поезії "Ми берегли Вітчизни рубежі" ("чорніє під дощем моя тюрма і чорні сосни із тюрмою в парі").

Для творчості час служби в армії виявився малопродуктивним. Як згадує сам автор, в тих умовах "вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах погони" [130,Т.1,кн.1,с.42]. Але саме ті роки принесли життєву мудрість і виваженість, навчили відчувати своє й поважати чуже. А малочисленним віршам того часу притаманна вже "рання дорослість, сумовите прозріння, трагічне передчуття, щемка нота" [67,сЗ].

Екзистенційні окрушини легко можна віднайти у поезії "Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік". Вона аж ніяк не нагадує проб початківця. Вмить зникає юнача розважливість, а на зміну приходить виваженість і розміркованість. З позиції вже набутого життєвого досвіду автор задумується над сутністю людського буття. Тому-то з такою гостротою засуджується ницість людини, загубленої в середовищі безликої маси.

Поезія пройнята їдкою сатирою на тодішню дійсність, на тогочасну армію; справедливо цей твір Д.Стус називає "документом доби". Тут поет віддзеркалив ментальність пересічного радянського громадянина, показав його байдужість і людську недосконалість.

Тематично "Зима. Тагіл..." відрізнялася від поезій із "Круговерті", "Зимових дерев" і була включена Стусом до "Веселого цвинтаря", цієї своєрідної збірки, що об'єднує твори публіцистично-сюрреалістичного характеру. Це "цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів і порожніх слів, проти імітації живого життя, якої органічно не приймав його дух" [130,Т.1,кн.1,с.14]. Своєю творчістю Стус засвідчив протистояння облуді і фальші в житті й поезії. "Зима. Тагіл..." стала першим віршем, в якому яскраво висловлено протест проти нівеляції особи, несприйняття одноманітності і заскорузлості "середньоарифметичної людської одиниці".

Весь післяармійській період Стус назвав часом поезії. По-новому осмислюються знання, здобуті в попередні роки: він захоплюється Бажаном, Гете, Рільке, тверезо, вже не з юнацькою нерозважливістю, входить у складний світ життя. Багато пише. Своє призначення як митця уже давно визначив, усвідомив, що "сучасний поет шукає самого себе - в тому обширі, яким він — завжди всупереч реальності — визначає простір своєї індивідуальності" [130,Т.4,с.346]. Його поезія цього періоду — це роздуми над сутністю людського існування, заперечення насильства, пошук шляхів до розв'язання одвічної проблеми особистості у світі тоталітаризму — бути самим собою. Поет задумується над ціною життя, осмислює суть людської індивідуальності.

В.Стус не сприймає наруги над людиною. Протестом проти вихолощення особистості, втрати її індивідуальних засад стають вірші "Отак живу: як мавпа серед мавп", "Біля гірського вогнища", "Зимові дерева", "Не можу я без посмішки Івана", їх об'єднує тематичне заперечення бездумної колективістської сутності людського існування, цілеспрямованої омасовленості значної частини населення.

Поезія "Зимові дерева" — квінтесенція Стусової одноіменної збірки. Вона репрезентує стан українського суспільства, його інертність, сліпу послушливість, летаргічну смерть усіх сфер духовного життя. Життя суспільства відповідає природному стану зими, коли в мороці снігу заснуло все — і земля, і дерева. Стус все це добре помічає, усвідомлює складність ситуації, і не дивно, що його зимові дерева — це вже біль душі, крик власного безсилля. Засніжені дерева мусили б символізувати затишок, спокій, розмірений ритм життя, а насправді відображають суцільний морок, непроглядну темряву. Та навіть у цій задусі автор бачить силу, яка породить бурю. Здавалось би, ніщо вже не змогло б збудити природу зі сну, але віття зимових дерев, обтягнене снігом, волею Божою коливається, примушує сніг опадати. Спокій порушується. Так і людині, навіть зі "згорнутими руками", властиво рухатися і думати, а це аж ніяк не сприяє сну:

Згорнувши руки — не викричатись

(як викричатись — без рук?)

Засніженим віттям витишитись

Тополі і не беруться [130,Т.1,кн.1,с.108].

Стус відверто не погоджується з тим, що відбувається в країні, йому чужа політика, яку проводить керівна верхівка. Усвідомлення того, що бездієве суспільство породжує бездієвих людей, байдужих до усього, що відбувається навколо, і таких подібних один до одного, змушує його протиставити індивідуалістську позицію оточенню. У свою творчість для того, щоб показати різницю між собою і дійсністю, поет вводить людей маси, або як він їх називає мавпами чи сомнамбулами. Вихований на індивідуалізмі, митець з гіркотою констатує своє трагічне становище, коли маса докладає усі зусилля, щоб засмоктати його в своє середовище:

Отак живу: як мавпа серед мавп

Чолом прогрішним із тавром зажури

Все б'юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб [130,Т.1,кн. 1,с. 62].

А поруч:

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж: буть собою

[130,Т.1,кн.1,с.62].

Для того, щоб уникнути уподібнення, Стус дбає про себе, гартує в собі духовну силу, яка могла б протидіяти атмосфері суспільного застою. Стусу близька позиція його улюбленого Рільке, який намагається "знайти в собі, в своєму мистецтві опору і сенс існування, віднайти у віршах ті духовні цінності, які могли б протидіяти бездуховності суспільних відносин" [100,с.15]. Протиставляючи себе масі, поет дисимілюється з нею, знаючи, що процес розуподібнення складний і невдячний:

Нам буть однаковим, нам забуть

про все, що в світі. І про себе теж.

Та тільки дуже важко, дуже важко

долати неоднаковість свою [130,Т.1,кн.1,с.160].

В унісон Стусу з протестом проти девальвації особистості виступає Ліна Костенко. Протиставляючи себе масі, поетеса констатує гіркоту ситуації, що склалася:

А, ноги довгі, ноги не котурни.

Б'ють по литках терни і бур'яни.

Стугнить земля. Ідуть великі юрми,

Ти думав —люди, глянув — барани! [60, с. 176].

Жах проймає від власної немочі, від усвідомлення того, що ліричний герой-шістдесятник одинокий, що його допомога масі непотрібна:

Ти їм на поміч, лицар-недотепа.

Ти їх рятуєш, а вони у крик.

Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе,

Не заважай іти їм на шашлик [60, с. 176].

Не дивно, у творчості Стуса з'являються щемкі ноти зневіри. Відтак народжуються вірші "Учора, як між сосон догорав", "Мені здається, що живу не я", "Невідомо — де, і що, і звідки", "Ой коли б то та не скраю прірви", "Сто років, як сконала Січ", цикл "Костомаров в Саратові" та інші. В них поет шукає втраченої гармонії зі світом, прагне віднайти духовне "я" серед мотлоху тоталітарної безвиході. Для поета відчувати себе "з підбитим крилом" — то стан, коли неможливо самого себе пізнати в собі, бо

Серце — в скронях.

Серце — скраю душі тепер.

У долонях

не вдержати себе [130,Т.1,кн.2,с.233].

Неможливо не тільки триматися в собі, а й повернутися до свого стану, бо завжди він скраю — скраю душі, скраю прірви. Прірва символізує душевний неспокій, трагізм власного світовідчування, який виникає через несприйняття довколишнього. Відійти від неї у Стуса означає вирвати "із дум холодні вирви", тобто розбудити душі мавп і сомнамбул.

Поет знає, що здійснити це йому не вдасться, тому й пише:

Мені здається, що живу не я,

а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі [130, Т. 1, кн. 1, с. 155],

і водночас вірить у своє друге народження, хоч і воно не обіцяє бути щасливим:

Ти ждеш іще народження для себе,

а смерть ввійшла у тебе вже давно

[130,Т.1,кн1,С.155].

У Стусових творах відчувається зневіра Лорки, поета, який рідній Іспанії віддав свою любов і життя, але вона його так і не зрозуміла, як не могла збагнути Стуса його Україна:

Не хватит жизни...

А зачем она! [25,с. 122]

Вихлюпує свою апатію до життя Лорка і зразу зрікається її в ім'я минулого і майбутнього. Заради спасіння своєї душі:

Друзья мои!

Вернем истоки наши

Нераспещите душу

В смертной чаше! [25, с. 122].

Зневіра властива й поетам Стусового покоління. Вона породжена несприйняттям дійсності, яка не вписується в морально-етичні норми їх виховання, суперечить їхньому "я". У М.Вінграновського:

Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік

Цивілізованих калік?!

Вітчизно-сльозе-мріє-сну,

Прийми болінь моїх весну [22, с. 79].

У Ліни Костенко:

Я не зійшла, посіяна в бетон.

Не прийнялась, морозами прибита.

Я недоцільна — наче камертон

у кулаці кошлатого бандита [59,с.211].

В.Стус не тішить себе ілюзіями про зміни на краще: його прагнення прості й зрозумілі - зберегти себе й власну індивідуальність. Будучи на краю прірви, хоче уникнути падіння, тож і шукає власної висі, хоч не має надії, що вдасться віднайти її. Помітно, як Стус шукає ту основу, що сприяла б збереженню його цілісності, адже це якраз той випадок, коли "маємо людину, яка, рятуючись від цинізму, під тиском обставин змушена творити власну високу трагедію, вибравши сей вид, як такий, що дає найкращу можливість самовираження" [132,с.41]. А засоби самовираження віднаходить у філософії екзестенціалізму, ідеї якої заходять ще в гамлетівське: бути чи не бути. В час, коли нищилися гуманістичні ідеали, Стус трансформує на себе одвічні запитання про сенс буття, замислюючись про свій шлях і своє майбутнє:

Чия діжду коли поліття

для зголоднілого бажання?

Як вибухнути, щоб горіть?

Як прохопитись чорнокриллям

під сонцем божевільно-білим?

Як бути? Як знебуть? Як жить?

Занурившись у поезію, Стус у такий спосіб залишається собою; він ставить перед собою завдання не розгубити себе — не звертати уваги на моральний тиск, а незмінне творити себе, насолоджуватися у собі. Власне, як зазначає Ю.Бедрик, "саме за таких умов — максимального утиску і нищення всього, що пов’язане з началами гуманізму — поезія Стуса і могла найяскравіше виявити свою екзистенційну суть" [9,с.37]. Відшукуючи сенс буття, Стус наближає поезію до філософії, асимілюючи їх, а ліричного героя творить як героя-екзистенціаліста.