Образ родини в ранніх збірках Василя Стуса

 

Повсякденно Стус живе світом, який вважає вічним. Вічність у нього локалізована в надзвичайно земних і водночас дорогих серцю образах рідної землі, родини, в спогадах про дитинство і перші роки пізнання та осмислення дійсності.

З особливим душевним щемом згадує поет роки дитинства. То був час інтенсивного самособоюнаповнення, адже саме тоді він вчився пізнавати оточення, долати перші межі між собою і світом. Крізь призму років осмислював трагічні сторінки дитячих літ і доходив висновку, що саме тоді, в першооснові, зароджувалось загострене відчуття справедливості. Понад усе поет дбав про пам'ять, про взаємозв'язок поколінь, минулого і майбутнього. Справедливо зазначає Б.Рубчак, що для Стуса "втрата пам’яті про своє особисте минуле, про своє по-романтичному переуявлене дитинство, — це втрата самого себе" [ 16,с.347] Тому-то в дитинстві він прагне віднайти себе дорослого, несприйнятого дійсністю:

Перестрибни через провалля,

Допоки ще не старий,

і впадеш у своє дитинство:

просто навзнак — пахка трава.

Упади в своє дитинство,

в себе, випалого, впади [130,Т.1,кн.1,с.123].

Повернення в дитинство допомагало встановити початки, в яких народжувалася екзистенція Стусового світовідчуття. На власному прикладі бачив, як у сім'ї з ранніх літ вчили шанувати правду, поважати працю. Батьківська наука, їх "чорні руки, але світлі душі" формували світогляд дітей, в основі якого були взаємоповага і взаємолюбов, виховували почуття відповідальності за себе і свої вчинки. Назавжди в пам'яті закарбувалося "кукурудзяне поле матері з квасолею і картоплею", "культпоходи по колоски, хованки від об’їждчиків". Перше свідоме зіткнення зі світом змусило Стуса зібрати внутрішні сили, щоб формувати себе, дбати про органічну цілісність. Його поезії про дитинство носять присмак часу. У вірші "З дитячих спогадів" період самостановлення описано так:

Добридень наш — гіркаво-запахущий

осотом і щирицею пропах [130,Т.1,кн.1,с.57].

Через сім'ю, оточення поет входив у світ, шукав гармонії з ним. Постійна нужда штовхала до самопізнання. "Бідність була тим критерієм, на якому випрямлювалося та формувалось усвідомлення "Я" [132,с.16]. З висоти прожитих років на дитинство дивився як на мірило цілісності, розумів, чим далі людина від нього віддаляється, тим більше розпорошує себе як цілісна структура. Тож прагнув зберегти закодований з дитинства індивідуальний потяг, щоб бачити світ в єдності. Стусове відчуття дитячих років перегукується з освоєнням світу Рільке, який, пізнавши себе, намагався повернути пам'ять людей "до тієї — втраченої разом з дитинством — свіжості погляду, яка дозволяє побачити світ як цілісність» [100,с.13] Для Стуса повернення в дитинство — бажання залишитися самим собою, не відчувати себе вирваним з природного ряду.

Вагому роль у поетовому пізнанні світу відіграла мати Їлина Яківна. Вплив народної селянської педагогіки, якою володіла ця проста жінка, сприяв вихованню сина в дусі любові до рідної землі, породив відчуття власного коріння, відповідальності за свої вчинки.

Образ матері в Стуса пов'язується з вічністю, її морально-етичні якості непідвладні часу. Душа її акумулює зовнішній світ, переданий синові, що подвоюється в нащадках. Стусові як людині притаманне філософське відчуття зміни, але незмінне у нього те, що пов'язане з образом матері:

Усе забувається.

Усе зникає.

Окрім матері [130, Т. 1, кн. 2, с. 192].

А це, насамперед, світ дитинства і першої дитячої гармонії з ним. У ньому, за словами М.Коцюбинської, "емоційний центр спогадів про дитинство, головна світляна пляма, головний моральний орієнтир — мати" [67,с. 10]. Стус доростав до розуміння матері упродовж усього життя, чудувався її піснею, яка проростала з надр самісінької душі: "Мати нам пісень співала — їх більше, мабуть, не почуть". Пісня була тією віхою, яка долучалася до Стусового самособоюнаповнення. Недарма у "Двох словах читачеві" Стус напише: "Перші уроки поезії—мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати (...). Найбільший слід на душі — од маминої колискової "Ой, люлі-люлі, моя дитино...". А співане тужно "Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи" — хвилює й досі» [130,Т.1,кн.1,с.42]. Для Стуса то був, власне, перший іспит на пізнання себе. Як заповіт, проніс крізь життя пісню, в її римуванні відчуваючи проби власного поетичного рядка. Стусова любов до пісні екзистенційно переростає в любов до України:

Мій краю! Ти спливаєш під імною

мелодією пісні, що з дитинства

з грудей моїх до неба проростала,

тужавіла і пружилась, мов колос,

манила мрійно в голубі світи [130,Т.1,кн. 1,с. 141].

Мати акумулювала в собі вікову мудрість, була вірним порадником на дорозі життя. То був етичний орієнтир, в якому Стус дослуховувався свого "я". Перебуваючи поряд з матір'ю, Стус відчуває гармонію з оточенням. Ще з армії, при зустрічі з нею у снах виповнювався самозаспокоєнням. Снилася завжди в роботі: "У річці мати вибирає льон, немов рушниці, між стіжками довгими в козли складає снопики". Постійне відчуття матері додавало Василеві сил, стійкості, віри в себе і в майбутнє. Поет завжди перед матір'ю відчував провину, її причина зумовлена власними пошуками. Повсякчас просив у неї прощення:

... Я хтів би безневинно,

як син — до ваших впасти ніг.

Провинний, винний, безневинний —

я там залишився. А вам

прийшов лише як син-дитинний,

приніс оскаржені слова [130,Т.1,кн.2,с. 125].

Стус ділив світ на там і тут, але скрізь вів мову про своє внутрішнє чуття, про свій обов'язок завжди залишатися людиною. Коли внутрішність ламається, людина перестає бути сама собою.

У зрілі роки прийшло розуміння, що усвідомлення себе проросло ще в дитинстві. Поет з ранніх літ органічно не терпів зла й насилля, що й підтверджує усвідомлення свого шляху. Згадує, як крізь роки "мене веде за руку щаслива мати" дворами, де достигають червоні яблука-циганки. Ті яблука червоні часто дарували йому, мовби пророчачи долю: протидіяти насиллю, фізичному та моральному знищенню людської сутності. В різний час мати була з сином, в її стійкості пізнавав ціну власного життя. Бачив страждання матері, у своїх стражданнях відчував її біль, самонаповнювався ним. Виповнившись в собі, збагнув секрет материнської мудрості: в складних життєвих ситуаціях вона завжди була собою. Шляху, який би відповідав його совісті, благав у неї:

Ні, я не пещеної долі

Просив би в тебе. Зовсім ні.

Дай буйногривої сваволі

На довгу путь, на довгі дні [130, Т. 1, кн. 2, с. 34].

Загалом поетам-шістдесятникам притаманно звіряти власне життя з батьківським. Це символізує єдність роду, відчуття власного коріння, доростання до відчуття себе. Образ матері є стрижневий не лише у творчості В.Стуса, а й у І.Драча, М.Вінграновського, Ліни Костенко, В.Симоненка...

І.Драч у "Баладі про Сар'янів і Ван-Гогів" просту селянську жінку, тобто матір, возвеличує до рівня богів. Від неї іде не тільки початок роду, а й злагода, й добропорядність, і неземні чесноти. Тому-то в житті для І.Драча материнське слово — це дороговказ: Мамо! Я ваші думи тереблю, І крапка в баладі моїй - сльоза... [36,с.38]. Материнську ласку й красу її душі прагне увібрати в себе В.Симоненко. Образи матері в Стуса й Симоненка настільки споріднені, що складається враження, ніби вони — діти однієї матері. Обидва відчувають нестримний потяг до життя, однаково зневажають фальш, облуду людини й суспільства. Однаково дивляться на світ, прерогативу життя й творчості вбачають у тому, щоб бути собою — це найперший обов'язок людини. Тому-то Симоненко, як і Стус, у матері просив гордого шляху, гідного бути собою:

Я хотів би,

як ти, прожити,

Щоб не тліти,

а завжди горіть,

щоб уміти,

як ти, любити,

Ненавидіть, як ти,

уміть [114.С.22].

Світ материних почуттів, її лірична душа та ніжна пісня ведуть Стуса до пошуку гармонії в коханні. Кістяк самособоюнаповнення складає любов. Любов до людей, природи. Через любов він шукає постійної гармонії зі світом. У ранньому доробку Стуса поезій на цю тематику чи не найбільше. Велика кількість їх у "Круговерті" та "Зимових деревах", час написання яких свідчить про поетове зростання, самопізнання і пошук гармонії зі світом. "Ці поезії, — зауважує В.Макарчук, — в основному традиційні за формою, та вони ваблять і обеззброюють особливою, трепетною ніжністю, повагою до жінки" [77,с.66]. Ці поезії вливаються в могутнє річище інтимної лірики Ф.Петрарки, В.Шекспіра, О.Пушкіна, І.Франка, С.Єсеніна, В.Сосюри, ваблять широтою розвитку думки й щирістю почуттів. Стус синтезував у собі кращі зразки інтимної лірики вітчизняних і зарубіжних поетів. Вона перегукується із поезією його сучасників, бо виявляє одні й ті ж переживання і прагнення. Основні її риси — незмінність почуттів ліричного героя, іноді смуток від усвідомлення втраченого кохання, вибуховість енергії молодечої любові.

Стусова любов перебуває в розвитку. Перше кохання наповнене сентиментальністю, поєднаною з молодечою нуртуючою силою:

Щоб я не знеміг од щастя.

В руйнівному ритмі,

Щоб радість мене виповнювала,

а не втоляла жагу,

скажи, що прологом ночі

буває вечір. І потім,

ще ж день пригаса!..

Додам я:

— Хай буде це наша ніч [130,Т.1,кн.1,с.209]

Природа і кохана зливаються в одне ціле, що змушує Стуса описувати характер і звички улюбленої, використовуваючи найвлучніші метафори та порівняння: небо "зеленаво-неприступне", як очі коханої, "ти їм даруєш усмішку уклінно, вони ж тебе байдуже проводжають".

Було б хибним вести мову про те, що кохання Стуса — постійне свято. Це й будні, коли вона "бігає по бібліотеках", або "прийшла з роботи, вечеряє нашвидку". Б.Рубчак з цього приводу навіть говорить, що "кохану роздрібнюють будні, і тоді ліричний герой з нею ототожнюється" [16, с.327]. Та саме в буднях Стус шукає нового, щоденного свята зустрічі з коханою:

До мене приходь.

Я ждатиму.

Тільки приходь [130,Т.1,кн.1,с.119].

Почуттєвість ранньої інтимної лірики дозволяє порівняти кохану з першокласницею, "що перед усім світом завинила", її відсутність "обростає гудками, пострілами, криками", з яких у понадпочуттях зрине жаданий образ. Стуса вабить її "дитяча чистота зору й немічність власної цноти". Розчулений першим коханням, він вірить, що свято взаємопочуттів триватиме вічно:

Я знаю —

Ми будемо іще не раз бродити з тобою,

слухати ліс притихлий,

старих і мудрих сорок [130,Т.1,кн. 1, с. 58].

Та доволі часто Стусове кохання повниться сумом і тугою. Перший сум у поета пов'язаний з армійською одноманітністю, з відсутністю коханої та постійними думками про неї. У поезії "Коли я один-однісінький" кохана в спогадах приходить розвіяти тугу, вона уявляється "далека-далека, така миттєва, потойбічна майже", її образ швидко згасає "на спиртовому полум'ї синюватого, майже непомітного "уральського морозу". Єдність почуттів на відстані зберігає слово "люблю", воно вселяє віру й розвіює сум, наближує час зустрічей, а в Стуса воно "кругле, вологе, соковите, як плід вишневої кісточки".

Тематично відрізняється від попередньої поезія "Як тебе згадати, босоніжку". Вже перші рядки стають свідченням розлуки з коханою. Гнітюче враження справляють чорний ліс і сосни, їх образи віщують розлад дружніх стосунків між закоханими. На обличчі дівчини "сором’язливо-радісну усмішку затьмарює осінь", що "зодягла печаль". Тривога й здивування автора зрозумілі, в ситуації, що склалася, він дошукується причин розриву їхніх стосунків, хоче зберегти ще не розтрачені почуття, тому-то й дає коханій досить слушну пораду:

Не розлийся в знівеченій тузі,

Не ридай — ридання не спасуть.

Вітер квилить-проквиляє в лузі,

І за вітром голосу не чуть [130,Т.1,кн.1,с.23].

Цитована поезія — це вже не проби початківця. Автор не кидається у розпач, а обмірковує, звіряє свої вчинки й робить відповідні висновки. Якраз і унікальність Стусової інтимної лірики в тому, що вона далека від зітхань, сповнена рішучості, мужності й виваженості в нерозділеному й утраченому коханні. Помітно, як з роками мужніє його голос, і на зміну гіперболізованим почуттям мінливого першого кохання приходять роки усвідомлення себе й своїх вчинків. Відповідно поетичне слово стає рішучішим і жорсткішим. Виповнюючись в собі, Стус знає ціну життю й коханню.

У зрілому віці в інтимній ліриці переважають мотиви суму, зневіри, розлуки. Настає той період, коли "ліричний герой весь час переносить свою увагу від коханої на самого себе, бо ж його "я" не терпить конкуренції" [16,с.331]. Розлука стає тим проваллям, яке відмежовує його від коханої й набирає екзистенційного змісту: віддаляючись від неї, автор віддаляється сам від себе. Тоді народжується поезії "Потоки", "Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?", "На хвилях", "Вимріяна і близька донині", їх мотив-самозбереження серед смутку й зневіри нерозтрачених почуттів:

Ти все така ж, а я віддаленів.

За мною — кучугурами —розлуки —

час самовтрат [130,Т.1,кн.1,с.75]

— зізнається ліричний герой у поезії "Потоки". Життєві негаразди гартують його, поет усвідомлює свій стан, доростає до себе, втративши кохання, хоче зберегти свою цілісність:

Увіруй — минуло кохання.

Його ти десь загубив.

Бо той, хто зазнав вагання,

ніколи в житті не любив [130, Т. 1,кн. 1,с. 138].

У своїх почуттях Стус прагне розібратися сам, звіряється лише з природою, часто залишаючись самотнім. У самотності вивільняється від випадкового, нею вивіряє свої вчинки. Його самотність досягає апогею самотності Свідзинського, вона стає суттю Стусового кохання:

Западати так,

Щоб знітитись і зникнути. Розтанути,

ввійти в єдиний звук, єдину віру,

в просторі очі... [130,Т.1,кн.1,с.112].

У поезіях про кохання В.Стус поєднав ніжність і любов, і гнів, і розчарування. У статті про В.Симоненка "Серед грому і тиші", даючи оцінку його коханню, він пише: "Його любов — як ропа, вона повна сумнівів, тлумлених докорів і прижурених навернень до своєї не раз паплюженої святості" [129,с.174]. Власне, то і є вимір особистості в коханні, що було близьким Стусові, було його самособоюнаповненням.

Вистраждана солонувата любов Стуса стає міцнішою. Вона символізує радість душевного єднання. Кохана стає співучасником його переживань і творінь. Недарма:

Я тебе любив за грішну вроду,

Ти мене — за терни у житті [130,Т. 1, кн. 2, с. 18].

Повернене кохання стає монолітним, постійним. Воно вселяє віру, теплиться надією, а кохана стає втіленням краси й святості. Ліричний герой повен сил і енергії, щоб сказати:

Лиш почую щебетання — мову любої нехитру.

І доволі. І недолю я уже заговорив [130,Т.1,кн.1,с.203].

Кохання стає втіленням його моральних і духовних прагнень, його переконанням, доростає до вищих чеснот, якими жив. Поєднана гармонія почуттів повнить його світобачення відчуттям природи, матері й власною честю:

В друга, в жінку, в матір

веде тебе заруку щедра й журна

Твоя кохана [130,Т.1,кн.1,с.61].

Вона допомагає Стусу новими очима глянути на світ і відкрити його по-новому. У взаємній любові поет відчуває віру й підтримку, що допомагає йому впевнитись у собі, а в коханій відчувати надійну опору. З її допомогою він осмислює земний подвиг жінки-матері, гостріше відчуває потяг до рідної землі, прагне збагнути своє місце на ній. Мати, дружина, Батьківщина підсвідомо допомагають Стусові дорости до відчуття України, до осмислення власної долі й долі народу. В його творчості проходить процес злиття образів матері, дружини й України, автор наче послуговується їх взаємозамінністю. Мати нерозривно поєднується з Україною: Батьківщина стає матір'ю, а мати — Батьківщиною. Поет усвідомлює, що ці три світлі образи зуміють вберегти його сутність при усіх життєвих негараздах, у суцільному мороці тоталітарного буття. Суттєво зауважує з цього приводу Г.Гармаш: "Три сонцеликих жінки благословили поета на подвиг — і не відпускали його в країну темряви і вічної розлуки" [24,с.21]. В їх образах В.Стус бачив і шукав світло, яким захищався від суспільної темряви; Україна, мати, дружина якраз були тими складовими, тією утверджуючою силою, яка сприяла збереженню внутрішньої цілісності.

У ранній творчості у відчутті України характерний процес екзистенційного доростання до усвідомлення себе на рідній землі.

Поет інтуїтивно відчуває вплив материзни, ще до кінця не усвідомлює, що Україна — це доля, його доля. Про це він скаже в "Палімпсестах". А в ранніх збірках бачить і чує її болі, оскаржує її повільне помирання, терзається її стражденною долею:

Моя Україна не знає

Веселих світань.

Моя Україна палає

Умить догорянь [130,Т.1,кн.2,с.32].

У відчутті України й утвердженні її майбутнього Стус шукає свою роль, а рядки його творів стають свідченням того, що він зумів збагнути своє призначення, знайти свою дорогу: поєднати власну долю з долею України. В питальних рядках поезії криється шлях його екзистенційного пошуку:

Осінь крилами в груди б'є.

О Вкраїно моя осіння!

Чом забракло мені уміння

Звеселити серце твоє?! [130,Т.1,кн.2,с.29].

Уже пізнішими поезіями Стус доводить, що не обмежувався лише етнографічним образом України у своїй творчості. Калина і тополі є лише символами, а не усією Україною. Україна — це не тільки земля і люди, які її населяють, це усвідомлення кожним обов'язку перед цією землею, її минулим і майбутнім, осмислення свого роду й коріння. Поезія Стуса свідчить про його антипровінціалізм у сприйманні образу України. Він категорично виступає проти хутірського ставлення до неї, проти меншовартісного сприйняття її історичних та культурних здобутків. Стусова Україна розташована не на імперських задвірках, вона той центр, від якого поет відштовхується у сприйманні себе та оточення. У своїй творчості він доводить, що культурні здобутки, які дала Україна світу за весь час колоніального існування, не поступаються перед досягненням країн з осібним розвитком. За рівнем філософського, культурного мислення вона перебуває серед розвинутих європейських країн. Україна поєднується з внутрішньою суттю митця, стає виразником його дум і прагнень. Поет будує Україну в собі, її осмислення стає вінцем його самособоюнаповнення, що допомагає тверезо оцінити світ і віднайти відповідну гармонію з ним.

Поезії ранніх збірок В.Стуса засвідчили процес його світостановлення, пошуку гармонії в навколишній дійсності. Між ранньою "Круговертю" і вже зрілим "Веселим цвинтарем" простежуються етапи духовної, фізичної, моральної еволюції поета, з юнацької романтики перших віршів він виростає до митця з усталеними поглядами на світ, з несхитною життєвою позицією, з власною філософією оцінки людського буття. Основним критерієм розуміння творчості Стуса є його орієнтація на філософські, морально-етичні, духовні здобутки в поезії. Його вірші стають виявом життєвого самовираження. Осмислюючи і втілюючи у творчість філософську концепцію екзистенціалізму, він задумується над сутністю свого буття, шукає шляхів самопізнання і саморозуміння, повсякчас перебуває в стані будування себе й самовдосконалення.

У ранній творчості накреслено початки Стусового самособоюнаповнення. У цьому процесі осмислена суть екзистенційного світовідчуття. Це його самоціль, якої бажав досягти, ніколи не зважаючи на життєві перешкоди. В самособоюнаповненні він безперервно самонароджується, відкриваючи в собі нові грані індивідуальності. Самособоюнаповненням Стус відмежовував себе від існуючої тоталітарної дійсності, якої органічно не приймало його єство, дозволяючи собі розкошувати у власній царині духу. Поет творить макросвіт, зосередившись у собі, його мета дорости до себе, самособоюнаповнитися.

Будуючи себе, Стус шукає гармонії з оточенням. Зберегти цілісність йому допомагають морально-етичні орієнтири, що ввійшли в основу самособоюнаповнення: дитинство, природа, батьківська хата, мати, друзі, кохана, дружина, їх осмислення спонукає поета до утвердження і становлення в існуючому світі. З їхньою допомогою Стус доростає до себе й землі, яка стала

Батьківщиною — до України. Реалії життя змушують його шукати шляхів утвердження України як етнічно цілісної території, свідомо стати в опозицію до тодішньої тоталітарної дійсності. Його самозбереження—самотність, стан, коли найглибше може звірятися у своїх думках і почуттях, дбати про свою внутрішню цілісність, бути самим собою. В такий спосіб поет самопізнає світ і намагається досягти повної гармонії з ним.