Василь Стус у контексті доби

 

В.Стус відчув трагізм від часу осмислення життєвої позиції. Саме через небажання сприймати світ таким, яким він є, усвідомив своє покликання бути поетом. Про це говорить у "Двох словах читачеві": "Якби було краще жити, я б віршів не писав, — а робив би коло землі" [130,Т.1,кн.1,с.42]. В розумінні Стуса, поет - це насамперед людина з найкращими своїми якостями; а людина - це завжди добродій. У статті про В.Свідзинського "Зникоме розцвітання" Стус розмірковує про суть поета в чистому вигляді, де дає оцінку радше собі, ніж Свідзинському. Він усвідомлює, що поет - це "людина, що виривається з обмежень звичності: поневажає приявним і прагне утраченого і неосягненого" [130,Т.4,с.346].

З цих міркувань В.Стус усвідомлює трагедію нації. Понівечена мова, забуті традиції, знищена культура змушують його замислитись над майбутнім України. Трагедія рідної землі — це передовсім трагедія його самого. Тож криком душі поета-початківця стає лист до вже визнаного метра українського вірша А.Малишка: Стус не лише констатує факти про сьогодення України, він звинувачує, просить поради і допомоги не для себе — задля майбутнього рідної землі.

Рядки листа, відбиваючи трагічне осмислення дійсності, сповнені болю за окрадену Україну, яка втрачає усе українське.

У листі викристалізовується чітка життєва позиція Стуса, його зміст свідчить, насамперед про невпинний духовний ріст поета: він намагається стати гідним сином землі, бути українцем, бути собою. Турбота про майбутнє яскраво висвітлює його українське "я": "Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще" [ 130,Т.4,с.370].

В.Стус, на той час молодий учитель з Горлівки, до краю обурений відсутністю широкого спротиву політиці русифікації українського народу. В таких діях влади він вбачає трагедію нації, з чим пов'язує власну трагедію. До цієї думки схиляється М.Жулинський. "Денаціоналізація народу, - пише він, - його асиміляція і впокорення духу для Василя Стуса особиста трагедія, велике горе [40,с.6].

Все це з болем викладає Стус А.Малишкові. Хоч лист і перейнятий рішучістю, але в ньому відчувається безсилість, навіть незахищеність: "Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією" [130,Т.4,с.372]. В рядках послання помітна ще юнацька незрілість, наївність. Проте саме в цій наївності народжується непересічна особистість. Стус ставить перед собою мету, до неї наполегливо торує шлях.

Пізніше, в листі, написаному за рік до смерті синові, відзначив: " Що більша мета — то більша людина. Отож, смисл життя — мати якомога більшу мету, цю мету зробити своєю. Зробити собою, тобто помінятися з нею місцями, інакше — з головою зануритися в ній - геть до останку, до повної втрати самого себе [130,Т.6,кн.1,с.483]. Для Стуса така мета становить сенс буття. А її втілення в життя — це досягнення самореалізації, екзистенційне доростання себе.

Xто знайомився із творчістю Стуса, читав листи чи спогади друзів, безперечно, може сказати, що Стусова мета лежить на поверхні. Нічого надлюдського в ній немає, вона криється в прагненні досягти виваженої гармонії між собою і окремим індивідом, між своїм "я" і цілим суспільством, побороти дисбаланс національної історії і творити себе, світ, Україну задля майбутнього.

В життєвих перипетіях мета часто допомагала Стусу вистояти, бути дужим, завдяки їй намагався бути собою, з нею не корився чужій волі. Саме завдяки меті Стус виділявся на тлі основної маси, яку система втискувала в однакові рамки. Режиму не потрібен був індивідуальний розвиток особистості, тож кожному прищеплювалося відчуття стадності, масовості, однаковості. Виховувався образ людини з однотипними поглядами на дійсність. Вона приживалась на такому ґрунті, ставала покірною і слухняною, а якщо й не погоджувалася з чимось, то суперечити не могла, бо вважалося крамолою частинці відриватись від цілого.

Стус органічно не міг розчинитися в масі. Маса, байдужа до всього, крім тілесного задоволення, не бажала будити свого непевного спокою. Наодинці, мовби осторонь маси, Стус переймався її проблемами. Та їй те було байдуже.

Слід зазначити, що інтелігенції 60-х, Стусові зокрема, не було властиве зневажання тих, кого називали "народом". Поет радше співчуває йому, на власному прикладі доводить це. Насправді то було побожне ставлення до народу, а прийшло воно через осмислення гірких уроків національної історії. Постійне звернення до нього у творчості поетів того часу носить зворушливий характер співчуття і гордості: "Народе мій, коли тобі проститься", "Народе мій, до тебе я ще верну"—у Стуса, "Народ мій є! Народ мій завжди буде!" — у Симоненка говорить про єдність шістдесятництва з народом.

Проте усе має свою соціальну адресу. Тому-то й не дивно, що маса у творчості поетів — це отуплений, оболванений народ. Стус розчленовує поняття "народ" і "маса". В його творчості маса — це знівельоване людство, інертність якого примушує коритись чужій волі. Вона репрезентує безхарактерні, бездієві образи мавп і сомнамбул.

Поет протиставляв себе масі, свідченням чого є його вірш "Порідшала земна тужава твердь". І таке протиставлення очевидне: з одного боку, малочисельна свідома молода інтелігенція, з іншого "міліціонери, фізики, поети", байдужі до проблем українського етносу. Його руйнація очевидна. Стус констатує трагічну ситуацію:

Протрухлий український материк

росте, як гриб. Вже навіть немовлятко

й те обіцяє стати нашим катом

і порубати віковий поріг,

дідівським вимшілим патріотизмом

[130,Т.1,кн1,с.156].

Найстрашніше те, що така руйнація не зупиняється, навпаки, набирає обертів. З болем поет зазначає:

Ця твердь земна трухлявіє щодня,

а ми все визнаємось. До суті

доходимо. І, Господом забуті,

Вітчизни просимо, як подання [130,Т.1,кн1,с. 156].

Поезія ця, на жаль, не втратила актуальності. Час учить масу пізнавати справжні цінності. Вже зі Стусових "немовлят", які в перспективі обіцяли стати катами для України, виросли духовні манкурти, позбавлені рідної мови, знань про свій народ, його історію. Справджуються передчуття поета, від яких він так застерігав.

Тому-то й звучать пересторогою слова-звертання літературознавця В.Захарченка до українства, до всіх громадян держави: "Перестаньмо, нарешті, один у одного "Вітчизни просити, як подання", а творімо її щодня, кожен на своєму місці впевнено, рішуче, наполегливо, з вірою в Провідну Зорю України» [43,с.З].

Є в цьому зверненні частка декларативності, але саме в ній відчувається біль за долю рідної землі, турбує минуле і майбутнє, власне, те, чим жив і за що загинув В.Стус.

У протистоянні масі він шукав підтримки у філософії екзистенціалізму. Саме філософія екзистенціалізму зуміла урівноважити це протистояння, повернувши Стуса в русло шістдесятництва. З послабленням суспільного тиску траплялася чудова нагода якнайповніше виявити свої можливості, віддати всі сили на повноцінний розвиток себе, на утвердження свого "я". Стус не міг не скористатися таким шансом. Він свідомо почав виконувати величезну роботу, спрямовану на самоствердження з вірою у подолання відчуття власного трагізму.

XX з'їзд партії для національно свідомої української інтелігенції став тим паростком надії, який вселив сподівання на подальший курс демократичного розвитку суспільства. Розвінчаний і засуджений культ особи Сталіна, здавалось би, став новою точкою відліку в розвитку держави. Саме у час хрущовської "відлиги" розстріляна інтелігенція 30-х років "відродилася" плеядою талановитої молоді 60-х. Вона, як ніхто, відчула слушну нагоду для оздоровлення духу, можливість самореалізації індивіда в мистецькому самовираженні, на себе взяла відповідальність за очищення суспільства від крові і насильства, від ідеологічної фальші та одновимірності мислення і поведінки.

"Шістдесятники, — як зазначає М.Коцюбинська, — то спонтанний вияв духовного дозрівання, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи" [110,с.5]. Таке визначення стосується М.Вінграновського, Алли Горської, Є.Гуцала, І.Драча, В.Дрозда, Ірини Жиленко, В.Зарецького, Ліни Костенко, Г.Осики, С.Параджанова, Є.Сверстюка, І.Світличного, В.Шевчука, В.Марченка та багатьох інших. На той час ці люди стали втіленням у суспільну атмосферу інакомислення нових ідей та експериментів, стали символом творчої розкутості й свободи самовираження.

Шістдесятників народив час, в якому їм довелося жити. Саме на той період припадає формування їхнього світогляду, ставлення до осмислення буття. Вони виховувалися у тій системі, вона накладала на них печать часу.

Шістдесятники прагнули вичленувати себе з буденної маси середньостатистичного радянського громадянина, довести, що кожен з них людина мисляча, індивід, особистість. Та й завдання, які ставили перед собою, були вельми скромними, бо обстоювали право здорового глузду, повернення словам і поняттям їхнього питомого смислу, можливість говорити правду про очевидне.

"Андеґраунд" — саме так називає шістдесятників дослідниця творчості В.Стуса Т.Гундорова. В перекладі з англійської це слово означає підземелля, міжземелля, заземлення, тож трансформується нею до заземленості, до відчуття себе, свого роду, коріння, загалом, "воно не лише критична дистанція щодо офіційної культури, але також і статус життя, і простір життя" [133,с.4].

Саме турбота про стан буття і спосіб життя вирізняла представників «андеґраунду» із загальної аморфної маси, а ще вболівання за свою долю і майбутнє України, що вбачали вони як одне ціле. Не дивно, що їх усіх єднало усвідомлення очевидного краху тогочасної дійсності. Це усвідомлення йшло від відчуття свого національного опертя, від неминучого бажання зайняти гідне місце в культурному процесі, позбувшись тавра меншовартості, відкинувши ідеологічні постулати доби. Андеґраунд якраз сприяв цим починанням.

Яку ж роль зіграв В.Стус в українському андеґраунді? Насамперед, від ровесників він відрізнявся органічним злиттям у поезії інтелектуальної напруги, індивідуалістською спрямованістю, складністю світовідчуття і світовідтворення, шуканням істинно національного, що сягало в глибини народної естетики, моралі, світобачення.

Він повсякчас був у самісінькому вирі тодішних подій: брав участь у мітингах, літературних і мистецьких диспутах. Яскравим свідченням цього є його активна участь у засіданнях клубу "Обрій", де збиралася молода свідома українська інтелігенція. Відкидаючи ідеологічні догми, вона по-новому осмислювала літературний процес, обговорювала мистецькі новини, дискутувала про одвічні філософські проблеми.

З культурного життя В.Стус брав усе пізнавальне, трансформував його на себе, робив відповідні висновки. Його виступи були завжди запальні, соціально гострі, наповнені філософською складністю сприймання. Він пропагував творчість українських шістдесятників І.Драча, М.Вінграновського, Ліни Костенко, критиків І.Світличного, І.Дзюби, Є.Сверстюка. Читав свої незвичні, емоційно-напружені вірші. Від таких зустрічей народжувалася надія на майбутнє України, на пробудження її зі сну.

Зміна курсу державної політики піддала краху їхні сподівання. Короткочасний період "відлиги" став змінюватися брежнєвським диктатом управління. Саме тоді виникає питання трагізму того покоління. Маючи величезні надії на гуманістичне оздоровлення суспільства, шістдесятники не мали права віддавати завойованих позицій, не могли миритися з тією політикою, яку проводила верхівка влади, бути осторонь того, що відбувалося.

Суцільні цькування, які почали ширитися в колах інтелігенції, змусили В.Стуса стати в опозицію до влади. Протест проти хвилі арештів у серпні 1965 року засвідчив, що "нормальне" життя скінчилося. Поета звільнили з аспірантури, починаються поневіряння, випадкові заробітки, постійна загроза примусового звільнення. На той час Стус багато працює, до 70-го року були сформовані збірки "Зимові дерева" і "Веселий цвинтар", але про їхній друк не могло бути й мови, їх відхиляли усі видавництва, редакції всіх журналів.

Трагічне світовідчування дедалі посилюється. Проте бачити, як страх стає складовою свідомості людини і сприяє її знеособленню, бачити, як інстинкт самозбереження штовхає її до розчинення в масі одноманітності й сірості, Стус не міг. З гіркотою усвідомлюючи відчуття зайвості в тогочасному суспільстві, болісно сприйняв реакцію кон'юнктурної частини інтелігенції, яка піддала дії шістдесятників нищівній критиці.

Шістдесятники переконливо відстоювали ще не встановлені демократичні позиції. Вони рішуче засудили дії влади й відкрито стали в опозицію до неї, твердо вірячи в перемогу. На той час, як зазначає М.Жулинський, "шістдесятники були тим сигналом появи інтелектуально-духовної опозиції тоталітаризму, який стимулював дисиденство в середовищі української інтелігенції" [40,с.5].

Трагічна смерть Алли Горської змусила усіх тверезо оцінити становище, відчути власну безпорадність:

Малесенька щопта

лише для молитов і сподівання.

Усім нам смерть судилася зарання

[130,Т.1,кн.1,с.163],-

напише Стус у вірші на смерть художниці. Звіряче вбивство не залякало вольових людей, навпаки, акт терору додав пильності й мужності для протистояння. Як заклик до єднання звучать слова Стуса:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

У білій стужі сонце України.

А ти шукай — червону тінь калини

на чорних водах тінь її шукай [130,Т.1,кн.1,с.163].

Шістдесятники свідомо почали чинити опір тоталітарній системі. Цей опір набуває екзистенційного розмаху і переходить у бунт, який у філософському осмисленні буття А.Камю полягає в духовному та ідейному самозбереженні цілісності особистості. Його загальновідоме афористичне твердження — "бунтуюся — значить, я є, значить, існую" - — підтверджує сказане.

Згідно з Камю, справжній бунт може виникати лише тоді, коли людина впевнена в тому, що має рацію. "Коли людина заперечує, себто бунтується проти несправедливости, в ній одночасно появляється згода на якусь частину себе самої" [140,Т.З,с.440].

Для шістдесятників цей бунт означає прорвати коло духовної та ідеологічної анемічності в суспільстві. Бунт стає способом буття. Яскраво виявив це акт протесту, влаштований нонконформістською інтелігенцією на презентації фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків". Стусове "Хто проти тиранії, встаньте!" відображає всю силу його бунтарського єства. Саме з таких життєвих ситуацій В.Стуса робить висновок Б.Рубчак про "силу надзвичайної індивідуальности, силу людини з одчайдушністю в очах, яка бачила безодню і не втікала від неї" [16,с.315].

Протест Стуса в кінотеатрі додав йому духовного гарту, переконав у тому, що за будь-яких обставин завжди він є, буде, залишиться самим собою.

За складних життєвих ситуацій Стус шукав самозаспокоєння у поезії. Для нього поезія ставала своєрідною віддушиною, яка давала змогу поновлювати енергію і сили. Для шістдесятників власна творчість була порятунком їхньої цілісності. В.Симоненко, М.Вінграновський та інші довели це своєю творчістю.

У М.Вінграновського занурення у поезію — віднайдення бажаного затишку. Тому-то автор дбає про своє слово, як про щось рідне й близьке:

Не зачіпай його, малого,

Не бий його і не пали,

Бо перед ним іще дорога,

Бо перед ним багато й много,

і ми із ним ще не жили [140,Т.З,с.337].

У Ліни Костенко поезія асоціюється з долею:

Поезія —рідна сестра моя

Правда людська — наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон:

А Доля мені зосталась [60, с. 34].

Стусове слово засвідчило про органічну цілісність його особистості. Поезія стає самозахистом перед усвідомленням власного трагізму (знову пригадується його "якби було легше жити, то віршів не писав, а робив би коло землі"):

Слово, слово, — достиглий смут мій!

Набираючи висоту,

порятуй од важкої скрути

і од радості порятуй [30,Т.1,кн1,с.87].

Саме своєю творчістю поети намагаються компенсувати те, що не вдалося втілити в реальне життя. Свободою самовираження стає їхній поетичний набуток; творчість - виявом їхнього екзистенційного вибору.

Дійсність в поезії шістдесятників нерідко породжує іронічний погляд, іронічну оцінку. Іноді іронія переходить у сарказм. Все це в творчості В.Стуса помічає М.Коцюбинська: "Як до самозахисту, вдавався до рятівної іронії, де-не-де зблискували сатиричні окрушинки" [67,с.7].

Завдяки іронії поети творять свій уявний символічний образ тоталітарної системи. У Стуса таким образом є вертеп, відображений ним в одноіменній поезії. Його ідеї в цілісному зрізі репрезентує тогочасний стан суспільства. "Гуманістичні" настрої, поширювані зверху, стають причиною розриву між обома частинами вертепу. Оскільки ці частини не можуть існувати одна без одної (розпадеться вертеп), їм доводиться перебувати повсякчас в протистоянні. Запевнення верхівки в щасливому майбутньому завтра зумовлюють у низів відповідну реакцію вимагати його сьогодні. Перелицювання, властиве вертепу, стає основою розбіжностей між обіцюваним верхівкою і реально втілюваним в життя. Це свідчить про його двоїстість. Таким чином вертеп перебуває у стані незмінного руйнування, дроблення. Тому-то перед верхівкою, яка, безперечно, без низу існувати перестане, стоїть важливе завдання: віднайти декорації, які б символізували постійну єдність між обома частинами вертепу, наблизити нижню частину до себе, але не дати переступити дозволену межу. Це яскраво помітно в поезії В.Стуса:

На першому поверсі — двоє людей

на другому — їхні тіні.

Вправний оператор

так освітлює кадр,

що й не добереш,

де люди, а де лиш тіні [130,Т. 1, кн. 1, с. 154].

Поезія виявляє наростання відчуття трагізму. Це відчуття загострюється від усвідомлення того, що вертепна дійсність паралізує усі сфери суспільного буття, вона шириться в масах, запевняючи їх у щасливому майбутньому:

Внизу показують: нам з тобою

жити в любові і радості.

Вгорі повторюють: мав би ніж —

зарізав бияк собаку.

Потім на кін виходить

хтось третій

і починає агітувати за рай,

що росте й росте

все вище й вище [130,Т.1,кн.1,с.154].

Закладений Стусом абсурд у цій поезії очевидний. Помітно, як у реальному житті з нього народжується справжнісінький бунт.

У Ліни Костенко тоталітарна система асоціюється зі стелею, її непорушність відбиває реалії тогочасного буття: цензурні обмеження, незмінний контроль та стеження за думкою, що призводить до нівелювання особистісного "я":

Майстрували нам стелю до млості, до одуру,

із найкращих ідей, з настановами згідно,

знявши мірку з пресових бовдурів

і пружинно-спіральних негідників [60, с. 142].

Думка в таких умовах втрачає свій розмах, стеля стає на заваді її реалізації:

Висока думка в'юнитись не вміє.

Впиралась чолом у погашені гасла,

крізь товщу стелі росла в надію

і, як свічка, без повітря, гасла [60, с. 142].

У вертепному суспільстві, яке з усіх боків підпирала стеля обмежень, годі було говорити про вільний політ думки. Єдина можливість реалізувати її — відобразити у своїй творчості. Але оскільки вона була неординарною і відрізнялася від думки маси, то про можливість реалізувати її в друкові не могло бути мови. "Якщо це думка висока, якщо вона боліла правдою, плакала надрукованими віршами, то її чекала доля або йти "милуватись північним сяйвом", або бути "муштрованою покиддю", або вмирати покотом на довгих столах "від різних редакторських епідемій" [40,с.6]. Тому-то не дивно, що ні ранню "Круговерть" В.Стуса, ні злободенніші "Зимові дерева" і "Веселий цвинтар" не приймали видавництва, якщо не брати до уваги перші публікації в донецьких газетах і добірку ранніх віршів, надрукованих в "Літературній Україні".

Усвідомлюючи своє трагічне становище, підтримки й наснаги шістдесятники шукали у класиків. Для Ліни Костенко таким натхненником був Т.Шевченко (поезія "Кобзареві"). Діалог крізь час, який веде поетеса з Кобзарем, символізує своєрідну сповідь. Ця розмова приносить душевне заспокоєння, поновлює сили, додає віри.

До Стуса крізь гул віків мудрим наставником приходить Г.Сковорода. Ключовим у спадщині мандрівного філософа було шукання істини й самопізнання людини, по суті те, чим жив і В.Стус.

Пригадується загальновідоме судження Сковороди: "Світ ловив мене, та не спіймав". Логічно хочеться запитати: а чи вдалося світові, впіймати Стуса? Відповідь буде однозначною: Ні. Стус сам відповів на це запитання в листі до Євгена Адельгейма: "Мій оптимізм - песимізм: живу не я, а — мною. Живе природа — через мене, тому я мушу жити — мушу на рівні здатності моєї екзистенції" [130,Т.6,кн.2,с.66].

Ці рядки написані в часи "Веселого цвинтаря", в 1970, саме тоді, коли світ ставив собі за мету спіймати Стуса, зробити його собі подібним. Поневажаючи наявне, Стус трансформує реальний світ у собі, прагнучи за будь-яких обставин зреалізуватись у ньому, з усіх сил борючись за індивідуалістське існування, в якому він вважав себе маленькою частинкою життя природи, тверезо усвідомлюючи потребу бути гідним його.

Як і Сковороді, Стусові довелося самому визначити шлях власного розвитку, розвитку себе як особистості, свого морального самовдосконалення. Чи не тому в особі Стуса новітня поезія знайшла творця з філософським підґрунтям, а філософія його екзистенційного світосприймання сягає власне національних світоглядних витоків. Саме тут віднаходяться дотичні у творчості обох мислителів.

Для Стуса Сковорода — вчитель. Йому він присвятив свої твори. Через століття підтримує Стус із ним розмову про сутність буття, про місце людини в житті й поезії:

Чи ми — не ми? Чи нас і не було?

Ні — ми були і є, і навіть будем — дітьми,

Що пнуться пучками, стенаючись од пітьми [130,Т.1,кн.2,с.9].

Пітьма символізує суспільну дійсність, вона ж губить індивідуалістську позицію, спричиняючи біль і трагізм. Про шляхи виходу до світла і допитується Стус у Сковороди:

Ні, ми не пещені в своїй земній юдолі,

Зазнавши од віків достоту зла й добра,

Коли ж збереться наша агора,

Скликаючи на прю, скликаючи до волі? [130,Т.1,кн.2,с.10].

Запитальні рядки поезії сповнені віри. Але ця віра не стверджуюча, вона сумнівна. Для її утвердження потрібні обміркованість і виваженість у важкій подвижницькій праці в ім'я землі та народу, який живе на ній і обробляє її.

Коли вести мову про Стусів трагізм, однозначно можна стверджувати — його відчуття у поета не виникло раптово. Цьому передувало чимало років самопізнання і самозаглиблення, відчуття світу і його осмислення. Як наслідок, з ранніх років була накреслена позиція індивідуалістського світосприймання, яка стала основним способом герметизації духу. Це саме той критерій, в якому поет шукав свою екзистенційну суть. Для Стуса це означало надію на вижиття і було єдиним порятунком.

Немає сумніву, Василь Стус — поет особливий. Сам вважав себе за людину, "яка пише вірші", в них якнайповніше намагався висловити своє "я", в житті це означало за будь-яких обставин бути собою. Таке "вільнодумство" коштувало йому занадто дорого — від моральних і духовних утисків до фізичного знищення. Перебування поета у мордовських та пермських таборах — то не першопочатки його трагізму, то вже сприйняття долі як фатуму, як чогось, що "написано на роду". Трагізм його як людини зовсім в іншому, в набагато глибшому, ніж мури в'язниць, — в собі, в своєму житті, в нереалізованих мріях і сподіваннях.

Стус нерозривно пов'язував свою долю з долею народу, України. Трагедія нації - це передусім трагедія його самого. Осмислення сторінок національної історії, відчуття швидких темпів руйнації України й усього українського породжує спротив щодо влади в контексті тієї доби. Індивідуалістське світосприймання змушує Стуса осібно підходити до проблем народу, нації, трансформувати їх в собі, і, як наслідок, доводиться поєднати в собі власну трагедію усієї України.

Поет робить свій вибір: за основу буття ставить власне самоствердження, а це змушує його взяти відповідальність за очищення суспільства від ідеологічної фальші, від одновимірності мислення і поведінки. Крах намірів, породжених духовним дозріванням і осмисленням системи цінностей, зумовлює відчуття національної трагедії, трагедії народу й, відповідно, власної. В трагедійному суспільстві людина осібного світосприймання не може претендувати на іншу роль. Цю роль відводить доля. А щоб її належно зіграти, залишившись гідним себе, треба увесь час боротись за себе, відкривати себе, бути на сторожі збереження своєї цілісності.