Спорідненість мислення Василя Стуса і поетів його захоплення

 

Ще з молодечих літ В.Стус засвідчив своє захоплення інтелектуальною літературою. Відповідно його світогляд формувався під впливом митців із філософським складом мислення. В ранньому віці це був Б.Пастернак. Його "Охоронна грамота" мовби перегукувалася зі Стусовим світовідчуванням і розумінням мистецтва. Ще в передмові до "Зимових дерев", збірки, виданої за кордоном, в "Двох словах читачеві" Стус відзначив захоплення Й.-В.Гете, В.Свідзинським, Р.М.Рільке, Д.Унгаретті, С.Квазімодо. Раціональні зерна віднаходив у прозі Л.Толстого, Е.Хемінгуея, В.Стефаника, М.Пруста, А.Камю, В.Фолкнера. Цікавився творчістю сучасних йому прозаїків світового класу, як-от: Вірджінії Вулф чи Габріела Гарсіа Маркеса.

Власне, то було коло літературних зацікавлень, на основі яких народжувався, формувався і мужнів Стус-поет. Як поет, він не став їхнім потенційним наслідувачем, лише мотиви творчості улюблених письменників віднаходяться в його доробку.

У розвитку свого таланту Стус завдячує Й.-В.Гете і Р.М.Рільке. То були вчителі, які ввели Стуса в світ літератури. У їхній творчості він віднаходив те, що ставало підвалинами його власної творчості.

Взявши за приклад своїх попередників, Стус намагався рафінувати себе як поета, тож ставив собі вимогу сягнути високого інтелектуального рівня. Національна література в його розумінні, як і в Гете, складає набуток світової літератури, є його частиною, тому-то завдання поета — вдало увійти у цей процес. Як зазначає Л.Рудницький, Стус від Гете "учився, як бути поетом і критиком" [16, с.359]. І ця наука сформувала у ньому митця. Ранній доробок Стуса перегукується із першими пробами пера молодого Гете. Ліричному героєві обох авторів притаманний невпинний потяг до життя, постійне відкриття незвіданого, палке кохання, любов до земного і прагнення висоти в усьому — від мікрокосму до макрокосму, по суті, — це і є основні теми творчості обох поетів. Ліричний герой як у Стуса, так і в Гете світ наповнював поезією, а людина в їхньому розумінні була своєрідним поетом, носієм певних духовних першопочатків. Обидва дотримувались переконання, що дух — це вічність, яка не знищується. Щоб утвердитися в цій вічності, треба всякчас гармоніювати із собою, за будь-яких обставин бути собою. У Гете це означає зберегти свою цілісність:

Тож бережи себе, яким зродився —

так, як пророки й відьми наказали.

І сипа, й час не владні над тобою,

ти—форма. В ній нуртує дух розвою [130, Т.2,с.238].

Щодо Стуса, бути собою — то основа буття, на цьому він наголошує ще з молодих літ, як-от, у листі до В.Дідківського: "добре бутися завжди самим собою" [130,Т.6,кн.2,с.37]. Бути собою стає поетовим життєвим кредо. Закономірно, що ліричний суб'єкт Стуса постійно доростає до себе, завше торує дорогу до власного самовдосконалення.

З Рільке Стуса поєднало особистісне чуття внутрішнього. Своєю творчістю Рільке навчив його найповніше осмислити зовнішній світ, щоб уміти перевтілити його в собі. Цього обидва поети досягли завдяки заглибленню в непідвладний ні часові, ні історії стан самотності, мовби творячи свою світобудову, розкошували у власній царині духу.

У віршах виражений сум людини, котра серед повсякденної суєти відчуває себе беззахисною. Відчуття зовнішньої незатишності штовхає її до пошуку шляхів гармонії із собою. Такі шляхи віднаходяться у відмежуванні себе від світу зла і людської черствості. Вона для поетів водночас біль і мука, радість і звичний стан лірики. Часто самота поєднується з елегійним сумом, іноді повниться зневірою, а найчастіше відбиває звичний стан буття. Наприклад, у Стуса:

Полюби неспокій самоти

з запахом міцного каніфолю [130,Т.1,кн.2,с.17].

Попередньо цю думку висловлював Рільке:

В непокорі цій — ти сам єси.

Вільні ми. І звикли проминати

уготовану нам мить яси [130,Т.6.кн.1,с.116].

Поезія Рільке помітно вплинула на вироблення у Стуса внутрішнього бастіону, який протистояв зовнішнім життєвим чинникам. Завдяки цьому його ліричний герой легко поневажає наявним, свідомо спрямовує свою енергію на цілісне будування себе. Щодо вітчизняної літератури, то найбільш "рафінованим" (слововживання Стуса -- О.Р.) поет вважав В.Свідзинського. Захоплював він Стуса тим, що, незважаючи на умови і час, зумів "вербалізувати, матеріалізувати в слові оцю потужну течію традиції в собі" [117,с.99]. Позиція Свідзинського, - людини і поета,— "засвітитися самому од себе" близька Стусівській позиції бути самим собою. Саме в ній закладений багатий духовний і національний потенціал, спрямований на самореалізацію особистості.

Свідзинський прагнув тиші, мовчання, самоти, а Стус мовчати не міг ("як хочеться вмерти, аби не мовчати" — одноіменна поезія свідчить про це), однак у самоті віднаходив сенс свого буття. Самота для обох не уособлює відлюдництво, вона — свідчення вивільнення від випадкового і дріб'язкового задля сутнісного. В самоті — поети творили себе, свій шлях; на цьому шляху і Стус, і Свідзинський зуміли залишитися вірними собі, сповнюючи свій чесний труд. Тверезо усвідомлюючи обмеженість своїх сил, довели, що людина, незважаючи на обставини і свою малість, може залишитися людиною і справжнім митцем.

Із молодої школи італійських поетів у Стуса викликала захоплення творчість Джузеппе Унгаретті і Сальваторе Квазімодо. Його вабила безпосередність їхнього поетичного мислення, безкомпромісна авторська позиція у ставленні до себе й оточення. Розквіт творчості Квазімодо припав на Другу світову війну та післявоєнний період. Правлячий режим Муссоліні вимагав від поетів віршованої слави, що було чуже Квазімодо і суперечило його єству. Свій шлях у поезії він поєднував з філософською течією герметики, в якій, щоб залишитися собою, намагався відійти від оточення і потребував "герметичного" зосередження на собі. Таким він залишився у своїй творчості, занурення у власні душевні глибини стало основою його доробку. У віршах неважко помітити, як автор тонко відчуває життя. Рівночасно злободенну дійсність засуджує, не сприймає фальші суспільства і захоплюється простотою і душевною повнотою народу, завжди, за будь-яких життєвих обставин залишаючись собою.

Квазімодо полонив В.Стуса індивідуалістським мисленням, гостротою тем, умінням бути вірним вибраній життєвій позиції. Позиція Квазімодо, висловлена у поезії "Мертві води", має багато спільного, власне, із життям самого Стуса:

Воды стоячие, сон болотный,

яды вымачивая над гладью ожестенелой,

зеленовато-блестящей и белой

вы — точно мое сердце [58.С.20].

Молодший сучасник Квазімодо Джузеппе Унгаретті захопив Стуса безпосередністю поетичного сприйняття, повнотою емоційної щирості. Його творчість теж тяжіє до філософської герметики. Займаючи високі державні пости, він зумів лишитися собою, його життя і поезія стали прикладом такої послідовності.

У поезії Унгаретті прагнув безпосередньості, наближення до життя. Саме це зумовлює людяність його віршів. Крізь життя він зумів пронести вірність поетичному темпераменту, емоційну свіжість і безпосередність:

Вдыхаю

прохладу

открывшую взгляду

цвет

неба

Себя ощущаю

блуждающим

образом

Вовлеченным

в бессмертный круговорот [141,с.130].

Під впливом поетів італійської школи Стус навчився поєднувати особистісне начало з філософським осмисленням світу. Поет в екзистенційному руслі вдало прагнув спрямовувати свого ліричного героя. Цьому також передувало захоплення і осмислення філософської літератури.

Так, раціональні зерна віднаходив у праці А.Камю "Бунтівна людина", в його статтях, есе, записних книжках, захоплювався "Поясненням "Стороннього" Ж.П.Сартра, де порушувалася проблема людської сутності з погляду відповідальності за світ. Неабияк цікавили праці іспанця Х.Ортеги-і-Гассета "Дегуманізація мистецтва", "Естетика. Філософія культури", адже саме в них характеризувалася доба масових суспільств і почування в них особистості. У працях К.Юнга, В.Франкла близькою йому була витворена система захисту індивідуальності, що в хаосі абсурдного побутування людських стосунків втрачає сенс власного існування. Стусове захоплення цими митцями засвідчило ріст, розвиток і становлення його як поета, їхній безпосередній вплив формував для української літератури справді талановитого поета-філософа, поета-патріота В.Стуса. Від них він навчився сприймати навколишній світ, а сприйнявши, почав відчувати власне становище, як трагедійне. Поет мислив неординарно, чим вирізнявся з-поміж інших. Реалії життя, синтез набутого літературного досвіду допомогли йому рано усвідомити, що трагізм стає не наслідком фізичного тиску, а виникає тоді, коли людина не має змоги, або їй не дають реалізувати себе. Як наслідок зазіхань на душевну рівновагу, на повну свободу дій в межах розумного, людина такий свій стан усвідомлює як трагічний.