Класична українська філософія.

Особливості розвитку української філософії в XIX–XX століттях

Боротьба світоглядів і різних напрямків у вітчизняній філософії XIX–XX століть була обумовлена декількома причинами. Перша причина корениться в гострих соціально-економічних і політичних протиріччях суспільного буття. Якщо в Західній Європі в цей період панують протиріччя буржуазного способу виробництва, то в Україні характер соціально(політичного і духовного розвитку визначає протиріччя між феодальними і буржуазними відносинами і в, той же час починають проявлятися сутнісні протиріччя буржуазного способу виробництва. У суспільній свідомості (ідеології, світогляді) ця ситуація відбилася в наявність декількох ідеологічних полюсів: старої, традиційної аристократично(феодальній ідеології (в філософії – це, як правило, релігійно(

ідеалістичний напрямок, сформований в середньовіччі), і соціал(демократичним напрямки, які відображали ідеологію нових класів (в філософії – це розвиток матеріалістичної традиції), а також соціалістичної і комуністичної ідеології, виразницею протиріч буржуазного суспільства.

Друга причина пов'язана з ростом національної самосвідомості і прагненням вибороти державну і культурну незалежність. Ось натягу цього протиріччя обмежили ідеологи західництва і українофільства. Представники першої стверджували, що Україні необхідно орієнтуватися на Захід і постаратися якнайшвидше наздогнати його, пройшовши шлях капіталістичного розвитку. Українофіли наполягали на власному, національному шляху розвитку країни, як гарантії благополуччя і прогресу. От як пише про це один з ідеологів Кирило-Мефодіївського братерства1 Микола Костомаров (1817(1885): «Алі було два лиха в слов'ян: одне – незгода між собою, а другу ті, що смороду, як менші брати, вусі переймали від старіших; чи до діла, чи не до діла, не бачачи того, що в їх своє було краще ніж братерське».

Третя причина полягає в самому філософському процесі, що (як будь(яке інше суспільне явище) являє собою діалектику традицій і новаторства; власних, традиційних, національних способів осягнення світу і запозичень із інших культур. В XIX столітті в Україні популярні були ідеї німецького класичного ідеалізму. Найбільш відомими популяризаторами, дослідниками систем І. Канта, І. Фіхте, Г. Шеллінга і Г. Гегеля, стали українські філософи: П. Лодій, Л. Якоб, В. Довгович, Я. Рубан, Й. Шад, М. Максимович, Й. Міхневич, О. Новицький, С. Гогоцький. В другій половині XIX – на початку XX століття філософський процес в Україні зазнав впливу від ідей позитивізму, зокрема махізму – М. Грот, В. Лесевич.

Четверта причина або джерело нових філософський ідей, насамперед матеріалістичних, корінилася в розвитку природничих наук. Вчені(натуралісти боролися проти ідеалістичного світогляду, сприяли розвитку і поширенню ідей матеріалізму і діалектики. Це Т. Осиповський, П. Шумлянський, М. Остроградський, В. Лапшин, І. Сєченов, І. Мечников, М. Умов, М. Бекетов, П. Ковалевський. В. Данилевський, К. Тімірязєв, О. Северцев, М. Хандриков, В. Талієв, Л. Тарасевич. Обґрунтування конкретно(наукових ідей часто піднімалося до загальнонаукових і філософських узагальнень. Деякі з них набагато випередили свій час, наприклад, вчення В. Вернадського про перехід біосфери в ноосферу почало в повну міру усвідомлюватися тільки наприкінці XX століття.

Отже, серед безлічі напрямків і шкіл в розвитку філософії XIX – початку XX століть виділимо чотири основних:

— розвиток традиційних ідей національної філософії, що йде від Київської Русі і українського просвітництва (як правило, це ідеалістичні системи);

— розвиток ідеалізму як результат запозичення, впливу німецької класичної філософії і махізму;

— розвиток матеріалістичної філософії в соціал-демократичному таборі і в марксизмі;

— поширення і обґрунтування матеріалістичного світогляду в природознавстві.

Далі докладніше охарактеризуємо перший і третій з названих напрямків. А зараз про загальну рису, яка поєднує всі ці напрямки – різні і часто протилежні. До XIX століття сформувалися і почали рельєфно проявлятися традиційні, своєрідні риси української філософії. В більшій або меншій мірі вони вплинули на характер, настрій, стиль філософських ідей всіх названих вище напрямках. Назвемо деякі, на наш погляд, самі значні, своєрідні риси української філософії.

1. Екзистенціальність (від existentia – існування) – прагнення осягнути світ, буття через внутрішнє духовне існування людини: звідси психологізм, інтуїтивізм, тяжіння до ірраціональних способів осягнення предмета. Незважаючи на те, що вітчизняна філософія постійно зазнавала впливу від раціоналізованої західноєвропейської культури і філософії, вона змогла зберегти свій ірраціональний дух, здатність відображати світ не через наукову систему (переважно), а через символ, міф, художній образ.

2. Зв'язок філософії з мистецтвом, насамперед з літературою. Видатні українські філософи були поетами, письменниками, літературними критиками: М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Костомаров, І. Франко, П. Грабовський, Л. Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко і інші. Наприклад, О. Потебня обґрунтовує спільність філософії і літератури в цілісності (нерозчленованості) пізнання світу: «Наука роздробляє світ, щоб заново скласти його в складну систему понять; але ця мета віддаляється в міру наближення до неї, система розвалюється від будь(якого факту, який не

ввійшов в неї... Поезія попереджує це недосяжне аналітичне знання гармонії світу; вказуючи на цю гармонію конкретними своїми образами, які не вимагають нескінченної безлічі сприйняттів, і заміняючи єдність поняття єдністю уявлення, вона деяким чином винагороджує за недосконалість наукової думки і задовольняє вроджену людську потребу бачити скрізь цільне і доконане. Призначення поезії – не тільки готувати науку, але і тимчасово влаштовувати і завершувати невисоко від землі зведений її будинок. В цьому полягає давно помічена подібність поезії і філософії».

3. Тісний зв'язок з життям, з практикою суспільного буття. Український філософ, як правило, не кабінетний вчений, а «учитель» народу, суспільний діяч; тому вітчизняна філософія більше орієнтована на соціально(філософські, етичні, психологічні проблеми.

Розвиток матеріалістичних ідей в Україні. Філософія І. Франка

Обґрунтування і поширення матеріалістичного світогляду пов'язане з діяльністю революціонерів(демократів: Т. Шевченко, М. Вовчок, М. Гулак, П. Мирний, Ю. Федькович, М. Драгоманов, І. Фесенко, О. Потебня, І. Франко, М. Подолинський, П. Грабовський, М. Павлик, Л. Українка, М. Коцюбинський. Для їх поглядів характерний матеріалізм, атеїзм, раціоналізм і в деяких випадках – позитивізм. Проте, навіть через раціоналізм простежується екзистенціальний характер і ірраціоналистичні особливості стилю української філософії. Приклад тому – філософія І. Франка.

Іван Якович Франко (1856(1916) народився в селі на Галичині, закінчив сільську школу і Дрогобицьку гімназію, вчився на філософському факультеті Львівського університету, вищу освіту закінчив у Чернівецькому університеті. Зі студентських років і до кінця свого життя брав активну участь у революційній визвольній боротьбі. Його революційно(демократичні погляди ґрунтувалися на діалектичних ідеях: “Теперішній економічний стан, – писав він, – не є вічне незмінним. Він виник у формі історичного розвитку і також повинен впасти, звільнити місце іншому, більш вдосконаленому, більш людяному суспільному ладові. Я переконаний, що велика світова революція поступово знесе теперішній порядок і встановлює новий”1. В своїх філософських творах: «Думки про еволюцію в історії людства», «Що таке прогрес?», «Щирість тону і щирість переконань», «Кілька слів про те, як упорядкувати і вести нами народні видання», «Наука і її відношення до трудящих класів». Франко прагне з'єднати матеріалізм із діалектикою. Причину існування, єдності і зміни світу він вбачає в саморушній матерії: «Ми тепер знаємо, – пише він, що ні тьма ні світло не є ізольованими тілами, а тільки сильним або більш слабким рухом часток матерії, що заповнює увесь світ, ми знаємо тепер, що якщо була у світі матерія, то не було необхідності окремо створювати світло, тому що, рухаючись, матерія повинна була світитися». Відстоюючи філософський монізм, Франко стверджував, що необхідно відкинути подвійність в природі і стояти в єдності (монізм), тобто треба визнавати, що матерія і сила – одна суть, що дух і тіло – одна суть. Процес розвитку матерії філософ розумів як суперечливий процес перетворення простого в складне. Досягши певного етапу у своєму розвитку, матерія здобуває властивість мислити. Звертаючись «до матерії природи», поет писав: “Той максимум, що змогла створити ти То людина».

Пізнання філософ розглядав як складний процес відбиття об'єктивного світу у свідомості людей. Джерелом наших знань, на його думку, є почуттєві дані (сенсуалізм), на основі яких виникають абстрактні поняття. Але в ряді випадків він схиляється до раціоналістичного тлумачення джерел пізнання, стверджуючи, наприклад, що математика створює всі свої правила сама із себе.

Поет – громадянин і патріот важко переживав соціальний і національний гніт свого народу:

Як я люблю тебе, мій рідний краю,

Як я красу твою, твій люд.

Як гаряче молюся і бажаю

Для твого щастя свій віддати труд!

Як радо я життя свого зречуся,

І щастя, і вдохновлення, й житла.

Прийму все горе, в муках і скінчуся,

Щоб тільки ти не знав руїн й зла

І. Франко, який поділяв погляди революціонерів-демократів так в поетичній формі обґрунтовує необхідність революційної зміни суспільства:

«Вы так боитесь, чтобы наводненье

Кровавое не обвивало дом

Блестящего прогресса, лишь каменья

Кой где оставив на пути своем?

Не бойтесь! Шелуху, а не ядро

Не сгинет мысль, и правда, и добро:

Привольнее им, светлее на просторе.

Не бойтесь! Шелуху, а не ядро

Волна расколет, гневно поднимаясь,

Ядро лишь крепче станет, очищаясь»

І. Франко бачив діалектику соціального і національного звільнення. Соціальний ідеал він розглядає в той же час і як моральний. Метою суспільного розвитку, вважав філософ, є особистість, її свобода; створення такого суспільного устрою, де виключалася б будь(яка влада людини над людиною, де були б достатні умови для прояву споконвічно доброї природи

людини. Етику Франко вважає однієї з головних наук про людську культуру: “Етика вчить людину жити по людські – вона керує завжди і всюди її кроками: вона змінює тварин у природу людини і облагороджує, – і в такий спосіб робить її здатною до сприйняття щастя як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові».

Науково(літературна і суспільно(революційна діяльність Івана Франка дуже вплинула на визвольний рух, розвиток матеріалістичної філософії і української культури.

3. Ідеалізм в вітчизняній філософії XIX століття. Філософія П. Юркевича

Ідеалістична філософія на Україні з одного боку продовжувала традиції релігійної філософії Київської Русі, українського просвітництва (тут у явній формі виявилися специфічні риси вітчизняної філософії), а з іншого боку, ідеалізм був запозичений із Західної Європи, зокрема, шляхом популяризації і розвитку ідей німецького класичного ідеалізму. Найбільш відомі представники філософського ідеалізму: Й. Шад, А. Дудрович, М. Курляндцев, І. Гриневич, Й. Міхневич, О. Новицький, С. Гогоцький, П. Юркевич, П. Ліницький, М. Грот, В. Лесевич, П. Куліш, М. Костомаров, К. Ганкевич.

Повною мірою традиційні, своєрідні риси української філософії втілені в філософії П. Юркевича. Памфіл Данилович Юркевич (1827(1874) народився в Полтавській губернії в сім'ї священика, одержав освіту в Полтавській семінарії і Київській духовній академії. Видатні здатності дозволили майбутньому філософові завершити курс із прирахуванням до першого розряду вихованців, і продовжити науково(педагогічну діяльність у стінах академії. В 1874 році незабаром після смерті дружини Юркевич помер і був похований на цвинтарі Данилова монастиря в Москві.

Гуманізм творчості Юркевича виражений в його основній ідеї: «Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке скрізь хотіло б зустрічати істоти радіючі, які зігрівають один одного теплотою любові, зв'язані дружбою і взаємним співчуттям. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя світ представляється йому як щось гідне існувати». В своїй

теїстичній, ірраціонально спрямованій філософії Юркевич продовжив традицію, яка йде від Сковороди – тему метафізики любові і філософії серця.

Критикуючи сучасний йому матеріалізм як механіцизм і спрощене трактування духовної сутності людини, Юркевич писав: «Наша епоха, перебуває, дійсно, у прямій протилежності зі середньовічною. Дуже часто трапляється, що нині в ім'я зовсім безневинних природничих наук переслідують і катують людину за його любов до істин духу, як колись поважні інквізитори катували і переслідували її в ім'я Христове за її любов до істин природознавства».

В центрі філософії Юркевича духовна сутність буття, у цілому, і людини, зокрема. «Філософія як цілісний світогляд, є справою не людини, а людства, яке ніколи не живе відірваною або чисто логічною свідомістю, але розкриває своє духовне життя у всій повноті і цілісності її моментів». В філософії Юркевича явно виражений пріоритет ірраціонального над раціональним, «серця» над «розумом», колективного, родового, соборного над особистим, індивідуальним. «Серце» як самодостатня духовна сутність складає визначення як окремої особистості, так і всього людського. У людському дусі є умови, які взаємною вимогою народжують «іскру доброзичливості», здатну при кращих умовах запалити всю людину на подвиг правди і любові. Людина – не злий дух(руйнівник, як і не світлий ангел. Природна потреба самозбереження може розвитися в егоїзм, байдужий до правди і любові, який жертвує чужим щастям для своєї вигоди, але «ці егоїстичні прагнення не суть всі щиросердечні прагнення: людина все(таки залишається людиною, вона знаходить людство перш за все в собі, в своїх поняттях і мимовільних серцевих рухах, як і у своїй долі, яка занадто тісно зв'язала його з іншими, з родом, тому з якого-небудь боку в ньому завжди за(

лишається психічна можливість любові, жалю, участі, поваги до інших...».

«Людина відчуває моральний потяг до людини як для того, щоб від її слова і від її думки отримати внутрішнє збудження, живити або виховувати ним свою душу, так і для того, щоб у свою чергу відкривати їй свою душу, свої бажання, радості і страждання. Тут ми маємо так зване почуття людяності, яке дає нашому роду особливе, вище значення серед інших натхнених істот цього світу і яке ображається взагалі ворожим відношенням однієї людини до іншої». Із цього почуття народжуються товариськість, щирість, відвертість, простота, участь і жаль до нещасних, воно виховується впливом науки, живих прикладів, але особливо істинною і теплотою релігійності, для якої все добре не тільки добро, але і священне. В такий спосіб відкривається широке поле для подвигу миротворення. «У всякому положенні і у всякій діяльності ви можете кидати насіння миру, які якщо не завжди примітні для погляду людей, то завжди, однак же, будуть видимі все знаючим богом як чисті задатки загального добра». Єдність усього людства, повна безумовна єдність його під одним богом, в одній вірі, в одній думці, під одним законом, в одному благу, в одній досконалості, – така найвища мета, зазначена людському роду його Іскупителем. «Всі наші вчинки, все наше поводження із ближніми повинні бути керовані вірою, що Ісус Христос призвав весь людський рід до єдності під єдиним Богом. Хто переклав цю віру із простої думки в живий зміст свого духу, з голови в серце, той у всякій людині зустріне свого, близького, знайомого, рідного, брата. Незгоди і зіткнення з людьми, неминучі в житті, не погасять у ньому відчуття цього духовного споріднення людей, отже, не погасять у ньому правди і любові, які представляють загальні і загальнопридатні підстави для втілення»