Етапи середньовічної філософії. Схоластика і містика як напрями середньовічної філософії.

В історії середньовічної філософії виділяються два періоди: патристика і схоластика.

1. Патристика (від грецької patris – батько) – II(VII ст. –діяльність батьків церкви, філософське обґрунтування догматів християнської релігії, боротьба проти єресей і язичества. Для філософії періоду патристики характерний зв'язок з ідеями Платона і неоплатонізму. В II-VI-ому століттях в Римській імперії і Візантії співіснували дві культурних філософських традиції: з одного боку до VI століття триває антична культурна традиція, з іншого боку – розвивається і зміцнюється християнська. Причому, якщо Римська імперія була завойована варварами, то в Візантії антична культурна традиція не переривалася. Саме візантійські мислителі, наприклад, Псевдо(Діонісій Ареопагит (V ст.), інтерпретували християнське вчення в термінах неоплатонізму. Візантійська і західноєвропейська філософія в середні віки розвивалася в рамках християнської традиції, були тісно пов'язані і відчували сильний взаємовплив.

Патристика у свою чергу ділиться на три періоди.

(1). Апологетика (від апологет – захисник) – II (III ст. –захист християнської релігії, перші спроби побудувати філософську систему на основі християнських догматів. Серед апологетів виділяється фігура – Орігена (біля 185(253 або 254рр.), який розробляє доктрини про три смисли Біблії – “тілесний” (буквальний) (моральний) і “духовний” (філософськи-містичний); вчення про апокатастасіс – неминучість повного “порятунку” просвітителя і об'єднання з богом всіх душ і духів; у Орігена вперше зустрічається термін “боголюдина”. Під час чергової хвилі антихристиянських репресій Оріген був кинутий у в'язницю і підданий катуванням, від яких незабаром помер.

(2). Другий період патристики – IV(V ст. – характеризується систематизацією доктрини християнської релігії на основі ідеалістичного умовиводу. Найбільш відомі філософи цього періоду.

Василь Великий Кесарійський (біля 330(379 рр.) – глава каппадокійського гуртка у Візантії, куди входили Григорій Богослов, Григорій Нісський. Василь відомий як автор “Шестиднева” – тлумачення біблійної книги Буття про шість днів творення. В православній традиції – один із трьох головних “святителів” церкви (поряд з Григорієм Богословом і Іоанном Златоустом).

Григорій Богослов. Григорій Назіанзін (біля 330(біля 390рр.) відомий способами адекватного опису християнської концепції ступенів пізнання бога в термінах філософії. Його автобіографічні поеми “Про сенс життя”, “Про мою долю” і “Про страждання моєї душі” вирізняються глибоким психологізмом і культурою самоаналізу.

Григорій Нісський (біля 335(біля 394 рр.) – під впливом_ідей Платона і Оригена наближався до неортодоксальної позиції, наприклад, у вченні про людину виходив не з ідеї індивіда, а з ідеї людства, як органічного цілого (плерома), якоїсь колективної особистості, сутність якої вбачається в інтелекті.

Августин Аврелій, Блаженний (354(430 рр.) відомий розробкою двох нових проблем: динаміки людської особистості – “Сповідь” і динаміки людської історії – “Про град Божий”, написаному під враженням взяття Рима ордами Алариха в 410 році Августин виділяв два види людської спільності: “град земний”, державність, яка заснована “на любові до себе, доведеній до презирства до бога” і “град божий” – духовна спільність, яка заснована “на любові до бога, доведеній до презирства до себе”.

(3). Третій період патристики – VI_VIII ст. – характеризується стабілізацією доктрини, підпорядкуванням теології всіх наук впливом арістотелізма. Великий внесок у систематизацію догматів внесли:

Боецій (біля 480(425 рр.) – відомий як перекладач і коментатор Аристотеля, вплинув на формування схоластики; твір “Розрада філософією”, написаний у в'язниці і присвячений темі свободи духу серед текучої видимості життєвих справ, був одним із творів, які читаються протягом цілого тисячоліття.

Іоанн Дамаскін (біля 675(помер до 753 рр.) – візантійський філософ, вирішував завдання щодо упорядкування наук під егідою теології і на основі арістотелівської логіки, створив основи схоластичного методу. Праці Дамаскіна були першими філософськими творами, перекладеними на старослов'янську мову, і, дуже вплинули на формування філософії східних слов'ян.

2. Схоластика 1 (від school – школа) – XI_XIV ст. – тип релігійної філософії, підпорядкованої теології, для якої характерні зв'язок догматів з раціоналістичним поясненням і особливий інтерес до формально(логічної проблематики. В схоластиці виділяються також три періоди: рання, зріла і пізня.

(1). Рання схоластика – IX_XII ст. – сформувалась в умовах підйому феодалізму і папської влади, під впливом августиновского платонізму. В цей період вперше виявляються протилежні позиції в суперечці про універсалії: реалізм – номіналізм.

Ансельм Кентерберійський (1033(1109 рр.) – теолог, архієпископ Кентерберійський розумів віру як передумову раціонального знання: “Не шукаю порозуміння, щоб увірувати, але вірую, щоб порозуміти”, розвивав онтологічний доказ бога, який виводить його буття із самого поняття бога, як щонайдосконалішої сутності; в трактаті “Чому бог оприлюднився?” намагався логічно довести необхідність втілення бога в людині.

П’єр Абеляр (1079(1142 рр.) – учень Росцеліна і Гільома із Шампо, виступаючи проти крайнього реалізму і номіналізму, створив власне вчення – концептуалізм (докладніше дивися в цій главі); вважав розум попередньою умовою віри; “розумію, щоб вірити”; у творі “Та і ні” розробляє схоластичний метод, як логічний аналіз протилежних думок по якому-небудь питанню.

Михайло Пселл (90(і рр. XI ст.) – візантійський письменник, філософ, історик, учений – енциклопедист, прагнув до створення синтезу античного і християнського поглядів, включав в нього окультизм неоплатонівського типу, хоча в той же час критикував уявлення про чудесне.

(2). Зріла схоластика – XII_XIII ст. – розвивалась в середньовічних університетах (загальноєвропейським центром був Паризький університет); платонізм поступово витісняється арістотелізмом. Ідеї філософії Арістотеля прийшли в Європу через арабську філософію і були по(різному тлумаченні: у

дусі аверроізму1 – Сігер Брабантський (біля 1235-біля 1282 рр.) і в ортодоксальному напрямку – Альберт Великий (біля 1193-1280 рр.) і Фома Аквінський.

(3). Пізня схоластика – XIII'XIV ст. – пізнала вплив суперечливого розвитку феодалізму.

Іоанн Дунс Скот (біля 1266(1308 рр.) протиставив інтелектуалізму системи Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від завершеної системи і гострий інтерес до індивідуального буття.

Вільям Оккам (біля 1285(1349 рр.) – англійський філософ, логік, політичний діяч; представник номіналізму, відстоював теорію двоїстої істини, пріоритет свободи над розумом, передбачив деякі ідеї Реформації і емпіризму як методології досвідченого знання.

Вчення Томи Аквінського.

Фома Аквінський (1125/26 – 1274рр.) — один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття обумовлює зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, що являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини. Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не зв'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом.

Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за його пізнання.