Філософська думка часів Київської Русі.

Філософська думка Київської Русі виявляє собою досить оригінальний утвір, який склався під впливом візантійської, античної, болгарської культури, а також культур інших країн Заходу й Сходу. В історії культури Київської Русі прийнято вважати переломним Х століття, коли прийняття християнства сприяло проникненню філолофсько-соціологічних ідей через освоєння надбань античної, середньовічної грецької й візантійської писемності шляхом їхніх перекладів на слов'янську мову. Особливо посилено перекладацька діяльність розвивається при Ярославу Мудрому (1019 – 1054), який чітко розуміє значимість книжкової думки: «Велика користь буває людині від навчання книжкового, книгами ми наставляємося й вчимося на шляху покаяння, мудрість і помірність знаходимо від книжкових словес, Це ж ріки, які напоюють всесвіт, це джерело мудрості». Необхідність переводити нащадок прадавніх мислителів, як християнських, так і язичеських на слов'янську мову сприяла створенню своєї літературної мови, а перекладні твори візантійських мислителів не тільки стимулювали рух філолофсько-соціологічної думки на Русі, але й уводили нові філософські терміни в російську літературну мову.

Умови розвитку філософських і соціологічних ідей у Прадавній Русі мало сприяли виникненню великих філософських творів, проте, те, що було створено в Київській Русі в області філософської думки, заслуговує увагу як показник високого розвитку давньоруської культури.

Слово «філософія» з'являється в писемності Київської Русі вже в ХІ ст. Воно запозичене із грецької мови й спочатку позначає науки взагалі. Навчати філософії означає те ж саме, що навчати різного роду наукам. Слово «філософ» виступає як синонім утвореного, книжкового, головним чином, особливого мудрого людину, що вміє полемізувати, довести свою точку зору. Тоді ж і з'являється дієслово «філософствувати», що означає «міркувати». Однак мова йде не просто про міркування, а про особливий вид міркування, який проникає в суть речей і, розкриваючи їх зміст, розуміє їх як цінність.

Найбільш авторитетним джерелом у контексті давньоруського філософствування справедливо вважається візантійський мислитель сірійського походження Іоанн Дамаскин. Філософськими джерелами його добутків є в основному «Введення в Категорії Аристотеля» Порфирія й самі «Категорії» Аристотеля. Авторитет Аристотеля особливо великий для Дамаскина, йому він випливає, розглядаючи основні форми й відносини буття – істотне й випадкове, рід і вид, подібність і відмінність, кількість і якість і т.д. Він з похвалою говорить про «нові й незвичайні» думки Геракліта, що сказав, що все перебуває в русі, і визнає справедливість думок Парменіда, що визнав однорідність і незмінюваність дійсного буття. Дамаскин високо оцінює значення пізнання в житті людини, уважає, що «немає нічого більш коштовного, чім пізнання, тому що пізнання є світло розумної душі».

Дамаскин виходить із визначення філософії як пізнання сутності предметів, він ділить її на умоглядну й практичну. Умоглядна філософія містить у собі богослов'я (пізнання того, що не має матерії, - ангелів і душ), фізіологію (пізнання того, що матеріально, тобто тварин, рослин і каменів і т.д.) і математику (пізнання того, що не має матерія, але розкривається тільки в матеріальних речах). Практична філософія займається вивченням «чеснот» і розділяється на етику (вчення про закони, що визначають індивідуальну діяльність людини), економію (вчення про закони, що визначають діяльність родини) і політику (вчення про закони міст, що визначають діяльність, і царств).

Уже в його «Джерелі знання» утримується вистава про філософію як особливій формі знання, яка розкриває себе в різноманітті змістів визначення філософії. По першому визначенню, філософія є пізнання сущого і його природи, друге - підкреслює спрямованість філософського пізнання в мир духовний і матеріальний, третє - направляє її в сферу міркувань про смерть, четверте – саме коротке й саме складне - розуміння філософії як «уподібнення Богові» концентрує зміст філософського пізнання як збагнення вічного, нескінченного й абсолютного максимуму всіх людських можливостей, п'яте - бачить у філософії «науку наук» і шосте – представляє філософію як любов до Бога як дійсної премудрості буття. Таке ускладнене розуміння філософії дозволяє представити її як систему, що й робить Дамаскин, розділяючи філософське знання на «зорову» філософію й «діяльну». У цілому таке бачення філософії витримане в дусі неоплатонізму в його християнській інтерпретації й поширене в багатьох країнах християнського миру. Для нас цінним є той факт, що воно представляє єдність знання й моральної програми поведінки й не обмежує філософствування абстрактним теоретизуванням. Дана стратегія філософствування формує стереотип інтелектуального простору Києво-російської культури, зосереджений навколо теми людини як історичної персони. Саме цей час формує стиль «монументального історизму», домінантою якого стає відкриття значення людини й людства у світі й саме філософія представляє аксіому про те, що люди – це центр Всесвіту й саме в ньому слід шукати зміст миру. Однак у границях християнського світосприймання відношення до людині досить суперечливо. З одного боку, людина є носій образа й подоби Бога - тим самим він уже як би Бог (християнство звернулося до людині словами псалма: «Я сказав: ви Боги»); з іншого боку – феномен гріхопадіння зруйнував ідею богоподібності людини, звернувши її у свою протилежність. Цим була створена передумова відродження людини, відродження «вертикально», убік Бога. У цьому плані стає зрозумілим ще одне визначення філософії, приписуване Костянтину (Кирилу) Філософові, дане в добре відомому на Русі «Великім житії» його, складеному Климентом Охрідським. «Філософія – пізнання божественних і людських речей, яка вчить, наскільки людина може наблизитися до бога і як за допомогою справ стати образом і подобою того, хто його створив». У такім розумінні філософія виступає вже не тільки як теоретична форма світорозуміння, але і як умова людської заможності, як обґрунтування вищої прагматичної мети, до якої спрямовано житіє людини. Крім цього, тут чітко прослідковується ще одна особливість прочитання філософії – розкриття людині його таємниці – причетності до миру нескінченного, понад реальний, незбагненного, яке, проте, що осягається, тому що дозволене самою духовною сутністю людини, що виступає як його дійсна дійсність. Людина мислиться як єдність двох субстанцій: тіла - «природної» сутності, з'єднуюче його із природою, і душі – «сутності живий, нерозкладної, безтілесної, по природі своєї незримої для тілесних очей».

У філософії людини в цей момент прочитується ще один вимір: можна затверджувати, що поряд із пріоритетними релігійними цінностями велике значення приділяється земним потребам і проявам людини. Так, наприклад, Володимир Мономах створює модель ідеалу «чоловічої справи» - це полювання, війна, подвиги, де у формі індивідуальної поведінки відбиваються загальнолюдські цінності: захист слабкого, сумлінне служіння боргу, патріотизм і навіть прагнення до знань. Такий план людини вже допускає в рамках божественної зумовленості деяку волю волі, свободу вибору між добром і злом, між розумом і почуттям, між прагненнями до задоволення примхливих бажань і формами морального самовдосконалення.

Видимість тілесного й невидимість духовного в їхній органічній єдності стануть для української філософії особливою темою (згодом найбільше яскраво цю лінію представить навчання Г. Сковороди), а сама проблема бінарних опозицій як визнання вихідної розчленованості миру визначить характер розуміння миру як єдності «видимого утвору» – миру матеріального й миру «невидимого» - складового позачасової космічний ряд.

У вітчизняній культурі розглянутого періоду додається чимало зусиль до того, щоб зм'якшити дуалізм двох субстанцій. Іоанн Дамаскин, Кирило Туровський, Іоанн Екзарх Болгарський, пишуть про нерозривну єдність духовного й тілесного, яке, втілюючи себе в людині, дозволяє їй бути посередником між божественним розумово збагненним миром і миром земним. Взаємозв'язок і значущість взаємозв'язки – вихідний принцип філософського мислення давньоруської традиції. Яскравіше всього він втілений у розумінні самої людини, яка відчуває себе у великому світі й незначною часткою й учасником світової історії, так само він представлений і в тлумаченні філософа як особливої історичної фігури. Філософом розумівся той, хто не просто осяг таємницю миру й свого буття через книжкове знання, але той, хто своїм практичним життям спробує осягти божественний задум у закономірному порядку буття миру. Так чітко формується проблематична спрямованість усієї літератури й самого філософствування періоду Київської Русі – світова історія, що розвертає себе через зміст людського життя.

Таким чином, у культурі Київської Русі закладається особливий тип філософської свідомості, який надалі визначить проблематичну стратегію українського філософствування, що реалізує себе в розумінні філософії як цілісної форми знання, де в нерозчленованій єдності розкривається релігійно-етичний і філософський контекст її змісту. Філософія виступає не тільки як поняттєво-логічна форма осмислення буття, але і як уміння в художньо-образній формі виражати найбільш важливі для людини проблеми, як практичне служіння вибраному ідеалу, як єдність практичного й теоретичного знання, як мудрість - ціннісний зміст усієї сукупності знань про світ і людину. Такий же мотив цілісності пронизує й вистава про людину, яка виступає як єдність тілесного «зримого» і духовного «невидимого» і тому являє собою малу модель усього світобудови. Ця ж цілісність як методологічний принцип визначить і історико-філософську концепцію, яка послідовно проведе думку про універсальну історичну єдність людства, де кожний народ представляє органічну складову частину. І, нарешті, ще одна особливість філософського умонастрою даного періоду - завдяки єдності й цілісності філософського світорозуміння, єдності тематики, єдності художнього часу згодом історії така ж структурна єдність утворює й література як живе слово історичної людини як одне із самих значних досягнень культури Прадавньої Русі. Література – священнодійство. Вона своїм патріотичним пафосом і естетичним створює читача й послідовника, творчою силою формує широту або вузькість повсякденних інтересів, а головне - відкрите й зрозуміло формулює цінність людської особистості. І висновок змістожиттєвих ідей у літературності Слова приведе вітчизняні філософські шукання до нової форми свого втілення – до просвітницького філософствування періоду становлення української етнічної культури.