Філософія права в Україні: виникнення, світоглядно-методологічні підстави, основні ідеї

Філософсько-правова думка в Україні пройшла у своєму розвитку такі етапи:

1. Докласичний (IX — XVII ст.);

2. Класичний (XVIII — перша половина XIX ст.);

3. Ліберально-романтичний (друга половина XIX — початок XX ст.);

4. Сучасний етап (з середини 80-х років XX ст.) Зародження філософсько-правової думки в Україні.

Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян — Київської Русі та грунтується на таких факторах: а) виникнення і поширення писемності; б) християнізація Київської Русі; в) формування державності. Саме у цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв'язку з прийняттям і поширенням християнства) теологічний характер.

Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції стали формуватися в епоху Просвітництва (у класичний період). Для першого ж періоду становлення філософсько-правового знання (IX — XVII ст.) характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права. До них можна віднести:

— ідею рівноцінності й рівноправності народів, сформульовану митрополитом Іларіоном у "Слові про закон і благодать";

— ідею демократизації церкви і свободи совісті, як майбутню основу принципу автономії особистості;

— ідею права України на самовизначення і суверенітет, обгрунтовану в першій "Конституції України" Пилипа Орлика.

Філософська освіта в Україні (кінець XVII — друга половина XVIII ст.) безпосередньо пов'язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Ян Козельский, Семен Десницький та ін.). Спираючись на ідеї "природного права" і "суспільного договору", що виникли в Європі, філософія Просвітництва складалася з універсальної обгрунтованої ідеї права. До інших характерних рис філософсько-правової думки епохи Просвітництва в Україні можна віднести:

а) зародження класичної національної філософії права;

б) поширення і подальший розвиток в українській філософсько-правовій думці "філософії серця"; в) поява професійних філософів, які розробляють і філософсько-правові питання.

Розглянемо найважливіші з цих характерних рис.

"Філософія серця" як світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права. Методологічну основу класичної національної філософії права становить "філософія серця" (кардіоцентризм). Цей філософський напрям припускає, що при аналізі сутності людини, її думок, вчинків треба не обмежуватися лише свідомими психічними переживаннями, а бачити їхню найглибшу першооснову — "серце" як джерело думок і пізнання. Національному характерові українського народу властиві такі риси, як емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом1. Тому найбільш адекватною національному характерові є кардіоцентрично-екзистенціональна релігійна філософія, або "філософія серця". З позиції "філософії серця" акцент в обгрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сутності права. Ідея права у рамках кардіоцентризму полягає не у формально-зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і волі людини. Право при цьому розглядається як умова, можливість творчої самореалізації особистості, її індивідуального розвитку.

Одним із прихильників кардіоцентризму в українській філософській думці був Григорій Сковорода (1722—1794) — і мандрівний філософ, засновник класичної філософії в Україні. Г. Сковорода народився на Полтавщині, навчався у Києво-Могилянській академії, викладав у Харківському колегіумі. Оригінальна концепція права Г. Сковороди припускає не раціоналістичне, а релігійно-онтологічне обгрунтування природного права, що відображає його внутрішню духовну сутність. Вихідні принципи правового світогляду — ідея моральної автономії особистості й ідея справедливості — у Г. Сковороди знаходять обгрунтування у його концепції "спорідненої праці". "Спорідненість" він розглядав як божий закон, що у той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей закон виконується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуальному плані — щастя. Отже, "споріднена праця" — це вираження ступеня соціальної справедливості, а право, як механізм встановлення закладеної у "спорідненій праці" справедливості, повинно виходити від людини, виражати не стільки зовнішню, скільки внутрішню міру його волі.

Пізнання "спорідненості", як пізнання внутрішньої людини, її природи, виявлення міри волі, здійснюється Г. Сковородою через розуміння символічної мови Біблії. Кожна людина повинна відкрити у собі самій світ цінностей і змістів, що містяться у Біблії, що робить її вільною, оскільки робить її життя осмисленим, таким, що не потребує примусу. "Спорідненість", як відповідність своїй ідеї, повинна бути і між природним правом і правом чинним, тобто "громадянськими законами", що мають захищати право людини на її власний моральний шлях, на її самореалізацію.

Г. Сковорода визнає державу необхідною формою організації громадського життя, призначення якої — захист хліборобів і купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. У державі він виділяє силу внутрішню — це принцип покликання (призначення), природи, і зовнішню силу — дії правлячої верстви.

З концепції "спорідненості" випливає і критика Г. Сковородою зовнішньої, формальної рівності, заснованої на загальному непокликанні (невідповідність покликанню) і універсальній неспорідненості. Формальній рівності він протиставляв внутрішню "нерівну рівність" як можливість реалізації своїх здібностей, право на індивідуальність, на щастя. Суть "нерівної рівності" полягає в тому, що всі люди, з одного боку, рівні перед Богом, а з іншого — всі різні. Критерієм же вибору людиною морального життєвого шляху є "спорідненість" (органічна відповідність) її з певним типом поведінки. Тим самим ідея "спорідненої праці" виступає у Г. Сковороди як моральна підстава права.

Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзистенціально-романтичного світогляду внесли також Микола Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Останні з позиції "філософії серця" обгрунтували українську національну ідею.

Подальший розвиток кардіоцентризм в Україні дістав у творчості Памфіла Юркевича (1827—1874), у якого "філософія серця" набуває характеру загальнофілософської концепції. П. Юркевич народився на Полтавщині, закінчив Полтавську семінарію і Київську духовну академію, де й викладав.

В обгрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, додержувався позиції Інтуїтивізму, гадаючи, що світ, і, насамперед, індивідуально-особистісний світ, не доступний для розуму. Джерелом морального і правового законодавства, на думку П. Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. "Глибина серця" — це первісна основа людської душі, що дає змогу людині відрізнити справедливе від несправедливого, добре — від дурного. "При всякій зустрічі протилежних бажань та інтересів, — зазначає П. Юркевич, — вона повинна звертатися до моральних вимог справедливості, що вкаже їй, де і коли її бажання незаконні, де і коли вони суперечать благу її ближнього і благу загальному"1. Морально зріла людина, на думку П. Юркевича, керується не тільки досягненнями розуму, а й кориться заповіді любові, що потребує жертвувати своїми особистими вигодами для блага інших, для блага загального. У справедливості й любові полягають найміцніші умови для встановлення миру і братерства між людьми. П. Юркевич виступав проти обгрунтування права в рамках моральних систем евдемонізму й утилітаризму, що вважають корисність вчинку критерієм моральності. Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним лише те, що гармонізує діяльність індивіда з загальним благом. Недоліком морального утилітаризму, на думку П. Юркевича, є зневаження гідності людської особистості, яка при досягненні мети дістає не тільки задоволення, а й набуває досконалості.

Розглядаючи питання про предмет філософії права, П. Юркевич зазначає, що філософія права "методично досліджує ті постійні й істотні підстави, з яких відбуваються з необхідністю форми права позитивного". Філософія права стосовно чинного (позитивного) права — це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про те, що є право, не тільки на підставі позитивного права, а й на підставі ідеї права, створеної внутрішньо.

Як підставу філософії права П. Юркевич виділяє такі антропологічні посилки: "1) людина може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чинниками, але і усвідомленням ідей; 2) людина має визначені правила, звичаї, коритися яким справа добра і свята; 3) підкоряючись цим правилам і звичаям, вона має здатність судження про їх достоїнство"1.

Таким чином, "філософія серця" у класичній українській філософії права виступає як методологічний фундамент морального обгрунтування права.

Філософсько-правові погляди М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського. Ліберальна ідея в Україні. Наступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (XIX — початок XX ст.) пов'язаний з поширенням ідей лібералізму. У цей період посилюються позитивістські погляди на право, і акцент повертається з питання про обгрунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислителями цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їхніх інтересів була проблема прав українського народу. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови громадянського суспільства і визнання цінності особистості та її прав. Основна філософсько-правова проблема сформульована в них як співвідношення прав особистості та прав нації, а також прав держави.

Так, Михайло Драгоманов (1841—1895), розглядаючи питання про співвідношення особистості й держави, додержувався індивідуалістичної позиції (примат особистості над державою), був прихильником теорії природного права. Він вважав, що людина від народження має природні права, найважливішим з яких є право на життя, на особисту недоторканність. Головне призначення позитивного права він бачив у закріпленні прав людини і громадянина.

М. Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав необхідною умовою пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цінності нації, він бачив її не в "національному дусі і характері", а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою певної культурної індивідуальності, формою, що має бути заповнена інтернаціональним змістом. Ідеал "бездержавності" робив його байдужним до питань національно-політичної самостійності України.

У філософсько-правовій творчості Івана Франка (1856—1916) основний акцент зроблений на співвідношенні: особистість — колектив (вождь — маса; герой — натовп). У своїх політичних поглядах І. Франко — соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеалу. Шлях до соціального устрою майбутнього, за його уявленням, — федерація громад на основі самоврядування, солідарності інтересів і культурної роботи. З цих самих позицій він трактує і право, критерієм якого є забезпечення соціальної справедливості, захист людини праці. У питанні співвідношення "особистість — нація" І. Франко — прихильник пріоритету нації. Тому національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не зв'язане і не обмежене життя і розвиток націй.

У творчості Михайла Грушевського (1866—1936) переважає позитивістський підхід, помітний також вплив поглядів М. Драгоманова, теорії солідарності Е. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії І. Канта.

Історію суспільства він трактує як історію розвитку людського духу, насамперед, національного духу народу. Він відстоював ідеї національної державності, пріоритету прав людини стосовно права держави, пріоритету прав нації перед правами особистості, визнання людини як самостійної цінності, обґрунтовував примат інтересів трудового народу в Україні.

Розвиток філософії права в Україні у рамках ліберального світогляду здійснювався ліберальними юристами. Суть їхніх поглядів полягала у висуванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, у відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим вітчизняним професійним професором права, що грунтувався на ліберальних позиціях, був Костянтин Неволін. У будь-якому законодавстві він розрізняв дві частини: закони природні та закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чином, він розрізняв поняття "право" і "закон". Ідею, аналогічну позиції Неволіна, висував Петро Редькин. Наприкінці XIX — на початку XX ст. курси теорії права, філософії права та історії права в Харківському університеті читали такі відомі вчені, як К. Ярош, М. Фатєєв і М. Палієнко. З Київським університетом пов'язаний початок професійної діяльності Л. Петражицкого, Є. Трубецького, Е. Спекторського — філософів права, які мали значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії.

Б. Кістяківський як методолог права й автор соціо-культурної філософсько-правової концепції. Значний внесок у розвиток філософії права в Україні вніс Богдан Кістяківський (1868—1920) — один з видатних українських теоретиків лібералізму. Він народився у родині професора карного права Київського університету, навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, історичному факультеті Харківського університету, юридичному факультеті Дерптського університету, з яких був виключений за політичними мотивами. Пізніше продовжив освіту за кордоном. У Німеччині захистив докторську дисертацію на тему "Суспільство й індивід", яка дістала високу оцінку в німецьких філософських і юридичних колах, але не була визнана достатньою підставою для здобуття звання магістра права в Петербурзі. Викладав право і філософію права в Москві та Ярославлі, займався публіцистичною і видавничою діяльністю. У 1917 р. на основі збірки статей "Соціальні науки і право" у Харківському університеті захистив дисертацію і здобув ступінь доктора права. Останні роки життя Б. Кістяківського були пов'язані з Україною. З 1917 р. він — професор юридичного факультету Київського університету, з 1919 р. — академік Української Академії наук.

Загальна світоглядна позиція Б. Кістяківського сформувалася під впливом ідей М. Драгоманова. Свою філософську позицію він визначав як "науковий ідеалізм", здатний забезпечити соціальні науки конкретною методологією і гносеологічними підставами. Оригінальний підхід Б. Кістяківського до вирішення філософсько-методологічних проблем можна визначити як соціокультурний. Він припускає, з одного боку, визнання права як найбільш значного виразника культури, а з іншого — розгляд культури як найважливішого способу реального буття права. Тому історично сформований рівень правосвідомості і правової культури є визначальними факторами побудови правової держави.

До права Б. Кістяківський підходив і як соціолог, і як прихильник неокантіанської філософії цінностей. У першому випадку він розглядав право як соціальне явище, предмет причинності, засіб контролю суспільства над індивідом; у другому — як соціальне втілення надісторичних цінностей, завдяки яким право посідає центральне місце у сфері культури. Тому загальна теорія права, як вважав Б. Кістяківський, повинна грунтуватися на загальній філософії культури.

У питанні про визначення права він займав позицію методологічного плюралізму. При цьому визнавав цінність різних філософських і особисто-наукових підходів до визначення права, але вважав їх обмеженими і відносними.

У розумінні права Б. Кістяківський виділяє чотири підходи:

1) аналітичний, відповідно до позитивістської концепції права;

2) соціологічний, де право — форма соціальних відносин;

3) психологічний, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний, що відповідає аксіологічному поняттю права.

З позиції його синтетичної загальної теорії права слід відкинути кожну з концепцій як однобічну і неадекватну і водночас визнати їх як методологічні підходи, що відповідають чотирьом граням права як сукупності культурних феноменів. Розглядаючи позитивні сторони і недоліки кожного з підходів, Б. Кістяківський вважав, що плюралізм тільки підготував грунт для фінального синтезу, тобто розробки синтетичної теорії права, заснованої на філософії культури.

У теорії правової держави Б. Кістяківського можна виділити три аспекти: 1) методологічні основи вчення про правову державу; 2) теорія прав людини як ядро концепції правової держави; 3) концепція "правового соціалізму", у центрі якої "право на гідне існування". Для нього "правова держава" — соціально-політичний ідеал, що рідко досяжний в емпіричній реальності. Але у той же час це і реальна історична форма державності, найвища з практично існуючих. У ній поступово втілюється цей ідеал. Правовою держава стає тоді, коли, використовуючи право як інструмент упорядкування соціального життя, вона сама стає підлеглою праву.

"Природні", споконвічно властиві людям, права, на думку Б. Кістяківського, обмежують державну владу, виступають основою і доповненням підзаконної влади і становлять основу фундаментальних принципів правової держави. Вони мають бути визнані й охоронятися за допомогою не тільки приватного, а й публічного права. Звідси концепція про суб'єктивні публічні права, основним з яких є "право на гідне існування", що включає право на прожитковий мінімум і освіту, як основу домагань особистості. Концепція суб'єктивних публічних прав дала можливість Б. Кістяківському розглядати соціалістичну державу як цілком сумісну з індивідуальною волею, яка надає нової, більш розвиненої форми правовій державі.

Значним внеском Б. Кістяківського у вчення про право була розробка проблеми російського "правового нігілізму". Він відштовхувався від того очевидного соціального факту, що в Росії протягом століть не було цивілізованого правопорядку. І як наслідок — відсутність у російської інтелігенції серйозного інтересу до правових ідей. У той же час, щоб увійти в культуру народу, ідеї свободи і прав людини (правові цінності) мають бути не просто запозичені, а й пережиті. Відсутність поваги до правопорядку, на думку Б. Кістяківського, призвела до того, що правосвідомість навіть інтелігенції відповідає рівневі поліцейської держави, коли право сприймається не як правове переконання, а як примусове правило. Він закликає інтелігенцію визнати свою моральну відповідальність і не виправдовуватися зовнішніми причинами.

Філософсько-правова спадщина Б. Кістяківського має цінність не тільки тому, що є першою вітчизняною систематизованою концепцією права, а й завдяки актуальності ідей, що містяться у ній.