Вступ: Методи вивчення філософії права

Філософське вивчення предмета завжди передбачає різнобічне емпіричне ознайомлення з ним. Перш ніж розпочати теоретичне осмислення предмета, треба ознайомитися з ним по суті. Ви, шановні, вже достатньою мірою вивчали науку права і вивчали її під різними кутами зору; проте варто придивитися до цього курсу лекцій, аби побачити в ньому наближення до філософського погляду. Наука права, як і будь-яка інша наука, вивчається за допомогою різних методів. Розлянемо їх коротко.

Наука, що собою не являв би спеціальний предмет, характеризуеться тим, що вона завжди має певну єдність, яка називається принципом науки. Якщо, ми візьмемо, зокрема, науку права, то для юриста предметом вивчення є кодекс позитивного права його країни. Цей кодекс можна досліджувати по суті, без будь-якої провідної ідеї. Яким корисним і необхідним не було б таке фактичне вивчення, воно не приведе до тих результатів, якї мають назву юридичної освіти.

Вивчаючи право виключно з фактичного боку, ми не помічаємо тієї єдности, того загального принципу, який сам спроможний піднести до рівня науки масу вміщених до ко­дексу постанов. Цей наявний у кодексі позитивного законодавства матеріал набуває своєї едности, насамперед, у нашій емпіричній свідомості, оскільки ця свідомість спрямована й утворена досвідом. Але досвід так спрямовує нашу свідомість, що ми шукаємо єдности для нашого пізнання двома шляха­ми, послідовно відтворюючи все, що ми пережили:1) сумісне, 2) подібне.

Це - простий механічний закон, відомий із психології. Саме собою зрозуміле, що в емпіричній свідомості матеріал набуває певної єдности; але ця єдність суто зовнішня, випадкова. Так, коли ми щось послідовно пригадуємо, то у відтвореному нами немає внутрішньої єдности, адже "роst hос" - це не "ргорtег hос". Тим часом наука потребує внут-рішньої єдности фактів, їх обов'язкової залежности одне від одного. Тому в емпіричній свідомості хоч і наявна єдність, проте ця зовнішня єдність не є наукою. На пошук внутрішньої єдности здатний лише людський розум. Послідовно пригадувати раніше набуті враження і в такий спосіб надавати фактам зовнішньої єдности можуть і тварини.

Лише людині, істоті розумній, властиво входити в те, що вона усвідомлює, й дошукуватися причинної залежности фактів. Коли ми підносимося до цього рівня рефлекса, тоді ми вивчаємо матеріал, що міститься в кодексі пози­тивного законодавства щодо національної, історичної та раціональної едности. Ці три елементи — єдність національна, історична й раціональна — наявні в кожному кодексі й саме вони створюють науку. Зробимо короткі зауваження стосовно кожного з цих елементів.

1) Певна національність дається взнаки як потужна влада, яка диктує народові його закони й визначає для нього той чи інший кодекс. I немає значения, чи відзначається народний дух енерією самодіяльности чи пасивною схильністю до послуху, визнає він певні принципи своєю совістю чи ні; вважає певні закони й звичаї священними чи навіть байдуже до них ставиться, - всі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру.

Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що слід визнати правом і що треба відкинути. Проте цьому народному духові властива обмеженість. Він не є всезагальним розумом людства, в якому закорінена точ­на наука, що вишукує і вивчає закони, які керують усім людством. У нерозумінні цього відношення між національним і загальнолюдським головним чином полягає слабка сто­рона історичноі школи юристів (Гуго, Савиньї), які казали, що джерелом права є народна свідомість. Для цієї школи залишається неясною та істина, що слід відрізняти об'єктивний бік права від його відображення в суб'єктивному розумінні народу.

2) На походження і зміст кодексу позитивного законо­давства має потужний вплив історія народу. Тут панує той всезагальний закон, згідно з яким, чим молодший і менш розвинутий народ, тим більше відбивається на його кодексі характер його історії. Причиною такого явища, спільною для людини, народу і людства, є те, що певне життєве відношення санкціонується правом переважно не відповідно до його внутрішньої вартости, а через те, що попередній історичний досвід зарекомендував його з позитивного боку; навпаки, інше, цілком розумне життєве відношення відкидається тільки тому, що попередня історія показала його непридатність і шкідливість для народного життя.

Це відбувається через обмеженість людського розуму, саме внаслідок того, що поодинокий, випадковий факт ми підносимо до загального принципу. Але з пояснення причи­ни, чому в малорозвинутих народів переважає історичний елемент, стає зрозумілим і те, чому тільки одну випадкову історичну єдінсть не можна піднести до принципу точної науки. Принципи не мають бути випадковими; їм повинна бути властива всезагальна розумність.

3) Наукова єдність у точному сенсі складає елемент раціональний. На цьому рівні наука права вже переходить у філософію позитивного права. Але тут виникає питания: яка ра-ціональна ідея була джерелом походження тієї чи іншої ухвали права? У пізнанні цієї раціональної ідеїполягає вище філософське вивчення позитивного права. Тут факти постають у світлі думки як реалізація принципів. Тут окремі закони мають значения різних тонів музики, в яких виявляеться одна гармонія, одна ідея.

Тепер ми зробимо ще крок уперед і спитаємо: яка безумовно розумна ідея повинна бути джерелом права? Або: в чому позитивне право повинно мати свою незмінну нор­му, згідно з якою визначалися б його позитивні риси або вади? Відповідь на це питания про всезагальну раціональну норму, що має бути реалізована законом, повинна дати наука філософії права. Адже найзагальніша відповідь на це питания полягає в тому, що раціональна норма для будь-якого позитивного права повинна міститися в природному праві або, що є тим самим, у моральному чи раціональному праві. Витлумачення природного права і становить предмет нашої науки.

Християнське пророкування каже, що Бог створив людину правосвідомою. Це означає, що людина реалізувала ідею права, спираючись на власне сумління, не сподіваючись здобути її з якоїсь зовнішньої настанови. Вивчити цю ідею, це одвічне законодавство, що лежить в основі єства людини, міститься в її розумі, є завданням філософії права. Відношення між природним правом і позитивним тут таке ж саме, як відношення між логікою і будь-якою іншою окремою наукою. Адже як логіка викладає правила, обов'язкові для будь-якої позитивної науки, так і філософія права вивчає закони, що становлять нор­му для будь-якого позитивного права.

Наша епоха, якщо пройнятися її духом і прагненнями, найбільше потребує точного й докладного вивчення цієї на­уки. Подібно до того, як у Середні віки надзвичайно попу-лярними були питания релігії, так і нині увага сучасної людини прикута до питания права й політики. Кожен публіцист, кожен мислитель по-своєму розмірковує про те, як мають бути організовані сім'я, суспільство, держава тощо. I це цілком зрозуміло. Головне джерело щастя і нещастя – у стосунках однієї людини з іншою.

Почуття невдоволення існуючими суспільними відносинами породило пристрасне бажання до витворення нових теорій. Через це наука філософії права нині перебуває у надзвичайній пошані. Її ретельно вивчають, вона є предме­том найпалкіших суперечок і пристрасної боротьби; від неї очікують раціонального розв'язання багатьох суспільних питань. Тому з юридичної освіти треба вилучити будь-який вплив сліпого випадку. Якщо життя мусить бути побудоване на раціональних засадах, то насамперед необхідно, щоб сам розум був раціональним, тобто не визначався б випадковими вимогами, які згодом подаються як розумні принципи.

Після короткого пояснения ідеї й предмета філософії пра­ва повернімося до поділу методів вивчення права. Ми знайшли у праві три головні елементи: національний, історичний і раціональний. Проте вчені, для зручности, зводять цітри елементи до двох: історичного й раціонального, адже національність завжди визначається історією народу. 3 цього погляду всі науки ділять на історичні й раціональні. Перші спираються на факт, другі - на думку. Знаряддям перших наук є індукція, знаряддям других - дедукція. Коли ми роз-глянемо всі сфери науки, то зможемо стверджувати, що немає жодного предмета, який не мав би історії або не розглядався б чи не міг би розглядатися у світлі теорії. Тому всі вчені при вивченні якоїсь науки усвідомлюють необхідність поєднувати обидва ці методи.

Однобічність самого історичного методу видно з таких підстав:

1) Лише історичне вивчення явищ формує у нашому ро­зумі, згідно з законом асоціації уявлень, шкідливу звичку шанувати факт як авторитет і брати його як ідею. Внаслідок цього з того, що щось було або є, роблять фальшивий висновок, що воно повинно бути. Таким чином часто-густо відбувається наукове опрацювання права, позбавлене будь-якої ідеї його морального й прогресивного розвитку. 2) 3 опрацювання науки лише за історичним методом виникає шкідлива звичка усвідомлювати тільки мінливий бік фактів. Отже, з'являється схильність до переконання, що всі пра­вила й закони, які ми шануємо й досі шанували, мають лише тимчасове значения: одна історія випадково принесла їх, інша так само випадково забере.

Від такого скептицизму наш розум стає дуже легкою здобиччю для перших вражень; те, що нам подобається, ми вважаємо правом.

Цим недолікам історичного методу протидіє філософський або теоретичний метод. Це - метод принципів, сутностей, незмінних норм, усвідомлення того, що є і чого не може не бути. Історичному методу властива різноманітність, теоретичному - одноманітність і сталість. Візьмімо, наприклад, математику: тут усі закони такі усталені й непорушні, що ні на йоту не змінилися протягом багатьох сторіч. Проте, взятий окремо, цей теоретичний метод з його одно-манітністю й сталістю такий же однобічний, як і метод історичний. Мета теоретичних наук - логіки, математики і т. ін., полягає не в них самих, а в тому, щоб з їх допомогою описувати безмежну різноманітність фактів нашого довкілля. Наші потреби зосереджуються не в принципах, а в довкіллі, в якому ми живемо, у фактах, що нас оточують. 3 допомогою принципів ми мусимо оволодіти фактами. Тому при вивченні кожної науки необхідно поєднати історичні й філософські методи.

Що стосуеться, зокрема, філософії права, то її не можна вивчити за якимсь одним методом. Діяльність юриста - це практична діяльність, а практична діяльність - індивідуальна, її не можна побудувати лише на самих принци­пах. Але діяльність, залишаючись індивідуальною, повин­на керуватися загальними законами, адже в науках усе індивідуальне мусить підводитися під загальні принципи. Юрист не може порівнювати себе з фізиком або матема­тиком, його діяльність подібна до діяльности художника, а діяльність художника завжди характеризується тим, що він реалізує ідеї в індивідуальних формах.

Теоретичні науки поділяються на два класи: на науки, які вивчають те, що є, - науки, що виносять судження, пояснюють; і на науки, які вивчають те, що має бути, - науки, що визначають вартісність, оцінюють. У судженні дається поняття, в оцінці даеться норма. Науки пояснювальні займаються тим, що є і яким воно є; науки поціновуючі показують - чи правильно, чи гарно, чи справед­ливо або безладно, беззаконно, ганебно, несправедливо. В пояснювальних науках панують принципи, в поціновуючих - норми. У перших панують поняття, в других -правила.

Ці два класи наук у жодний спосіб не слід змішувати, бо коли ми втрачаємо різницю між ними, тоді ми не можемо мати правильного й точного поняття про сам пред­мет тієї чи іншої науки, і в нашій голові утворюється мішанина понять. Але водночас пояснювальні і поціновуючі науки треба правильно поєднувати, тобто між ними повинен існувати поступовий перехід. I справді, всі пояс-нювальні науки через своє відношення до досвіду демонструють таку поступовість, що поволі переходять у поціновуючі науки.

Відповідно до свого відношення до досвіду всі науки поділяються на три різновиди: на механічні, органічні та етичні або моральні. Механічні науки пояснюють явища на підставі закону причинности. Органічні науки пояснюють яви­ща не лише виходячи із закону причинности, а також із пізнання внутрішньої, хоч і неусвідомленої мети. Такий поділ наук та їх поступовий перехід цілком природний.

У природі ми зустрічаємо рухоме, яке організується, і організоване, яке має душу; на цьому грунтується поділ природи на неорганічну, органічну й одуховлену. Механічні явища неорганічного світу пояснюються, як ми сказали, з причин, а не з мети. Це не означає, що у світі хімії, наприклад, панує лише зіткнення елементів. Тут також є дум­ка, але ця думка настільки проста, що її пояснення є зайве і позбавлене сенсу. Одначе, коли ми переходимо від неорганічного життя до органічного, то тут предмет змінюється. Візьмімо, наприклад, географію стосовно до історії. Ми знаємо, що греки досягли такого високого рівня розвитку тільки завдяки вигідним географічним... (У рукописі після сторінки 8 є розрив у тексті, й далі після того розриву пагінація знову починається зі сторінки 7 та йде дещо інший текст, логічно не пов'язаний з попереднім. — Перекл.) //

... У цьому розрізненні трьох характерів людини закладається підгрунтя для трьох джерел права.

1) Немае нічого легшого для юриста, як відповідати на питання про походження права, що воно започатковується національним духом народу. Справді, національний дух є вищою владою, яка диктує народові його права, закони, кодекс. Як кожна людина будує своє моральне життя відпо­відно до свого характеру, так і кожен народ встановлює у себе такі закони, такі норми життя, які відповідають його національному єству. Національний темперамент народу, його психологічна конструкція завжди позначаються на його праві, на формах його життя. Лишень тільки-но означиться історія народу, відразу означиться гармонія між його пра­вом, інститутами, з одного боку, і його національним тем­пераментом - з іншого.

Якщо народ вщзначаеться енергією, самостійною діяльністю або свідомий непохитних моральних засад, то його право є прогресивним, активним і набуває достатнього ступеня внутрішньої санкії. Навпаки, апатія, пасивна натура, по-гляд на засади права як на індиферентні в моральному відношенні й притаманне цьому поглядові рабське підкорення випадковим авторитетам надають праву нерухомости й застою. Вони несумісні з розумною шаною до закону. Отже, народний дух може мати властиві йому недоліки і обме­женість, він не є всезагальним розумом людства, що дає однакові для всіх народів засади.

І якщо в наш час ціла історична школа (Савиньї, Гуґо) мовить про національність не лише як про джерело пра­ва, а й як про вищу, останню підставу права, то це слід віднести до нерозуміння відношення між національними і загальнолюдськими засадами. Безперечно, те, що називається природними уявленнями про життя народу і що становить сутність його національности, так підпорядковане освіті, що в пізнішу епоху свого життя народ себе не пізнає. Істо­рична школа, роблячи акцент на народному духові, пояс­нюючи на його основі народні установи, раз у раз вживає вислови - народне правове переконання, народна свідомість. Ці вислови не містять у собі чогось хибного, але вони — неповні, бо народне правове переконання є не що інше, як відображення певного народного духу в межах кордонів; на­родна свідомість є юридичним кругозором народу, від якого відрізняється кругозір іншого народу.

Таким чином, вчення історичної школи - помилка, на­слідком якої є відоме явище нашого часу — апотеоза націо­нальности. Всупереч законам розуму, християнській релігії, ми над усим людським ставимо національність. Треба відки­нути таку тезу, бо не можна // засади національного духу визнати раціональними тільки за їх національністю. Чи з цьо­го випливає, що певні переконання, які побутують у дер­жаві, розумні, оскільки вони є її набутком? Переконання має значення, оскільки воно є істиною, оскільки воно спирається на тверді, загальноприйняті засади. Народне переконання може тільки показувати, чи правильно цей народ у своєму суб'єктив­ному погляді відобразив об'єктивну ідею права.

2) Другий елемент, історичний, закладає основу і зміст кодексу. Історична сторона в праві залежить від долі, якої зазнає народ у стосунках з іншими народами, від певних змін у житті та ін. Тут панує той всезагальний закон, згідно з яким, чим нижчий рівень розвитку народу, тим більше на його кодексі, на його праві відбивається історичний еле­мент. За умов нерозвинености народу право є не більше, ніж піднятий до своєї недоторканости в законі авторитет минулого.

Психологічне підґрунтя панування такого випадкового закону знайти легко. Кожна людина дошукується основних засад життя, але внаслідок індивідуальної особливости свого ставлення до предмета, внаслідок того, що цей предмет справив на неї приємне враження, вона підносить факт, певні відношення життя до засади не з причини внутріш­ньої вартости факту, а враховуючи його придатність і ко­ристь. Це відбувається через розумову обмеженість, через неспроможність відійти від корисности і дійти до свідомости внутрішньої необхідности й придатности.

Якщо народ перебуває на такому рівні розвитку, то, відчуваючи блага від певних інституцій, він підносить таку форму співжиття до політичного ідеалу, а іншу, хоч і ро­зумну, але з якою в нього пов'язані невигідні, випадкові враження, він уважає непридатною. Наприклад, Ісайя каже, що настануть часи, коли сім жінок схоплять одного мужа і коли жінки наважаться на це з єдиною метою - заради їжі. Для жінок подібні вигідні випадки закінчилися тим, що ба­гатоженство було піднесено до принципу.

Так само виникла в історії форма верховної влади. Були хвилини небезпеки, коли один рятував усіх, і суто фак­тичні з ним стосунки перейшли до засад зверхности. Звідси зрозуміло, що історичний елемент у праві, як опертий на випадковий, хиткий авторитет, має підпадати під розумну практику. Як емпірична єдність не може створити науку взагалі, так історичний елемент у праві не дає об'єктивних засад, на яких слід будувати раціональну науку. Адже ствер­джувати, що щось повинно бути тому, що воно таким є, так явлене, було б дикою філософією. Тільки раціональна єдність може дати не випадкові, а безумовно значущі прин­ципи права. //

3) Третій елемент права - раціональний - право розгля­дається як явище самої ідеї справедливости. Тут ми зустрі­чаємося з двома окремими науками - філософією позитив­ного права і філософією права. Досліджуючи різні інститути права, установи і форми держави, філософія позитивного права ставить таке завдання: як розвинулися джерела, що з них постає позитивне право? Треба зазначити, що філо­софія позитивного права поділяється на дві частини: а) філо­софію спеціального (приватного) позитивного права і б) філо­софію загального позитивного права. Перша вивчає су­купність прав одного народу, остання - права всіх куль­турних народів.

В одному і другому випадку завданням філософії пози­тивного права є розтлумачити всезагальні підстави, розви­ток і форми права культурних народів. Тут слід застосову­вати подвійний метод: і) емпіричний — збирання, аналіз матеріалу; порівняння матеріалу, що стосується одного на­роду з матеріалом, дотичним до іншого, і 2) звідси вже зворотній висновок від факту до його сутности - метод раціональний. Історія засвідчує велику подібність між наро­дами. Теорія доводить необхідність цієї подібности. У всіх народів існує право договорів, усі народи встановлюють у себе певні закони, яким усі підкоряються.

Загальні тенденції в праві різних народів змушують нас ставити питання про їх загальні засади, адже окремі засади - справа історії. Такою є ідея філософії загального позитив­ного права. її почасти було досягнуто в "Історії порівняль­ного законодавства" - науці, що існувала з давніх-давен. (Арістотель зібрав законодавство 150 народів, але ця праця до нас не дійшла). Освітнє значення цієї науки полягає в тому, що вона дає об'єктивність, широту, оберігає від однобічности, яку спричиняє вивчення однієї філософії права, а також від вузькости погляду й рутини - результату вив­чення самого права юристів. Право треба усвідомити за його змістом і суттю, одначе, коли потрібно ідею права запрова­дити в життя, тут знання має перейти у мистецтво, що ґрунтується на кмітливості.

Таким чином, пізнати і розкрити засади права, які фак­тично відобразилися в інститутах того чи іншого народу в просторі й часі — завдання філософії цього права. Інша на­ука виникає тоді, коли ми, маючи на увазі філософію пози­тивного права, питаємо, яка ідея мусить лежати у підґрунті позитивного права. В чому воно повинно мати своє джере­ло, в чому той критерій, за яким визначається його вартісність? Досі ми питали про те, що є, а тепер питаємо про те, що має бути?

Наприклад, із законодавства Мойсея видно, що воно побудовано на релігійній ідеї, але питання має ставитися в загальному вигляді — яка ідея повинна бути безумовним підґрунтям // права? Розв'язанням цього питання займається філософія права. Вона відповідає на це вченням про при­родне право, право людське, моральне, раціональне; вка­зує на джерело, критерій, за яким визначаються позитивні риси й недоліки позитивного права. З'ясувати, що таке при­родне право і як воно відноситься до інших прав - у цьому полягає завдання філософії права.

Ідею цієї науки видно з її визначення. Осяяння каже, що Бог створив людину правовою. Отже, це — така істота, яка не чекає законодавця, судді, аби визначити, що є справед­ливим і що - несправедливим. Ця думка розвивалася у всіх давніх філософів.

Людина, реалізуючи ідею права, не потребує зовніш­ньої санкції цієї ідеї. Вивчення цієї ідеї, вивчення законодав­ства людського духу є завданням філософії права. Очевидно, ця наука перебуває на одному рівні з логікою. Вивчаючи конкретні науки, ми зводимо поняття так, як вони дані у досвіді, тому кожна наука має свій особливий зв'язок по­нять. А оскільки кожній науці властивий розум, то в усіх науках є такий зв'язок понять, який повторюється в кожній науці, незважаючи на відмінність у змісті.

Отже, існують загальні закони для всіх наук. Ці загальні закони і вивчає логіка. Так само філософія права відносить­ся до всіх інших дисциплін права. Якщо існують різні права, то повинна ж бути єдність, засада, завдяки якій ці різні сфери називаються правом. Таким чином, для юридичних наук має бути загальне законодавство, як логіка - для наук загалом. Це загальне законодавство для наук права й стано­вить предмет філософії права; таким є поняття про завдан­ня філософії права; воно достатнє для того, щоб відрізнити цю науку від усіх інших.

У нашу добу, істотно позитивну, така філософська на­ука не привертає до себе особливої уваги вченого світу. Можна сказати, що лише в Німеччині, починаючи від Ляйбніца, який глибоко розумів необхідність цієї науки, а ще від Краузе, з його наступниками Аренсом та іншими, поча­лося нині відновлення вивчення філософії права. Отже, за­непад цієї науки був лише тимчасовим і випадковим. По­треби життя засвідчили радше її необхідність, ніж розуміння її цінности. Питається, чому необхідно вивчати філосо­фію права? Форми права існували для нас як авторитети, ми мусили підкорятися певним порядкам як недоторканим і священним. Зараз ми ставимося до них критично. Ми ствер­джуємо, що певна влада є аномалією, що певні відношення приватного права до публічного — ненормальні.

У такий спосіб ми стаємо теоретичними суддями стосов­но того, чому підкорялися. З огляду на це, філософія права вважається наукою, що суперечить моральним засадам, революційною. Не нам, кажуть, // судити про позитивні якості й вади закону. На цьому, мабуть, можна було б і заспокоїтися. Одначе громадська думка, випереджаючи філо­софську науку вже висловлює судження про порядки,, які вважаються недоторканими, починає сумніватися у їх при­датності й в ім'я людини вимагає кращих.

Властиво, з цього сумніву й починається філософська наука. Поки кожен вважає певні юридичні порядки добри­ми, поки перебуває під впливом їх авторитету, поки мов­чить критика, - до того часу філософія не береться до свого завдання. Так було в Греції, поки не виступили со­фісти, так було в Середньовіччі. В наш час громадська думка Європи поділяється на дві епохи: до 30-річної війни в ній переважали релігійні питання. Починаючи з Вестфальського миру, здійснюється поворот: на передній план виходять питання політичні, й ось ця громадська думка починає сум­ніватися у своїх порядках, — чи справді вони такі священні й недоторкані?

У будь-якому щоденному журналі зустрічаються проекти перебудови і покращення свого побуту. Але якщо питання так поставлено громадською думкою, то вочевидь наука, що прагне розв'язати це питання, методично має велике зна­чення. Завдання життя належить розв'язувати неупередженому, незалежному від випадкових обставин розуму. Ми не повинні брати за принцип те, що приємно й корисно, не повинні змінювати ідею права відповідно до свого особистого погляду, — це породить політичний фанатизм; питання жит­тя і права вимагають розумової зосереджености, здатности відрізняти істинне від примарного, адже в галузі права, як і в галузі релігії, фантазія легко набуває претензії на істину.

Рівномірне історичне й раціональне вивчення права. Пе­рейдемо до з'ясування трьох джерел права та їх значення.

Зазначена відмінність трьох джерел права (національного, історичного й раціонального) при науковому опрацю­ванні зводиться до двох — історичного й раціонального, адже природний національний дух формується в історії. Через це в науковому опрацюванні історичний і національний методи вивчення права об'єднуються в один історичний, якому про­тиставляється раціональний. Відповідно до цього всі юри­дичні науки розпадаються на дві частини - одні виклада­ються за історичним, інші - за раціональним методом; одні - історичні, інші - раціональні. Пунктом відліку перших слугує історія, факт, засвідчений досвідом; // пунктом відліку останніх - думка. Методом опрацювання перших є індукція, інших - дедукція, побудова.

Відмінність цих двох методів слід зберегти і в науці. Сюди відноситься той закон, згідно з яким у цілому колі явищ нема факту, який не мав би історії й теорії. Що відбуваєть­ся, наприклад, коли мінералог спостерігає камінь? Він може визначити його колір, цілісність і т.п. Одначе ми знаємо, що цілий тисячолітній процес працював над тим, аби склалося буття цього факту — каменя. Отже, цей факт має свою істо­рію. А, з другого боку, - факт має і теорію, інакше він був би або дивом, або існував би силою чарів. Так загальні заса­ди фізики, математики поєдналися, щоб дати буття факту - певній породі каменя.

У такий спосіб історія стала основою дійсности факту, теорія — його необхідністю. Таким є співвідношення істо­ричного й раціонального методів. Звідси випливає, що філософію не можна розвивати як з допомогою самої індукції (Кант та ін.), так і використовувати саму дедукцію. Живий інстинкт вчених відчував, що кожен з цих методів, узятий осібно, не відповідає суті справи. Людина має два види буття — як дух, і як матерія — тіло. Цей закон подвійного буття повинен повторюватися і в науці, як закон подвійно­го методу. Нова філософія погрішила проти цього закону. Так зване пізнання а ргіогі (Кант, Фіхте, Шелінґ) дійшло до крайньої межі й цим спричинило іншу крайність: нині панує позитивізм. 40 років перед тим ми навіть фізику на­магалися побудувати на дедукції; тепер ми потрапили в іншу крайність: нам кажуть про індукцію, про позитивізм, як про єдиний спосіб відкриття істини.

Але як істинне буття людини є синтезом духу та ма­терії, так істинне буття науки є синтезом цих двох методів — історичного й раціонального. У самому визначенні цих двох методів нам дається вказівка, як їх використовувати. Будь-яка наука повинна, насамперед, стати на ґрунт історії, бо теорія спершу відкривається цілком випадково. Так, у гео­метрії теореми, які вона пояснює згідно з загальним прин­ципом, були відкриті випадково. Пітагор, наприклад, відкрив­ши випадково свою теорему, довго не міг її довести. Однак згодом сформувалася ціла теорія, загальні засади. Таким чином, два методи — історичний і раціональний — мають обов'язково поєднуватися.

Але крім цієї необхідности поєднання двох методів існує ще підстава для шанобливого ставлення до емпіричного мето­ду. Те, що називається нашим розумом, є водночас і систе­мою, і керівним принципом для пізнання істини. Одначе таким шляхом дуже важко дійти до істини. Ми, звичайно, дуже чітко усвідомлюємо незначне коло принципів, і ніщо не роз­вивається в нас до останнього ступеня. Всі інші принципи, хоч і містяться в нашому розумі, проте ми їх не усвідомлюємо. Тим часом, діючи назовні в розрахунку на щасливий збіг об­ставин, ми знаходимо іноді великі скарби. //

Так, народи, думаючи про джерело свого щастя і діючи з розрахунку на вдалий збіг обставин, іноді натрапляють на такі інституції, які виявляються цілком раціональними, і які ми теоретично не могли б знайти. Тому в моральних, юридичних науках ми обов'язково повинні цінувати емпірію. В темних явищах азійського деспотизму ми можемо знайти такі вказівки на гаразд, до яких теорія ніколи б не дійшла.

Отже, в науці треба поєднувати емпіричний і раціональ­ний методи. Досвід останнього часу показує, що окремо взя­та емпірія призводить до однобічности 1) наукової і 2) мо­ральної. Аби уникнути наукової однобічности, ми повинні насамперед відкинути думку Бека, ніби етичні науки також можна розробляти як науки природничі. Сподівання так побу­дувати науку виглядає безпідставним, як тільки-но ми звер­немо увагу на спеціальний розвиток предметів етичних, мо­ральних і юридичних наук. Чому, питається, індуктивний метод досяг таких блискучих результатів у галузі природничих наук?

Тому що явища фізичного світу відбуваються одноманіт­но. Завжди на горизонті буде одне сонце; завжди воно схо­дить і заходить в одному напрямі. Саме завдяки цій однома­нітности явищ фізичного світу їх можна підпорядкувати за­гальним законам, з допомогою яких можна пояснити будь-яке фізичне явище.

Кажуть, явища морального світу підпорядковані таким самим законам. Цього ми й не заперечуємо; Ісус Христос каже, що люди перед кінцем світу робитимуть те саме, що й перед потопом. Науки, які досліджують моральний світ там, де він одноманітний, так само однобічні, як і науки природничі.

Одначе одноманітність явищ морального світу є далеко не такою, якою вона є у природному світі; обрій морально­го світу відрізняється від обрію природного світу. В той час, як на обрії природному одвічно сходить і заходить одне й те саме сонце, на моральному обрії може раптово з'явити­ся нова зірка і це призведе до зміни всієї моральної натури. З'явився у нас, наприклад, Петро Великий, і все юридич­не, суспільне й родинне життя пішло інакше, ніж воно велося до появи цієї нової зірки; виникла низка таких явищ, які не можна пояснити за абстрактними законами. У сфері фізичної натури існують події, які ми спостерігаємо; у сфері морального світу - творчість; у фізичній природі ми маємо форми явищ; у моральному світі ми маємо і форми, і ре­форми явищ. Тому даремними були б спроби знайти для людства такі закони, які Ньютон винайшов для фізичного світу.

Отже, емпірія не дає нам таких наукових результатів у сфері морального світу, які вона дає у сфері природного світу. // Емпірія, відокремлена від раціонального методу, веде до однобічности і моральної [авторитарности], тобто тієї, що приховується в загальному устрої нашої внутріш­ньої освіти, а) Внаслідок історичного вивчення явищ, постійно­го оперування винятково з фактами в нас виникла сліпа звичка посилатися на авторитет факту, надавати йому більшого значення ніж те, яке він має, підносити його до принципу. З того, що дещо існує, як дане, ми робимо вис­новок, що воно повинно бути як принцип, як норма. Прий­маючи факт за принцип або норму, ми дійдемо до наукової обробки, далекої від будь-якої ідеї морального й прогре­сивного розвитку права, б) Оскільки спостережуване даєть­ся тут у зміні явищ, то від постійного споглядання історич­них перемін — змін політичного, юридичного, національного й родинного життя, - в нас мимоволі формується переко­нання про абсолютну норму права й інституцій.

Від споглядання цих постійних змін у моральному житті в нас виникає шкідливий скептицизм, який заспокоює себе тим, що у світі все нетривке, немає нічого сталого, ґрун­товного. Ми інстинктивно втрачаємо віру в краще, в мож­ливість упорядкувати наше життя. За такої непостійности принципів юристові залишається виходити з поняття корис­ного, а корисні на певний час відносини вважати святинею. Наприклад, позитивіст у галузі права, Гуґо, вирішуючи питання — чи слушним є виокремлення приватного й публіч­ного права — після ґрунтовних досліджень закінчує апеля­цією до звички; певний порядок буцім-то тому добрий, що ми до нього звикли. Отже, звичка є останньою санкцією юри­дичних форм життя.

Ясно, що історичний метод не може відкрити щось ста­ле у факті, не маючи ніякого критерію для його витлума­чення. Але в такий же спосіб і взятий осібно, раціональний метод призвів би до відповідної однобічности, яку ми ниж­че покажемо. Цей метод є методом принципів, сутности, незмінюваних засад. Як емпіричний метод має свою приваб­ливість у багатстві й розмаїтті відомостей, так і раціональ­ний метод має свою перевагу в особливій стрункості, точ­ності, визначеності й логічності висновків. Стрункість до­казів, неухильність висновків відрізняють логіку від емпі­ричних наук.

Науки досвідні постійно ризикують збитися на оповідь. Поставивши собі за мету добування явищ, ми мимоволі вдає­мося до оповіді й це видаємо за пояснення. Це - постійна небезпека для емпіричного дослідження, небезпека, на яку не наражаються раціональні або теоретичні науки. Тут все ґрунтується на висновках, доведеннях, визначенні; тому ці науки і називаються раціональними. Але з цими виняткови­ми перевагами // поєднується і неминуча однобічність раціональних наук.

Суто теоретична освіта, яку вони дають, не знайомить нас із життям, із тими явищами світу, серед яких ми по­винні жити, діяти й страждати. Хто вивчає тільки логіку, той не має поняття про дійсне життя, хто вивчає тільки математику, той не має справжніх уявлень про природу. Тим часом наш інтерес полягає в тому, щоб усвідомити ті принципи, завдяки яким можна ввести єдність у нескінченне розмаїття фактів. Завдання раціональних наук полягає в тому, щоб із допомогою цих принципів володіти темним світом досвіду. Ось чому істинна наука обстоює поєднання в науці індуктивного й дедуктивного методів.

У вчених ці два методи поєднуються разом так, як у нас поєднані вдихання і видихання. Сутність речі та її явище, каже Платон, мають бути осягнуті рівномірно. Ще в глибо­ку давнину Арістотель показав, що кожна наука повинна спрямовуватися до поєднання індукції й дедукції. Ми пізнає­мо, - каже він, "оτι" - те, що є, й "διοτι" - принцип, основу речі. У пізнанні кожного кола явищ мають бути роз­в'язані ці два завдання.

У першому випадку наука має справу з фактами - тут відкривається дійсність фактів; у другому випадку наука має справу з загальними основопочатками - тут відкри­вається необхідність факту. Такий метод слід суворо й не­ухильно застосовувати в нашій науці. І ще важливіше мати на увазі ці два завдання юристові, адже його завдання — завжди практичне. Він має справу з фактами цілком індиві­дуальними - оскільки нема двох абсолютно подібних фактів, кожен - індивідуальний. А розумно поставитися до індиві­дуального можна лише тоді, коли ми споглядаємо його че­рез загальне.

Поділ теоретичних наук

Якщо емпіричні науки всі стоять в одній шерензі - ме­тод індукції для них один, - то не можна вишикувати в одну лінію всі раціональні науки. Між ними є відмінність, яка визначається суттю предмета цих наук. Найпростішим поділом теоретичних наук є їх