Про межі влади суспільства над індивідом

 

Де ж тоді пролягає законна межа суверенності індивіда? Де почи­нається влада суспільства? Яку частину людського життя слід за­кріпити за індивідуальністю, а яку — за суспільством?

Кожен отримає свою справедливу частку, якщо кожен матиме те, що більшою мірою стосується саме його. Індивідуальності має належати та частина життя, в якій найбільше зацікавлена інди­відуальність, а суспільству — та частина, в якій найбільше заціка­влене суспільство.

Хоча суспільство засноване не за договором і хоча впрова­дження ідеї договору для виведення з неї соціальних зобов'язань не досягає жодної достойної мети, все-таки кожен, хто отримує захист суспільства, повинен відплатити йому за це благо, і той факт, що людина живе в суспільстві, обумовлює необхідність, щоб кожен обмежував себе в стосунках з іншими людьми дотри­манням певної лінії поведінки. Ця поведінка полягає, по-перше, в тому, щоб особа не завдавала шкоди інтересам інших або, ско­ріше, певним інтересам,— що визначені в чітких юридичних по­становах або випливають із мовчазної угоди, і їх слід вважати правами; і, по-друге, у виконанні кожною особою її частки (ви­значеної за якимось справедливим принципом) робіт та пожерт­вувань, призначених для захисту суспільства або його членів від шкоди та зовнішніх зазіхань. Виправдані будь-які зусилля суспіль­ства примусити до виконання цих умов тих, хто цього уникає. І це не все, що може робити суспільство. Дії індивіда можуть бути шкідливими для інших або цим діям може бракувати належної уваги до їхнього добробуту, і при цьому не сягати тієї межі, коли вони призводять до порушення якогось із установлених прав. То­ді людина, що завдає такої кривди, може бути справедливо пока­раною, хоча й не за законом, а через суспільну думку. Як тільки котрась частина поведінки людини згубно впливає на інтереси ін­ших, відповідні дії підпадають під юрисдикцію суспільства, і для обговорення відкривається питання про те, чи втручання в ці дії сприятиме загальному добробуту, чи ні. Але для постановки подібних питань не залишається жодного місця, коли поведінка від­повідної особи не впливає ні на чиї інтереси, окрім її власних, або коли вона може не впливати на їхні інтереси, якщо вони самі цьо­го не захочуть (вважаємо, що всі особи, про яких тут йдеться, пов­нолітні й наділені нормальними розумовими здатностями). В усіх таких випадках повинна існувати абсолютна юридична й соціаль­на свобода виконання дії та прийняття її наслідків.

Величезним нерозуміння цієї доктрини може бути думка, що лише егоїстична й байдужа особа може уявити собі, ніби людсь­ких істот не стосується те, як себе поводять у житті інші, і, що їм не слід цікавитися доброчинністю та добробутом інших, якщо при цьому не заторкнуті їхні особисті інтереси. Існує потреба не в зменшенні, а в зростанні безкорисливих зусиль, спрямованих на сприяння благу інших. Але безкорислива доброчинність може знайти інші засоби, щоб переконувати людей діяти собі на благо, ніж справжні чи метафоричні батоги й кийки. Я останній, хто не­дооцінюватиме чесноти, що стосуються ставлення людини до са­мої себе; вони мають лише вторинне значення (хай навіть вторинне) відносно суспільних. І справа освіти — культивувати і ті й інші. Але навіть освіта використовує засоби умовляння та переконання так само, як і примусу, а, коли період освіти завершено, то для прищеплення чеснот, що стосуються ставлення людини до самої себе, вживаються лише перші. Люд­ські істоти мають бути вдячні одна одній за взаємодопомогу в справі розрізнення між кращим та гіршим і заохочення до обран­ня першого й уникнення другого. Людина повинна завжди стиму­лювати інших до більшого вживання їхніх найвищих здатностей і чіткішого спрямування їхніх почуттів та прагнень до об'єктів та роздумів, що несуть мудрість, а не дурість, піднесення, а не дегра­дацію. Але ні одна особа, ані будь-яка кількість осіб не вповнова­жені казати іншій повнолітній людській істоті, що вона для власно­го блага не повинна робити зі своїм життям те, що вона вирішила з ним зробити. Саме ця особа найбільш зацікавлена у власному добробуті: інтерес, що мають у цій справі всі інші особи, за винят­ком випадків їхньої сильної особистої прихильності, вкрай незнач­ний порівняно із зацікавленістю цієї першої; а суспільство заціка­влене в долі цієї людини особисто (коли це не стосується її пове­дінки, що має відношення до інших) лише незначною мірою і здебільшого непрямо; тоді як найзвичайніші чоловік чи жінка ма­ють незрівнянно повніші знання стосовно власних почуттів та обста­вин, ніж їх може здобути будь-хто інший. Втручання суспільства, спрямоване на панування над судженнями та цілями особи, коли це стосується лише її самої, повинні грунтуватися на певних зага­льних припущеннях, які можуть бути цілком хибними, і навіть як­що вони правильні, то ймовірно, що вони в індивідуальних випад­ках будуть неправильно вжиті особами, котрі знайомі з обстави­нами відповідних справ лише як сторонні спостерігачі. Тому ці сфери людських стосунків, є невід'ємною цариною діяльності ін­дивіда. Необхідно, щоб у поведінці одних людських істот, що має відношення до інших, загальні правила виконувалися здебільшо­го саме для того, щоб люди знали, чого їм очікувати від оточення; але у справах, що стосуються лише окремої особи, вона має право на вільне виявлення індивідуальної спонтанності. Інші можуть їй пропонувати, навіть накидати міркування, що мають допомогти формуванню її суджень, до неї можуть бути звернені заклики гар­тувати свою волю — але останнє судження лишається за нею. Зло, яке може бути наслідком обмеження особи тим, що вважа­ють за краще для неї інші, значно переважує всі помилки, що во­на, ймовірно, може вчинити, коли не зважатиме на дані їй поради та попередження.

Я не хочу сказати, що на почуття, з якими інші ставляться до певної особи, ніяк не повинні впливати її якості та вади, що стосу­ються лише неї самої. Це неможливо й небажано. Якщо вона має якісь видатні якості, що сприяють її благу, то являє собою гідний предмет захоплення. Відповідно вона тоді ближча до ідеальної досконалості людської природи. Якщо ж їй значною мірою бра­кує таких якостей, то це спричиняє протилежні до захоплення по­чуття. Існує певна міра глупства й певна міра того, що можна було б назвати (хоча така фраза може викликати заперечення) ницістю чи відсутністю смаку, які,— хоча вони не можуть спричинити шкоди особі, що їх виявляє,— необхідно й заслужено викликають у довколишніх неприязнь до неї, а в крайніх випадках навіть пре­зирство. Інша особа, належною мірою наділена протилежними якостями, не може уникнути того, щоб переживати ці почуття. Людина може не чинити нікому ніякої шкоди, але діяти таким чи­ном, що змушуватиме нас вважати її або ставитися до неї як до ду­рної чи нижчої за станом. І оскільки такі судження та почуття являють собою факт, якого ця людина намагатиметься уникати, то ми зробимо їй добру послугу, коли вчасно попередимо її про ці та інші неприємні наслідки, які вона ризикує на себе накликати. Справді, було б добре, коли б ця послуга надавалася набагато час­тіше, ніж це дозволяють нинішні уявлення про ввічливість, і, якби одна особа могла чесно вказати іншій на те, що вона вважає за її помилки, не здобуваючи собі при цьому репутації людини неви-хованої чи самовпевненої. Ми також маємо право на різноманітні дії, що відповідають нашій несхвальній думці про когось і спря­мовані не на придушення його індивідуальності, а на стверджен­ня власної. Ми не зобов'язані, наприклад, шукати товариства того когось; ми маємо право уникати його (хоча й не демонструвати цього), бо маємо право обирати собі найприйнятніше для нас то­вариство. Ми маємо право,— і це може бути нашим обов'яз­ком,— застерігати інших від спілкування з ним, коли вважаємо, що його слова чи дії справляють згубний вплив на тих, хто з нею спілкується. Ми можемо віддавати іншим перевагу при наданні необов'язкових добрих послуг, крім тих, які можуть сприяти його вдосконаленню. Ось скільки існує різноманітних способів, що до­зволяють іншим накласти на особу дуже суворі покарання за по­милки, що стосуються лише її самої. Але вона зазнає цих покарань лише настільки, наскільки вони є природними і, по суті, спонтан­ними наслідками самих цих помилок, а не тому, що їх навмисно накладено на неї заради самого покарання. Людина, яка виявляє необачність, упертість, самовпевненість — яка не може тримати­ся в межах поміркованих витрат; яка не може утриматися від шкідливого потурання собі; яка вдається до тваринних насолод, забуваючи про насолоди тонких почуттів та інтелекту — має спо­діватися нижчої оцінки інших людей і меншої частки їхньої при­хильності. Але вона не має права скаржитися на це, якщо тільки не заслужила їхньої прихильності якимись особливими заслуга­ми в суспільних відносинах і не здобула таким чином права на їх­ню люб'язність, незалежного від власної недбалості до себе.

Що я стверджую, так це те, що незручності, прямо пов'язані з негативними судженнями інших, є єдиними незручностями, яких має зазнавати особа за ті особливості своєї поведінки та характе­ру, що стосуються її власного блага, але не впливають на інтереси інших в їхніх стосунках із нею. Шкідливі для інших дії вимагають абсолютно іншого ставлення. Порушення їхніх прав, завдання їм будь-якої втрати чи шкоди, не виправданої захистом прав того, хто це заподіює; фальш чи двоєдушність у стосунках із ними; не­чесне чи неблагородне використання власних переваг над ними; навіть егоїстичне утримання від того, щоб захистити їх від шко­ди,— все це справедливо може стати предметом морального осу­ду, а в тяжких випадках — моральної відплати та покарання. І не лише ці дії, але й схильності, які до них призводять, справедливо вважаються аморальними й гідними засудження, яке може пере­йти у відразу. Жорстокі схильності, злоба й брутальність, найан-тисоціальніша та найгидкіша з усіх пристрастей — заздрість, лицемірство та нещирість, гарячковість без достатніх причин та непропорційне до провокації обурення, любов до панування над іншими, пристрасть до здобуття вигоди, що перевищує її законну частку (рlеоnехіа [жадібність] у греків), гордість, яка здобуває задоволення від приниження інших; самозакоханість, яка вважає себе й те, що її стосується, важливішим за все інше й вирішує всі питання, що викликають сумніви, на свою користь,— це все моральні пороки, і з них складається поганий та огидний характер; на відміну від згаданих перед цим вад, що стосуються ставлення людини до са­мої себе, які, власне, не є неморальними й не складають злобної натури, хоч би якої міри вони сягали. Вони можуть свідчити про будь-який ступінь дурості або браку особистої гідності та самопо­ваги, але вони можуть стати предметом морального осуду лише тоді, коли супроводжуються порушенням обов'язку перед інши­ми,— перед людьми, заради яких індивід зобов'язаний піклувати­ся про себе. Те, що називається обов'язками перед собою, не є соціально обов'язковим, якщо тільки обставини не перетворю­ють ті ж самі речі на обов'язок перед іншими. Коли термін "обо­в'язок перед собою" означає щось більше за здоровий глузд, він означає самоповагу та саморозвиток, а за жодну з цих речей ніхто не несе відповідальності перед своїми співгромадянами, бо жод­на з них не належить до благ людства, за які людина перед ним відповідає.

Різниця між втратою поваги, яку людина може справедливо на себе накликати через брак здорового глузду чи особистої гіднос­ті, та осудом, на який вона заслуговує за порушення прав інших, не є лише номінальною. Існує величезна різниця, як у наших по­чуттях, так і в нашій поведінці відносно такої особи, відповідно до того, чи вона не задовольняє нас у справах, у яких, на нашу ду­мку, ми маємо право її контролювати, чи у справах, про які ми знаємо, що такого права у нас немає. Якщо людина викликає на­ше невдоволення, ми можемо висловити своє несхвалення й три­матися чимдалі від цієї людини, так само, як і від речей, що нас не задовольняють; але ми через це не відчуємо потягу створювати їй незручності в житті. Ми подумаємо, що вона вже повною мірою понесла або понесе відповідальність за свою помилку,— а коли життя людини псується через те, що вона не може впорядкувати його, то ми не станемо через це псувати його ще більше. Замість захотіти покарати її, ми радше спробуємо пом'якшити її покаран­ня, показуючи їй, як вона може уникнути того зла, що його прино­сить їй її поведінка, або виправити його. Вона може бути для нас предметом жалості, можливо, неприязні, але не лютості та обу­рення; ми не будемо ставитися до неї як до ворога суспільства; найгірша річ стосовно до неї, яку ми можемо вважати виправда­ною, це залишити її напризволяще. Зовсім інакше стоять справи, коли особа порушує правила, виконання яких необхідне для інди­відуального або колективного захисту її співгромадян. Тоді шкід­ливі наслідки її дій вражають не її саму, а інших; і суспільство як захисник усіх своїх членів мусить вжити проти неї репресій, за­вдати їй страждань з явною метою покарання, а ще подбати, щоб це покарання було достатньо суворим. В такому випадку ця лю­дина є відповідачем, що сидить перед нами, немов перед суддями, і наше завдання полягає не лише в тому, щоб зробити своє су­дження, але й у тому, щоб, у тій чи іншій формі, виконати свій ви­рок; а в іншому випадку — не наша справа завдавати цій людині хоч би яких страждань, за винятком тих, які можуть стати випад­ковими наслідками використання нами тієї ж самої свободи регу­ляції власних стосунків, що її ця особа дозволяє собі.

Багато хто не погодиться припустити це визначене тут розріз­нення між тією частиною життя особи, котра стосується лише її самої, і тією, що стосується інших. Як може (виникає запитання) будь-яка частина поведінки члена суспільства бути справою, бай­дужою для інших його членів? Жодна особа не є повністю ізольо­ваною істотою. Неможливо, щоб особа робила щось, що серйозно чи постійно шкодило б їй самій, і ця шкода не сягала б, принайм­ні, її найближчого оточення, а часто й набагато далі. Якщо особа шкодить своїй власності, то вона шкодить і тим, хто прямо чи не­прямо утримувався за її рахунок; і, звичайно, більшою чи мен­шою мірою зменшує загальні ресурси суспільства. Якщо вона руйнує свої тілесні чи розумові сили, то не лише приносить зло тим людям, чиє щастя якоюсь мірою залежало від неї, але й втра­чає здатність виконувати свої обов'язки перед співвітчизниками взагалі й, можливо, стає для них тягарем, користуючись їхньою любов'ю та щедрістю; коли б така поведінка була дуже частим явищем, то навряд чи якісь інші порушення могли б більше відня­ти від загальної суми благ. Нарешті, якщо через свої пороки та ду­рість людина й не завдає прямої шкоди іншим, вона все ж (можуть сказати мої опоненти) шкодить своїм прикладом, і її потрібно змусити контролювати себе заради тих, кого видовище її поведін­ки або знання про неї може розбестити чи наштовхнути на хибний шлях.

І якби навіть (скажуть на додаток мої супротивники) наслідки неправильної поведінки закінчувалися на порочних чи бездумних індивідах, то хіба повинне було б суспільство залишати їх на по­талу власного досвіду, якщо вони явно для цього не пристосова­ні? Якщо визнано, що діти чи підлітки вимагають захисту від самих себе, то хіба суспільство рівною мірою не зобов'язане на­дати його й особам, що досягнули зрілого віку, але так само не здатні самі собою управляти? Якщо азартні ігри, чи пияцтво, чи розбещеність, чи ледарство, чи неохайність — шкідливі для щас­тя і являють собою таку ж перешкоду на шляху вдосконалення, як багато чи більшість заборонених законом дій, то чом би (може ви­никнути запитання) закону не намагатися придушити і їх, на­скільки це доцільно й наскільки відповідає соціальним інтересам? Тут не виникає питань (скажуть мені) стосовно обмеження інди­відуальності чи перешкод спробам проводити нові та оригінальні експерименти в житті. Єдине, чого ми намагаємося запобігти, це речі, які випробувалися та зазнавали осуду від початку світу й до наших днів — речі, що, як показав досвід, не приносять користі індивідуальності жодної особи. Має пройти певний проміжок ча­су, і люди повинні набути певного досвіду, перш ніж якусь істину, що стосується моралі чи здорового глузду, почнуть сприймати як установлену. І просто хочеться уникнути того, щоб кожне нове покоління падало в ту саму безодню, яка виявлялася фатальною для їхніх предків.

Я цілковито припускаю, що зло, якого особа заподіює собі, мо­же серйозно впливати на тих, хто найближче пов'язаний з нею — як через їхні симпатії, так і через їхні інтереси — і (меншою мірою) на суспільство в цілому. Якщо поведінка такого типу при­зводить особу до порушення явних і визначених зобов'язань пе­ред іншою особою чи особами, то справа вже перестає стосуватися лише речей, що мають відношення лише до самої особи і стає предметом морального осуду у власному значенні цього слова. Якщо, наприклад, чоловік через непоміркованість та марнотратс­тво стає нездатним сплачувати свої борги, чи, прийнявши на себе моральну відповідальність за родину, з тих самих причин стає не­спроможним утримувати її чи забезпечити освіту дітям, то він за­слуговує на осуд і може бути справедливо покараний; але покараний за невиконання свого обов'язку перед сім'єю чи кредиторами, а не за марнотратство. Якщо навіть кошти, що мали бути витраче­ні на них, пішли натомість на якісь цілком зважені вкладення, то моральна провина залишатиметься такою ж самою. Джордж Барнвел ("Лондонський торговець, або Історія Джорджа Барнвела" — мелодрама Джорджа Ліло. Прим, перекл.) убив свого дядька, щоб добути гроші для своєї коханки; але якби він зробив це для того, щоб утвердитися в бізнесі, то його так само повісили б. І знов-таки, в поширеному випадку, коли чоло­вік завдає болю власній родині своєю пристрастю до шкідливих звичок, цей чоловік заслуговує на догану за те, що він недобрий чи невдячний; але він може заслуговувати на те ж саме й за поту­рання звичкам, що не є самі по собі згубними, а вони завдають бо­лю тим, із ким він проводить життя чи тим, чий комфорт, через особисті зв'язки з ним, залежить від нього. Коли хтось не здатен приділити належну увагу інтересам та почуттям інших, не будучи при цьому зв'язаним якимось нагальнішим зобов'язанням, чи ко­ли перевага, яку він віддає власним інтересам, не переходить ме­жі дозволеного, то він підлягає моральному осуду саме за цю нездатність, а не за її причину й не за помилки, що стосуються ли­ше особисто його і могли якось побічно призвести до цієї нездат­ності. Подібним же чином, коли суто егоцентрична поведінка людини робить її нездатною до виконання певного обов'язку пе­ред суспільством, то ця людина винна у соціальному порушенні. Ніхто не може бути покараний за те, що був п'яним, але солдат чи поліцейський, який був п'яним при виконанні службових обов'я­зків, повинен зазнати покарання. Сказати б коротше, коли існує певна загроза або певний ризик загрози чи для індивіда, чи для су­спільства, то відповідний випадок перестає належати сфері, де па­нує свобода, і переходить у сферу моралі або закону.

Але відносно просто ймовірної чи, як її можуть назвати, умов­ної шкоди, що особа її завдає суспільству поведінкою, яка не веде до невиконання жодних визначених обов'язків перед соціумом, а також не спричиняє будь-якої відчутної шкоди жодному конкрет­ному індивіду, окрім самої цієї особи, то суспільство може дозво­лити собі терпіти цю незручність заради більшого блага — блага людської свободи. Якщо дорослих людей слід карати за те, що во­ни про себе належним чином не дбають, то, на мою думку, краще було б, якби це робилося заради них самих, а не під тим приводом, що треба запобігти втраті їхньої здатності принести суспільству користь, на право вимагати якої суспільство навіть не претендує. Але я не можу погодитися розмовляти на цю тему так, ніби єди­ний шлях, яким суспільство може підняти своїх слабших членів до рівня своєї звичайної норми раціональної поведінки, полягає в тому, щоб дочекатися, поки вони вчинять щось безглузде, а потім уже карати їх за це засобами закону чи моралі. Суспільство мало над ними повну владу протягом першої частини їхнього існуван­ня; воно мало у своєму розпорядженні все їхнє дитинство та юність, коли воно могло з'ясувати, чи здатне воно зробити їх зда­тними до розважливої поведінки в житті. Нинішнє покоління є го­сподарем як виховання, так і взагалі обставин життя прийдешнього покоління; воно й справді не може зробити його представників досконало мудрими та праведними, тому що й саме відчуває таку прикру нестачу праведності й мудрості; і його найкращі зусилля в індивідуальних випадках не завжди ведуть до успіху; але у нього чудово виходить зробити підростаюче покоління не менш і навіть трохи праведнішим, ніж воно саме. Якщо суспільство дозволяє якійсь відчутній кількості своїх членів дорослішати, залишаю­чись при цьому все-таки дітьми, нездатними діяти, керуючись ра­ціональними міркуваннями, заснованими на віддалених мотивах, то суспільство саме винне у відповідних наслідках. Озброєне не лише всіма силами освіти, але й владою, що авторитет загально­прийнятої точки зору завжди здійснює її над умами тих, хто най­менш здатний до формування власних суджень; підкріплене допо­могою природних покарань, які неодмінно падають на голову тих, хто в певних випадках накликає на себе незадоволення та презир­ство своїх знайомих — нехай суспільство не удає, ніби воно по­требує, окрім всього цього, ще й влади віддавати накази й вимагати покори в особистих справах індивідів, стосовно яких, згідно з усіма принципами справедливості та політики, рішення має при­йматися тими особами, які потім матимуть справу з наслідками. Нічого не схильне більшою мірою дискредитувати й марнувати найкращі засоби впливу на поведінку, ніж уживання найгірших з цих засобів. Якщо серед тих, кого намагаються примусити до роз­важливості та поміркованості, є особи, багаті на сировину, з якої створюються сильні та незалежні характери, вони неодмінно по­встануть проти такого ярма. Жодна з таких осіб ніколи не вважа­тиме, що в справах, що стосуються лише її, інші мають таке ж право контролювати її, як і у випадках, коли вони намагаються за­побігти шкоди, якої вона може завдати їм у їхніх справах. І є всі підстави вважати ознакою духу та відваги ті випадки, коли така особа кидає виклик цій узурпованій владі й демонстративно ро­бить щось абсолютно протилежне тому, що цій владі подобаєть­ся, щось на кшталт непристойності, що в часи Карла II стала відповіддю на моральну нетерпимість пуритан. Що ж до твер­джень про необхідність захисту суспільства від поганих прикла­дів, що їх подають іншим порочні особи чи ті, хто потурає своїм бажанням, то це правда, що поганий приклад може справити згуб­ний вплив; особливо ж це стосується прикладу, коли комусь за­вдається шкоди і шкідник залишається непокараним. Але ми зараз ведемо розмову про поведінку, що, не завдаючи шкоди ін­шим, вважається надзвичайно шкідливою для самого діяча; і я не розумію, як той, хто дотримується наведеної вище думки, може не вважати, що подібний приклад, взагалі, є радше благотворним, ніж шкідливим, оскільки, якщо він демонструє неправильну по­ведінку, то він також показує і її болючі або руйнівні наслідки, і якщо ці наслідки зазнають належного осуду, то свідки цієї пове­дінки мусять визнати, що в усіх або в більшості випадків ці нас­лідки випливають з відповідної поведінки.

Але найсильнішим з усіх аргументів проти втручання публіки в суто особисту поведінку людей є те, що, коли публіка все-таки у неї втручається, то найчастіше вона втручається не там, де треба, і не так, як слід. Стосовно питань суспільної моралі та обов'язку перед іншими, думка публіки чи то панівної більшості, буває іно­ді хибною, але все-таки частіше правильною, тому що для ви­рішення таких питань нічого й не потрібно, окрім думки публіки про власні інтереси, про спосіб, у який на них впливатиме певний стиль поведінки, якщо його буде дозволено практикувати. Але, якщо в якості законів меншості нав'язано думки такої ж самої більшості з питань поведінки, що стосується лише самої особи, то ці закони можуть виявитися хибними чи правильними з однако­вою імовірністю, бо тоді суспільна думка в кращому випадку яв­ляє собою думку якихось людей про те, що добре для інших людей, а що погано, й дуже часто вона не являє собою навіть цьо­го — публіка зі зразковою байдужістю не помічає задоволення та зручності тих, чию поведінку вона засуджує, і звертає увагу лише на переваги власної поведінки. Існує багато людей, кого ображає будь-яка поведінка, яка їм не до вподоби, і, вважаючи, що їхні по­чуття скривджено, обурюються; так відомо, що один релігійний фанатик, відповідаючи на звинувачення в зневажанні релігійних почуттів інших, казав, що це вони зневажають його почуття, впе­рто дотримуючись своїх огидних культів та вірувань. Але не існує рівності між почуттями особи стосовно власної точки зору й по­чуттями іншої особи, яку кривдить той факт, що перша цієї точки зору дотримується: тут рівності не більше, ніж між бажанням кра­дія здобути гаманця й бажанням справжнього володаря залишити його при собі. А смаки особи стосуються насамперед її — як її по­гляди чи гаманець. Будь-хто легко може уявити собі ідеальну пу­бліку, що в усіх неоднозначних випадках не втручається в свободу вибору індивідів і лише вимагає від них, щоб вони утримувалися від тих способів поведінки, які були засуджені світовим досвідом. Але де ми бачили публіку, що, засуджуючи щось, подібним чи­ном обмежувала б межі власного втручання? Або коли публіку цікавив світовий досвід? Втручаючись в особисту поведінку, во­на рідко думає про щось, окрім мерзотності дій чи почуттів, що відрізняються від її власних. І ця, ледве прикрита, норма суджень пропонується людству в якості припису релігії та філософії дев'я­тьма десятими всіх моралістів та мислителів. Вони вчать, що пев­ні речі правильні тому, що вони правильні; себто тому, що ми вважаємо їх такими. Вони пропонують нам шукати обов'язкові для нас та для інших закони поведінки у власних думках та сер­цях. Як же бідна публіка може не робити власні особисті почуття про добре та погане обов'язковими для всього світу, якщо ці по­чуття здаються їй самій достатньо несуперечливими?

Зазначений тут порок існує не лише в теорії; і, можливо, можна було б чекати від мене, що я згадаю випадки, коли в наш час і в на­шій країні публіка недоречно надає власним уподобанням харак­теру моральних законів. Я не пишу есе про притаманні існуючим моральним поглядам помилки. Це занадто солідний предмет, щоб обговорювати його побіжно та ще й на прикладах. Але приклади необхідні — для того, щоб показати, що відстоюваний мною принцип є серйозним практичним питанням і що пороки, яким я намагаюся перешкодити,— не уявлені. Та це й неважко — на чис­ленних прикладах показати, що однією з найуніверсальніших людських пристрастей є поширення вживання того, що можна бу­ло б назвати моральною поліцією, доки вона не починає втруча­тися в беззаперечно законні володіння свободи індивіда.

Розгляньмо в якості першого прикладу вирощувану в серцях людей неприязнь, підставою для якої служить лише те, що особи, які дотримуються інших релігійних уявлень, не виконують їхніх релігійних настанов, особливо стосовно утримування від чогось. Досить тривіальний приклад: ніщо у віруваннях та практиці хрис­тиян не живить ненависті магометан до них більшою мірою, ніж той факт, що вони їдять свинину. Небагато існує фактів, до яких християни та європейці ставилися б зі щирішою відразою, ніж відраза мусульман саме до цього способу вгамовувати голод. По­над усе це кривдить їхні релігійні почуття. Але ця обставина ніяк не пояснює ні міри, ні виду їхньої відрази. Адже вино теж заборо­нене їхньою релігією, і його вживання всі мусульмани вважають неправильним, але не огидним. Навпаки, їхня відраза до плоті "нечистої тварини" має характер, який робить її подібною до уро­дженої антипатії: якщо вже ідея нечистоти глибоко проникає у почуття, то вона, здається, завжди збуджує почуття навіть тих осіб, особисті звички яких дуже далекі від скрупульозної охайно­сті, і серед яких почуття релігійної нечистоти (таке інтенсивне у індуїстів) являє собою дивний виняток. Тепер уявіть собі, що се­ред народу, де мусульмани утворюють більшість, ця більшість наполягатиме на тому, щоб в межах їхньої країни не дозволялося їсти свинину. Для магометанських країн у цьому не було б нічого нового.1 То чи є це законним уживанням моральної влади суспіль­ної думки, і якщо ні, то чому? Відповідна практика й справді ви­кликає у цих людей відразу. До того ж вони щиро вважають, що вона заборонена Богом і огидна для нього. Так само ця заборона не може бути засуджена як релігійні переслідування. Вона може бути релігійною за своїм походженням, але її не можна вважати переслідуванням за релігійні переконання, бо жодна релігія не вважає поїдання свинини обов'язком для віруючих. Єдина надій­на підстава для засудження такої практики полягає в тому, що пу­бліка не має жодних підстав втручатися в особисті смаки та справи індивіда, які стосуються тільки його.

Тепер перемістімося трохи ближче до власної домівки: біль­шість іспанців вважають величезною безбожністю, найбільшою кривдою для Верховної Сутності, коли їй вклоняються в будь-який інший спосіб, ніж це роблять римо-католики; і всі інші бого­служіння вважаються на іспанській землі незаконними. Люди всієї південної Європи ставляться до одружень серед священиків не лише як до нерелігійної, але і як до нецнотливої, недостойної, брудної, огидної практики. Що протестанти думають про ці без­доганно щирі почуття й про спроби відповідних дій проти некато-ликів? Однак, якщо людство взагалі виправдане у втручанні в свободу індивіда у справах, що не стосуються інтересів інших, то за яким принципом можна послідовно виключити вище наведені випадки? Або хто може звинувачувати людей на тій підставі, що вони намагаються придушити те, що вони вважають скандальним перед лицем Бога й людей? Жоден випадок не може слугувати си­льнішим прикладом на користь заборони того, що вважається особистою неморальністю, ніж утиск подібних практик перед очима тих, хто вважає їх безбожними. І якщо ми не хочемо пере­ймати логіку цих переслідувачів і казати, що ми можемо пере­слідувати інших, бо правда на нашому боці, а вони не повинні переслідувати нас, бо вони неправі, ми маємо стерегтися того, щоб припустити вживання принципу, який би нас обурював як ве­личезна несправедливість, коли б вживався проти нас.

Названі приклади можуть викликати заперечення,— хоча й не-резонне, як такі, що являють собою неможливі в наших умовах випадки: неймовірно, щоб суспільна думка в нашій країні впрова­джувала б утримання від певних різновидів м'яса чи втручалася б у питання про те, що люди мають чи не мають проповідувати і чи повинні вони одружуватися згідно з їхніми віруваннями та схиль­ностями. Однак тепер я наведу приклад втручання у свободу, не­безпека повторення якого у нас аж ніяк не минула. Там, де тільки пуритани мали достатньо влади, як це було в Новій Англії або у Великобританії в часи Республіки, вони з помітним успіхом на­магалися припинити всі публічні й майже всі приватні розваги,— особливо музику, танці, публічні ігри чи інші здійснювані для розваги зібрання, а також театр. У нашій країні досі існують вели­кі угруповання людей, чиї уявлення про моральність та релігію спонукають їх проклинати такі види відпочинку. І оскільки такі особи належать здебільшого до середнього класу, що є панівною силою в сучасній соціальній і політичній структурі королівства, то не здається абсолютно неймовірним, що люди з такими настро­ями в той чи інший час отримають більшість у Парламенті. Як то­ді решті суспільства сподобається, якщо дозволені їм розваги регулюватимуться релігійними та моральними уявленнями найсу-воріших кальвіністів чи методистів? Чи не виникло б у них досить безапеляційне бажання, щоб ці докучно побожні члени суспільства займалися власними справами? Саме так і слід відказувати всяко­му уряду й всякій публіці, які намагаються стверджувати, що жо­дна особа не повинна дозволяти собі жодних насолод, якщо вони здаються цьому урядові неправильними. Але якщо в принципі та­кі претензії буде допущено, то ніхто не зможе послідовно запере­чувати проти їх поширення на настрої більшості або іншої перева­жної сили в країні. І всім доведеться бути готовими до того, що їх змусять відповідати ідеї християнської республіки, як її собі уяв­ляли ранні поселенці Нової Англії, коли подібне до їхнього віро­сповідання колись спроможеться відновити втрачені позиції, як це часто траплялося з релігіями, котрі, здавалося, перебували у

стані занепаду.

Можна уявити собі й інші випадки, що, можливо, мають більше шансів на реалізацію, ніж останній із згаданих вище. Важко не ви­знати, що в сучасному світі існує сильна тенденція до демократи­чного устрою суспільства, який може супроводжуватися чи не супроводжуватися популярними політичними інституціями. Ствер­джується, що в країні, де ці тенденції реалізовані найповнішою мірою,— в Сполучених Штатах Америки, де як суспільство, так і уряд є найдемократичнішими,— настрої більшості, що несприят­ливо ставиться до будь-яких виявів ефектнішого або розкішнішо­го стилю життя, ніж той, що вони з ним мають надію змагатися, діють як досить ефективне витратне законодавство1, і в багатьох районах Сполучених Штатів людині, котра має дуже високі при­бутки, дійсно важко знайти будь-який спосіб витрачати гроші, не накликаючи на себе суспільного засудження. Хоча твердження, подібні до цього, без сумніву, представляють реальні факти в зна­чно перебільшеному вигляді, зображуваний таким чином стан ре­чей є не лише уявно можливим, але й цілком імовірним результатом сполучення демократичних настроїв з уявленнями про те, що пуб­ліка має право вето на певні способи, в які індивіди витрачають свої прибутки. Далі нам залишається лише уявити якесь помітне розповсюдження соціалістичних ідей, і в очах більшості може стати непопулярним, коли хтось володітиме власністю, що пере­вершує якусь невеличку кількість, або матиме якийсь здобутий не ручною працею прибуток. Точки зору, подібні, в принципі, до цих уже помітно превалюють серед ремісницького класу й значно тиснуть на тих, хто залежить здебільшого від думки цього класу, тобто якраз на його представників. Добре відомо, що погані пра­цівники, що складають більшість робітників багатьох галузей промисловості, твердо дотримуються думки, що поганий праців­ник повинен отримувати таку саму платню, як і хороший, і що нікому не слід дозволяти (через упровадження відрядної праці чи іншим способом) завдяки власному хисту чи працьовитості заро­бляти більше, ніж можуть, не володіючи цими якостями, інші. І вони вживають певні засоби моральної політики,— яка іноді стає фізичною,— щоб утримати вправних працівників від того, щоб вони отримували, а роботодавців від того, щоб вони платили біль­шу заробітну плату за корисніші послуги. Якщо публіка повинна мати над особистими справами якусь юрисдикцію, то я не вва­жаю, що ці люди роблять щось неправильно або що публіці, яка оточує певного окремого індивіда, можна дорікати за те, що вона стверджує над його індивідуальною поведінкою ту ж саму владу, яку загальна публіка стверджує над індивідами взагалі.

Але можна не затримуватися на уявлених випадках: у наш час значні узурпаторські дії відносно свободи приватного життя від­буваються на практиці; існує загроза ще серйозніших дій подіб­ного характеру, що мають певні шанси на успіх; і можна почути думку, що суспільство має необмежене право не лише проголо­шувати незаконним усе, що воно вважає неправильним, але й по­бічно боротися з тим, що воно вважає неправильним, забороняючи певну кількість речей, які воно вважає невинними.