Лекція 5. Соціальна структура суспільства



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Лекція 5. Соціальна структура суспільства



Лекція 5. Соціальна структура суспільства

(4 години)

 

 

Автор:

доктор соціологічних наук, проф. Рущенко І.П.

 

Рецензенти:

доктор соціологічних наук, проф. Соболєв В.О.

доктор соціологічних наук, доц. Саппа М.М.

 

 

Затверджено на засіданні кафедри

загальної соціології,

протокол №13 від 24.06.03

 

Харків – 2003

 

Лекція 5.

Соціальна структура суспільства

 

План

1. Поняття соціальної структури суспільства.

2. Історичні системи стратифікації. (Вертикальний вимір соціального простору суспільства).

3. Соціальні класи: теоретичні конструкції й методи вимірювання.

4. Етнічні спільності та структури.

5. Демографічні спільності й стосунки.

6. Професійно-посадова структура.

7. Соціально-територіальні структури.

 

1. Поняття соціальної структури суспільства.

 

Поділ або диференціація суспільства на соціальні групи – фундаментальна властивість суспільства, яка входить до предмету соціології. Серед соціологів завжди була поширеною точка зору, згідно якої вивчення соціальної структури і є їх головним завданням. Певна частина вчених вважала, що факт існування соціальних груп та зв‘язки між групами є визначальною рисою суспільного життя. По-перше, поведінка людини зумовлюється тим, до якої вони групи належать і як ця група сполучається з іншими спільнотами. Соціальна структура є керівним чинником щодо людських дій. По-друге, соціальна структура зумовлює соціальний порядок, визначає сутність суспільства. Отже, якщо ми хочемо визначити сутність суспільства, то мусимо вивчати його соціальну структуру.

Поняття соціальної структури можна визначити у термінах соціального простору. Стабільний розподіл соціального простору на соціальні спільності (групи) відповідно до чільних вісей диференціації (виміру), стала мережа соціальних позицій і відповідні соціальні стосунки є соціальною структурою суспільства. Розрізняють склад соціальної структури (групи, що до неї входять) і соціальні відносини, як спосіб зв‘язку між елементами структури. Отже, аналіз соціальної структури можна здійснювати у двох напрямках:

· вивчення соціальних груп, а також статусів і ролей, які відповідають місцю спільності в соціальному просторі;

· дослідження зв'язків, відносин, що складаються поміж груп та їх представників;

Соціальна структура досить широке поняття. Воно охоплює кілька чільних й універсальних вісей диференціації соціального простору:

а) розподіл людей за класовими ознаками;

б) розподіл їх на етнічні групи;

в) демографічну (статево-вікову) структуру;

г) професійну диференціацію;

д) розподіл людей на територіальні групи.

З точки зору складу соціальної структури наведені вісі і групи вельми різні за своїм характером, але їх об'єднують кілька спільних рис. По-перше, усі групи належать до нецільових спільностей, які “присутні” від початку цивілізації (хоча й змінюються відповідно до історичного етапу), створюють основу соціального простору та суспільства. По-друге, соціальна структура в усіх її складових є досить гнучкою і може змінюватися залежно від типу суспільства та історичної доби, підкорятися законам соціальної динаміки. Хоча принцип розподілу населення за указаними ознаками залишається незмінним. По-третє, ці структури не можуть існувати окремо й незалежно одна від одної. Спільності утворюють люди, що мають відповідні ознаки. Індивід водночас має кілька чільних ознак – стать, вік, етнічну й класову належність, професію, місце оселення, – що й поєднує ці структури. Наприклад, територіальна структура може бути щільно пов‘язана з класовою або професійною структурою. Так, територія міста може бути сепарована за соціальним статусом, доходами мешканців кварталів або мікрорайонів, а регіональна структура країни щільно пов‘язана з професійною, бо в різних місцевостях історично склався той чи інший розподіл праці. Соціальну структуру можна вимірювати у кількісному відношенні. Першим і найбільш важливим завданням є визначення питомої ваги кожної соціальної групи у структурі населення. Але якщо ми приймемо усе населення за 100%, то кожна вісь диференціації соціального простору (кожен вид соціальної структури) є основою для вичерпного поділу, тобто сума процентних часток буде давати у підсумку 100%. Це стосується і класової структури, і етнічної і т.і. Тобто ми кожного разу будемо враховувати тих самих людей, але за різними соціальними ознаками (критеріями).

Таким чином, поняття соціальної структури є кумулятивним в тому сенсі, що реально існують різні види соціальної структури. Отже аналіз, вивчення соціальної структури доцільно роботи по кожній вісі диференціації окремо.

 

 

1. Історичні системи стратифікації. (Вертикальний вимір соціального простору суспільства)

 

Існування класів (і класоподібних груп) пов'язано з фундаментальною властивістю соціального простору – ієрархічністю й соціальною нерівністю. Треба розрізняти природну й соціальну нерівність. І перше і друге, очевидно, існувало завжди. Природна нерівність зумовлена фізіологічною нерівністю чоловіків і жінок, різними розумовими, психічними, фізичними здібностями та кондиціями, які успадковуються генетично, нарешті, віковими відмінностями. Соціальна нерівність історично виникла на базі природних властивостей (більш сильний, кмітливий або рішучий отримував шанований статус воїна, мисливця, шамана, вождя) і була певним соціальним нашаруванням, доповненням до природних властивостей і функцій членів роду, клану, племені. Пізніше у цивілізованих суспільствах прямий зв‘язок між двома формами нерівності було втрачено. Провідну роль починають відігравати умовності суспільного життя, наприклад, інститут приватної власності, спадковість майна, політична ієрархія, різні привілеї, титули тощо. Історія людства знає кілька основних типів соціальної стратифікації, які і визначали умови й форми соціальної нерівності.

Касти, рабство, стани.

Класична кастова система нерівності склалася на території стародавньої Індії. В "Законах Ману" (1200 р. до н.е.) зафіксована чітка кастова структура з розподілом поміж групами статусів, привілеїв, функцій. Провідну роль у суспільстві грали жерці-брахмани, другий за рангом статус закріплювався за воїнами-кшатріями; і першим, і другим повинні були коритися селяни, ремісники, торгівці, які становили касту вайшия; нарешті, остання каста – шудри – мусила смиренно коритися усім і виконувати роль служників. Брахману заборонялися фізичні контакти з шудру – ось чому останні отримали назву "недоторкані". В "Законах Ману" стверджувалося, що Бог зробив брахмана, кшатрія, вайшия, шудру відповідно зі своїх уст, рук, стегон і підошви для того, щоб суспільство процвітало. Категорично заборонявся перехід з однієї касти в іншу, а також – займатися невластивою роботою. Людина народжувалася, одружувалася й закінчувала свій вік в межах своєї касти. Слово "каста", до речі, не індійського, а португальського походження, воно тлумачиться як "чистий рід".

Індійські провідники були мудрі люди: свого часу вони створили стабільну стратифікаційну структуру, яка забезпечувала порядок, легкість управління, прогнозованість подій, а до того – була ще й легітимною з точки зору індуських вірувань, релігії, традиції. Але вони не враховували однієї обставини: відсутність вертикальної мобільності призводить до зупинки розвитку й застійних явищ. Саме такі наслідки спіткали індійське суспільство – воно перетворилося на легку здобич англійських колонізаторів, бо, як з'ясувалося, європейська цивілізація далеко випередила стародавню культуру.

Рабство існувало на протязі багатьох віків і було поширене в різних суспільствах. Тільки в XIX ст. рабство було скасоване на Американському континенті. Воно суттєво відрізнялося від кастової системи тим, що в рабство можна було обернути вільну людину, але водночас раб мав шанс потрапити на волю, тобто змінити свій статус. В Україні рабство ніколи не було поширене, проте українці його добре знали. Ще не так давно, за часів існування Кримського ханства, майже кожного року з півдня на Україну робили набіги татарські загони. Головна їх ціль полягала в грабунку й захопленні людей (тому татари отримали в Україні назву людоловів). Бранці – молоді чоловіки та жінки – врешті-решт потрапляли на невільницькі ринки, де торгували людьми, бо вони вже мали статус рабів. Якщо сім'я, захопленого у полон, була заможною, вона розшукувала свого родича, щоб викупити його за гроші. Українську дівчину Анастасію Лісовську спіткала особлива доля – її було продано в служниці до палацу турецького султану. Вона стала дружиною могутнього султану Сулеймана Великого (1520–1566), з яким прожила в моногамному шлюбі усе життя і була широко знана в Європі й Азії як Роксолана. Цей історичний приклад свідчить про те, що тимчасове рабство не завадило цій жінці зайняти найвищу сходинку у тогочасному соціальному просторі – таке неможливо уявити в межах кастової стратифікації. Раб розглядався як "рухоме майно", що можна було придбати за гроші, або продати; як знаряддя праці, що повинне приносити хазяїну прибуток. Натомість рабська праця залиша­лася малоефективною, вона застосовувалася в примітивних аграрних суспільствах.

У феодальну епоху люди розподілялися за станами. Класичним в цьому відношенні було французьке суспільство, яке поділялося на три групи. Перший стан утворювала аристократія, шляхтичі; другий – католицьке духовенство; третій – усі інші (вільні селяни, міські ремісники, купці, буржуазія). Верхівку українського суспільства складала стара аристократія – нащадки князів та бояр часів Київської Русі; існувала українсько-польська шляхта, що володіла маєтками і була наділена різними привілеями; окремий стан утворило козацтво, яке також мало свою ієрархію – старшинство; більшість населення складали селяни (гречкосії) та міщани; існував і стан кріпацтва.

Станова система не була такою жорсткою, як кастова, або рабство – допускалась (хоча" і була дуже обмеженою) вертикальна мобільність. Наприклад, траплялися випадки міжстанових шлюбів, а багатство "відчиняло двері на гору" (так вчинили брати Ротшильди, яким австрійський уряд надав баронство в обмін на великі кредити). Почесного титулу і відповідний стан можна було отримати за геройський вчинок на війні, а в Російській імперії дворянство надавалося навіть тим, хто успішно закінчив університет (але цей титул не можна було передати у спадщину).

Велика Французька й інші революції, нові демократичні конституції скасували станову систему. Було урочисто проголошено: усі люди народжуються вільними й рівними; існують природні права людини, які не можна відміняти і порушувати. Та чи запанувала з тих часів рівність? Ні, але система стратифікації трансформувалася в розподіл людей за соціальними класами.

Сутність класової системи.

Соціальний клас – це велика група, яка об'єднує людей, що мають близький статус і займають відповідну позицію в соціальній ієрархії. Соціальні класи формально – відкриті групи, бо в сучасних суспільствах не існує заборон на верти­кальну мобільність, юридично класова належність не фіксується, хоча люди її відчувають і здатні ідентифікувати своє соціальне становище з тим чи іншим класом. Належність до касти, рабство, або стан людини у середньовіччі успадковувалися, тобто батьківський статус здебільшого автоматично переносився на дитину від дня її народження. Статус в межах класової системи так не передається і не закріплюється. Навіть у заможній буржуазній родині син, або донька, повинні певним чином досягти свого статусу: отримати освіту, зайняти становище, перебрати на себе батьківську справу, або започаткувати власну. Отже, соціальні статуси поділяються на успадковані й досягнуті.

Соціальні класи появилися ще тоді, коли панували інші стратифікаційні системи. Наприклад, видатний грецький реформатор Салон у 594 р. до н.е. поділив громадян на чотири розряди в залежності від рівня їх прибутку, вираженого у кількості зерна, оливкової олії, вина тощо. Сервій Туллій, що царював у Римі в 578–533 р. до н.е., зробив перепис громадян і розбив їх на цензи (сеnseo – роблю опис, перепис). Давньоримське суспільство таким чином склали п'ять класів громадян, що відрізнялися вартістю майна, і пролетарі (ргоles), які не потрапили до жодного класу. Кожний клас отримав статус відповідно до податкового тягаря і суспільних обов'язків. Наприклад, перший клас громадян мусив озброювати і виставляти 98 центурій; за це йому "належало" 98 місць у комісіях (представницький орган управління). А пролетарі споряджали одну центурію, нестройову, і мали лише один голос у народних зборах.

Заходи стародавніх реформаторів мали величезне значення: вони остаточно зруйнували родову систему, коли суспільство поділялося на кровноспоріднені групи, а натомість утвердили територіальну організацію з вертикальним розподілом на економічні спільності. Нові групи дуже нагадували сучасні соціальні класи, але сьогодні ніхто не встановлює майнові цензи та не визначає конкретні межі розподілу людей. Системи Салона і Туллія показали важливу рису класових стосунків: в їх основі покладені не безпосередні людські зв'язки типу "раб – хазяїн", а об'єктивні, перш за все, економічні чинники. Останні визначають позицію в стратифікаційній піраміді, репутацію суб'єктів, стиль життя, особливості поведінки й стосунку з іншими людьми.

Економічні теорії XVIII ст.

Фізіократи (напрямок економічної теорії) аналізували класову структуру під кутом зору своїх поглядів на землю як головне джерело суспільного продукту й багатства. Вони наголошували на існуванні трьох чільних соціальних класів: а) продуктивний (землероби), якому належить провідна роль у процесі відтворення суспільного продукту; б) землевласники; в) безплідний клас, до якого зараховувалася решта суспільства – власники мануфактур, ремісники й усі люди, що не були зайняті у сільському господарстві. До продуктивного класу фізіократи зараховували: багатих фермерів, орендарів землі (підприємці-землероби) і наймитів, що працювали в фермерських господарствах. Ці погляди не набули розвитку у подальшому: по-перше, теза про землю як головний чинник економіки й класового розшарування виглядає досить сумнівною; по-друге, "земельна" класова структура не відображала реальну стратифікацію; по-третє, вона не відповідала епосі індустріалізму, що швидко насувала й охоплювала провідні європейські країни.

Видатний англійський політеконом А. Сміт (1723-1790) запропонував більш вдалу класову модель. Він поділяв населення на три класи в залежності від способу розподілу суспільного продукту й отримання людиною прибутку. Перший клас, таким чином, складали землевласники (отримують прибуток в вигляді ренти на землю); другий – наймані робітники (мають заробітну плату); третій – капіталісти (прибуток від капіталу). Цей погляд на класову структуру в різних модифікаціях дійшов до наших днів і не втратив своєї актуальності.

Теорія К. Маркса.

Класовий підхід до соціальних і політичних явищ є серцевиною соціологічного методу, що запропонував Маркс. Але він не залишив розгорнутої класової теорії, не визначив чітко поняття класу. Натомість, з різних праць вимальовується досить по­слідовна теорія. Економічне життя, перш за все виробничі стосунки, породжують розподіл людей на класи. Маркс, на відміну від Сміта, не вважав спосіб отримання прибутку головним чинником класової структури. Власність, її форми й стосунки людей, що складаються довкола власності є першоосновою класового поділу. Кожна суспільно-економічна формація (за винятком первісно-общинного ладу) утворює два чільних класи. Між ними точиться безперервна й запекла боротьба, що є рушійною силою суспільного розвитку. Капіталізм виводить на історичну сцену два провідних класи – пролетаріат (робітники) й буржуазію (капіталісти). Пролетарі – це усі, хто позбавлений власності на засоби виробництва й мусить продавати свою робочу силу на ринку праці капіталістам. Останні утворюють вищий клас, а робітники – нижчий. Маркс усвідомлював, що існують й інші соціальні класи, але вважав їх проміжними, або залишковими від попередньої формації. Ремісники, дрібні торгівці й власники, традиційні землевласники, селяни тощо згодом мають або розоритися і потрапити до лав пролетарів, або стати справжніми буржуа.

Маркс сформулював два соціально-економічні закони, дія яких повинна була відіграти особливу роль у подальшій історії. Це закон додаткової вартості й закон абсолютного та відносного зубожіння пролетаріату. Перший закон розкривав таємницю збагачення буржуазії, що відбувається, на думку Маркса, за рахунок невідшкодованої праці робітників, яка привласнюється капіталістами. Другий наголошував на тому, що розрив між прибутками буржуазії і заробітком пролетарів увесь час збільшується на користь капіталу. Але й цього мало. Буржуазія під тиском конкуренції, в гонитві за прибутками зменшує заробіток найманих працівників, і останні втрачають засоби підтримки свого фізичного існування. Таким чином, з одного боку, питома вага пролетарів постійно зростає, і вони стають абсолютною більшістю суспільства, а з другого, – робітники доведені до відчаю, їм вже нічого втрачати, "окрім своїх кайданів". Це неминуче призводить до пролетарської революції та експропріації власників. В новому комуністичному суспільстві не існує приватної власності – отже немає підстав для розподілу людей на класи.

Теорія Маркса в XIX ст. здавалася досить переконливою, і в неї увірували широкі кола соціалістів та робітників. Вплив марксизму в Європі був значним і "вірні" нової церкви очікували кінця старого світу й початку обіцяного комунізму. Але Маркс не все розрахував так як належить. Невдовзі по його смерті деякі прихильники Маркса почали помічати тенденції, що розходилися з теорією вчителя. Наприкінці XIX ст. з критикою окремих положень марксизму як таких, що застаріли, виступив на сторінках соціалістичних видань добрий знайомий Маркса Е. Бернштейн. Так відбулася перша криза марксизму. Засудив Берштейна як ревізіоніста (людина, що ревізує теорію Маркса) лідер німецьких соціалістів К. Каутський. Другу кризу – спричинила Жовтнева революція в Росії, яку західні соціалісти не бажали визнавати за пролетарську. Тепер вже В. Ленін засудив Каутського як ренегата, опортуніста. Щоправда, російська революція аж ніяк не вкладалася в марксистську схему: відсоток пролетарів у країні був незначним, а капіталізм тільки-но набирав потугу і до його краю було дійсно далеко. Події XX ст., розвиток західноєвропейських країн розвінчали класову теорію марксизму.

Що ж саме не врахував Маркс? По-перше, фактичний поділ суспільства на класи не співпадав з марксистським прогнозом – чисельно пролетаріат ніде і ніколи не складав абсолютної більшості. Сьогодні питома вага робітників, зайнятих в промисловості й сільському господарстві, має тенденцію до зменшення. В розвинутих країнах майже повністю зникли колись численні прошарки некваліфікованих робітників-чорноробочих. По-друге, швидко зростають прошарки службовців, "білих комірців", дрібних власників, груп, що безпосереднє зайняті на виробництві; динамічно розгортається так званий третинний сектор економіки – сфера послуг. В Західних країнах сформувався вагомий середній клас, який не марить революцією, а зацікавлений у стабільності й порядку. Це аж ніяк не передбачено марксистською теорією. По-третє, розподіл суспільного багатства набув дещо відмінні форми: абсолютного зубожіння найманих робітників за сто років так і не відбулося. Навпаки, відбулося значне поліпшення матеріальних умов життя, робітники отримали соціальний захист і певні гарантії.

Робітничий рух, що був досить грізною силою ще на початку XX сторіччя, поволі утратив політичне забарвлення. В Західних країнах забули, що таке політичний страйк, про який так мріяли анархо-синдикалісти, комуністи й інші ліві. В Європі нікого не лякає перспектива пролетарської революції, гострота класових протиріч спала, вони відійшли на другий, план. Класова теорія Маркса відповідала реаліям ХIХ сторіччя, суспільствам, де відбувалося первинне нагромадження капіталу. В цьому сенсі вона сьогодні більш придатна для України і зовсім погано пояснює розшарування населення в розвинутих країнах. Україна у найближчі роки може реально зіштовхнутися з робітничим рухом, впливом на нього лівих сил і соціально-класовими конфліктами в різних формах. Головний критерій класового поділу, запропонований Марксом, – володіння (або не володіння) засобами виробництва, – ефективно "спрацьовує" у двочленній класовій структурі, тобто для розмежування буржуа й пролетарів. Але його не досить для вивчення більш складних та розширених структур, що притаманні сучасним суспільствам.

3.3. “Вищий”, "середній", "нижчий" класи.

Економічні моделі, які застосовують поділ на "бідних" та "багатих", "пролетарів" та "буржуа", або поділ населення за галузево-професійними ознаками (фермер, робітник, селянин, службовець тощо) не є універсальними. Відповідні критерії слушно застосовувати в межах більш широких теоретичних конструкцій. В сучасній соціології прийнята тричленна модель суспільства – поділ населення на "вищий", "середній", "нижчий" класи. Вона хоч і є дещо формальною, але має суттєву перевагу а тому, що кожна професійна група, верства може бути віднесена до одного з цих трьох класів.

Автором трьох ступеневої моделі є видатний англійський дослідник (одночасно підприємець-судновласник) Чарлз Бут (1840–1916). Йому спало на думку в процесі обстеження сімей, що здійснювалося за його ініціативою в Лондоні, поділити їх на три класи. Він застосував суто емпіричні показники розшарування: кількість кімнат, що займала лондонська сім'я, та чисельність прислуги. Нижчий клас, за поділом Бута, – сім'ї, які мешкали в одній кімнаті й не мали прислуги. Таких родин в Лондоні в кінці XIX сторіччя було 53 відсотка. До середнього класу належали ті, хто мав від однієї до чотирьох кімнат, або одного слугу на чотири особи (таких сімей було виявлено 30%). Усі інші – мали належати до вищого класу. Таким чином, ідея Бута зводилася до вертикального розшарування соціального простору на класи, й існування об'єктивних ознак розподілу людей (сімей).

Паралельно до емпіричних досліджень Бута складалася теорія стратифікації. Важливим теоретичним кроком уперед, порівняно з Марксом, була думка. М. Вебера стосовно багатомірної моделі стратифікації (багатство, влада, престиж). Методологічні засади теорії стратифікаціїв XX сторіччі розробляли функціоналісти. Сучасний погляд на класи базується на теорії стратифікації. Вона пояснює розподіл населення на вищий, середній та нижчий класи. Клас розглядається як певна комбінація стратифікаційних ознак і відповідних прошарків. П.Сорокін визначав клас як кумулятивну групу, що сконструйована з кумуляції трьох головних угруповань: професійної, майнової, об'ємно-правової. Згідно з цим визначенням, щоб "потрапити" в певний клас потрібно відповідати трьом ознакам. Наприклад, "перепусткою" у середній клас можуть бути професія юриста, певний рівень прибутку, або володіння нерухомим майном і, нарешті, правовий статус у суспільстві. В різних суспільствах склад вищого, середнього й нижчого класів буде різнитися відповідно до традицій, економічного рівня й інших чинників. Теорія стратифікації, що покладена в основу аналізу соціально-класових структур, має не тільки переваги але й недоліки. Бажано, аби класова модель була цілісною й однозначною, а стратифікаціїза ознаками багатства, доступу до влади, професійного статусу, освіти тощо вносять певну неясність. Актуальним завданім для соціологів є відпрацювання конкретних методик вивчення класових структур.

Чисельність народів Землі

Чисельність народів, мли. чоловік Кількість народів Загальна чисельність групи, млн. чол. % до загальної чисельності населення всесвіту
понад 100 40,8
50-100 16,8
25-50 10,8
10-25 12,3
5-10 7,5
1-5 8,1
менше 1         4,3
всього    

 

Загальна кількість етносів у таблиці не наводиться тому, що немає точного підрахунку кількості дрібних етнічних груп, існують розбіжності в методології подібних підрахунків. Понад 40% населення Землі припадає на 7 надвеликих за своєю чисельністю народів. Це китайці, гінді, росіяни, японці, а також державно-політичні нації, що сформувалися на багатоетнічній основі – американці, бенгальці, бразильці. Українці входять до третьої групи і посідають за чисельністю 23 місце (45,66 млн. чоловік); поряд – англійці (21 місце, 47,22 мли.), турки (22 місце, 46,47 млн.),– поляки (24 місце, 43,3 млн.). В Європі українці становлять шосту за кількістю етнічну групу .

Між певними етносами існує близькість, спорідненість – расова, мовна, географічна, історична. Це дає підстави відокремлювати суперетноси. За ознаками мови вчені лінгвісти виділяють сім'ї, групи, окремі народи. Наприклад, в індоєвропейську сім'ю входять слов’янська, германська, романська і декілька інших груп, а також окремі народи – албанці, вірмени. Слов'янська група нараховує 13 етносів: білоруси, болгари, македонці, мусульмани (боснійці), поляки, росіяни, серби, словаки, словенці, українці, хорвати, чехи, югословени.

В Росії набула поширення теорія етногенезу, яку запропонував І.Л.Гумільов (1912-1992). Він акцентує увагу на географічному чиннику. Суперетнос, згідно з теорією, Гумільова, є група етносів, що виникають в одному географічному регіоні внаслідок пасіонарного поштовху і пов'язані спільною історичною долею. Пасіонарність – внутрішня енергія, що властива етносу від початку його існування; вона витрачається на державне будівництво, розширення території (експансія), мілітаристські акції тощо. Гумільов виділяє західноєвропейський, російський, мусульманський, степовий суперетноси. Західноєвропейський і російський суперетноси ніби-то розділяє нульова ізотерма січня, що визначає різні географічні умови буття народів "по різні боки ізотерми". Така методологія дозволяє Гумільову до російського суперетносу зарахувати найрізноманітніші етноси: усі сибірські народи, карелів, вепсів, комі, мордву, удмуртів тощо і, звичайно, українців. Ідеологічні, політичні витоки подібних теорій вельми прозорі – обгрунтувати історичне право росіян на імперську державу, що охоплювала величезну територію; десятки великих і малих народів. До того ж Гумільов стверджує, що російський і степовий суперетноси духовно близькі, дружні, мовою оригінала – "комплиментарные"; а російський і західноєвропейський суперетноси ворожо ставляться один до одного. Якщо йти цим шляхом, то українці повинні мати, наприклад, особливі сим­патії до калмиків і бути насторожі з австрійцями. І ця теза легко пояс­нюється, якщо мати на увазі певну політичну течію в Росії, що наголошує на історичному праві росіян контролювати євразійський простір і з підозрою ставиться до впливів на народи колишнього СРСР, що надходять з європейських країн, або мусульманського світу. Нажаль, тема етносів і етнічних стосунків тісно вплетена в сучасну політику, зачіпає державні зацікавлення, що сприяє народженню теорій, в яких наукова істина, об'єктивність, неупередженість поступаються ідеологічним мотивам і симпатіям.

Великі етноси можуть, в свою чергу, поділятися на так звані субетноси, етнографічні групи. Так, у німців вирізняються, нижньосаксонці, шваби, баварці; у французів – бретонці, нормандці, прован­сальці; в італійців – флорентійці, генуезці; в англійців – валлійці; у поляків – мазури, підгаляни, краков'яки, кашуби та ін. Ознаками субетносів є говірки, діалекти, а також самоназви, власні фольклорні традиції; натомість обов'язковою рисою субетносу є етнокультурна спільність з усім народом, частину якого він становить. Існування субетносів пов'язується з історією формування того чи іншого народу: вони, наприклад, можуть мати своє коріння у племенах, що свого часу об'єдналися з іншими спорідненими племенами.

Типовими прикладами субетносів є українські поліщуки (Полісся, прикордонна зона з Білорусією), гуцули (Прикарпаття, Східні Карпати), бойки (Центральна частина Карпатських гір), лемки (найбільш західні етнографічні українські землі). Також можна виділити полтавчан, слобожан, подолян, степовиків. В основу загальноукраїнської літературної мови свого часу був покладений полтавський діалект. В степовій Лівобережній Україні не збереглися давні етнографічні само­бутні райони, бо ці території повторно українці опанували вже в нові часи, і сюди мігрувало населення з різних частин Західної та Правобережної України.

Табл.4.

Регіональні структури.

Вони є наслідком історичного або адміністративного поділу населення на землі, графства, губернії, штати, області, регіони і т.п. Регіональні спільності відрізняються за характером внутрішньої соціальної структури, що пов'язано з розташуванням промислових об'єктів, копалень, сільськогосподарських районів, а також обумовлено історичним розселенням етносів. В Україні існу­ють значні соціально-професійні, мовні, етнічні розбіжності в різних регіонах. Традиційними для України є поділ на Лівобережжя та Правобережжя, але це занадто умовній і збільшений поділ. Існують історичні регіони: Галичина, Полісся, Слобожанщина, Донеччина, Подніпров'я, Буковина, Закарпаття, Таврія. Їх кордони також досить умовні, вони не співпадають з адміністративним поділом України. Україна складається з 24 областей і автономної республіки Крим (див. табл. 8). Розподіл на області досить непропорційний: Донецька область "містить" майже шість таких спільностей, як населення Чернівецької області.

Табл. 8.

Література (до питань 1–3)

1. Блау П. Различные точки зрения на социальную структуру и их общий знаменатель. // Американская социологическая мысль: Тексты. – М., 1996.

2. Богомолова Т.Ю., Тапилина В.С. Экономическая стратификация населения России в 90–е годы // Социологические исследования. – 2001. – № 6.

3. Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // Социологические исследования. – 1992. - №9

4. Гіденс Е. Соціологія. Пер з англ. – К., 1999. – С. 66–89, 256–288, 290–337.

5. Головаха Є.І, Паніна Н.В. Тенденції розвитку українського суспільства (1994-1998 рр.) . Соціологічні показники. – К., 1999.

6. Зинченко Г.П. Социология для менеджеров. – Ростов – н/Д., 2001. – С. 144–194.

7. Комаров М.С. Социальная стратификация й социальная структура// Социологические исследования. – 1992, N 7.

8. Кравченко А.И. Социология: Учебник для вузов. – М., 2001. – С. 289–320.

9. Куценко О.Д. Общество неравных. – Харьков, 2000.

10. Макеев С.А., Оксамитная С.Н., Швачко Е.В. Социальные идентификации и идентичности. – К., 1996.

11. Общая социология: Учебное пособие // Под общ. ред. проф. А.Г.Эфендиева М., 2002. – С. 291–317, 537–549.

12. Панина Н. Молодежь Украины: структура ценностей, социальное самочувствие и морально-психологическое состояние в условиях тотальной аномии // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2001. – № 1.

13. Попова И.П. Новые маргинальные слои в российском обществе (теоретические аспекты исследования) // Социологические исследования. – 1999. – № 7.

14. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: курс лекций. – М., 2001, С. 50–61.

15. Рущенко І.П. Українська піраміда // Сучасність. – 1995. N 2.

16. Смелзер Н. Социология. – М., 1994. – С. 273–389.

17. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992. – С. 302–373.

18. Социология: Учебник для вузов / Под общ. ред. проф. В.Н.Лавриненко. – М., 2001. – С. 132–145.

19. Социология: Учебник для юридических вузов. – СПб., 2001. – С. 153–178.

20. Хальбвакс М. Социальные классы и морфология. – СПб, 2000.

21. Якуба Е.А. Социология. – Х., 1995. – С. 67–75.

Література (питання 4)

1. Головаха Е.Н., Панина И.В. Социальное безумие: история, теория й современная практика. - К., 1994

2. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991.

3. Гумилев Л.Н., Иванов К.П. Этнические процессы: два подхода к изучению // Социологические исследования, 1992, N 1.

4. Етнографія України: Навч. посібник за ред, С.А.Макарчука. - Львів, 1994.

5. Етнос і соціум / Попов Б.В. та ін. - К; 1993.

6. Знаменский А.А. Этнонационализм: основные концепции современной американской социологии // Социологические исследования, 1992, N 12.

7. Липинський В. Листи до братів-хліборобів // Історія філософії України Хре­стоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко та ін. - К., 1993.

8. Население мира: демографический справочник / Сост. В.А.Борисов. – М., 1989.

9. Національний склад населення України. Частини І, II.- К; 1992.

10. Рущенко І.П. Сучасна українська політична нація // Березіль, 1993, N 7, 8.

11. Смелзер Н. Социология. – М., 1993, с.304-327.

12. Сорокин П. Основные черты русской нации в двадцатом столетии // О России и русской философской культуре. - М., 1990.

13. Социология: Хрестоматия /Авт. - сост. О.Н.Козлова й др. - М; 1993, с.54-70.

Література (питання 5–7)

1. Заславская Т.И., Рьівкина Р.В. Социология экономической жизни: Очерки теории. - Новосибирск, 1991.

2. Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській ім­перії // Сучасність, 1992, N 7.

3. Население мира / Демографический справочник / Сост. В.А. Борисов. - М., 1989.

4. Основы социологии. Курс лекций / Под ред. Е.Н. Мануйлова, В.А.Соболева. – Х., 1994, с.78-88.

5. Праця у народному господарстві України. Статистичний збірник. – К., 1991.

6. Рудницька Т. Етнічні особливості трудової зайнятості в Україні // Філософська і соціологічна думка, 1993, №5.

7. Склад населення України за статтю та віком на 1 січня 1992 року. Статичний збірник. - К., 1992.

8. Смелзер Н. Социология. - М., 1993, с.243-272.

9. Социология / Г.В.Осипов и др. - М.. 1990, с. 169-184, 191-244.

10. Україна: Соціальна сфера у перехідний період. Аналіз світового банку. - К., 1994.

11. Швачко О. Про престиж професій серед населення сучасної України // Політичний портрет України: бюлетень дослідно-навчального центру “Демократичні ініціативи”. - К., 1994, № 10.

12. Якуба Е. Социология. - X., 1995, с.67-75.

Лекція 5. Соціальна структура суспільства

(4 години)

 

 

Автор:

доктор соціологічних наук, проф. Рущенко І.П.

 

Рецензенти:

доктор соціологічних наук, проф. Соболєв В.О.

доктор соціологічних наук, доц. Саппа М.М.

 

 

Затверджено на засіданні кафедри

загальної соціології,

протокол №13 від 24.06.03

 

Харків – 2003

 

Лекція 5.

Соціальна структура суспільства

 

План

1. Поняття соціальної структури суспільства.

2. Історичні системи стратифікації. (Вертикальний вимір соціального простору суспільства).

3. Соціальні класи: теоретичні конструкції й методи вимірювання.

4. Етнічні спільності та структури.

5. Демографічні спільності й стосунки.

6. Професійно-посадова структура.

7. Соціально-територіальні структури.

 

1. Поняття соціальної структури суспільства.

 

Поділ або диференціація суспільства на соціальні групи – фундаментальна властивість суспільства, яка входить до предмету соціології. Серед соціологів завжди була поширеною точка зору, згідно якої вивчення соціальної структури і є їх головним завданням. Певна частина вчених вважала, що факт існування соціальних груп та зв‘язки між групами є визначальною рисою суспільного життя. По-перше, поведінка людини зумовлюється тим, до якої вони групи належать і як ця група сполучається з іншими спільнотами. Соціальна структура є керівним чин



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.215.177.171 (0.021 с.)