Етнічні спільності та структури.

4.1. Етнічні ознаки.

Кожна людина має певні етнічні ознаки, належить до відповідної спільності. Слово "етнос" – грецького походження (еthnos) тлумачиться як плем'я, група. В соціології під етносами розуміється вельми широкий клас спільностей від дійсних племен до сучасних багатомільйонних народів. Існує декілька ознак, за якими населення Землі поділяється на етнічні групи. Ці ознаки, з одного боку, поділяють людей на етноси, з другого, – об'єднують їх у відповідні спільності. Першою ознакою є типова зовнішність, расово-антропологічні риси: колір шкіри, волосся, очей, або форма черепа, зріст та інші подібні прикмети. Кожному етносу притаманний антропологічний тип, за яким можна ідентифікувати людину, визнати її належність до певного народу. Типова зовнішність дозволяє досить легко відрізнити італійця від шведа, німця від болгарина, китайця від індійця т.ін. Типова зовнішність не виключає певного діапазону коливань антропологічних ознак. Наприклад, українці можуть бути як темно, так і світловолосими. Вчені антропологи з'ясували, що серед українців темноволосих – 50%, а людей з світлим волоссям – 10 відсотків. Тільки сукупність усіх антропологічних рис створює типовий етнічний образ. Але для близьких етнічних груп расово-антропологічний критерій не може бути вичерпним. Досить важко за цим критерієм розрізнити усіх українців і поляків, українців і білорусів, українців і росіян, бо є прошарки населення як з одного, так і з другого боку, що "відхиляються" від стандарту (типова зовнішність) "на користь" сусідів.

Другою ознакою, яку вчені часто вважають провідною для визначення етнічної самобутності, є мова. Щоправда, вона також не може бути вичерпним критерієм. По-перше, іноді досить важко визначити статус мови: чи це дійсно самостійна мова, чи лише діалект, говірка, наріччя більш широкої, загальної мови. По-друге, є випадки, коли спільну мову використовують в різних етнічних групах, націях, країнах, як це сталося з англійською мовою. По-третє, люди можуть вживати не свою (прабатьківську) мову, але й мову іншого етносу (російськомовні українці) й одночасно не втрачати інших етнічних ознак. За підрахунками лінгвістів (вчені, що досліджують мови) на Земній кулі існує близько 3600 мов, з яких тільки 300 - літературні. Українська мова - одна з розвинутих літературних писемних мов світу, хоча її поступ був штучно загальмований. За часів Київської Русі офіційною, літературною, богословською була так звана церковнослов’янська мова, яку створили давньоболгарські просвітителі Кирил та Мефодій. Цією мовою писалися книги, але не розмовляли в побуті. Пізніше вона була українізована: і напис, і вимова поступово наблизилися до української традиції. В XIV–ХVІ віках оформилася староукраїнська літературна мова. Потужна криза (Руїна), що охопила країну після Хмельниччини (друга половина ХVІІ сторіччя) призвела до того, що українська верхівка, шляхта, козацька старшина на Правобережжі спольщилася - перейшла на польську мову, а на Лівобережжі – зрусифікувалася. Скінчилося тим, що Петро 1 заборонив друкування книг українською мовою; природний плин літературної мови був перерваний на протязі XVIII сторіччя не була написана жодна книга, українську мову виключили з програм освітніх закладів. В XIX ст., коли група тогочасних інтелектуалів взялася за справу національного відродження, вже не було сенсу повертатися до архаїчної і майже мертвої староукраїнської літературної мови.

І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, П. Куліш й інші взяли за взірець "живу", народну мову. Російський уряд на відродження української культури відреагував низкою офіційних заборон вживати мову в освіті, книгодруку і т.п. В радянські часи українська мова не застосовувалася функціонально (в економіці, науці, військовій справі), що гальмувало її природний розвиток. Українська мова ще у XIX ст. перетворилася на об'єкт політичних спекуляцій. Низка російських діячів навіть таких відомих, як В.Бєлінський, намагалася довести, що української мови немає і бути не може, це – спотворена польська мова. Вони добре усвідомлювали, що мова є ознакою народу. А якщо існує самобутній народ, до того ще й такий великий, як український, він обов'язково почне відстоювати свої права, вимагати політичної автономії й руйнувати імперію. І вони в цьому не помилялися. Дискусії на цю тему поміж фахівців вже не точаться, бо вчені лінгвісти довели: українська мова самостійна й стародавня.

Ознаками етносу є культурні й ментальні риси, що зближують людей і відрізняють їх від інших спільностей. Етнічна культура – це історичні традиції, фольклор, свята, національний одяг і страви, а також – набутки сучасної писемної культури. Ментальність є соціально-психологічною ознакою, що дає себе взнаки в типовій загальній свідомості й поведінці. Наприклад, загальновідомими рисами ментальності у німців є дисциплінованість, англійців – стриманість, італійців – темперамент. Українцям притаманний індивідуалізм, працьовитість, ліризм. Ці риси можуть мати як позитивні, так і негативні наслідки в залежності від ситуації, до якої потрапляють люди і народи. Але треба пам'ятати, що вони носять пересічний характер і не є "законом" для окремої людини.

Нарешті, ознакою етносу є самосвідомість, здатність населення ідентифікувати себе з тією чи іншою етнічною групою. Етнічна свідомість породжує загальні міфи, легенди, що пояснюють походження народу, його місце у всесвіті, формують погляд на інші народи тощо. Вона допомагає людям усвідомити свою належність до етносу. Важливу інтегративну функцію грає самоназва народу (етнонім), яка об'єднує людей. Цікаво, що назва Україна вперше згадується в Іпатєвському літопису (зберігається в Костромському монастирі) в 1187 р. у зв'язку з смертю в Переяславі князя Володимира Глібовича. В літопису говориться: "и плакалася по немь вси Переяславци… о нем же Украина постона". Але слово "Україна" посіло місце повноцінного етноніму лише у XIX сторіччі.

Стародавня назва українців – русь, русини, русичі. Вона існувала багато віків, і навіть ще Б.Хмельницький прагнув бути "руським князем". Тривале бездержав'я, Руїна призвели до того, що етнонім "Русь" закріпило за собою Московське царство. А українські політичні діячі, історики XIX сторіччя, щоб не втратити ідентичність народу, наголошували на назвах "Україна", "українці". М.С.Грушевський, бажаючи поєднати історичну та сучасну традиції, назвав свою видатну наукову працю – "Історія України-Руси".

Кількісні і структурні характеристики. Суперетноси. Субетноси.

На Земній кулі існує понад 3000 етносів, хоча абсолютна більшість – нечисленні етнічні групи, що нараховують кілька тисяч, або навіть сотень осіб. У таблиці 1 міститься розподіл існуючих етносів за ознаками їх кількості та чисельності народів станом на 1987р.

Табл.1

Чисельність народів Землі

Чисельність народів, мли. чоловік	Кількість народів	Загальна чисельність групи, млн. чол.	% до загальної чисельності населення всесвіту
понад 100			40,8
50-100			16,8
25-50			10,8
10-25			12,3
5-10			7,5
1-5			8,1
менше 1			4,3
всього

 

Загальна кількість етносів у таблиці не наводиться тому, що немає точного підрахунку кількості дрібних етнічних груп, існують розбіжності в методології подібних підрахунків. Понад 40% населення Землі припадає на 7 надвеликих за своєю чисельністю народів. Це китайці, гінді, росіяни, японці, а також державно-політичні нації, що сформувалися на багатоетнічній основі – американці, бенгальці, бразильці. Українці входять до третьої групи і посідають за чисельністю 23 місце (45,66 млн. чоловік); поряд – англійці (21 місце, 47,22 мли.), турки (22 місце, 46,47 млн.),– поляки (24 місце, 43,3 млн.). В Європі українці становлять шосту за кількістю етнічну групу.

Між певними етносами існує близькість, спорідненість – расова, мовна, географічна, історична. Це дає підстави відокремлювати суперетноси. За ознаками мови вчені лінгвісти виділяють сім'ї, групи, окремі народи. Наприклад, в індоєвропейську сім'ю входять слов’янська, германська, романська і декілька інших груп, а також окремі народи – албанці, вірмени. Слов'янська група нараховує 13 етносів: білоруси, болгари, македонці, мусульмани (боснійці), поляки, росіяни, серби, словаки, словенці, українці, хорвати, чехи, югословени.

В Росії набула поширення теорія етногенезу, яку запропонував І.Л.Гумільов (1912-1992). Він акцентує увагу на географічному чиннику. Суперетнос, згідно з теорією, Гумільова, є група етносів, що виникають в одному географічному регіоні внаслідок пасіонарного поштовху і пов'язані спільною історичною долею. Пасіонарність – внутрішня енергія, що властива етносу від початку його існування; вона витрачається на державне будівництво, розширення території (експансія), мілітаристські акції тощо. Гумільов виділяє західноєвропейський, російський, мусульманський, степовий суперетноси. Західноєвропейський і російський суперетноси ніби-то розділяє нульова ізотерма січня, що визначає різні географічні умови буття народів "по різні боки ізотерми". Така методологія дозволяє Гумільову до російського суперетносу зарахувати найрізноманітніші етноси: усі сибірські народи, карелів, вепсів, комі, мордву, удмуртів тощо і, звичайно, українців. Ідеологічні, політичні витоки подібних теорій вельми прозорі – обгрунтувати історичне право росіян на імперську державу, що охоплювала величезну територію; десятки великих і малих народів. До того ж Гумільов стверджує, що російський і степовий суперетноси духовно близькі, дружні, мовою оригінала – "комплиментарные"; а російський і західноєвропейський суперетноси ворожо ставляться один до одного. Якщо йти цим шляхом, то українці повинні мати, наприклад, особливі сим­патії до калмиків і бути насторожі з австрійцями. І ця теза легко пояс­нюється, якщо мати на увазі певну політичну течію в Росії, що наголошує на історичному праві росіян контролювати євразійський простір і з підозрою ставиться до впливів на народи колишнього СРСР, що надходять з європейських країн, або мусульманського світу. Нажаль, тема етносів і етнічних стосунків тісно вплетена в сучасну політику, зачіпає державні зацікавлення, що сприяє народженню теорій, в яких наукова істина, об'єктивність, неупередженість поступаються ідеологічним мотивам і симпатіям.

Великі етноси можуть, в свою чергу, поділятися на так звані субетноси, етнографічні групи. Так, у німців вирізняються, нижньосаксонці, шваби, баварці; у французів – бретонці, нормандці, прован­сальці; в італійців – флорентійці, генуезці; в англійців – валлійці; у поляків – мазури, підгаляни, краков'яки, кашуби та ін. Ознаками субетносів є говірки, діалекти, а також самоназви, власні фольклорні традиції; натомість обов'язковою рисою субетносу є етнокультурна спільність з усім народом, частину якого він становить. Існування субетносів пов'язується з історією формування того чи іншого народу: вони, наприклад, можуть мати своє коріння у племенах, що свого часу об'єдналися з іншими спорідненими племенами.

Типовими прикладами субетносів є українські поліщуки (Полісся, прикордонна зона з Білорусією), гуцули (Прикарпаття, Східні Карпати), бойки (Центральна частина Карпатських гір), лемки (найбільш західні етнографічні українські землі). Також можна виділити полтавчан, слобожан, подолян, степовиків. В основу загальноукраїнської літературної мови свого часу був покладений полтавський діалект. В степовій Лівобережній Україні не збереглися давні етнографічні само­бутні райони, бо ці території повторно українці опанували вже в нові часи, і сюди мігрувало населення з різних частин Західної та Правобережної України.