Соціально-територіальні структури.

 

Соціально-територіальна структура суспільства виникає внаслідок розподілу населення на специфічні групи за ознакою місця проживан­ня. Існують дві вісі диференціації соціального простору за ознакою місця проживання: 1) поділ на сільські й міські спільності; 2) розподіл населення на регіональні групи.

7.1. Місто і село.

Важливою характеристикою суспільства є рівень урбанізації: наявність міського населення і його співвідношення з сільським. В традиційних, аграрних суспільствах домінує сільське населення. Англійське прислів'я мовить: "Бог створив село, людина – побудувала місто". Невпинний процес індустріалізації, що охопив країни світу у ХІХ-ХХ сторіччях, призводить до швидкої урбанізації та перерозподілу населення на користь міста. Це в повній мірі стосується України, де на протязі останнього сторіччя розгорталися бурхливі процеси індустріалізації й урбанізації. Як наслідок, в сучасній Україні на початку 90-х років населення міст становило 67,3%, сіл – 32,7%. До другої світової війни співвідношення міського й сільського населення визначалося майже такими ж числами, але з тією різницею, що 2/3 населення було не міським, а сільським.

Умови життя, характер праці, форми дозвілля в місті й селі знач­но різняться. Городяни відзначаються соціальною активністю, вони більш мобільні, частіше змінюють місце праці й професію, беруть участь у суспільно-політичному житті. В містах зосереджені політичні, освітні, культурні, бізнесові установи; соціальний простір міста має більший обсяг, розгалужену мережу позицій, соціальних ролей, що створює кращі умови для мобільності й самовираження індивідів. Одночасно велике місто породжує відчуженість людини. Міський житель має багато випадкових соціальних контактів, суто функціональних зв'язків, які є поверховими та знеособленими. Коло первинних соціальних груп, неформальних зв'язків звужується. Соціологи встановили, що в багатоквартирному державному будинку пересічно знають один одного в обличчя 5 осіб, відомі за прізвищем, ім'ям – 3 особи. Убільшостівипадків первинне соціальне середовище звужується до сімейного кола. Особливий тягар відчуженості у великому місті несуть одинокі люди, які не мають родинних зв'язків. Такі умови існування відбиваються на психіці та рисах поведінки міських жителів; вони стають замкнені, не реагують на зміни й зовнішні обставини. Г.Зіммель порівнював місто з великим театром, де обличчя ховається за маскою, а холодність є вимушеною рисою. Сільське життя має свої переваги й особливості, які рельєфно проглядаються на фоні загострення екологічної кризи, що охоплює, перш за все, великі міста. Сільські спільності зберігають традиції общинного життя, в них поширені неформальні зв'язки та засоби соціального контролю. Особа не відчуває себе відчуженою від людей і природного середовища, її життя більш виміряне, ритмічне, підпорядковується змінам пори року. Політично й економічно місто завжди домінувало над селом; міські жителі часто-густо зверхньо ставилися до селян, а останні – з підозрою й осудом до міста. Свого часу більшовики навіть проголосили гасло "змички міста й села", а в перспективі вони обіцяли повну ліквідацію розбіжностей між містом і селом. Це – утопічний проект, що не базується на реальному стані речей і тенденціях розвитку сучасних суспільств.

Процес урбанізації продовжується, швидко виникають нові надвеликі міста мегаполіси. Наприклад, населення великих міст України порівня­но з довоєнним часом зросло приблизно в три рази. В сучасному Києві мешкає близько 2600 тис. чоловік, ще чотири міста (Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса) мають населення понад 1 мли.; у шести містах мешкає від 500 тис. до 1 мільйона осіб: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ; а загальна кількість міст з населенням понад 50 тис. становить 106.

Специфіка міських і сільських спільностей полягає в різниці їх соціальних структур. У містах зосереджена промисловість, мешкають люди, що оволоділи індустріальними професіями; тут існують наукові й вищі освітні установи, і, як наслідок, – велика концентрація людей розумової праці. Нарешті, у містах розміщаються вищі прошарки суспільства; політична й фінансова еліта, видатні митці тощо. Це є загальною закономірністю й характерно для усіх суспільств. Але особ­ливий відтінок у стосунках міста й села з'являється в тому випадку, коли міські та сільські спільності мають різну етнічну структуру. Така ситуація складається в колоніях, коли автохтонне, корінне населення залишається на землі, займається сільським господарством, а в політичних, бізнесових, торгових сферах, що зосереджені у містах, переважають чужинці, вихідці з метрополії. Яскравим прикладом є структура міського й сільського населення України ХІХ – початку XX сторіч. 1897 року міське населення мало такий склад: 34% – росіяни, 30% – українці, 27% – євреї (решта – поляки, греки й інші етнічні групи). В найбільших містах (Одеса, Київ, Харків, Катеринослав) частка українців була ще меншою. Рівень урбанізації українців був занадто малим – тільки 5,5% корінного населення мешкало у містах. Основним заняттям українців було сільське господарство, де вони становили 85% всіх зайнятих. В окремих губерніях (Полтавській, Кам'янець-Подільській) українці-селяни взагалі становили близько 100%. Майже у всіх інших галузях фахової діяльності та со­ціальних верствах українці становили меншість.

Ситуація принципово змінилася у радянський період внаслідок трагічних подій, пов'язаних зі сталінською колективізацією та штучним голодомором 32-33 років. Мільйони українських селян почали шукати порятунку на великих будівлях, шахтах, в містах, що врешті-решт до деякої міри збалансувало етнічну структуру села й міста. Але і сьогодні показник урбанізації та зайнятості інтелектуальною працею українців дещо нижчий від аналогічних пересічних показників росіян і євреїв (див. таблицю 7).

Історія розвитку міських і сільських спільностей пояснює ще одну важливу реальність українського буття – поділ на україномовне село й переважно російськомовне місто (Схід і Південь України). Хвилі українських селян, що наповнювали міста у період індустріалізації, мусили пристосовуватися до міських умов; російська мова була ознакою "цивілізованості", перепусткою до учбових закладів, державної служби. Таким чином, міграція селян до великих промислових міст не українізувала останніх, а навпаки – русифікувала етнічних українців, що цілковито влаштовувало існуючу владу, і було часткою загальної національної політики СРСР.

 

Табл. 7.

Розподіл зайнятого населення України залежно від типу

Поселення і питомої ваги розумової праці в етнічних групах

Етнічні групи	Населення, зайняте в народному господарстві
Всього	Місто	Село	Розумова праця
тис. осіб	%	%	Місто	Село
%	%
Все населення	25916,0	70,0	30,0	37,3	18,6
українці	18605,4	64,3	35,7	35,3	18,6
росіяни	5878,6	88,4	11,6	40.9	21,4
білоруси	268,0	81,1	18,9	35.3	15,6
євреї	258,6	99,3	0,7	67,7	47,4
молдавани	171,9	36,8	63,2	24.3	10,9
болгари	120.1	46,4	53.6	32,8	19,7
поляки	113,9	72,9	27,1	32,2	14,6
інші	499,5	63,1	36,9	32,9	14,4

 

 

Регіональні структури.

Вони є наслідком історичного або адміністративного поділу населення на землі, графства, губернії, штати, області, регіони і т.п. Регіональні спільності відрізняються за характером внутрішньої соціальної структури, що пов'язано з розташуванням промислових об'єктів, копалень, сільськогосподарських районів, а також обумовлено історичним розселенням етносів. В Україні існу­ють значні соціально-професійні, мовні, етнічні розбіжності в різних регіонах. Традиційними для України є поділ на Лівобережжя та Правобережжя, але це занадто умовній і збільшений поділ. Існують історичні регіони: Галичина, Полісся, Слобожанщина, Донеччина, Подніпров'я, Буковина, Закарпаття, Таврія. Їх кордони також досить умовні, вони не співпадають з адміністративним поділом України. Україна складається з 24 областей і автономної республіки Крим (див. табл. 8). Розподіл на області досить непропорційний: Донецька область "містить" майже шість таких спільностей, як населення Чернівецької області.

Табл. 8.