Філософські проблеми права і влади в суспільстві, що трансформується

Правова держава і цивільне суспільство. Одним з найважливіших завдань перехідного періоду розвитку посттоталітарних країн, у тому числі й України, є державотворення. Що ж являє собою правова держава з позиції філософії права?

Правова держава — це всеохоплююча політична організація суспільства, заснована на верховенстві закону, що створює умови для найповнішого забезпечення прав і свобод людини, громадянина, а також послідовного обмеження державної влади з метою неприпустимості зловживань з її боку.

Головні ознаки правової держави:

1. Насамперед, правова держава припускає існування громадянського суспільства. Ідея громадянського суспільства починається з античності, зокрема від Ціцерона, який перший зацікавився відмінністю власне громадянина від простих обивателів. Пізніше цю проблему розробляли Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс та багато інших. У сучасній інтерпретації громадянське суспільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, яке не залежить від держави, а взаємодіє з нею, суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, морального і культурного статусу, що створюють разом з державою розвинуті правові відносини. ~

Найважливішою метою громадянського суспільства є обмеження владних функцій держави певними правовими рамками. Про це у свій час писав ще С. Франк, який підкреслював, що державна влада має бути необхідно обмежена наявністю громадянського суспільства, а діяльність цієї влади "ніколи не повинна переходити межі, у яких вона сумісна із самим громадянським суспільством і порушення яких загрожує самому буттю останнього"1. Причому в межах цієї сумісності держава зобов'язана забезпечувати умови для нормального функціонування громадянського суспільства, а громадянське суспільство виступає як противага державі, щоб не допустити порушення нею своїх основних обов'язків і додержання законності. На думку М. Вебера громадянське суспільство — це пізнавальна абстракція, ідеальний тип, дуже далекий від дійсності. Але сама ідея громадянського суспільства не позбавлена змісту. її суть полягає в оптимальному сполученні трьох складових — влади, суспільства і людини.

2. Поділ влади. Як відомо, теорія поділу влади виходить з того, що для забезпечення нормального функціонування держави повинні існувати відносно незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча і судова.

Це перешкоджає зосередженню влади в руках однієї особи чи органу. У даному разі кожна влада здійснює свою функцію, яку інша влада не в змозі виконати. Законодавча влада приймає закони, виконавча забезпечує їх виконання, судова виносить на їх основі рішення, причому може залучати до суду і членів законодавчих органів, і членів уряду як приватних осіб.

3. Верховенство права (правового закону). Ця ознака правової держави означає, що жоден державний орган, посадова особа, громадська організація, жодна людина не звільняються від обов'язку підкорятися законові. Держава, підкоряючись юридичним нормам, стає одним із суб'єктів права й у цій якості рівноправною з іншими суб'єктами. Без правової рівності між державою й особистістю не може існувати ні право, ні правова держава. Будь-яка спроба державного органу чи посадової особи вийти за межі права і поставити себе над людьми повинна розцінюватися як правопорушення.

Верховенство закону означає також, що держава не має права видавати закони, які суперечать так званому природному праву, і, разом з тим, вона зобов'язана приймати всі закони, що забезпечують природні права людини. Нарешті, внаслідок розглянутої ознаки, закон має вищу юридичну чинність. Усі підзаконні акти повинні точно відповідати йому. Неприпустимо підміняти закон підзаконними актами і вкладати у нього зміст, не передбачений законодавцем.

4. Реальність прав і свобод громадян. У правовій державі права і свободи громадян мають бути не тільки проголошені, а й гарантовані державою. Як уже зазначалося, такими гарантіями можуть бути законодавче закріплення умов, за яких неможливе обмеження прав і свобод або прийняття законів, що деталізують права і свободи, проголошені в конституції.

Реальне забезпечення прав і свобод досягається шляхом створення механізму їх всебічної захищеності, а також встановлення цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності за порушення їх.

5. Політичний та ідеологічний плюралізм. Правова держава немислима без існування численних політичних організацій, партій і опозиції. Функціонуючи в умовах плюралізму, різні соціальні сили ведуть боротьбу за владу цивілізованими методами. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої політичні установки, проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. Політичний та ідеологічний плюралізм є уособленням демократизму суспільства, дає змогу кожному членові суспільства самому розв'язувати питання про свою прихильність до тієї чи іншої партії, ідеології.

Крім названих, існують й інші ознаки та риси правової держави, їх досить багато, вони різноманітні (виділяють ознаку багатоукладності економіки, невтручання держави в економічну сферу та ін.). Усі вони в сукупності дають загальне уявлення про сутність, зміст, мету і призначення правової держави.

Усі вищезгадані ознаки правової держави у своїй основі припускають, по-перше, обмеження державної влади людською особистістю, її невід'ємними правами, а по-друге, нормативно-інституційне гарантування цих прав. Однак для того, щоб права особистості гарантувати, необхідно, щоб ці права вже існували в суспільстві як певна реальність. Це означає, що право як форма відносин між людьми повинно знайти своє втілення за межами держави, у сфері громадянського суспільства і визнаватися як цінність якщо не усіма, то, принаймні, більшістю населення. Отже, має йтися про формування, а точніше, про становлення правового суспільства.

Поняття правового суспільства і перспективи його формування в Україні. Що ж являє собою правове суспільство і які його характерні риси? Під правовим суспільством розуміється таке суспільство, в якому реалізовано принцип панування права, тобто всі суб'єкти підкоряються праву не за примусом, а за переконанням, правова реальність, що існує у суспільстві, дозволяє їм безперешкодно виражати свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійними і не залежними від волі держави.

Можливість створення такого суспільства припускає наявність двох умов: інституційної і неінституційної. Ін-ституційною умовою формування правового суспільства виступає розвинуте цивільне суспільство й стала правова держава, а неінституційною — перевага в суспільстві особистостей-громадян з розвиненою правосвідомістю, які є реальними суб'єктами правовідносин даного суспільства і включені у морально-політико-правовий дискурс.

Відомо, що хоч право як соціальний регулятор виникло давно, однак служити особистості, її самореалізації воно починає лише в умовах громадянського суспільства, що формується. Тому правове суспільство також можна уявити як ідеальний тип, що розкриває певний аспект громадянського суспільства, спосіб його буття, використовуючи підхід І. Канта, як "громадянський стан, розглянутий тільки як стан правовий".

Таким чином, громадянське суспільство і правова держава являють собою взаємоприпустимі і взаємодоповнюючі сторони (динамічну і статичну) правового суспільства. У цьому суспільстві спонтанне і раціональне начала, свобода і порядок урівноважені, підпорядкування універсальним нормам організовано таким чином, що не лише не придушує, а, навпаки, сприяє прояву самостійності й незалежності людини, розвиткові її індивідуальності.

У Конституції України проголошується мета формування демократичної, соціальної, правової держави. Іншими словами, передбачається сформувати правове суспільство, для якого характерні: політичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, її прав і свобод. Разом з тим необхідно визнати, що на шляху його формування лежить безліч проблем. Сформовані несприятливі економічні й соціальні умови в Україні, посилення бюрократизму і корупція в управлінському апараті значною мірою перешкоджають і уповільнюють цей процес. Успішне формування правового суспільства неможливо без створення реальних умов для цього процесу. До таких умов належать: досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей; гуманізація людських відносин; створення і розвиток альтернативних стосовно держави суспільних структур (культурних, наукових, релігійних тощо) з метою розширення сфери прямої демократії, запровадження "діалогових процедур" для вироблення погоджених рішень; обмеження втручання держави у сферу економіки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства та ряд інших.

Філософські проблеми правотворчості і правозастосування у посттоталітарному суспільстві. Правотворчість і правозастосування у перехідному суспільстві є однією зі складніших проблем, що стоїть перед вченими-правознавцями і юристами-практиками України, інших пострадянських країн, і тому вимагає глибокого філософсько-правового аналізу. Не випадково Г. Гегель писав: "Філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбувається переворот у політичному житті суспільства..., тому що думка завжди передує діяльності і перетворює складність і суперечливість правотворчості й правозастосування у посттоталітарному суспільстві має у своїй основі кілька причин. По-перше, порівняння правових систем тоталітарного суспільства, для якого характерні панування держави над правом, політизація та ідеологізація права, і демократичного суспільства, у якому забезпечено верховенство права і пріоритет прав людини, дає можливість зробити висновок про їх принципову несумісність, а, отже, неможливість переходу від однієї правової системи до іншої безпосередньо. Тому всі посттоталітарні країни, що трансформуються від тоталітаризму до демократії, закономірно проходять особливий перехідний період, у якому правова реальність являє собою комбінацію тоталітарної правової системи, що руйнується, і правової системи демократичного суспільства, що народжується. Як правило, всі основні характеристики цієї перехідної правової реальності являють собою комбінацію сутнісних рис, як тоталітарної правової системи, так і демократичної. Так, наприклад, нові правові норми в посттоталітарній правовій системі зіштовхуються зі старими неправовими й антиправовими нормами, авторитаризм у правотворчості й правозастосуванні співіснує з елементами анархії, тенденції конструювання — з елементами саморозвитку, принципи монізму — з принципами плюралізму тощо. Так, наприклад, в Україні нові правові норми чинної Конституції 1996 р. зіткнулися зі старими неправовими й антиправовими нормами чинних законів, прийнятих ще до утворення незалежної України. Це позбавляє Основний Закон України механізму реалізації, що створює закони так званого другого рівня. Звідси можна зробити висновок про необхідність такої правотворчості в Україні, яка б розвивала конституційні норми і принципи у законодавстві "другого рівня". Без такого законодавства Конституція України буде звичайною правовою декларацією.

Другою особливістю правотворчості і правозастосування у посттоталітарному суспільстві є те, що вони здійснюються в умовах хаосу чи дезорганізації перехідного суспільства і його правової системи. Наприклад, польський дослідник Я. Щепаньський розуміє дезорганізацію перехідного суспільства і його правової системи як сукупність соціальних процесів, що приводять до того, що "дії, які відхиляються від норми й оцінені негативно, перевищують припустиму межу, загрожуючи встановленому плину процесів колективного життя. Вони полягають у дезінтеграції інститутів, що не виконують завдань, для яких вони створені, ослабленні механізмів формального і неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, появі зразків поведінки, що суперечать зразкам, визнаних припустимими"1.

Можна погодитися з наведеними міркуваннями про те, що посттоталітарні соціуми позбавляються традиційних для тоталітарного суспільства політико-правових інститутів, а також інститутів статусно-рольової соціальної ідентифікації і потрапляють внаслідок цього в стан "хаосу", "дезорганізації" або, за висловом М. Мамардашвілі, у стан "життя після смерті"2. У цих дезорганізованих посттоталітарних суспільствах соціальні і правові цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у стабільному, "модерновому" (Ю. Габермас) суспільстві. У таких умовах частина суб'єктів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових політико-правових цінностей і норм, дістати новий соціальний статус і місце в економічній і політичній структурах, що формуються. Інша частина не в змозі чи не бажає приймати нові цінності, норми, зразки поводження і поповнює шари маргіналів. Таким чином, в умовах швидкої, обвальної трансформації соціуму одні стани і групи народжуються чи набувають пріоритетного розвитку, а інші втрачають свою колишню роль.

Ще однією особливістю правотворчості і правозастосування у посттоталітарному суспільстві є амбівалентність (Е. Блейлер) правосвідомості людей, причини якої криються в інертності свідомості людини, нездатності п відразу звільнитися від віджилої системи ціннісно-правових встановлень тоталітаризму, що може декларативно відкидатися особистістю, але продовжує існувати на рівні підсвідомості, визначаючи світорозуміння людини, її цінності, інтереси, вчинки. Так, наприклад, у перехідних суспільствах проблема легітимації процедур вирішення суперечностей і конфліктів стоїть найбільш гостро. Старі правові норми і правила врегулювання конфліктів втратили свою легітимність, а нові правові норми ще не встановилися, не стали стереотипними. Тому будь-які дії влади з вирішення гострих соціальних суперечностей, як правило, зустрічають у суспільстві різку критику. Зокрема, незастосування вищої міри покарання проти убивць і ґвалтівників розцінюється у суспільстві як м'якотілість і небажання боротися з тяжкими злочинами, а застосування — як жорстокість, порушення принципів гуманізму, норм міжнародного права. Досить часто носіями цих взаємовиключних точок зору можуть виступати одні й ті самі особистості.

Важкий шлях сучасних посттоталітарних держав до правового суспільства збільшений і ускладнений також, на думку В. Нерсесянца, цілою низкою негативних факторів, успадкованих від минулого. Серед них: "багатовікові традиції деспотизму і кріпосництва, засилля влади і безправ'я населення, стійкий і широко поширений правовий нігілізм, відсутність скільки-небудь значимого досвіду свободи, права і самоврядування, демократії, конституціоналізму, політичної і правової культури, підпорядковане становище суспільства у його відносинах з нічим не обмеженою і безконтрольною владою і т. д. До цих негативних факторів можна додати й ряд інших: відсутність діючого механізму реалізації нових правових норм, необхідної кількості підготовлених правознавців для здійснення правової реформи, перевага у ряді випадків у ході її здійснення вузьковідомчих, кланових чи навіть кримінальних інтересів та ін. Усе це ускладнює і без того непросту ситуацію з проведенням правової реформи в Україні, перешкоджає цивілізованому правозастосуванню на її правовому полі.

Правова реформа у посттоталітарному суспільстві. Питання про можливість здійснення правової реформи у посттоталітарному суспільстві є в сучасній філософії права дискусійним. Ряд дослідників стверджує, що правову систему тоталітарного суспільства можна реформувати, інші переконані, що правова система тоталітаризму не підлягає "реформації". У цьому їх переконує зазначена вище принципова несумісність правових систем тоталітаризму і демократії. На їх погляд, необхідно не реформувати правову систему тоталітаризму, а створювати чи відтворювати принципово нову правову систему. Інакше таке "поліпшення" на довгі роки інфікує право України вірусами тоталітаризму. До прихильників другої позиції належить і видатний російський правознавець С. Алексєєв. На його думку, після "багатьох десятиліть комуністичного панування сама логіка необхідних змін вимагає не стільки "реформ" у загальноприйнятому їх розумінні (багато комуністичних фантомів узагалі не піддаються такого роду реформуванню), скільки в першу чергу відновлення нормальних, природних умов і механізмів життєдіяльності". Однак таке руйнування "до основи" державних структур, "а потім" побудова на їх основі нових дуже сильно віддає нігілізмом, що в Україні вже мав місце і залишив після себе сумну пам'ять. Істина, мабуть, лежить десь посередині цих двох протилежних точок зору: якісь правові інститути, структури, іманентні лише тоталітарному режимові та його політико-правовій системі, мають бути ліквідовані, інші реформовані, причому збережено все позитивне, що було створено в останні десятиліття існування радянського суспільства, коли тоталітаризм у СРСР видозмінився, набув більш "м'яких", згладжених форм.

Таким чином, правова реформа в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, теоретично можлива і вона вже проводиться на практиці (з усіма її плюсами і мінусами). Реформування правової системи на демократичних засадах означає проведення комплексної державно-правової реформи, що включає реформування законодавчої, виконавчої і судової влад.

Висновки:

1. Найважливішим політико-правовим інститутом сучасного суспільства є держава. Вона являє собою основне джерело права та закону і призначена для організації життя суспільства, самої держави та її структур у системі політичних і правових відносин.

2. Відносини між державою й особистістю повинні здійснюватися на основі взаємної відповідальності. Характер відносин держави й особистості є найважливішим показником стану суспільства в цілому, перспектив його розвитку.

3. Найважливішою метою перехідного періоду розвитку посттоталітарного суспільства є державотворення. Його основними рисами є: формування громадянського суспільства, поділ влади, верховенство закону, реальність прав і свобод громадян, політичний і ідеологічний плюралізм та ін.

4. Однією з найскладніших проблем юриспруденції України, інших пострадянських країн, є проблема правотворчості і правозастосування у перехідному суспільстві. В її основі лежать ряд причин: здійснення правотворчості і правозастосування в умовах посттоталітарного хаосу, дезорганізація правової системи; амбівалентність правосвідомості особистості у перехідний період; широко поширений у суспільстві правовий нігілізм; низький рівень правової культури населення й ін.