Основні ідеї російських філософів права

Історія України нерозривно пов'язана з російською історією. Крім того, коли йдеться про сферу духу, то просторові кордони перестають мати визначальне значення. Тому, говорячи про вітчизняну філософію права, ми не можемо не зупинитися на поглядах видатних російських філософів, які вплинули на збагачення світоглядно-методологічного потенціалу філософсько-правової думки в Україні.

Володимир Соловйов (1853—1900) народився в родині видатного російського історика Сергія Соловйова. За материнською лінією був нащадком Г. Сковороди.

Релігійна філософія В. Соловйова заснована на ідеях всеєдності і "цільного знання". Етика і вся практична філософія В. Соловйова грунтується на метафізичній концепції людини як потенційно божої істоти, здатної зрозуміти ідею досконалості й самій здатній до нескінченного самовдосконалення і наближення до образу Божого. Прогресивний розвиток моралі, що становить зміст історичного розвитку, полягає в розвитку божих рис людини, у реалізації ідеї Боголюдства. Останнє у свою чергу залежить від ступеня зрілості людини, що є результатом* тривалого виховного процесу. Розвиток моральної автономії особистості вимагає певних умов, однією з яких виступає право як момент "об'єктивної етики", що забезпечує зовнішні умови ("безпека для всіх") для розвитку "суб'єктивної етики", внутрішнього вдосконалення людини.

Ідея права дістає у нього моральне обгрунтування. Право, на думку В. Соловйова, займає проміжне становище між ідеальним добром і злою дійсністю. Шлях до загального блага лежить через примусову організацію громадського життя. Без права і держави моральність залишається благим і неспроможним побажанням, а право без моральності втратило б свою безумовну підставу і не відрізнялося б від свавілля. "Моральний принцип, — писав В. Соловйов, — вимагає, щоб люди вільно вдосконалювалися; але для цього необхідно існування суспільства; але суспільство не може існувати, якщо всякому бажаючому надається право безперешкодно убивати і грабувати своїх ближніх; отже, примусовий закон, що дійсно не допускає злу волю до таких крайніх проявів, що руйнують суспільство, є необхідною умовою морального вдосконалювання і, як таке, вимагається самим моральним началом, хоч і не є його прямим вираженням"1.

У співвідношенні права і моралі він виділяв такі моменти:

1) між правом і моральністю немає суперечності; суперечності можуть виникати між формальною правомірністю і сутністю права, тобто в самому праві, а також між зовні моральною дією і сутністю моральності, тобто в самій моралі;

2) право і мораль взаємно розуміють одне одного, тобто моральність є безумовна підстава права, без якої останнє — свавілля, право ж є той необхідний примус, без якого моральна норма стає марнослів'ям;

3) єдність права і моралі становить правду, що міститься у них, чи справедливість, тому до будь-якого морального відношення може бути додано правову форму;

4) право є мінімум моральності чи нижчий її рівень. Його завдайня полягає не в тому, щоб світ перетворити на Царство Боже, а в тому, щоб не дати світу перетворитися на пекло;

5) якщо право наказує чи забороняє якісь конкретні, визначені дії, то моральна норма не є таким твердим розпорядженням;

6) якщо в праві примус обов'язковий, то в сфері моральності він неможливий.

У такий спосіб право, у розумінні В. Соловйова, це "примусова вимога реалізації визначеного мінімального добра чи порядку, що не допускає відомих проявів зла"2. Отже, право, як мінімум моральності, — це такі моральні вимоги, невиконання яких загрожує безпеці суспільства. Концепція єдності права і моралі привела В. Соловйова до практичного висновку: закон, що суперечить моральності, суперечитиме і сутності права, і, отже, має бути скасований.

"Мінімальним добром" він називав недопущення зовнішніх проявів злої волі, тобто охорону життя і власності. Але не тільки. Нормальний стан припускає ще й гідне існування людини, тому у визначений правом мінімум добра В. Соловйов включає вимогу забезпечення усім людям зовнішніх умов для гідного існування й удосконалення. До таких умов він відносить: а) забезпечення засобів існування (їжу, одяг, житло); б) гідний фізичний відпочинок; в) можливість користатися дозвіллям для свого духовного вдосконалення. Сукупність цих умов становить, за В. Соловйовим, формулу "права на гідне існування".

Це положення безпосередньо випливає з концепції "потенційної божості людини". Вона припускає, що кожна людина потенційно має вроджену здатність до самовдосконалення, але крайня бідність та інші соціальні позбавлення можуть стати нездоланними перешкодами до її реалізації. Тому право це не тільки реалізація свободи особи, а й створення умов для гідного її існування.

Сутність права В. Соловйов бачив у рівновазі двох моральних начал: особистої волі та загального блага. Формула рівноваги особистої волі та суспільного блага є формулою єдності природного права і позитивного права.

Природне право, за В. Соловйовим, не є щось попереднє праву позитивному, як у метафізичних концепціях природного права, і не є моральним критерієм позитивного права, як у неокантіанських концепціях. Природне право для В. Соловйова — чистий феномен, ідея права; позитивне ж — його об'єктивація. Природне і позитивне право — дві точки зору на один предмет, де природне право втілює "раціональний зміст права", а позитивне — історичне втілення права. Загальний же зміст права — здійснення справедливості.

Ідея права В. Соловйова на гідне існування дістала розвиток у вченні про право Павла Новгородцева (1866— 1924). Він проводив ідею морального ідеалізму в філософії права, вважаючи, що основу природного права становить етика абсолютних цінностей. Додержувався позиції "відродження природного права" як морального критерію й ідеалу. На його думку, право укорінене в глибинах духовного життя. Духовні основи російської філософії права бачилися йому в таких положеннях: 1) вищий суспільний ідеал — внутрішня вільна єдність усіх людей; 2) шлях до ідеалу лежить через вільне внутрішнє відновлення людей; 3) право і держава — лише допоміжні ступені такого розвитку; 4) право і держава повинні черпати свій дух з вищої заповіді — закону любові; 5) визнання нерозв'язності соціальних суперечностей у межах земного життя; 6) неможливість абсолютної раціоналізації соціальних відносин (розум і наука відіграють другорядну роль у суспільстві); 7) визнання кінця існування людської цивілізації (есхатологічна позиція).

За оцінкою П. Новгородцева, вся російська думка пронизана прагненням до вищого, ніж є право і держава, істини, якою є істина Бога, абсолютна правда. У цьому виявляється національна своєрідність російської філософсько-правової ідеї. Пошуки ж правди, характерні для російського характеру, мають поки не вищу істину, а лише три омани: есхатологізм, анархію і державний абсолютизм.

Право на гідне людське існування уявляється їм не тільки як моральне право, але вже і як юридичне. Юридичний характер цього права, на думку П. Новгородцева, полягає в тому, що тут мається на увазі "не позитивний зміст людського ідеалу, а тільки заперечення тих умов, що зовсім виключають можливість гідного людського життя", тобто зовнішніх утиснень для духу. Це право не суперечить завданню і сутності права, оскільки здійснюється в ім'я охорони основних правових цінностей — волі та гідності особистості. Суб'єктом же права виступає особистість, яка наділена розумом і вільною волею, у її зв'язках із суспільством. Це положення і становить основний принцип його соціальної філософії.

Великий внесок у реабілітацію і захист права вніс сучасник П. Новгородцева Лев Петражицький (1867—1931). Світоглядно-методологічні підстави підходу до права Л. Петражицького сучасні дослідники оцінюють неоднаково. Підставою для таких суперечливих оцінок служить його оригінальне трактування феномена права, що сам автор називав "психологічним", але яке за своєю суттю є "феноменологічним". Сутність права він бачив у психічному переживанні, що міститься у праві, емоції, що уявлялася як субстанція юридичного. Психічне і юридичне у праві співвідносяться як іррацінально-несвідоме і раціонально-формальне. Інтуїтивне право несе у собі певний інформаційний код — значеннєву субстанцію права. Воно є система раніше переданих ціннісних орієнтацій, типів переживань певної соціальної групи. Право, вважав Л. Петражицький, — це емоційне переживання й осмислення емоцій-мотивацій імперативно-атрибутивного (обов'язково-притягального) характеру, де "імперативність" — переживання свого обов'язку перед іншими, а "атрибутивність" — усвідомлення свого права. Мораль же — однобічне переживання, обмежене імперативним характером. Усвідомлення свого права становить основу правосвідомості, слабкий розвиток якої є недоліком російського менталітету. Процес же правоформування, на думку Л. Петражицького, містить у собі емоційне переживання, осмислення емоцій-мотивацій і наступну формалізацію (закріплення у законі) цих станів.

Останній етап формування права — офіційне, догматизоване право, яке у спробі виразити за допомогою раціонального (формул, категорій) ірраціональне (переживання) спотворює останнє. Співвідношення інтуїтивного й офіційного права являє собою варіант трактування співвідношення природного права (правосвідомості) і позитивного права (закону). Офіційне право неадекватно виражає інтуїтивне, що стає причиною соціальних потрясінь. Середовищем формування правової норми Л. Петражицький вважав психіку індивіда, тому інтуїтивне право більш гнучко реагує на запити життя. Соціальні ж інститути не визначають поведінку індивідів, а лише створюють умови і ситуації для неї.

Як і всі видатні російські філософи права, Л. Петражицький підтримував ідею "права на гідне існування", обґрунтовуючи її з позиції прав чи природних домагань індивідів.

Незважаючи на те, що в обгрунтуванні права Л. Петражицький не звертається до релігійної свідомості, його трактування соціального ідеалу як "загальної любові" виявляє в його поглядах характерні для російського правового світогляду риси саме релігійної свідомості.

У першій половині XX ст. у російській (переважно емігрантській) філософсько-правовій думці відзначається зміщення акценту в бік теоретичного захисту Ідеї правового порядку як стану більш важливого, ніж хаос і свавілля. Ця тенденція знайшла своє відображення у тому, що починається спроба з'єднати "російську ідею" з "ідеєю прав людини" не шляхом зневаги права в ім'я моралі, а в діалозі з кращими досягненнями західної філософської думки, насамперед феноменологічної.

Специфічне трактування феноменологічного методу ми знаходимо у видатного російського філософа права, учня П. Новгородцева Миколи Алексєєва (1880—1964). На його думку, завдання філософії права полягає у подоланні правового релятивізму, властивого позитивізмові, й у виявленні тих стійких основ, що роблять право необхідним.

Вирішення проблеми чинників права М. Алексєєв бачив у виявленні правової ідеї (ейдоса), деякої ідеальної структури, що властиво будь-якій правовій системі та відрізняє право від інших соціальних регуляторів. Ідея права не виведена теоретично, вона "схоплюється" в особливому акті зацікавленості — "визнанні". Право М. Алексєєв розглядає як багатомірне явище, що розкривається шляхом феноменологічного опису правової структури. Ця структура містить такі елементи: 1) суб'єкт права як носій правового змісту актів визнання; 2) реалізовані правові цінності; 3) основні визначення права чи його модусів — прав та обов'язків.

Суб'єктом права, діяльною особою у праві може бути тільки людина (дієздатна фізична особа). Людина як суб'єкт права розглядається в якості онтологічної основи права — носія змісту права, здатного робити акти визнання.

Система реалізованих у праві цінностей може бути розглянута як змістовний аспект правової ідеї. Основною правовою цінністю М. Алексєєв вважає не особистість, а справедливість, зрозумілу як такий порядок, у якому кожному належить "своє". Основу ідеї справедливості становить ієрархічне відношення цінностей як ідеального цілого. "Співіснування реалізованих цінностей на грунті загального взаємного визнання і є порядок суспільної справедливості, що служить основою для ідеї права" — така підсумкова формула справедливості за М. Алексєєвим.

Правова структура, або "логос" права, як деяка ідеальна цілісність правових явищ, виступає основою права. Норма права є сама такою тільки тому, що в ній виявляється правова структура. Завдяки наявності правової структури право як соціальний регулятор має своє власне обличчя і відрізняється від інших явищ. Правова структура є необхідним моментом будь-якого права, його ідеальним, ейдетичним моментом, тим, що дає підставу називати його правом.

Іншим видатним російським філософом права був також учень П. Новгородцева Іван Ільїн (1883—1954), який свій творчий інтерес сконцентрував на проблемі правосвідомості. Вчення про правосвідомість і шляхи ЇЇ дослідження є для нього відправною точкою філософського обгрунтування права, що має релігійно-екзистенційний характер. Суть його полягає у доведенні того, що право є необхідною формою духовного буття людини. Без такого обгрунтування неможливо принципове визнання права людиною, а без визнання право не може бути діючим механізмом.

Підставою природного права, за І. Ільїним, є спосіб людського буття як безлічі самостійних індивідів, що прагнуть до духовної досконалості, й об'єднані спільною основою зовнішнього життя. Право необхідне, коли потрібно розмежувати домагання суб'єктів на земні блага для забезпечення духовно гідного життя. Тому право на духовно гідне життя в І. Ільїна стає основним природним і невідчужуваним правом людини.

Позитивне ж право засноване на відомій незрілості людських душ, тому відрізняється примусовим характером. Призначення його бачиться у підтримці й охороні природного права від тих, хто його порушує і не визнає індивідуально.

Правосвідомість він розглядає як складне цілісне явище, що включає не тільки знання і думку, а й уяву, і волю, і почуття. Основою правосвідомості служить несвідома здатність людини відрізняти краще від гіршого і прагнути до кращого (духовний інстинкт). Це особлива духовна настроєність інстинкту щодо себе й інших людей, у якому людина стверджує свою власну духовність і визнає духовність інших. Критерій права — повнота і точність вираження основних законів духовного життя і здатність виховати в душах автономну правосвідомість.

Правову і моральну свідомість І. Ільїн розглядає як автономні прояви духовного життя людини, що у реальному житті перебувають у взаємодії. Підставою правосвідомості є воля до духу (духовної автономії), а моральної свідомості — воля до добра, що в остаточному підсумку прагне замінити собою право і зробити його непотрібним. Воля ж до духу затверджує право і правосвідомість як самостійну сутність.

За змістом правосвідомість в І. Ільїна представлена її аксіомами, а саме: законом духовної гідності (самоствердження), законом автономії (здатності до самозобов'язування і самоврядування) і законом взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Ці аксіоми визначають ті способи духовного буття й установки свідомості, що роблять право можливим. Так, людина повинна сприймати себе як деяку цінність, яку варто відстоювати» в боротьбі за існування. Завдяки почуттю власної гідності вона усвідомлює свою відповідальність у відстоюванні своїх прав і в додержанні обов'язків. Автономія, як здатність до самообмеження і керування, виражає духовну зрілість суб'єкта. Взаємне визнання вказує на спосіб буття права як духовного відношення між людьми, що припускають здатність до волі, розуму і почуттів. Акт визнання включає: а) визнання права кожним із суб'єктів відносин як основи відносин між ними та іншими суб'єктами; б) визнання кожним із суб'єктів своєї духовності, тобто гідності й автономії як правотворчої сили; в) визнання кожним із суб'єктів духовності іншого суб'єкта як сили, здатної до правотворчості.

Правопорядок І. Ільїн розглядає як систему взаємного духовного визнання.

Сучасний етап філософсько-правових досліджень в Україні. У перші післяреволюційні роки в Україні зберігався високий рівень філософсько-правової думки, особливо в рамках Української Академії наук. Тут доречно згадати такі імена, як Микола Тарановський, автор популярного підручника з енциклопедії права, Станіслав Дністрянський, академік Микола Палієнко, академік Олексій Гі-ляров, які переважно поділяли погляди Б. Кістяківського і П. Юркевича і вважали, що цілісне світорозуміння можна створити лише на основі діяльного за своєю природою духовного начала.

Однак поступово дослідження з філософії права вже в 20-х роках звелися нанівець. У правовій науці міцно утвердився правовий позитивізм у марксистському варіанті, де панівним принципом стає "абсолютний суверенітет держави", а право розуміється як "зведена в закон воля пануючого класу". Функціональне призначення права обмежується лише контролем за поведінкою особистості, а не забезпеченням її свободи.

Лише в 70-х роках починається поступовий відхід від вузького юридичного розуміння права. Хоч сам термін "природне право" не вживався, тенденція до природно-правового підходу виявляється у реабілітації проблематики правосвідомості. Тут можна відзначити праці Петра Недбайла, Миколи Козюбри, Вадима Чефранова, Петра Рабиновича та ін. І тільки із середини 90-х років можна говорити про відродження в Україні досліджень з філософії права у власному розумінні.

Висновки:

1. Філософія права в Україні є невід'ємною частиною її філософської і загальної національної культури. Українська філософсько-правова думка багато в чому співзвучна Ідеям європейської філософсько-правової традиції, у той же час відрізняється самобутністю й оригінальністю. Ця оригінальність полягає в релігійно-екзистенційному характері ідеї "природного права" і "прав людини".

2. Для вітчизняної філософії права характерно ірраціональне обгрунтування права. Найбільш наочно це виявляється у "філософії серця" Г. Сковороди і П. Юркевича, коли "серце" виступає не предметом філософського осмислення, а методологічною підставою.

3. Найбільший внесок у розвиток української філософії права вніс видатний мислитель кінця XIX — початку XX ст. Б. Кістяківський, що вперше звернувся до систематичної розробки філософсько-методологічних передумов правознавства, ідеї якого актуальні й сьогодні.

4. Величезне значення вітчизняні мислителі приділяли проблемі співвідношення права і моралі, морального обгрунтування права і боротьбі з правовим нігілізмом — явищем, характерним не тільки для народної свідомості, а й для свідомості Інтелігенції.

 

Контрольні запитання:

1. Які філософсько-правові ідеї були сформульовані українськими мислителями Середньовіччя й Просвітництва?

2. У чому полягає зміст "філософії серця"?

3. Яким чином Г. Сковорода використовує ідею "спорідненої праці" для виправдання права і держави?

4. Які антропологічні підстави філософії права виділяє П. Юркевич?

5. Як вирішується проблема співвідношення особистості, нації і держави у працях М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського?

6. Які основні положення синтетичної теорії права і вчення про правову державу Б. Кістяківського?

7. Як, на думку В. Соловйова, співвідносяться мораль і право?

8. У чому полягають основні ідеї філософії права П. Новгородцева?

9. Що є підставою права з погляду Л. Петражицького?

10. Які елементи містить у собі правова структура у філософії права М. Алексєєва?

11. Як можна охарактеризувати сучасний стан філософсько-правової думки в Україні?