Тема 1. Філософія права античності та середньовіччя

Тема 1. Філософія права античності та середньовіччя

Будь-яка наука, що прагне до творчого розвитку свого змісту, не може бути байдужою до свого минулого, до історії своїх ідей, відкриттів, висновків. Повною мірою ця думка стосується філософії права — однієї з найдавніших наук про право. Однак те, що обов'язково для фахІвців-філософів, може здатися необов'язковим для тих, хто опановує право як спеціальність, а філософію права вивчає поряд з багатьма іншими предметами. З цього приводу варто зазначити, що у певному обсязі звертання до історії філософії права необхідно кожній людині, яка прагне здобути юридичну освіту, адже відомо, що без історії немає й теорії. Не вивчивши етапи розвитку філософії права та її зміст, неможливо зрозуміти, чому існують ті чи інші напрями у філософії права, а, отже, зрозуміти їхні особливості й тенденції розвитку.

 

Тема 2. Філософсько-правові вчення в Західній Європі XV—XVIII століття

На зміну епосі середньовіччя, як відомо, прийшла епоха Відродження, або Ренесансу (XII—XVII ст.), яка характеризується, крім іншого, початком революційної переоцінки релігійно-політичних цінностей, покликаної забезпечити буржуазії ідеологічне, політичне, правове й економічне панування в суспільстві. Нові концепції держави і права виходили з інших передумов, аніж у середні віки. Розглянемо докладніше основні особливості цих істо-рико-філософських типів стосовно філософії права.

Характеристика філософсько-правової думки епохи Відродження, періоду Реформації, Нового часу і Просвітництва в цій темі буде дана через найбільш характерні для цих періодів персонали:

— епоха Відродження — Н. Макіавеллі;

— Реформація — М. Лютер, Ж. Боден;

— Новий час — Г. Гроций, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. СпІ-ноза, Г. Лейбніц;

— Просвітництво — Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, К. Гельвецій.

 

Тема 3. Філософсько-правові вчення у Західній Європі кінця XVIII — середини XIX століття

Ця тема присвячена філософсько-правовим вченням Західної Європи кінця XVIII — середини XIX ст., серед яких особливе місце посідає філософія права німецької класичної філософії. Представники німецької класичної філософії І. Кант, Г. Гегель та інші зробили великий вплив на формування філософської думки зазначеного періоду в цілому, включаючи і філософію права. З їхніми іменами пов'язана глибока філософська розробка проблем права, держави, закону. Не випадково, що їх концепції вважаються класикою філософії права і розглядаються багатьма дослідниками у вигляді загальнотеоретичної основи філософії права як наукової дисципліни. Значне місце у філософсько-правових вченнях цього періоду посідають також історична школа і правова концепція марксизму. Тому знання особливостей цих напрямів і їх місце в історії філософсько-правової думки є необхідною умовою для розуміння змісту сучасних концепцій філософії права.

 

Філософія права Г. Гегеля

Георг-Вільгельм-ФрідрІх Гегель (1770—1831) є геніальним мислителем-діалектиком, який зробив видатний внесок у прогрес людського пізнання. Значне місце у творчості Г. Гегеля посідали проблеми держави і права, тому він увійшов в історію не тільки як класик філософії, а й як класик філософії права.

Проблеми права перебували в центрі уваги Г. Гегеля на всіх етапах його творчості. Ця тематика докладно висвітлюється у багатьох його працях, у тому числі таких, як Конституція Німеччини (1798—1802), "Про наукові способи дослідження природного права, його місце в практичній філософії і його ставлення до науки про позитивне право" (1802—1803), "Феноменологія духу", "Звіт станових зборів королівства Вюртемберг", "Філософія історії", "Англійський біль про реформу 1831 р." та інших. Найбільш цілісно і систематизовано філософсько-правове вчення Г. Гегеля викладено у його творі "Філософія права" (1820).

Це одна з найвідоміших праць у всій історії правової, політичної і соціальної думки. У "Філософії права" у концептуально-концентрованій формі відбилися досягнення гегелівської філософії у сфері соціальних, політичних і правових проблем.

Яка ж сутність філософії права Г. Гегеля, у чому її методологічні основи?

У найзагальнішому вигляді філософія права Г. Гегеля являє собою ще один варіант природно-правового мислення, що грунтується на ідеалістичному світогляді. Продовжуючи багато в чому лінію І. Канта, він прагне реалізувати принцип суб'єктивності. Це свідчить про те, що джерела права та його критерії він шукає в людській свідомості. Так, порівнюючи закони природи і закони права, він відзначає, що мірило перших знаходиться поза нами, другі ж — "це закони, що йдуть від людей"1. Людина, вважає Г. Ге-гель, "усередині себе має мірило правого", "її внутрішня сутність завжди говорить їй, як повинно бути, і вона у собі самій знаходить підтвердження чи не підтвердження того, що має силу закону". З принципу суб'єктивності Г. Гегель виводить і нормативну силу права: "У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, а кожна людина вимагає, щоб воно відповідало її власному критерію".

Джерела права, стверджував Г. Гегель, — у сфері духу. А ця сфера відрізняється поділом на протилежності і боротьбою між ними. Насамперед для нього характерна колізія між тим часом, що є, і тим, що повинно бути. Проте, ця ж обставина, на його погляд, є перевагою духу. Саме ця суперечність обумовлює необхідність філософського осмислення права, розгляд розумності права.

Однак у пошуках легітимації ідеї права він відкидає спроби звертання до природи як зразка для себе, тим самим відкидає спроби натуралістичної легітимації, характерної для філософії епохи Просвітництва. Відкидає він і підхід І. Канта до конструювання ідеалу, вважаючи, що філософія має бути далекою від того, щоб конструювати право і державу такими, якими вони повинні бути1. Він відкидає також романтичний суб'єктивізм тих, хто вважає, що основою права і держави мають бути внутрішнє почуття і серце, що веде до знищення як внутрішнього морального і правового порядку у відносинах між людьми, так і публічного порядку і державних законів.

Тому основи легітимації права Г. Гегель шукає в самому праві, у його іманентній розумності. Його природне право і розумне, і дійсне. Розумне тому, що належить до сфери справжньої реальності, до того, що є, а те, що є, є розум. Дійсне тому, що як сутність прилучається до існування (позитивного права). Воно є розум у стані світового здійснення. І саме у цьому діалектичному значенні слід розуміти вислів Г. Гегеля про те, що "філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права та його здійснення"3. Право, як і все інше у світі, є єдність розумного й емпірично-ірраціонального. Розумне — це є "чисте поняття" (у собі несуще право) і його здійснення (для себе суще право) у конкретному правопорядку, тобто дійсне. Тому для нього право і природне право є те саме. Усе, що не розумно, не має дійсності, а, отже, не є і правом.

Специфічний зміст філософії права Г. Гегеля, як зазначав В. Нерсесянц, розкривається в його розбіжності з природно-правовою концепцією І. Канта. Основна мета філософії права, за Г. Гегелем, вбачається в очищенні її від ідей природного права XVII—XVIII ст. Він заперечував протиставлення природного права позитивному. На його думку, природне (чи філософське) право — це найбільш розумна основа позитивного права, але з одним важливим уточненням: природне право не повинно ототожнюватися з доктринами Г. Гроція та його послідовників, що трактують природне право як щось від століття дане й застигле. Таке розуміння права далеке від гегелівської ідеї загального розвитку. Можна сказати, що на відміну від І. Канта, який розглядав "ідею" у стані спокою, Г. Гегель предметом свого аналізу зробив ідею у розвитку.

Такі світоглядно-методологічні основи філософії права Г. Гегеля.

Для з'ясування філософського і політико-правового змісту гегелівської філософії права важливо встановити, яке місце посідає вона у системі всієї філософії Г. Гегеля.

Відомо, що Г. Гегель поставив перед собою завдання побудувати закінчену теорію Всесвіту. З цією метою він створює всеосяжну систему мислення, початковим ступен-нем якої виступає Абсолютна ідея, яка водночас є і Розумом, і Духом.

Абсолютна ідея перебуває у процесі безупинного розгортання, що проходить через стадії-тріади: тезу, антитезу і синтез. Будь-яке поняття (теза), доводив Г. Гегель, містить свою власну протилежність (антитеза), а процес переходу від одного до іншого відбувається через категорію синтезу. Наприклад, поняття "буття" (теза) містить своє заперечення "ніщо" (антитеза) і проходить через "становлення" (синтез). Чи поняття "сутність" (теза) і "явище" (антитеза) знаходять свій синтез у понятті "дійсність". Синтез у свою чергу стає початковим пунктом нової тріади. Таким чином, весь Всесвіт розвивається у всіх аспектах.

Цей процес, як вважав Г. Гегель, є логічним процесом. Кожна частина з логічною необхідністю з'єднується з будь-якою іншою частиною. Будь-який аспект реальності, таким чином, грунтується на розумі. Завдання філософії — показати, що все розумне є дійсним, а все дійсне — розумним. Отже, не існує розриву між досвідом та ідеєю чи між розумом і дійсністю. Важливо лише бачити іманентну і вічну сутність у тимчасовій і мінливій видимості.

У своєму діалектичному розвиткові Ідея, за Гегелем, проходить ряд послідовно висхідних сходин завдяки рушійній силі суперечності, що веде вперед. Ідея у логіці (тобто на першій сходинці філософської системи) перетворюється на абсолютну ідею (тезу). На другій сходинці розвитку абсолютного начала ідея виявляє себе зовні, тобто у природі. Це — інобуття ідеї (антитеза). На третій сходинці ідея знову повертається до себе, у сферу духу (синтез).

Трьома основними сходинами духу, що діалектично розвивається, є: суб'єктивний дух (тобто до категорії почуття, мислення і свідомості), антропологія і феноменологія, психологія містить свою антитезу в об' єктивному дусі (тобто право, мораль, моральність), а їх синтезом стає абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Таким чином, у рамках гегелівської філософії, філософія права являє собою філософію об'єктивного духу. Діалектичну тріаду об'єктивного духу становлять собою: 1) абстрактне право (теза), 2) мораль (антитеза) і 3) соціальна етика (синтез).

Для нас насамперед істотно зазначити два моменти: 1) об'єктивний дух — це, за Г. Гегелем, той ступінь розвитку духу (і всесвітньої історії), коли воля вперше здобуває форму реальності, тобто наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень (право, держава, суспільство). Дух виходить зі своєї суб'єктивності, пізнає і здобуває зовнішню реальність своєї волі, тобто "об'єктивність духу входить у свої права"1. Таким чином, у "Філософії права" розвиток об'єктивного духу дається через розкриття діалектичного руху поняття права: від його абстрактних форм до конкретних, тобто від абстрактного права до моралі, а потім до моральності (родини, цивільного суспільства і держава).

Як же розглядаються у гегелівському вченні ці три головні рівні розвитку поняття права?

Абстрактне право в Г. Гегеля містить у собі ті права й обов'язки, що належать людським істотам не тому, що вони є громадянами, а просто тому, що вони являють собою людські особистості. Ці права поділяються на три групи, а саме: власність, контракт і збиток (делікт і злочин). Право власності є результатом вільної волі, оскільки будь-яка річ може бути привласнена певною особою як засіб задоволення її потреби. Присвоєння є вираженням верховенства волі особи стосовно речей шляхом демонстрації того, що вони не мають якого-небудь власного призначення. Однак для Г. Гегеля наслідки права власності, що є результатом дії вільної волі, полягають не в тому, щоб власність була поділена рівно серед людей, а скоріше в тому, що вона має бути розділена нерівно, залежно від різних здібностей і талантів. Антитезою власності є договір, за допомогою якого людина може відмовитися від власності за допомогою акту свободної волі. Збиток — результат протиставлення індивідом себе загальній волі. Злочин являє собою заперечення права. Метою покарання є відновлення права, чи, іншими словами, відновлення щирої волі злочинця, тобто тієї, яка перебуває у згоді з загальною волею.

Мораль — антитеза абстрактного права. Мораль, за Г. Гегелем, — це раціональний фактор, а не суб'єктивне почуття. Вона є результатом збитку, завданого індивідуальною волею, коли вона стає відмінною від загальної волі. Мораль полягає в тому, щоб відповідати загальному, коли воля виявляється за допомогою діалектичного процесу, коли будь-яка воля, що протиставляє себе універсальній волі, є аморальною.

Соціальна етика (моральність) у Г. Гегеля є синтезом абстрактного права і моралі. У свою чергу вона розгортається у тріаді: 1) родини, 2) цивільного суспільства, 3) держави. Вони є інститутами, у яких воля індивіда виявляє себе у згоді із загальною волею. Розглянемо коротко погляди Г. Гегеля на ці інститути.

Родина — інститут, заснований на почуттях. Однак у іілюбі дві незалежні особистості втрачають себе для того, цоб злитися в одну особистість, так шлюб стає інститутом, заснованим на розумі, до якого закоханість не має зідношення.

Цивільне суспільство виникає тоді, коли члени родини здобувають незалежний статус і більше не є частиною зодини. Таким чином, СУСПІЛЬСТВО ЗАДУМАНЕ ЯК СУСПІЛЬСТВО окремих індивідів, що дбають лише про свої специфічні, егоїстичні інтереси, розділене на стани. Таких станів три: сільськогосподарські класи, що залежать від природи; промисловий і комерційний класи, що залежать від своєї роботи і мислення; універсальний, або правлячий, клас, що залежить від розуму. Цивільне суспільство має потребу в правосудді, що регулює стосунки між людьми за допомогою опублікованих законів і судів, захищає їх права на добробут за допомогою поліції і формування груп людей в асоціації, які сприяють здійсненню загальних цілей суспільства, оскільки їх мета більш універсальна, ніж мета індивіда.

Держава є синтезом родини і цивільного суспільства. Вона розгортається у тріаді: 1) відносини держави до своїх громадян (внутрішня політика чи конституція), 2) відносини держави з іншими державами і 3) перехід держави у-світову історію.

У своїй внутрішній політиці держава є втіленням як індивідуальної волі, так і загальної. Тому в її діяльності є три аспекти: загальний (закони), особливий (застосування законів до конкретних справ) і одиничний (монарх). Таким чином, держава не є зовнішньою владою, нав'язаною особистості, вона є результатом реалізації універсального характеру самої особистості. Держава, таким чином, як вважає Г. Гегель, є втіленням волі. Вона є вираженням раціональної волі, а не загальної (чи волі більшості).

У відносинах держави з іншими державами немає об'єктивної сфери загального права. Проблеми в їх відносинах, які постійно змінюються, у кінцевому підсумку, розв'язуються за допомогою воєн.

У синтезі переходу держави у світ історії дійсна свідомість якої-небудь нації, що актуалізує себе через взаємини визначених раціональних розумів, виступає як загальна свідомість у процесі світової історії. Право універсального всесвітнього розуму є верховним правом.

Таким чином, під правом Г. Гегель розуміє не просто цивільне законодавство, а також і мораль, етичне життя і світову історію. Саме тому, що ця концепція права поєднує знання про те, що він назвав "щирою системою", досліджуючи діалектичні стадії, він вважає, що держава стоїть вище попередніх стадій і є втіленням волі у найбільш конкретній формі, що підкоряється лише вищій абсолютній істині світового розуму.

Гегелівське філософське вчення про право було піком в історії об'єктивно-ідеалістичної думки. Весь наступний розвиток філософії права в XIX ст. відбувався за спадною, поступаючись місцем соціології права. Однак невірно думати, що розвиток філософії і науки збігається з розвитком ідеологічних і політичних поглядів, що існують у суспільстві. Крах філософсько-спекулятивних систем під тиском науково-технічного прогресу та у зв'язку з затвердженням у науковому співтоваристві методів об'єктивних оцінок навколишнього світу людини не означає, що ці системи вичерпали свій світоглядний потенціал і стали архівним надбанням минулого.

Одним з різновидів правового об'єктивізму зазначеного періоду є історична школа. Розглядові цієї школи, а також вченню про право марксизму присвячене наступне питання теми.

 

Розділ 4

РОЗДІЛ 5

Розділ 7

Право і мораль

Сутність права, зміст його норм стануть для нас ще зрозумілішими, коли ми розглянемо відношення його до спорідненої області — моралі (моральності). Осмислення права в його взаємозв'язку з мораллю — одна з найдавніших традицій історії суспільної думки.

Сучасне уявлення про ціннісну взаємодію моралі та права природним шляхом спирається на аналіз історичної логіки розвитку їхніх взаємин. В аналізі традиції осмислення права в тісному зв'язку з категоріями моралі нас цікавить насамперед той факт, що зміна ціннісних пріоритетів від епохи до епохи оберталася конкретними змінами у теоретичній правовій думці та практичному нормативному житті.

Для пояснення сказаного звернемося до історичного матеріалу. Відомо, що вчення античного часу не ставили під сумнів етичну значимість права. Космологічні погляди давніх греків і римлян відображали пануючий у той час цілісний, нерозчленований спосіб пізнання світу. Правомірність і моральність поведінки людини оцінювалися однією загальною мірою "діке" — правом-справедливістю.

Цінність права ототожнювалася з його величезним моральним значенням, що виявлялося в необхідності "гарних" законів, "справедливих" правителів, "правильних" форм правління. Піфагорійці, наприклад, вважали законослухняність високою чеснотою, Сократ характеризував її як незаперечний обов'язок громадянина. Платон ставив "помірне користування волею" (тобто право) у якісну залежність від того, "чи є в душі чесноти", а Арістотель підкреслював, що людина, яка живе поза законом і правом, — "найгірша із усіх". Таким чином, властиве античності нормативне розходження права і моралі ще не означало їх автономності й диференційованості як різних ціннісних систем.

Середні віки стали новим етапом у відносинах моралі та права. Мораль і право в цей період уже не були синонімами, вони розрізнялися як внутрішня область і "надіндивідуальна сила", тобто відбувалося становлення системи права, автономної від моральних установлень, і подальше теоретичне розмежування права і закону. Закон при цьому не втрачав свого абсолютного і тотального морального значення, а відносини права і моральності випливали з відповідності тим чи іншим релігійним цінностям середньовічного суспільства.

Можна сказати, що критерій цінності закону в середні віки був єдиний і для етичних, і для правових установлень.

Він у найзагальнішому вигляді містився у відповідності будь-яких земних законів вищому, божому розуму.

Інший стан речей був характерний для Нового часу. Саме в цей період відбувся кардинальний поворот як у визначенні змісту права і його самостійного ціннісного змісту, так і в підходах до моралі, що відразу ж знайшло своє відображення у праворозуміні та правозастосуванні.

Теоретичне осмислення ціннісної самостійності моралі та права як підстави для їх взаємодоповнення стало предметом дослідження у класичних концепціях просвітньої традиції, представленої такими іменами, як Т. Гоббс, Д. Юм, ПІ. Монтеск'є, Ч. Беккаріа, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та ін. І хоч тема права в цих концепціях як і раніше залишалася темою моральної філософії, право вже осмислювалось не просто як конкретизація і деталізація моральних обов'язків, а як феномен, що набуває свого вищого змісту і значення в сукупності з етичними категоріями. Іншими словами, ідеал і легітимність права бачилися в його обумовленості мораллю.

Філософія природного права Нового часу розрізняла нормативний і аксіологічний підходи до права, вважаючи перший проявом інструментальних функцій права, а другий — вираженням абсолютної цінності права "за поняттям". Тією мірою, у який право мислилося в контексті свого безумовного ціннісного змісту, воно могло зіставлятися з мораллю у статусі різних, але взаємодоповнюючих ціннісно-нормативних систем.

У І. Канта мораль і право виступають як такі, що взаємно припускають і взаємно доповнюють один одного: моральність індивіда з самого початку має сенс правоздатності (повної внутрішньої підготовленості до відповідального відправлення громадянських свобод), право ж (тією мірою, у якій воно є "істинним", або "суворим правом") означає насамперед визнання публічною владою моральної самодостатності підданих і відмову від патерналістич-ної опіки над ними1.

Питання про співвідношення моралі та права у розглянутій площині стало предметом обговорення і в російській філософсько-релігійній та юридичній літературі.

Усі численні теорії відносин права і моралі можуть бути зведені до кількох типів. Перший тип не проводить ніякої різниці між правом і мораллю (слов'янофіли), другий вважає, на противагу першому, що право і мораль не мають між собою нічого спільного (Б. Чичерін)1, третій тип розглядає право як частину моралі певного "мінімуму моральності" (В. Соловйов).

З погляду Б. Чичеріна, підпорядкування права моральності (як частини цілому) було б рівнозначне визнанню необхідності введення моралі примусовими мірами, знищенню як моральності, так і права.

Проблематика дискусій про відносини права і моралі, що набули в Росії особливого розвитку у XIX ст., не втратила актуальності й донині.

Очевидно, зіткнення конкретних моральних і правових цінностей залишається характерною рисою відносин моралі та права на сучасному етапі. Насамперед слід зазначити, що при всій увазі до аналізу сучасного права, що дедалі більше поєднує буття з автономною особистістю, на перший план виступає мораль, що через "егоцентризм" переводить філософсько-правовий аналіз у площину життєвого процесу, дуже значимого для права на сучасній стадії його розвитку. У моралі вирішальне значення має рівень елементарних моральних вимог, імперативів, аксіом, заповідей, що прямо виражають значення норми або внутрішньо до них відносяться2.

Найповніше спільність ціннісних основ моралі та права втілюється в етико-правових конструкціях прав людини. Вона ж виявляється у фактичному збігу деяких правових і моральних норм, що таким спільним "дублюючим" регулюванням підкреслюють особливу значимість цінностей, які захищаються. До них належать насамперед цінності життя, волі, власності. У цих випадках право і мораль взаємодіють один з одним як взаємодоповнюючі цінності.

У такий спосіб з питання взаємодії моралі та права можна сформулювати такі положення. По-перше, з погляду загальної сформованої системи цінностей у сучасному суспільстві, право повинно відповідати абсолютним, формальним, загальнолюдським цінностям.

По-друге, мораль і право — це дві універсально значимі ціннісно-нормативні системи суспільства, що займають відносно самостійні ніші в житті суспільства. Така характеристика зв'язку моралі й права базується на уявленні про те, що право є продуктом природного розвитку соціуму, воно не привноситься ззовні і не нав'язується суспільству владою. Виникнення і розвиток права підпорядковані тим самим загальним закономірностям, що й розвиток суспільної моралі. Нормування соціального життя, властиве моралі й праву, має загальні ціннісні підстави, що підкреслюють безумовну значимість людської особистості, нормальних умов її буття.

Ці ціннісні підстави конкретизуються у кожній із систем по-різному. Право будує свої принципи на цінностях формальної рівності, справедливості, що полягає в еквівалентності наданого й одержаного, діянь і відплати, волі як першої умови здійснення правових відносин. Моральні цінності складніше визначити однозначно, цьому заважає сама природа моралі, для якої характерні визнання і "присвоєння" загальних абсолютних законів індивідуальною моральною свідомістю.

По-третє, мораль замкнута на свідомості, духовному житті людей і не має обов'язкового зовнішнього вираження. Право виступає як інституційний регулятор, як писане право, що входить у життя суспільства у вигляді визначеної реальності, стійкої догми, що не залежить від примхи.

По-четверте, зміст моралі найбільш безпосереднім чином пов'язаний з обов'язком, відповідальністю людей за свої вчинки. Право зосереджене на суб'єктивних правах окремих осіб, націлене головним чином на те, щоб визначити юридичні можливості суб'єктів, обумовлену правом волю їхньої поведінки.

Якщо порівняти формулу "основного закону права" ("рівність у волі за загальним законом" чи "дозволь іншим те, що ти дозволяєш собі") із трьома формулами категоричного імперативу ("стандартною", персонізації й автономії), то співвідношення моралі й права постане у вигляді діалектичної формули єдності, протилежності та взаємодоповнюваності.

Так, мораль і право беззастережно єдині за формулою "ніколи не стався до іншого тільки як до засобу, але ще і як мети в собі". Та сама установка робить індивіда моральним, а державу — правовою. Мораль і право співвідносно протилежні, оскільки "стандартна формула категоричного імперативу" і "основний закон права" являють собою заборонно-дозвільну версію того самого нормативного формалізму ("барельєфне і горельєфне зображення принципу особистої автономії"). Мораль і право перебувають у відносинах необхідної додатковості в тому аспекті, що формула автономії неявним чином визнається в "основному законі права".

 

Тема 1. Філософія права античності та середньовіччя

Будь-яка наука, що прагне до творчого розвитку свого змісту, не може бути байдужою до свого минулого, до історії своїх ідей, відкриттів, висновків. Повною мірою ця думка стосується філософії права — однієї з найдавніших наук про право. Однак те, що обов'язково для фахІвців-філософів, може здатися необов'язковим для тих, хто опановує право як спеціальність, а філософію права вивчає поряд з багатьма іншими предметами. З цього приводу варто зазначити, що у певному обсязі звертання до історії філософії права необхідно кожній людині, яка прагне здобути юридичну освіту, адже відомо, що без історії немає й теорії. Не вивчивши етапи розвитку філософії права та її зміст, неможливо зрозуміти, чому існують ті чи інші напрями у філософії права, а, отже, зрозуміти їхні особливості й тенденції розвитку.