Система філософії та її структурні складові.

Система філософії та її структурні складові.

Система філософії характеризується особливістю завдань, проблематики й предмета філософії, що дає змогу виділити її важливі структурні компоненти.

В античному світі під структурою філософії розуміли логіку (правильне мислення), фізику (учення про природу), етику (учення про людину). Водночас вважали, що головною є етика, а всі інші структурні компоненти мають підкорятися практичній філософії, яка була спрямована на розв”язання людських проблем. В основному ця структура філософії зберегла своє значення і сьогодні.

Гегель вважав, що філософія має складатися з 3 частин: логіки (яка збігається з об”єктивною діалектикою і теорією пізнання), філософії природи, філософії духу (ф.держави і права, ф.історії, ф.релігії, ф.мистецтва та історія філософії).

Найважливішим розділом філософії є онтологія – вчення про буття. Другим головним розділом є гносеологія – вчення про пізнання. Антропологія – вчення, що аналізує людину як цілісну особу і стратегію її життєдіяльності. Антропофілософія вивчає людину, а також намагається зрозуміти сенс її появи й життя у світі. Соціальна філософія досліджує закономірності розвитку суспільства, зв”язки суспільства й природи, суспільства й людської індивідуальності.

Філософія природи – натурфілософія, що досліджує сутність природи. Теорія розвитку – вчення про універсальні закони руху й розвитку природи, суспільства і мислення. Соціологія – вчення про факти соціального життя. Філософія історії – галузь філософського знання, предметом якої є дослідження закономірностей історичного процесу, виявлення змісту й спрямованості історії людської цивілізації. Філософія культури – досліджує специфіку становлення культури, її сутність і значення, особливості і закономірності культурно-історичного прогресу. Праксеологія – філософська концепція діяльності як теорія організації практичної діяльності. Логіка – вчення про форми мислення. Етика – вчення про мораль. Естетика – обґрунтовує закономірності художнього віддзеркалення людиною дійсності, сутність і форми перетворення життя за законами краси, досліджує природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства. Філософія релігія – осмислює релігійну картину світу, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійну багатоманітність. Філософія права – досліджує основні правові норми, людську потребу в правовій діяльності. Історія філософії – вивчає виникнення й розвиток філософської думки й перспективи її розвитку

Світогляд. Історичні типи світогляду.

Свiтогляд - це система уявлень людини про світ, мiсце лю­дини у cвіті, вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання, переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi якої завжди перебувають уявлення людини про себе. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвi­ту. Порiвняно з наукою її особливiсть поля гає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ лю­дини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми. Фiлософський свiтогляд дає змогу виробити таке бачення свiтy, яке водночас є i суб'єктивним i теоретичним, а отже, i досягти людинi гapмонії з собою, зi cвоїм баченням cвiтy й самим світом. 3 цим пов'язанi такi особливостi фiлософiї, як i те, що вона, будучи за формою дiяльностi наукою, не єнаукою за своїми функ­цiями та значенням для людини. У фiлософiї, на вiдмiну вiд iнших наук, не iснyє єдиних, загальновизнаних теорiй. Образно кажучи, фiлософiй є стiльки, скiльки фiлософiв, проте icнyє единий теоретичний апарат, уявлення про предмет, завдання, функцiї, якi постiйно перебувають у процесi становлення й осмислення.

Свiтогляд - це система уявлень людини про світ, мiсце лю­дини у cвіті, вiдношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд мiстить знання, переконання, цiнностi, iдеали, органiзованi у єдину систему, у центрi якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розумiння людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних тишв світогляду:

1.Міфологічний - це результат практично-духовної дiяльностi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокре­млює себе вiд речей природного світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткої межi мiж мисленням та мовленням, свiдомiстю та ре­альнiстю, предметом та думкою про предмет.

2. Релiгiйний свiтогляд чiтко подiляє світ та людину, природнє та надприроднє, земне та потойбiчне. Люди на, створена за обра­зом та подобою Бога, займае головне, центральне мiсце у створе­ному Богом світі. У релiгiйному свiтоглядi, через вipy в потойбi­чне, надприродне Божественне начало, людина виробляє власне ставлення до свiтy, надає йому смислової завершеностi i таким чином досягає rapмонії з ним.

3. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвi­ту. Порiвняно з наукою її особливiсть полягає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ лю­дини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.

4. Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина вбачається в ньому тiльки час­тиною світу - природи чи суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи собi на служ­бу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.

5. Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький свiтогляд дає суб'єктивний образ свiтy, в якому художник дося­гає rapмонії зi cвітом тому навіть сучасне художне бачення свiту близьке до мiфологiчного.

Основні функції філософії.

Під функціями філософії розуміють головні напрями використання філософії в суспільній (матеріальній і духовній) практиці, у результаті чого реалізується її мета, завдання та призначення.

1. Світоглядна функція сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлень про будову світу і Всесвіту, визначенню місця людини в них, окреслює принципи взаємодії людини й довколишнього світу.

2. Методологічна функція виробляє основні методи пізнання довколишнього світу

3. Гносеологічна функція має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності

4. Аксіологічна (ціннісна) функція дає можливість адекватно оцінювати предмети, явища й процеси об”єктивної дійсності з погляду цінностей конкретного історичного періоду. Мета функції – селекція,відбір найконструктивніших цінностей, що сприяють прогресивному розвитку сучасної цивілізації й уникненню псевдо цінностей, артефактів культури, які зумовлюють регресивний розвиток.

5. Критична функція спрямована на критику різноманітних систем знать про світ, пошуки нових істин через розв”язання суперечностей між тим, що вже пізнане, і тим, що ще не пізнане, на відміну від догматики і суб”єктивізму.

6. Виховна і гуманітарна функції філософії – сприяють генеруванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації, створенню соціальних умов для їх реалізації на рівні окремої особи, розвитку гуманітарної культури, а також допомагає окремій особі знайти сенс життя й визначити своє місце в довколишньому світі.

7. Прогностична функція осмислює перспективу розвитку світу.

Ці функції актуальні саме в умовах сучасної цивілізації.

 

Альтернативи діалектики.

Діалектика (мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

 

Критерії істини.

Істина — це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб"єктом пізнання пред­метів, явищ і процесів об'єктивного світу.

Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є помилковими.

Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це яс­ність, очевидність. Л. Фейєрбах вважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціона­лізм) тощо.

Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Практика різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Форма практики – міра засвоєння предмета: наукова; соц-політична; виробнича.

Критерій практики є одночасно аб­солютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може до­вести ті чи ті теоретичні положення). Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й поча­сти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає базою для розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньо наукових (формально-логічних), а також таких як краса, доцільність тощо, котрі, без сумніву, опосередковано виводяться практикою.

Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний.

 

Істина як процес.

Істина є правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Основна проблема теорії істини — як можна вста­новити відповідність одержаних знань реальним об’єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об’єктивність, абсо­лютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кож­на істина, оскільки вона досягається суб’єктом, є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом. Абсолютизація мо­менту суб’єктивного в наших знаннях веде до суб’єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об’єктивної істини. Об’єктивна істина це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Визнання об’єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. У принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об’єкт — навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами. Абсолютна істина — в широкому розумінні — це всеосяжна істина про реальність у цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує як момент пізнання. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина вказує на обмеженість правильного знання про щось. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, «омертвіння» знань, а абсолютизація відносного — до релятивізму, фактичної відмови від пізнання. З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. Конкретність істини — це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо.

 

Емпіричні методи пізнання.

Емпіричний рі­вень дає знання про явище. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводять­ся експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. Основною формою емпіричного рівня є науковий факт.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, жи­вому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулю­ються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсно­сті в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначи­ти ступінь загальності та застосованості одержаного знання.

Емпіричне дослідження, ви­являючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стиму­лює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання.

 

Теоретичні методи пізнання.

Теоретичний рівень дає знання про сутність (пред­мета або явища). На теоретичному рівні створюються систе­ми знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Основною формою теоретичного рівня є наукова теорія.

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб"єкт за до­помогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньо­му досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вира­ження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання ново­го знання. На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпі­ричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпірич­ному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.

Теоретичне дослідження, в свою чергу, розглядаючи та кон­кретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояс­нення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпі­ричне пізнання. Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпірично­му ті межі, в яких результати його істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично.

 

Особистість і суспільство.

Крім типології суспільства, в соціальній філософії є і типологія істо-ричного взаємозв'язку людини і суспільства або типів соціальності Взаємовідношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний ха-рактер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиції залежить становище сус-пільства і міра його «людяності».

Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескін-ченними зв'язками з'єднаний з суспільством, залежить від нього, визначається його соціально-історичними і культурними обставинами. Саме в сус-пільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише че-рез спілкування, через відносини з іншими людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття «особистість» передбачає наявність само-детермінації, самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибір життєвої позиції і своєї долі, а це означає - спроможність людини бути відносно незалежною від суспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від двох взаємозумовлених факторів: внутрішнього - від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього - від типу і характеру суспільних відносин.

Саме типом і характером суспільних відносин зумовлені історичні типи взаємозв'язку людини і суспільства (або типи соціальності). Історія знає три основних типи соціальності: відносини особистої залежності, від-носини речової залежності і вільна асоціація індивідів. Всі вони є не тільки історичними ступенями соціалізації індивідів, але й певними типами соціа-льності, в які включена сучасна людина, зокрема - через власний вибір.

Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерні часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, кас-ти тощо. І реально, і в усвідомленні індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму. «Я» для нього - це «ми», певна спільнота, соціа-льна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід у традиційних суспільствах - не особис-тість, не індивідуальність, а лише «групова людина».

Із розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою. 1 часто вона йде на зречення свободи, на втечу від неї. Належність до певної спіль-ноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і впевне-ності. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він залишається залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття симпатії до знайомих, до «своїх», до тих, від кого зале-жить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з «незнайомцем» - з іншою культурою, з іншою релігією, з іншою людиною, неподібною до неї за своїми поглядами і переконаннями. Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїм і не своїм. Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами Е.Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.

Християнство вперше протиставило відносинам особистої залежності принципово інші засади людської єдності - почуття любові і духовної спо-рідненості. Слова Ісуса «Вороги чоловікові - домашні його» (Мв. 10,35) підкреслювали необхідність розірвати зв'язки особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.

Відносини речової залежності виникають разом з формуванням бур-жуазних відносин, які ґрунтуються на мобілізації творчого потенціалу, іні-ціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи індиві-дуальної діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Без-прецедентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих зді-бностей дало змогу індивіду відчути себе володарем світу, творцем власної долі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоване суспільство, де кожний індивід - сам по собі, соціаль-но і морально ізольована одиниця суспільства. Він переслідує свій власний інтерес, намагаючись використати інших у своїх цілях. Саме тут відносини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших, як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси - панування духу відчуження, індивідуалі-стичної самотності, тотального роз'єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і безпеки, людина опинилася у полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише, як товар.

Людина не є самодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вона співпричетна до надіндивідуального (суспільного чи божественного) цілого. Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно всередені бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком успішно пристосовувався до сучасного соціуму, (що потребує певної примітивності, пересічності, приглушення особистого початку), збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо «емігрує з бізнесу», стає аут-сайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, самотні нонконфор-місти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів -- творчих об'єднань, малих груп, співтовариств, неформаль-них рухів і спільнот, які засновані на товариських, дружніх, глибоко особистих відносинах і прихильностях. Нові форми комунікації створю-ються на основі «позасоціального», вільного часу, збільшення якого є хара-ктерною особливістю розвитку техногенної цивілізації, результатом науко-во-технічного прогресу. Саме в цих умовах з'являється можливість для вільного створення спілок і співтовариств, можливість для здійснення інди-відами свого самостійного і вільного вибору форм спілкування, які не за-програмовані, не визначені насамперед існуючим суспільством, зумовлені не його масовою культурою, а особистісним вибором. Відносини вільних асоціацій індивідів - такі, в основі яких - ставлення до іншої людини як до самоцінності, як до «альтер его», це визнання її безумовної гідності.

Політична свідомість.

Політична свідомість – це сукупність уявлень і почуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, що виражають відношення людей до здійснюваної і бажаної політики, що визначають здатність людини до участі у керуванні справами суспільства і держави; це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення в духовному житті людей політичних інтересів і уявлень різних соціальних груп, національних спільнот і суспільства в цілому; політична свідомість являє собою систему ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин; це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому. Сутність політичної свідомості полягає в тім, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей. Політична свідомість формується з появою класів, держави і політики як сфери громадського життя, тобто з виникненням політичної системи суспільства. В ній відбиваються взаємини класів і соціальних груп, їхня роль і місце в системі державної влади, а також відносин між націями і державами, основою для єдності цих зв'язків є економічні відносини суспільства. Політична свідомість безпосередньо детермінована політичним буттям людини, однак на неї, на її характер впливають соціально-економічні, національні і культурні особливості суспільства, а також глобальні, загальнолюдські проблеми.

 

Естетична свідомість.

В естетичній свідомості людства незмінним зберігається існування естетичних категорій та їх глибинний зміст. Естетичні ж вподобання змінюються, як у часі, так і у просторі.

Естетична свідомість існує на рівнях:

Безсвідомому – як генетично успадкований від предків інстинкт

Чуттєвому – як емоційні стани

Розумовому – як усвідомлені цінності, естетичні категорії

Естетичні категорії виступають мірилом людських почуттів, порухів душі. Звісно, вони є відносними визначеннями, оскільки відчуття прекрасного у кожного так чи інакше відрізняється. Вони розробляються на основі побудови логічних визначень, які включають у себе найголовніші ознаки і риси того, що підпадає під естетичну категорію. Правда, естетичні категорії скоріше послуговують для наукового пізнання прекрасного, ніж основою для відчуття прекрасного.

 

Мораль і політика.

У розробці політичних рішень проявляються такі якості політичних лідерів, як інтелект, уміння прогнозувати наслідки прийнятих рішень й ін. Якщо при ухваленні рішення виникає колізія між мораллю й можливими політичними результатами, обовязок політика - максимально орієнтуватися на моральні критерії. Моральній оцінці піддаються й результати політичних рішень. Ця оцінка враховує, якими методами проводиться політика і які наслідки політичних рішень для людей. Можуть оцінюватися тільки загальні підсумки політики. Швидше за все, не можна покласти моральну відповідальність на політику за кожну особистість, що потрапила “під колеса” політичної машини. Такої відповідальності не може винести жодна людина.

 

Влада найбільшим чином впливає на особистість політика й, як правило, не в кращу сторону. К. Тацит зтверджує, що Веспасиан єдиний із всіх римських государів, хто, ставши принцепсом, змінився на краще. Століття, що минули відтоді, переконують, що випадок з Веспасианом залишився скоріше щасливим винятком, ніж правилом. Влада, будучи безконтрольною, здатна не тільки деформувати моральні й психологічні основи особистості, але й провокувати його повну деградацію. Необов'язковість, несумлінність, некомпетентність і безграмотність аморальні в політичній діяльності. Політика завжди була, є й буде сферою моралі й особливо небезпечної соціальної аморальності.

 

Невідповідність політичних і моральних дій і стану свідомості (розбіжність слова й справи, запиту й відгуку на нього, надії й обіцянки, правди й неправди та ін.)також аморальні. Політика - це мистецтво передбачення, область продуманих кроків, маневрів, компромісів, розрахунків, але й хитрості, обману, загравання, великої, але не завжди чесної гри. І сьогодні чесність, щирість, висока моральність із великою працею затверджуються в політику. Кар'єристи,авантюристи, екстремісти й махінатори найнебезпечніші для політики, часто знаходять шляхи проникнення в неї. Перехід до чесної політики, характерної для справжнього гуманного суспільства - довгий і важкий процес.

Філософія культури.

Філософія культури виходить з таких положень:

· Культура заснована на діяльності людей; через культуру і завдяки їй проходить об'єднання природного й соціального, ос­новою цього об'єднання є людина як суб'єкт діяльності, пізнання та спілкування.

· Культура є результатом об'єктивізації, матеріалізації праг­нень, цілей та інтересів людини. Для характеристики культури використовують поняття «артефакт». Артефакт — це продукт або результат діяльності людини. Як наслідок, культура тлума­читься як світ артефактів, що виникли в результаті матеріальної або духовної практики. Іншими словами, культура може визнача­тись як результат матеріальної або духовної практики людини.

Безперечно, культура пов'язана з наданням певного змісту ар­тефактам культури. Матеріальні об'єкти, що існують самі по со­бі, жодного змісту не мають. Зміст у них вкладає сама людина, виражаючи його за допомогою мови, тому культура виступає як спосіб інформаційного забезпечення існування суспільства.

Етичні проблеми науки.

основна ідея етики науки була висловлена ще Аристотелем - «Платон мені друг, але істина дорожча». З XIX століття наукова діяльність стала професійною. Етика науки стала видом професійної етики.

Наукова етика - це не тільки адміністративні правила, але так само і сукупність моральних принципів, яких дотримуються вчені в науковій діяльності, і які забезпечують функціонування науки. Роберт Мертон у своїх роботах по соціології науки створив чотири моральних принципу:

Колективізм - результати дослідження повинні бути відкриті для наукового співтовариства.

Універсалізм - оцінка будь-якої наукової ідеї або гіпотези повинна залежати тільки від її змісту та відповідності технічним стандартам наукової діяльності, а не від соціальних характеристик її автора, наприклад, його статусу.

Безкорисність - при опублікуванні наукових результатів дослідник не повинен прагне до отримання якоїсь особистої вигоди, крім задоволення від вирішення проблеми.

Організований скептицизм - дослідники повинні критично ставитися як до власних ідей, так і до ідей, що висувається їх колегами.

Сцієнтизм і антисцієнтизм.

Сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука) — тенденція до витлумачення філософського і соціологічного знання в світлі принципів і методів, властивих природничим наукам. Маючи гносеологіч. джерелом різке зростання ролі й суспільної цінності природознавства в 19—20 ст., С. виявляється насамперед у тенденції витлумачення природничонаукового знання як найвищого вияву науковості; звідси — провідна ідея С. про винятковість природничої науки, яка нібито єдина здатна пояснити весь суспільний прогрес.

Окремі елементи сцієнтизму є ще у філософії класичного періоду (впевненість філософів-просвітителів 16—18 ст. у тому, що розвиток науки і техніки забезпечить процвітання суспільства), проте найяскравіше С. виявився у спробах представників вульгарного матеріалізму і бігевіоризму звести зміст філософських категорій — матерії, свідомості, причинності тощо — до їх природничого аспекту.

АНТИСЦИЕНТИЗМ- критика абсолютизации роли науки в развитии мировой цивилизации.

 

Система філософії та її структурні складові.

Система філософії характеризується особливістю завдань, проблематики й предмета філософії, що дає змогу виділити її важливі структурні компоненти.

В античному світі під структурою філософії розуміли логіку (правильне мислення), фізику (учення про природу), етику (учення про людину). Водночас вважали, що головною є етика, а всі інші структурні компоненти мають підкорятися практичній філософії, яка була спрямована на розв”язання людських проблем. В основному ця структура філософії зберегла своє значення і сьогодні.

Гегель вважав, що філософія має складатися з 3 частин: логіки (яка збігається з об”єктивною діалектикою і теорією пізнання), філософії природи, філософії духу (ф.держави і права, ф.історії, ф.релігії, ф.мистецтва та історія філософії).

Найважливішим розділом філософії є онтологія – вчення про буття. Другим головним розділом є гносеологія – вчення про пізнання. Антропологія – вчення, що аналізує людину як цілісну особу і стратегію її життєдіяльності. Антропофілософія вивчає людину, а також намагається зрозуміти сенс її появи й життя у світі. Соціальна філософія досліджує закономірності розвитку суспільства, зв”язки суспільства й природи, суспільства й людської індивідуальності.

Філософія природи – натурфілософія, що досліджує сутність природи. Теорія розвитку – вчення про універсальні закони руху й розвитку природи, суспільства і мислення. Соціологія – вчення про факти соціального життя. Філософія історії – галузь філософського знання, предметом якої є дослідження закономірностей історичного процесу, виявлення змісту й спрямованості історії людської цивілізації. Філософія культури – досліджує специфіку становлення культури, її сутність і значення, особливості і закономірності культурно-історичного прогресу. Праксеологія – філософська концепція діяльності як теорія організації практичної діяльності. Логіка – вчення про форми мислення. Етика – вчення про мораль. Естетика – обґрунтовує закономірності художнього віддзеркалення людиною дійсності, сутність і форми перетворення життя за законами краси, досліджує природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства. Філософія релігія – осмислює релігійну картину світу, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійну багатоманітність. Філософія права – досліджує основні правові норми, людську потребу в правовій діяльності. Історія філософії – вивчає виникнення й розвиток філософської думки й перспективи її розвитку