Філософський зміст і обгрунтування прав людини

Поряд з обгрунтуванням права взагалі як особливого нормативного порядку найважливішою проблемою правової антропології є обгрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вимагається захист прав людини? Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізаційним стандартам.

Як питання, що має безпосереднє відношення до з'ясування того, що таке право, воно включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітична задача);

б) з'ясування статусу прав людини (легітимаційна задача); в) обгрунтування ідеї прав людини (нормативна задача).

Що ж являють собою права людини з позицій філософії права?

Права людини є одним з видів прав узагалі, з поняттям яких пов'язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані стани їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій — теорії волі — права дають переваги волі їх власника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у конфлікті, з позицій іншої теорії — теорії інтересу — права служать захистові чи здійсненню інтересів їх власника. При цьому теорія природного права вважає, що юридичні права є різновидом моральних прав, тоді як юридичний позитивізм розглядає їх як щось дуже відмінне від моральних прав.

Поняття "права" та "обов'язки" мають настільки величезне значення для розкриття феномена права, що їх можна назвати модусами права. Як відомо, модус (від лат. modus — міра, спосіб, образ, вид) — це одиничний прояв субстанції, тому права й обов'язки є не чим іншим як безпосереднім проявом ідеї (смислу) права.

Що означає "мати право" і "мати обов'язок"? Коли кажуть "я маю право", то мається на увазі, що "я можу", тобто це висловлення відноситься до модальності можливості, чи свободи. Коли кажуть "я зобов'язаний", то мається на увазі, що "я повинен", тобто цей тип висловлювань відноситься до модальності належності.

Правовий модус "правомочності" має місце лише там, де йому є противага в модусі "обов'язку". Це свідчить про доповнювальність прав і обов'язків, хоч ця доповнювальність і припускає нормативний пріоритет модусу "правомочності".

З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять "права людини", тобто ті, що належать людині як такій, чи суб'єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають у центрі політичного проекту сучасності, суть якого виражається у споконвічному і винятковому зв'язку влади і справедливості, тобто у такій організації публічної влади, щоб підпорядкованість її принципам справедливості не залишалася на розсуд можновладців1.

Ідея прав людини має нормативно-критичний характер. Являючи собою "опосередковані принципи справедливості" і "моральні критерії, якими повинен керуватися правопорядок", права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (моральної, правової, політичної).

За своїм смислом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізацІЇ, тобто простір її особистісної автономії.

З часів Просвітництва права людини іменувалися "природженими", "священними", "невідчужуваними". І в цьому виражалося уявлення про самоцінність і безумовну значимість прав людини. Натуралістичний термін "природжені" фіксував розуміння прав людини як таких індивідуальних правомочностей, що існують до і незалежно від будь-яких людських установлень, від усієї практики позитивного права; термін "священні" має такий світський смисл: "безумовні", "незаперечні", чи юридичною мовою "понад" або "надюридичні"; автентичний зміст, що вкладається у поняття "невідчужувані права", полягає в тому, що вони "невід'ємні", тобто ніхто і ніколи не може у людини їх відібрати, у тому числі й сама людина не може від них відмовитися3.

Традиційно у ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, що дають їм можливість захищатися від зазіхань на їхню свободу з боку структур державної влади. У формулі "громадянин проти влади" виражається антиавторитарний смисл прав людини, тобто, по суті, негативний смисл, як вираження "свободи від", і їх суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи.

Однак права людини і право в цілому здобувають ще й позитивний смисл, вони самі виступають як сила, що наповнює змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливе включення людей, як атомів, у визначену систему відносин. Завдяки правам людини право виступає як умова участі кожного у суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідними умовами людського існування та комунікації.

Смисл прав людини визначає їхній особливий статус як дополітичних, безумовно значимих і невід'ємних основ сучасної державності чи принципів легітимації. Це означає, що права людини розглядаються як незалежні стандарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяльність уряду та інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації.

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легітимації у різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру і модус значимості легітимації, тому що вони грунтуються на суб'єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для задоволення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності нести моральний звіт про свої дії, не зобов'язана надавати їм публічного виправдання. Тим самим розводяться мораль і право.

Значення прав людини як найважливішого легітимаційного принципу сучасного правопорядку вимагає більш глибокого занурення в основи цих прав, тобто перейти до нашого безпосереднього завдання — філософсько-антропологічного обгрунтування ідеї прав людини чи з'ясування джерел цих прав, звідки ці права у людини і які вони.

З позицій сучасної правової антропології, що є частиною політичної антропології, тобто концепції, заснованої на принципі інтерсуб'єктивности, ми повинні йти далі простої констатації безумовної значимості природжених, священних і невід'ємних прав людини, що виражають сучасну концепцію гуманізму, і розглядати їх у сутнісному аспекті — як умови власне людської дії.

Для цього необхідно розрізняти максимальну і мінімальну антропологію. Перша наголошує на здатності людини до змін і реформаторства, друга — на необхідності людині залишатися самою собою.

Максимальна антропологія намагається з'ясувати, що є оптимальною формою буття людини, вона орієнтується на образ людини в піднесеному сенсі, але, як правило, є байдужою до права і прав людини. Таким був образ людини у Ф. Ніцше, М. Хайдеггера, романтичний образ людини у слов'янофілів і мабуть, у марксизмі (концепція "всебічно розвинутої особистості").

Мінімальна антропологія відмовляється від будь-якої телеології, тобто від вчення про цільове призначення людини. Те, якою повинна бути людина, залежить від рішення самої людини. Власне людина визначається за мінімальними умовами того, що їй необхідно, що робить людину людиною. Саме такого змісту надає правам людини французький філософ Андре Глюксман: "Ідея прав людини знаходить свій визначений контур не тому, що ми знаємо, якою повинна бути ідеальна людина, якою вона повинна бути за природою. Ні, ідея прав людини знаходить визначеність тому, що ми дуже добре уявляємо собі, чим людина не повинна бути..."1. Тому правова антропологія переносить акцент у визначенні людини з того, до чого людина прагне — щастя, чи до самореалізації, осмисленого існування, на початкові умови, що роблять людину людиною. Ці моменти "природжені", тобто невіддільні від людини і тому мають антропологічний характер. Вони є умовами можливості людського існування. Щодо прав людини, то вони є принципами забезпечення цих умов.

Основний принцип обгрунтування прав людини з антропологічних позицій виражається в такому: "людина як людина повинна мати право". Це право вона повинна мати для того, щоб не загрузнути в трясовині повсякденності. При цьому вона повинна мати його як людина — не як "богоподібна істота", не як "надлюдина", а саме як людина, а, отже, істота недосконала, "приземлена", що посідає середнє становище між "досконалістю добра" і "низькістю зла", між святим і звіром. Це право аж ніяк не забезпечує їй гарантований рух до нового, а лише не дозволяє опуститися нижче визначеної межі, за якою закінчується людське. Права людини мають антропологічну основу у внутрішній мірі прагнення людини до ризику і новацій, що полягає в прагненні зберегти себе, свою екзистенцію. У моральному плані це прагнення зберегти себе виявляється вищим, ніж досягти успіхів в освоєнні все нових і нових життєвих вершин.

З положення про кооперативно-конфліктну природу людини випливає, що, з одного боку, людина — "позитивна соціальна істота", тобто люди здатні допомагати один одному і доповнювати один одного. Вона живе не тільки "для себе", а й "для інших", вона здатна встановлювати порядок у стосунках з іншими людьми. Однак у ситуаціях, де втілюється позитивна природа людини, права людини виявляються непотрібними. Тому слід враховувати, що, з іншого боку, людина — це "негативна соціальна істота", тобто своїм протистоянням вона несе у собі загрозу іншим людям. З цієї небезпеки, що виникає внаслідок конфліктної природи людини, і випливає необхідність прав людини.

З цієї загрози, яку одна людина являє для іншої, випливає можливість того, що людина є потенційним злочинцем і водночас потенційною жертвою. Проблема прав людини виявляється дуже серйозною, як про це говорить Р. Дворкін1, і цілком виправданим виявляється пафос, зв'язаний з інститутом прав людини.

Права людини виступають немов би результатом обміну відмови від насильства на придбання безпеки, при цьому співвідношення між відмовою і придбанням є приблизно рівноцінним.

Ситуація вибору представляється у такий спосіб: що людина зволіє, що для неї краще — бути водночас і злочинцем, і жертвою, чи ні тим, ні іншим? Оскільки не можна вибрати щось одне — або насильство стосовно інших, або небезпеку насильства стосовно себе самої, — людина обирає відмову від насильства. І в цьому виборі виявляється фундаментальний антропологічний інтерес — зберегти своє Я, свою екзистенцію. Людина як людина може діяти на основі відмови, самообмеження. "Зі спільної відмови вбивати, грабувати чи переслідувати один одного виникає право на життя, на власність, на свободу віросповідування"1.

У цих трьох основних правах людини, що виражають фундаментальний антропологічний інтерес — збереження власного Я, виявляються трансцендентальні інтереси, тобто такі, від яких людина не може відмовитися: інтерес зберегти єдність тіла і життя як умови виживання людини, збереження власності як умови більш якісного виживання і, нарешті, свободи — як виживання ще більшої якості.

Таким чином, можна сказати, що найфундаментальнішим людським прагненням є прагнення зберегти своє Я, свою екзистенцію, свою ідентичність. І це прагнення являє собою головний антропологічний інтерес. Як мінімальна умова здійснення цього інтересу виступає вимога відмови від насильства. Реалізація цієї вимоги є мінімальною умовою, що робить людину людиною, що означає вимогу визнання права іншого, його цінності й гідності.