Особистість і право. Гуманістична природа права

Основне питання філософії права крізь призму правової антропології є конкретизацією загальнофілософського питання "що таке людина?" і може бути сформульовано як питання про те, що таке людина юридична. Оскільки філософська антропологія визначає людину як людину здатну, то й правова антропологія може бути представлена як такий підхід до права, коли останнє розглядається крізь призму людських здібностей. Серед різних людських здібностей виділяється і здатність до права, на підставі якої людина дістає визначення "homo juridicus" (людина юридична). Обґрунтовуючи запровадження цього поняття, французький соціолог права Ж. Карбоньє підкреслював, що лише людина з усіх живих істот "наділена властивістю бути юридичною істотою" і лише їй притаманна здатність "створювати і сприймати юридичне"1. Саме ця властива людині здатність, вважав він, а також підтримуючий її ментальний механізм повинні бути предметом юридичної антропології2.

Що ж являє собою "людина юридична"? Людина у системі права, людина правова — це, насамперед, суб'єкт, агент і носій певних дій. Тому найважливішим питанням правової антропології є питання "хто є суб'єктом права?" чи "що означає бути суб'єктом права, а не просто суб'єктом моральної повинності чи громадянином держави?"3. Іншими словами, це питання про те, завдяки якій здатності ми ідентифікуємо суб'єкта права, яка зі сторін людського буття робить право можливим.

Проблема суб'єкта права виявляється ключовою для розкриття феномена права, виявлення його смислу. В концепції російського філософа права початку XX ст. М. Алексеева суб'єкту відводиться роль "найбільш глибокого елемента правової структури"4. Цей висновок перегукується з положенням відомого радянського юриста Є. Пашуканіса про суб'єкта як атома юридичної теорії, найпростішого, нерозкладеного далі елемента5.

Людину робить правовим суб'єктом те, що вона за своєю сутністю має здатність, що уможливлює право. Звичайно, тут мається на увазі не просто суб'єкт права, як про нього вчить юридична теорія, а суб'єкт у філософському сенсі, правовий суб'єкт, коли на перший план виходить власна рефлексивна діяльність людини, не витиснена об'єктивованими формами існування юридичного змісту в позитивному праві.

Феноменолого-герменевтична філософія права за довільними формами об'єктивного права прагне розглянути живого суб'єкта, носія дійсної правосвідомості. В образі такого суб'єкта трансцендентальне (універсальне) і емпіричне (одиничне) представлені в єдності, як єдність сутності й існування. Поняття такого суб'єкта найбільшою мірою відповідає юридичному вченню про дієздатність. Він має природну здатність до діяльності, що має ціннісно-орієнтований характер. Серед ціннісно-орієнтованих актів (любов, ненависть та ін.) виділяють такі, що виражають смисл права. Це — акти визнання1. Будь-який правопорядок припускає наявність такого суб'єкта, буття якого невіддільне від ціннісно-значимих актів, а, отже, і від буття самих цих цінностей, роблячи їх життєво реальними. Акти визнання — це особливі інтенціональні акти, що виражаються у спрямованості на іншого, причому іншій розглядається як цінність незалежно від ступеня його достоїнств, як цінність, що заслуговує гарантій захисту з боку права.

Ціннісно-значимий акт визнання конституює "клітинку" права, являє собою визначальний момент правосвідомості. Здатність до визнання — власне правова здатність, що робить право можливим. Вона відрізняється від моральної здатності (любові, поваги), хоч і може мати її як свою передумову. Саме в акті визнання відбувається ототожнення кожного себе й одних з іншим, що дає змогу розглядати його як антропологічний еквівалент принципу формальної рівності. Така "орієнтація на іншого" корелюється із сутнісною рисою людини — відкритістю світу.

Г. Гегель відносив визнання до сфери суб'єктивного духу і уявляв його як особливий стан самосвідомості, коли носій останньої співвідносить себе з іншим суб'єктом, прагнучи показати себе як вільну особистість. Сама потреба у визнанні обумовлена подвійністю природи людини, що, з одного боку, представляє природний тілесний суб'єкт, а з іншого — вільний суб'єкт. "Для подолання цього протиріччя, писав Г. Гегель, необхідно, щоб обидві конфронтуючі одна з одною особистості... поважали б себе... і взаємно визнавали б себе... не тільки за природних, а й за вільних істот"1. При цьому справжня свобода досягається завдяки визнанню: "Я тільки тоді істинно вільний, якщо й інший також вільний і мною визнається вільним"2.

Російський філософ права І. Ільїн також зазначав, що "правовідносини спочивають на взаємному визнанні людей"3. Він підкреслював, що саме це живе відношення між людьми робить право можливим, а в актах визнання відбувається конституювання людини як правоздатного суб'єкта4.

Визнання може бути представлене як "згорнута" справедливість, а справедливість — "розгорнутою" формою визнання. При цьому справедливість як спосіб відносин можливий лише за наявності у суб'єкта здатності визнання, а відносини взаємного визнання виявляються можливими лише тоді, коли люди вступають у справедливі відносини, не намагаються фундаментально використовувати один одного як засоби у власних цілях. Акти визнання можна назвати свідомими й розумними актами. Тому здатність визнання припускає відповідну інтелектуальну і моральну зрілість, вираженням якої виступає метафора суб'єкта права як "повнолітнього". Людина усвідомлює те, що відбувається з нею та іншими, діє осмислено.

Завдяки визнанню, що здійснюється за допомогою певних правил, соціальні зв'язки, засновані на договорах, на різного роду взаємних зобов'язаннях, що надають юридичної форми обіцянкам, які даються один одному, включаються у систему довіри. У даному разі правила визнання представлені принципом: "Зобов'язання повинні виконуватися". Це правило поширюється на кожного, кому адресовано закони даної правової системи, чи на людство в цілому, коли йдеться про міжнародне право. У цьому разі учасник відносин уже не суб'єкт моралі ("ти"), а суб'єкт права ("будь-який").

Саме так, у дусі орієнтованої на аналіз мови герменевтичної філософії, тобто шляхом знаходження відповідного займенника, що найбільш адекватно виражає правовий смисл, визначає поняття суб'єкта права П. Рікер: "Суб'єкт права — будь-який. Я є будь-яким стосовно усіх. Ми входимо в юридичний простір, коли розглядаємо себе як "будь-якого" із всіх інших "будь-яких"1. При цьому "будь-який" — це не глибоко особистісне "ти" і не анонімне "хтось". Цим займенником виражається філософська структура, що є правовою за своєю суттю.

Що ж ховається за виразом "будь-який"? Яка з форм індивідуального буття людини — індивід, індивідуальність чи особистість — мається на увазі, коли ставиться питання про суб'єкта права?

У запропонованій Е. Ю. Соловйовим концепції зміст і співвідношення основних форм індивідуального буття людини розкриваються через встановлення їх відповідності визначеним типам норм — обов'язкам, покликанню, правам2. Так, індивід — це окремий представник роду "людина", один з безлічі людей, і як такий — продукт суспільства, об'єкт суспільних відносин. Він є суб'єктом (носієм) обов'язків, без яких немислимо ніяке суспільство, центром зобов'язання, тобто вже стосовно нього застосовано поняття провини і відповідальності. Для індивіда характерна установка на соціальну адаптованість до існуючих умов.

Для позначення ж активної сторони людського буття, суб'єкта суспільних відносин застосовують поняття "індивідуальність" і "особистість". Е. Ю. Соловйов підкреслює, що в індивідуальності ми цінуємо її самобутність, а в особистості — самостійність, або автономію3. Індивідуальність — суб'єкт покликання, тобто стану, коли право перетворюється на обов'язок, для неї характерна установка на самореалізацію (самоздійснення). Це індивід, який соціальніший наявного соціуму. Зовнішньому авторитетові тут протиставляється надособистісна примусовість совісті, віри, смаку.

Особистість формується на основі індивідуальності. Це — суб'єкт прав чи права (якщо сутність права бачити в правах людини), а отже, суб'єкт свободи. її відмітною рисою є прагнення до власної і повага до чужої незалежності. Саме з образом людини як особистості корелюється право. Адже сутність права утворює категорично вимагане морально-автономним суб'єктом визнання його моральної самостійності (свободи) як попередню довіру до волі і самодисципліни кожного людського індивіда.

"Формалізм" права не означає стирання всіх розходжень між людьми. Зрівнюючи усіх за формальним принципом, право, не вимагаючи примусового самовдосконалення чи проявів духовної і соціальної свободи, виявляється умовою реалізації людських здібностей саме тим, що віддає їх реалізацію на особистий розсуд громадян. У цьому розумінні формальна рівність виступає гарантом людської унікальності.

Право, здавалося б, байдуже до внутрішнього світу людини, не може функціонувати і розвиватися без особистісно розвинених людей, здатних сказати: "На тім стою і не можу інакше". Воно потребує таких людей, визнаючи за ними здатність вирішувати самостійно, що для них значимо, цінно й вигідно. Гарантуючи простір для здійснення цих здібностей, воно тим самим стимулює "виробництво" особистісно розвинених індивідів. Без особистісно розвиненого суб'єкта права сучасна правова культура була б просто неможливою.

Хоч реальні індивіди можуть не мати якості автономного суб'єкта, але сутність права полягає у презюмуванні цих якостей кожній людині ("будь-якому"). Тому право орієнтується на образ людини як особистості. Ця ідея особистості як суб'єкта права виступає в якості "належного" ідеалу для права. "Ідеал права, — пише російський філософ Б. П. Вишеславцев, — є вільний суб'єкт, homo sui iuiris, автономна особистість, що сама міркує, сама оцінює, сама вибирає напрям дій"1.

Структура особистості являє собою єдність взаємодоповнюючих орієнтацій: орієнтації на самореалізацію й орієнтації на автономію, єдність індивідуальності ("внутрішнього Я") і персональності ("орієнтації на Іншого"). Відсутність установки на самореалізацію не забезпечує внутрішньої гідності особистості і, відповідно, прагнення захистити цю гідність. Відсутність же якості автономії не створює умов для свободи, творчої реалізації здібностей. Тим самим деформація правового суб'єкта не забезпечує моменту визнання і право виявляється неможливим. Правовий суб'єкт знаходить себе у єдності духовної і соціальної особистості.

Таким чином, бути правовим суб'єктом це не означає просто відтворювати зміст позитивного права шляхом тлумачення юридичних норм. Але це означає бути живою особистістю, носієм дійсної правосвідомості. В ідеї правового суб'єкта закладено ідею осмисленої поведінки. Емпіричні і життєві межі осмисленого існування виражені в ідеї дієздатності.

Правовий суб'єкт — це не стільки внутрішня психологічна структура особистості (не стільки її автентичне "Я"), скільки те, як особистість представлена іншим. Вона дає можливість взаємодіяти з навколишнім світом, відображаючи ту роль, яку людина грає в ньому. Це особа, персона. Хоч це не є внутрішня структура особистості, але вона і не протистоїть цій структурі, тому що дає можливість виразитися їй зовні, у взаємодії з іншими.

Таким чином, особистість як персона не атомарний Індивід, а людина в її відносинах до інших людей. Така особистість конституюється іншими, але не в об'єктивному значенні, а в тому розумінні, що усвідомлює себе щодо інших, щодо розуміння її ролі іншими. Вона є структурна єдність відношення і його носія (правовідносин і суб'єкта права)1. Це означає, що право породжується такими відносинами, у яких людина бере участь як персона. І це є відношення визнання.

Саме особистість як єдність відношення до іншого і його носія є той онтологічний елемент, завдяки якому можна ідентифікувати належність до власне права (але не в субстанціональному значенні) будь-якого правового явища2. Несубстанціональність підстави права означає те, що з взаємного визнання як сутності справедливості не можна вивести жодної норми позитивного права. Тут, скоріше, застосовано відношення не дедукції, а аналогії. Там, де мають місце відносини взаємного визнання, що конституюють якість особистості, там є і право, і, навпаки, там, де їх немає, де особистості не гарантується їй атрибутивно властиве (життя, свобода, власність), там і право як таке не реалізується. Таким чином, поняття суб'єкта права не просто відіграє ключову роль у розкритті феномена права, а й саме право обґрунтовується ідеєю людини як особистості.

В наслідок зазначених обставин право в одному зі своїх вимірів — антропологічному, — може бути визначене як спосіб людської взаємодії (співіснування), можливий завдяки людській здатності бути автономним суб'єктом, що визнає таким самим суб'єктом будь-якого іншого. Носієм даної здатності є обумовлена визнанням інших особистість, чи персона, а її реалізація і відтворення є завданням політико-правових інститутів.

Контрольні запитання:

1. Що вивчає філософська і правова антропологія?

2. Як пов'язані між собою "образ людини" і "образ права"?

3. Що таке "правова людина"?

4. Що являє собою природа людини і в чому полягає необхідність правопорядку?

5. Що, з погляду сучасної філософії, являють собою права людини і який зміст стосовно них мають терміни "природні", "священні", "невідчужувані"?

6. Як обгрунтувати безумовну цінність прав людини?

7. Яку функцію виконують права людини в сучасному світі? Що відповідно до концепції П. Рікера є антропологічною основою права? Хто є суб'єктом права?

8. Яка, на ваш погляд, форма індивідуального буття людини (індивід, особистість, індивідуальність) відповідає поняттю суб'єкта права?

 

 

Розділ 7