Сучасні концепції природного права інтерсуб'єктивного напрямку

Характерні для класичної філософії права протиставлення суб'єкта й об'єкта, свідомості і буття і, як наслідок, протиставлення об'єктивних умов та ідеї права у процесі законодавства, протиставлення позицій об'єктивізму і суб'єктивізму намагаються подолати некласичні концепції права, що виходять з позиції інтерсуб'єктимвості.

Серед сучасних концепцій обгрунтування права, які базуються на парадигмі інтерсуб'єктивності, виділяють онтологічні й комунікативні доктрини. Перші представлені правовим екзистенціалізмом чи екзистенціальною феноменологією і правовою герменевтикою, другі — комунікативною філософією.

Розглянемо насамперед феноменологічні концепції права. Ці теорії базуються на трьох головних підходах: 1) підхід, заснований на концепції "природи речей" (Г. Ко-їнг, Г. Радбрух, В. Майгофер та ін.); 2) підхід, заснований на німецькій філософії цінностей (М. Шелер, М. Гартман), 3) підхід, заснований на ейдосах (правових ейдосах) і представлений Е. Гуссерлем і П. Амселеком.

Так, Г. Коїнг, виходячи з концепції існування ідеальних абсолютних цінностей соціальної етики, бачив у них масштаб упорядкування прав, які випливають з людської природи чи природи речей. Природне право розглядається тут на двох рівнях: як абсолютне, що осягається у результаті апріорного ціннісного пізнання, і як втілене у не пізнаній до кінця ідеї права, а також як принципи справедливості, обумовлені певною історичною ситуацією і отримані на базі "емпіричних даних". Основою ж закону служить "культурне право" як синтез природного права першого і другого рівнів, тобто поєднання апріорно абсолютних (ціннісних) та емпірично відносних принципів.

У Г. Радбруха природа речей тлумачиться як юридично мислима форма. її зміст визначають не самі "речі" як "матеріал", що формує "право", а їх "природа" чи сутність, яка суб'єктивно фіксується законодавцем чи суддею. Аналогічно тому як зміст формального природного права наповнюється "культурними цінностями", суб'єкт наповнює змістом мислиму форму природи речей як ідеальні типи інститутів і правовідносин.

Для Г. Радбруха природа речей є насамперед рушійною силою трансформації юридичних інститутів у відповідь на динаміку соціальної дійсності. Тому право — результат та інструмент змін соціальної дійсності, до яких воно досить чутливе. Логічна конструкція поняття "природа речей" є способом витягування норм і громадських інститутів із сутності життєвих відносин. Вона переводить реальність феноменів у світ правових інститутів, які володіють іманентною цінністю (інститути власності, угоди, обов'язки).

Концепцію, засновану на базі застосування в сфері правовідносин ієрархічної системи цінностей М. Шелера і М. Гартмана, розробляв X. Хубман. За X. Хубманом, існують об'єктивні, абсолютно значимі правові цінності, які в конкретній ситуації "вилучаються з буття в собі" правовим відчуттям і, володіючи якістю належного, набувають образу природного права для конкретних правовідносин. Реально об'єктивовані правові цінності, "вилучені" з буття у собі, не можуть служити нормативними моделями правовідносин, а їх співвідношення одне з другим дійсне лише в індивідуально визначеній ситуації. Хоч прояв об'єктивних правових цінностей в особливому визначається історичною культурою, однак в одних і тих самих культурно-історичних умовах природне право — це предикат одиничної ситуації з її неповторним співвідношенням цінностей.

У Е. Гуссерля центральним поняттям права є правовий ейдос. Це поняття розкриває апріорні структури, які суб'єкт, що пізнає, відкриває у своїй свідомості шляхом "поглиблення сутностей" норм, інститутів тощо. Можна сказати, що це є тим загальним, що виділяється у різних правових системах як їх обгрунтування і не залежить від специфіки конкретних явищ, від їхнього соціально-історичного контексту.

Теорію правових ейдосів розробляє і французький мислитель П. Амселек. Він нагадує, що для того, щоб підійти до права як такого і побачити його в об'єктивній чистоті, необхідно здійснити методологічну редукцію як у філософському, так і в ейдостичному плані.

Амселек вважає, що існують три серії нередуційованих елементів у типовій структурі об'єктивного права: 1) родові ейдостичні елементи, завдяки яким право постає як система норм і, як наслідок, належить до ейдостичного роду нормативного, 2) особливі ейдостичні елементи, завдяки яким норми, що утворюють право, є етичними нормами, що володіють функцією наказу, і 3) конкретні ейдостичні елементи, завдяки яким ці накази, які утворюють право, стають частиною функції суспільного управління людською поведінкою. Ці три елементи утворюють ейдос права.

Одним із характерних прикладів феноменологічного підходу до права є концепція Симони Гойард-Фабр, викладена у праці "Нарис феноменологічної критики права" (Париж, 1970). Цей підхід базується на уявленні про право не просто як про соціальне явище і не просто як про ансамбль ідей. Для С. Гойард-Фабр право — це те, що оточує нас, є модальністю людського життя. Тому, проголошуючи дослідження права не іззовні, а з середини, С. Гойард-Фабр намагалася простежити глибинне джерело права. Для здійснення цієї мети застосовується філософська редукція, тобто через відсторонення від усіх попередніх теорій права, коли готується грунт для чистого опису світу права. Наступний крок — критична редукція для відшукання принципів і основ права. Тут здійснюється рефлексивне осягнення світу права і його внутрішнього джерела у свідомості.

Зупинимося також на екзистенціальному напрямі у природно-правовому мисленні.

У XX ст. помітно посилився інтерес до використання екзистенціалізму в філософії права, зокрема до розуміння природного права.

Специфіка екзистенціалістських природно-правових поглядів полягає, по-перше, в запереченні класичних уявлень про природне право. Екзистенціалістський пошук "справжнього права" передбачає поняття права як правовідносин. Проголошується конкретність, антинормативність, безперервний розвиток "справжнього" права як індивідуальних правових рішень, що перманентно виникають у соціальному житті. При цьому відхиляється принципова різниця між "істинним рішенням законодавця і звичайного громадянина", бо цінність першого не в тому, що воно встановлює "мертві" абстрактні норми, а в тому, що воно прийнято під сприянням структур буття свідомості, через що норми згодом "оживають" у суддівсько-адміністративних рішеннях, у правовідносинах.

По-друге, екзистенціалістське природне право відрізняється і від неокантіанського "природного права з мінливим змістом". Неокантіанці вважають природним правом ідею, формальний принцип, а не конкретні змістовні визначення справедливості. Навпаки, екзистенціалісти оголошують всі загальні принципи фікцією і пов'язують поняття справжнього права саме з конкретними змістовними визначеннями. Тому характерним для екзистенціалізму є пошук правового рішення в конкретній ситуації, у конкретній справі — це не тлумачення норми, не витяг з неї ідеалу, а насамперед пошук рішення у змісті самої справи, в життєвій ситуації1.

Дослідники екзистенціальних природно-правових поглядів відмічають певну суперечність між психологізмом філософського екзистенціоналізму і природно-правовим типом праворозуміння. Твердження М. Хайдеггера про первинність емоційно-практично-діяльного ставлення людини до світу скоріш ближче до біхевіоризму у праві. Подолати цей психологізм намагалися представники екзистенціальної філософії права, але за рахунок відступу від ортодоксального екзистенціалізму в бік неокантіанства і неогегельянства. Так, М. Мюллер еклектично поєднав уявлення К. Ясперса про екзистенціальну свободу з гегельянським тлумаченням історії права як прогресу свободи. Відповідно з "філософією існування" К. Ясперса М. Мюллер ототожнював, "існування" (екзистенцію, внутрішній і непізнаванний рівень буття людини і духу) і свободу: екзистенція — це вільна самореалізація людини, яка усвідомлює свою сутність — свободу. Тоді як свобода немислима поза соціальними комунікаціями, екзистенція передбачає зовсім не відокремленість, а соціальне спілкування. Іншими словами, справжнє спілкування у Мюллера випливає із екзистенції, тому порядок такого спілкування утверджений у самій екзистенції, що передбачає початкове буття-у-світі. Реалізація буття-у-світі у вільних рішеннях і є виявом природного права.

Мюллер виділяє три основні моменти розуміння природного права: по-перше, надання позитивному праву (нормі, закону) вільного рішення, завдяки якому "мертва" норма "оживає" у разі збігу зі змістом рішення; по-друге, обумовленість "істинності" рішення "існуванням" (первинно-правовими структурами буття-у-свідомості); по-третє, підхід до історичного буття права як до одноразового рішення в неповторній індивідуальній ситуації1.

З приводу істинності прийнятого рішення розмірковує і Е. Фехнер. На його думку, прийняття істинності рішення означає "витяг буття з його скритності". При цьому щоразу відбувається становлення нового змісту природного права; чи існує в "скритності буття" вже готове природне право — це питання має залишитися невирішеним. Істинність же прийнятого рішення виявляється під час наступного його здійснення у сфері "емпіричного" буття. Звідси — ризик прийняття неправильного рішення. Але лише таким шляхом можна "наткнутися" на "природне право зі змістом, що стає". За своїм походженням воно суб'єктивне, але об'єктивне за своїми цілями.

Еволюція екзистенціального тлумачення природного права простежується у філософії права В. Майгофера. У його працях помітна тенденція до пошуку загальнозначимих масштабів права. Спочатку він намагався пов'язати ірраціональний суб'єктивізм індивідуального буття зі сферою буття соціального, запровадивши нову категорію "буття-в-якості". Останнє становить основу справжнього рішення, бо несе у собі елементи екзистенціального "само-буття" в емпіричному "співбутті" у соціальному світі. Воно є опосередкуючим ланцюгом між екзистенцією і сферою реалізації права. При цьому типова роль людини в соціальному житті визначається не зовнішніми умовами, а внутрішніми уподобаннями суб'єкта. Тут В. Майгофер здійснює вирішальний крок від ортодоксального екзистенціалізму до неокантіанства, а саме: правове рішення як істинне кінець-кінцем визначається буттям-у-свідомості, але безпосередньо воно виводиться суб'єктом зі свого буття-в-якості, суб'єктом, який усвідомлює свою типову роль у конкретній ситуації внаслідок своєї розумності. Розумність суб'єктивного рішення — це вже не проекція дорефлективних структур буття-у-праві. Критерієм правильності дій людини в бутті-в-якості В. Майгофер називає "конкретне природне право" чи природу речей, тобто виведення з розуму максими поведінки в конкретній ситуації в типовій ролі. У такій максимі, по-суті, — не що інше, як конкретні вимоги на основі категоричного імперативу.

Проте такого роду суб'єктивістське обгрунтування природного права не зовсім задовольняло самого В. Майгофера. У праці "Природне право як право екзистенції" (1963) він вже протиставляє розумність екзистенціально породженого рішення і реалізацію цього рішення в емпіричному бутті: структура світу антагоністична, благо одного закономірно обертається злом для іншого. Тому проблема природного права — це не стільки питання раціональності походження істинного права, скільки питання про створення у світі розумного порядку міжособових відносин.

З-поміж інших помітних напрямів філософії права XX ст. виділяються також герменевтичний і комунікативний.

Герменевтичний напрям розглядає право як текст, що нерозривно пов'язаний із суб'єктом, його свідомістю. Виходячи з твердження герменевтиків про конструкцію змісту, який міститься у тексті або в знаковій системі, сам текст і закон або норму як приклад конкретних текстів можна характеризувати як дво - чи багатозначний феномен, бо текстові від моменту створення притаманна неоднорідність, ЩО розуміється ЯК СИМВОЛ.

Сучасна юридична герменевтика — це застосування у сфері права ідей В. Дільтея, але насамперед екзистенціально-феноменологічної герменевтики М. Хайдеггера, Г.-Г. Гадамера і П. Рікера. її принципова відмінність від позитивістського підходу до тлумачення тексту полягає в тому, що позитивіст намагається встановити, що хотів сказати в тексті законодавець, а герменевтика встановлює смисл тексту, незалежний від його автора, законодавця. Не людина говорить мовою, а мова (за М. Хайдеггером, саме буття) — через людину. Мова має самостійне буття щодо індивіда.

Як зазначає В. Четверній1, відомі такі засоби тлумачення, як граматичне, логічне (в останньому застосовується поняття "смисл чи дух закону"). Представники герменевтичної юриспруденції виділяють ім'я А. Кауфмана, який вважає, що герменевтичний метод дає розуміння "справжнього" права, бо основу його герменевтичного знаходження становить дещо "онтологічне" (свобода як природний стан людини). Його неможливо вилучити безпосередньо з абстрактної юридичної норми і ним суддя не може "розпоряджатися на свій розсуд". Воно — це "річ-право". Воно не дещо "речово-субстанційне", а сама людина як "персона" (правова особистість). Людина існує як "персональні" відносини, а право — це те, що належить їй у відносинах як "персоні". "Персона" — це те, що зумовлює сутність і зміст юридичного дискурсу (знаходження права шляхом мовлення).

Герменевтичний підхід до філософії права розвиває також французький філософ П. Рікер. У манері запитування, властивій герменевтиці, він прагне з'ясувати смисл висловлювання: "Що значить бути суб'єктом права?", яке конкретизується висуванням запитань: "Що значить мати права?" і "Що значить бути підсудним?", а також підсумовується в ідентифікаційному питанні: "Хто є суб'єктом права?".

Виділяючи чотири різновиди суб'єкта (суб'єкт мови, суб'єкт дії, суб'єкт розповіді, суб'єкт відповідальності), П. Рікер показує, що правова проблема виникає внаслідок втручання іншої особи у зв'язку зі збитком, завданим іншому. Тим самим розкривається інтерсуб'єктивна природа первинної "клітини" права як зв'язку двох рівноправних суб'єктів. Однак суб'єкт права — це не інший як близький, ближній, з яким пов'язана тільки моральна проблема, а інший, відносини з яким опосередковані певним інститутом. Таким інститутом є вже природна мова, тому належність до певного лінгвістичного простору, право говорити своєю мовою є виявом правової проблеми.

На рівні суб'єкта дії, яка завжди є взаємодією, таким обумовлюючим інститутом є комунікація як один із способів визнання суб'єктів, що взаємодіють.

На рівні суб'єкта мовлення обумовлюючим інститутом є історія як такий порядок визнання, який з'єднує воєдино індивідуальні історії.

Нарешті, на рівні суб'єкта відповідальності ми входимо в сферу власне юридичного.

Проте суб'єкт права не може бути зрозумілим без запровадження поняття "юридичний простір". Цей простір є онтологічною характеристикою правової реальності, як П. Рікер називає "суспільним простором дискусії". Він же є простором відповідальності як способу усвідомлювати свої вчинки і відповідати за них. При цьому у визначеному просторі представлені і суб'єкт мови ("доведення наших тверджень"), і суб'єкт дії ("підґрунтя наших дій"), і суб'єкт розповіді ("сутність нашої мовленої ідентичності").

У дусі екзистенціальної традиції П. Рікер підкреслює, що функція права — дозволити будь-кому реалізувати свої здібності, а виправдання права в тому, що завдяки йому реалізуються людські здібності.

На думку П. Рікера, суд є регулюючою формою конфлікту, а правосуддя виражає власне правовий стан. Смисл же суду полягає в заміні насилля мовним дискурсом. У цьому і полягає розкриття суті заголовку праці Рікера: "Торжество мови над насильством". Зважаючи на те, що західним юристам у пошуках справжнього права надано великі.повноваження щодо тлумачення юридичних норм, сформульованих законодавцем, підвищується вагомість філософської герменевтики в усій системі права.

Ще однією і дуже важливою версією інтерсуб'єктивістського підходу до права є комунікативна теорія обґрунтування справедливості (К.-0. Апель, Ю. Габермас). Ця теорія також герменевтична, але в той же час вона відмовляється від побудови онтології права. У ній дається комунікативне рефлексійне обгрунтування права через "аргументацію у дискурсі". Норми права обґрунтовуються практично в реальній комунікації, що має процедурний характер. Однак цей дискурс повинен співвідноситися з ідеальною комунікацією (аналог "природного права"), яка як регулятивна ідея показує направленість раціонального обгрунтування норм і служить критерієм для встановлення "істинного консенсусу". Розробляючи консенсусно-комунікативну концепцію обгрунтування норм і цінностей, К.-0. Апель і Ю. Габермас виступають проти вульгарно-онтологічного виведення їх з "життя", з "буття", вважаючи, що рефлексивно-посвідчуючі трансцедентально-норма-тивні умови аргументації належать підструктурі людського буття у світі.

Ю. Габермас, підтримуючи критику з боку франкфуртської філософської школи сучасного суспільства і ролі засобів масової інформації у ньому, створює нове проблемне поле досліджень — сферу міжіндивідуальних комунікативних відносин. У межах цього поля він вирізняє ряд найактуальніших проблем сучасності, до яких належить проблема демократії, прав і свобод людини. Ю. Габермас створив власну комунікативну модель суспільства, її позитивність виявляється у тому, що вона дає нове розуміння демократії як демократичного дискурсу. Таке розуміння демократії дає можливість здійснити аналітичний поділ політичної влади на владу адміністративну і владу, породжену в процесі комунікації, яка втілює у собі ідею народного суверенітету.

Взагалі ж філософія права Ю. Габермаса, яка викладена ним у праці "Фактичність і значимість" (Франкфурт-на-Майні, 1992), нерозривно пов'язана з його філософською системою — теорією комунікативної дії. На його думку, людське співтовариство характеризується лінгвістичною комунікацією на основі узгодженого сприйняття граматичної структури певної мови. Там, де є комунікативна компетенція, там встановлюється "ідеальна мовна ситуація". Ця ідеальна мовна ситуація виступає у Ю. Габермаса як основа його етики дискурсу (мовного спілкування), виходячи з якої моральні принципи визначаються шляхом багатосторонніх дискусій і поступового досягнення консенсусу. Ідея ідеальної мовної ситуації виступає як структурна модель демократичної процедури. Принципом такої процедури є свобода від панування, тобто від нелегітимної влади. У цій формулі виражається спосіб відтворення суспільством самого себе з метою реалізації емансипованих потенцій комунікативної дії.

З точки зору Ю. Габермаса, право виступає умовою можливості соціальної інтеграції на основі комунікативної взаємодії, тобто можливості комунікації як суспільної інституції, що володіє зобов'язуючою силою, а також як можливості влади розуму, втіленого у структурах спілкування громадян, обміну думками.

Сучасний правовий порядок, пронизаний напругою між позитивністю і легітимністю права, повинен, на думку Ю. Габермаса, виконувати два завдання: по-перше, забезпечити фактичне взаємне визнання громадянами прав один одного, по-друге, забезпечити можливість легітимації правових норм, де закон здійснюється "через повагу до закону". Критерієм легітимності правових норм є їх відповідність комунікативній раціональності, тобто коли вони заслуговують вільного визнання з боку кожного члена правового співтовариства. Лише процедура демократичного законодавства робить можливим реалізацію цієї ідеї. Тому в правовому суспільстві процес законодавства посідає центральне місце в механізмі соціальної інтеграції. В основі справедливої правотворчості, тобто яка утворює закон, що спрямований на встановлення справедливого суспільства, лежить етичний дискурс співтовариства. До цього дискурсу Ю. Габермас ставить такі вимоги: повне духовне розкріпачення громадян, участь кожної дорослої людини в обговоренні сутності справедливості. У ході дискусій передбачається виникнення консенсусу, який би відтворював необхідність кооперації. При цьому соціальна умова солідарності виступає тут не як матеріальний критерій реалізації справедливості, а як процедурна умова.

Висновки:

1. У XX ст. формується некласична модель правосвідомості як своєрідний протест проти влади формальних норм, які заважали людині реалізовувати свою екзистенціальність. У загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук значно оновлюється юридична наука, вдосконалюється понятійний апарат, прийоми і методи юридичного аналізу, розширяються методологічні підходи до права, філософських тлумачень співвідношення права і закону, оцінок позитивного права тощо.

2. Істотні зміни відбулися в юридичному позитивізмі, який трансформувався у неопозитивізм. Під впливом теорії наказів Дж. Остіна, "чистої теорії права" Б. Кельзена, аналітичної концепції Г. Харта сформувались і поширилися нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридично-логічний, структуралістський тощо).

3. Посилилася тенденція звернення до природного права як частини соціальної реальності. Розробляються головним чином концепції "відродженого права", "природи речей", неогегельянства, неокантіанства, екзистенціалізму, онтологічної філософії права тощо. У теоріях "природного права" акцентується на ціннісно-ідеальній "реальності" права І ця реальність є умовою прагнення людей до справедливості як ідеалу, як гармонійного поєднання всіх цінностей.

4. Основою існування права виступає інтерсуб'єктивність. У руслі цього напряму зроблено спроби подолати односторонні підходи суб'єктивістських способів осмислення правової реальності. Тут смисл права не розчиняється у свідомості суб'єкта чи у зовнішньому соціальному світі, а розглядається як результат зустрічі (комунікації) двох суб'єктів, занурених у життєвий світ. У рамках парадигми інтерсуб'єктив-ності розвиваються концепції екзистенційної феноменології (М. Мюллер, В. Майгофер та ін.), правової герменевтики (А. Кауфман, П. Рікер та ін.), комунікативної філософії (К.-0. Апель, Ю. Габергмас).

5. Ключовою для філософії права XX ст. залишається концепція справедливості, яка є досить складною за ідейно-філософською структурою. У ній поєднуються ідеї неокантіанства, природничо-правової ідеї минулого і сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї, ідеї екзистенціалізму та ін. Ідея справедливості значною мірою сприяє формуванню і розвитку філософсько-правових концепцій ліберально-демократичного характеру.

 

 

Контрольні запитання:

1. На основі яких системоутворюючих ознак можна охарактеризувати різні сучасні концепції філософії права?

2. У чому полягають розбіжності між позитивізмом і юстнатуралізмом?

3. Які чинники лежать в основі процесу формування неокласичних моделей правосвідомості в XX ст.?

4. Чим пояснюється феномен відродження ідей природного права в сучасній філософсько-правовій думці?

5. У чому полягає сутність концепції "природи речей"? Яке її значення для правосвідомості?

6. Яка головна риса сучасної правової парадигми ін-терсуб'єктивності?

7. Які філософсько-правові напрями розвиваються у руслі інтерсуб'єктивістської парадигми?

8. У чому вбачають сутність права представники феноменологічної концепції філософії права?

9. Назвіть сутнісні завдання герменевтичної концепції права.

10. Які вихідні положення комунікативної концепції права? Назвіть основних її представників.

 

Розділ 4