Тема 1. Філософія, її сутність, особливості та функції

Філософія Середньовіччя (XIII – XV ст.).

Філософія епохи Відродження (XV – XVI ст.).

Філософія Нового часу (XVII – XVIII ст.).

Німецька класична філософія (XVIII – XIX ст.).

Марксистська філософія.

Марксистська філософія

Філософи лише різним чином пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.
К.Маркс

Марксизм, котрий виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895).
Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття.
Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.
Теоретичними джерелами марксизму стали і англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт); німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оден).
Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф.Енгельс виділяв в цьому відношенні три найбільш видатні відкриття того часу. Це – відкриття у 50-х роках ХІХ століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов); відкриття Ч.Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів.
Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності – метафізика, стала поступатися новій концепції – діалектиці.
Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності.
Марксистська філософія є результатом усвідомлення непримиренних соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному – буржуазному. Чому?
Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. Їх легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення.
Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.
Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її творцями були французькі історики ХІХ століття – Француа Гізо (1787 – 1874), Огюст Міньє (1796 – 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників в Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т.д.).
Маркс дав свою, аргументовану концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до свого друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось її основні положення: 1) класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва; 2) класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників – диктатури пролетаріату; 3) диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі.
Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби.
Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і організований, зацікавлений в поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.
Основні ідеї нового філософського світогляду Маркс виклав у своїй праці “Тези про Фейербаха”, про яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів?
1. Центральною ідеєю тез Маркса є з’ясування змісту практики як предметної діяльності, котра повинна лежать в основі оцінки предметності як самого мислення, так і пізнання. Саму практику Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як “революційну практику”.
Все суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію, філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв’язання лише у людській практичній діяльності. Маркс висуває ідею практики як критерію істини на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності.
2. Люди суть продукти обставин і виховання. Це – теза попередньої філософії. У дійсності ж, за Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин.
3. Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це вірно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її само суперечливості.
Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе і це відокремлене видається за релігійне, “самостійне царство”. Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме “релігійне почуття” формується на земній основі і є “суспільним продуктом”.
4. Найбільше, що могла досягти попередня філософія – це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння.
5. точка зору попередньої філософії – буржуазне суспільство. Точка зору нової філософії – людське суспільство або усуспільнене людство.
6. Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.
Далі. Говорячи про нові елементи марксистської філософії марксистської філософії слід послатися на Енгельса, котрий в заслугу Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістичного розуміння історії; 2) відкриття закону додаткової вартості.
Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики політичної економії”. Ось його стислий виклад:
У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед, відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна форція не загине до тих пір, поки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Енгельс. Соч. т.13, стор. 6-7).
Це коротке, стисле формулювання основних положень, законів і принципів марксистської соціальної філософії. Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому рахунку визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них.
Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:
Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто, закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, – глибинна, критеріальна основа непримиренних соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною, необхідною і неминучою.
Маркс і його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейер (1818 – 1866), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), Йосип Дідген (1828 – 1866), Поль Лафарг (1842 – 1911), Едуард Бернштейн (1850 – 1932), Карл Каумський (1854 – 1438), Г.В.Плєханов (1856 – 1918), Димитр Благоєв (1856 – 1924), В.І.Ленін (1870 – 1924), Карл Лібкнехт (1871 – 1919), Й.В.Сталін (1879 – 1953), Пальміро Тольятті (1893 – 1964), Мао-Цзе-дун (1893 – 1976), Моріс Кронфорт (1909 – 1980), Герберт Антекер (народ. 1915 р.), Луї Альтюсер (народ 1918 р.), Микола Трибаджанов (народ. 1920 р.), Йожер Лукач (народ 1922 р.), Альфред Козінг (народ. 1928 р.) та багато інших.
Основні риси марксистської філософії. Марксистська філософія є результатом теоретичного усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?
1. В тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю. Марксистська філософія знайшла в особі робітничого класу свого матеріального носія.
2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.
3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.
4. Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.
5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.
6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини.
І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії.
Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.
Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну, уявлювану модель соціалістичного суспільства видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці постулати не знайшли свого підтвердження.

Тема 1. Філософія, її сутність, особливості та функції

Філософія як мудрість. Філософія як форма суспільної свідомості. Особливості філософського знання. Предмет філософії. Альтернативні способи осмислення проблем буття. Діалектика і метафізика. Філософія і світогляд. Філософія і наука. Філософія і релігія. Філософія і право. Функції філософії.

Філософія як мудрість. Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років. Вона складна за своїм змістом, предметом та функціями. Філософія є одночасно: формою суспільної свідомості, світоглядом і наукою. Філософію ще з давніх давен визначали як любов до мудрості (слово “філософія” грецького походження – від phileo – люблю і sophia – мудрість). Що це означає? Що таке мудрість?
Щоб з’ясувати ці питання слід мати на увазі, принаймні, три важливих моменти:
1) Філософія має справу з найбільш загальними, фундаментальними проблемами існування світу, а саме: його єдності, природи, тенденцій розвитку тощо. Знання ж загального, фундаментального є виключно важливим для пізнання істини, оскільки у загальному більше суттєвого, ніж у частковому. Не випадково, патріарх світової філософії Аристотель, якого Гегель називав “вчителем людства” стверджував, що “той, хто знає загальне, знає більше того, хто знає часткове”.
Пізнати, з’ясувати загальне – непросто, бо воно неочевидне. Загальне це таке, що не сприймається на рівні відчуттів. Загальне є продуктом логічного мислення. Воно являє собою основну підвалину наукового знання. Аристотель підкреслював, що “знанням в найбільшій мірі володіє той, хто знає загальне. Мабуть, важче всього для людини пізнати саме це, найбільш загальне, бо воно дальше всього знаходиться від чуттєвих сприйнять”.
Оскільки філософія досліджує найбільш загальні проблеми існування світу, остільки вона саме тому здатна осягнути його в цілому, дати цілісне уявлення про світ, його розвиток, тенденції поступу. Це торкається також і світу самої людини, її виникнення, розвитку, місця в природі тощо.
Уявлення про предмет в цілому, його цілісне бачення є надбанням розуму людини, свідченням могутності її інтелекту, здатності з’ясовувати найбільш загальні закономірності розвитку всього сутнісного. “Філософія, - відзначав Гегель, - займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле (прослідковує загальні закономірності...)”. Подібну думку висловлював також відомий іспанський філософ Ортега-і-Гассет: “Філософія, - говорив він, - є універсальною і абсолютною наукою”, філософія – “ це пошук цілого, загального”, “це пізнання Універсуму”.
Складні явища чи процеси людина може охопити в мисленні в цілому, але за умови, коли здатна виділити найбільш загальне, суттєве, притаманне усім цим явищам чи процесам. В цьому контексті філософія, як “пошук цілого, загального”, співвідноситься з мудрістю.
2) Філософія небезпідставно ототожнюється зі знанням першоначал, першопричин буття. Ці знання, на думку Арістотеля, слід віднести до “мудрості”. Бо “мудрість є наука про визначальні причини і начала”. І далі: “наставники більш мудрі не завдяки умінню діяти, а тому що вони володіють узагальненими знаннями і знають причини”; “Жодне з чуттєвих сприйнять ми не вважаємо мудрістю, хоча вони і дають важливі знання про одиночне, бо вони не вказують “чому”... Мудрими вважаються не ті, хто має досвід, а ті, що “знають причину”; “Ми наставників у кожній справі шануємо більше, вважаючи, що вони більше знають, ніж ремісники, і мудріші їх, оскільки вони знають причини того, що створюється”. Аристотель пояснює, кого можна називати мудрим, і якої науки це стосується:
“По-перше, ми припускаємо, що мудрий, настільки це можливо, знає все, хоча він і не має знання про кожний предмет окремо. По-друге, ми вважаємо мудрим того, хто здатний пізнати важке і нелегко осягнене для людини (сприйняття почуттями властиве усім, а тому це легко і нічого мудрого в цьому немає). По-третє, ми вважаємо, що більш мудрішим у будь-якій науці є той, хто більш точний і більш здатний навчити виявленню причин”.
Філософія досліджує те, що “найбільш гідне пізнання – першоначала і причини, бо через них і на їх основі пізнається все інше...”; “Отже, з усього викладеного випливає, що ім’я мудрості необхідно віднести до однієї і тієї ж науки: це повинна бути наука, котра досліджує перші начала і причини”. Такою наукою є філософія. “Філософія – найбільш цінна з наук, бо спрямована на пізнання першопричин, сутнісного і вічного”.
Отже, мудрість ототожнюється у філософії з пізнанням першопричин і першоначал, “сутнісного і вічного”.
3) Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”, дає змогу розкривати закономірні зв’язки. Бо що таке закон? Закон – це відношення між сутностями, найбільш загальний, установлений зв’язок між речами, який повторюється при відповідних умовах і є об’єктивним, внутрішнім, необхідним, загальним і суттєвим. Оскільки філософія займається з’ясуванням цього, остільки вона і має відношення до мудрості. Мудрість, таким чином, є важливою ознакою філософії, котра осмислює дійсність на основі пізнання найбільш загальних зв’язків, причин, тенденцій розвитку та їх практичного (предметного) використання. Не випадково сучасний французький філософ Мішель Гуріна підкреслює, що мудрість – не що інше, як вміння використовувати знання на практиці – “мистецтво жити”.
Отже, філософія як мудрість з’ясовує найбільш загальні, фундаментальні проблеми існування світу; першоначала і першопричини буття; вона спрямована на пізнання загальних, усталених, необхідних зв’язків між сутностями – закономірних зв’язків. Таким чином, мудрість, як філософський феномен, - це форма духовно-практичного осмислення дійсності, з’ясування причин, тенденцій розвитку всього сутнісного, передбачування наслідків цього розвитку на основі поєднання інтелекту та практичного досвіду.
Філософія як форма суспільної свідомості.
У суспільстві мають місце багатоманітні відносини: матеріальні (економічні), політичні, правові, моральні, культурні тощо. Але не всі вони рівнозначні. Матеріальні (економічні) відносини складають основу життя людини і суспільства. Вони є визначальними, однак, щоб зрозуміти складні взаємовідносини людини і суспільства, людини з людиною цього ще не достатньо. Бо люди у своїй діяльності керуються не лише матеріальними (економічними) інтересами, але і духовними. Вони мають відповідні політичні, правові, філософські, моральні, естетичні і т.п. ідеї та погляди. Останні виділяються, стають загальними для певних соціальних груп і носять суспільний характер. Вони складають суспільну свідомість.
Суспільна свідомість – це сукупність ідей, теорій, концепцій, поглядів людей, котрі відображають їх суспільне існування або буття. Оскільки суспільне буття людини є складним і багатоманітним, остільки такою є і суспільна свідомість. Викристалізованими формами суспільної свідомості є політична, правова, філософська, моральна, релігійна і т.п. Всі ці форми представляють собою відображення різних сторін життєдіяльності людини і суспільства.
З теоретико-пізнавальної точки зору філософія, як різновид суспільної свідомості, є формою відображення дійсності у свідомості людини. Це відображення є складним, теоретичним. Скажімо, людина відображає світ, вона бачить, насамперед, те, що очевидне, що дається у її відчуттях. Це відображення дійсності на рівні “світовідчуття”, “світосприйняття”. Для філософії як форми суспільної свідомості специфічним, притаманним їй, є “світорозуміння”, “світоз’ясування”. Останнє здійснюється людиною лише в процесі її теоретичного мислення, шляхом абстрагування, проникнення у найбільш суттєве, загальне. Такий спосіб осягнення дійсності дає можливість з’ясувати те, що не сприймається на рівні відчуттів. Об’єктивні закони розвитку природи чи суспільства не можна, наприклад, сприйняти з допомогою зору, дотику чи смаку. Вони сприймаються лише на рівні мислення.
Мислення – це процес відображення світу в поняттях, судженнях, умовиводах шляхом узагальнення – виділення найбільш загальних, суттєвих ознак, зв’язків, властивостей, відношень речей, що мають місце в об’єктивній дійсності. Філософія, як форма суспільної свідомості, ґрунтується саме на такому узагальнюючому відображенні дійсності і це є досить важливим для розуміння її специфіки, відмінності від інших наук. Філософія, за висловом Гегеля “є сучасна епоха, котра осягнута в мисленні”. Бо епоху, її сутність, тенденції розвитку можна осягнути не в процесі “світовідчуття”, а в результаті “світорозуміння” – теоретичного мислення. Це – єдиний спосіб охопити в цілому таке складне явище, як епоха.
Особливості філософського знання. Філософія це система певних знань про природу, суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають свої особливості. В чому вони полягають?
Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.
Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Людина не може ні пізнавати, ні практично діяти, ні спілкуватися без абстрагуючої діяльності. Найпростіший акт пізнання – розрізнення двох речей – вже передбачає абстрагуючу діяльність людини. Якщо необхідно встановити їх відмінність, то ми не беремо до уваги того, що для них є подібним, відхиляємося від нього, і навпаки, якщо нам необхідно встановити те, що для них є подібним, то ми подумки відхиляємося від того, що для них є відмінним. Це відхиляння від тих чи інших ознак предмета і є ілюстрацією процесу абстрагування.
Філософські знання фіксуються у поняттях, у яких відображається те, що є загальним в речах. Отже, не береться до уваги те, що є у них конкретним, відмінним. Філософські поняття є результатом дуже високого рівня абстрагування. В них не просто виділяється загальне, а найзагальніше. Скажімо, в такому понятті, як матерія, відображається найбільш загальна властивість оточуючої нас дійсності, а саме те, що вона є об’єктивною реальністю, незалежною від волі і свідомості людини. Як встановлюється така найзагальніша властивість поняття “матерія”? Шляхом абстрагування, відхилення в процесі пізнання від конкретних її властивостей і концентрації уваги на більш загальних, аж до найзагальніших (всезагальних). Ось приблизний шлях такого абстрагування: “ця троянда” (має конкретну визначеність: “ця”); троянда (тут ми вже абстрагуємось від визначення “ця”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж маємо у словосполученні “ця троянда”. Далі. Слово “квітка”. Воно охоплює всі квіти, що мають місце в дійсності, тобто ми подумки відхиляємось від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Далі. Слово “рослина” включає в себе весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Але це ще не є найбільш загальним поняттям. Ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відхилення від конкретного). На цьому шляху більш загальним буде поняття “живе”. Останнє включає в себе не лише весь рослинній світ, але й тваринний. Поняття “живе” має вже дуже високий рівень абстрагування. І, нарешті, поняття “матерія” фіксує у собі найзагальніше, бо у ньому фіксується все те, що існує об’єктивно, тобто поняття “матерія” має найвищий рівень відхилення від конкретного, найвищий рівень абстрагування.
Кожна наука має свій понятійний апарат, котрий дає можливість матеріалізувати знання. Однак на відміну від понять філософії цей понятійний апарат може бути застосований лише до конкретної галузі знань. Скажімо, економічна наука має такі поняття, як “продуктивні сили”, “вартість”, “прибуток”, “товар” і т.п. Вони відображають сутність економічних процесів. Однак не можуть бути застосованими для з’ясування проблем теорії пізнання, логіки, діалектики тощо, бо мають інший, відмінний від філософії рівень узагальнення. Так само закон вартості не може бути застосованим до з’ясування проблем біології, бо остання має свої, притаманні їй закони. Що ж торкається понять філософії, то вони використовуються в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки ці поняття абстрагуються від усіх сфер буття, тобто в них виділяються найбільш загальні ознаки, що притаманні усім речам і явищам об’єктивного світу. Тому поняття філософії мають найвищий рівень узагальнення.
2. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”.
3. Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити рух і розвиток – біжучість всього існуючого.
Життя – змінне, рухливе. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет знаходиться в даній системі у спокої, то по відношенні до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує. Інша річ, більш складна – відобразити цей рух, зміну у мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то філософія повинна мати такий понятійний апарат, який давав би адекватне уявлення про такий рух і розвиток.
Філософія, ще з часів Гегеля, має змогу завдяки своїм поняттям, дати точне уявлення про рух, зміну, розвиток, взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності. Тому філософські поняття самі є рухливими, біжучими; вони різко вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить в якість, а якість переходить в кількість; можливість стає дійсністю, остання ж є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, що зв’язане з ним; зміст визначається формою, але остання може бути змістом для іншого процесу і т.д. і т.п.
Таким чином, знання, що фіксуються в понятійному апараті філософії дають змогу адекватно відобразити рух, зміни, взаємопереходи речей через власну гнучкість, рухливість.
4. І, нарешті, останнє. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.
Предмет філософії. Враховуючи вищевикладене, можна визначити і сам основний предмет філософії.
Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, - відношення “людина – світ”, його різні модифікації.
Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана “абсолютна ідея”, котра є ні чим іншим, як гіперболізованою об’єктивованою людською свідомістю, “абсолютним розумом”. “Абсолютна ідея, - наголошував філософ, - є розум, мислення, розумне мислення”; у філософії екзистенціалізму, у Ж.П. Сартра, абсолютизується, перебільшується “світ людини”, її суб’єктивність. “Немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності”, - підкреслював Ж. – П. Сартр; Едмунд Гуссерль, засновник так званої феноменологічної школи, в предмет філософії включав лише “чисту свідомість” – відокремлену від існування і свідомості конкретної людини; Л. Фейєрбах дотримувався іншої точки зору. Для нього “єдиним, універсальним і вищим предметом філософії” є “людина і природа як базис людини”; філософські концепції, наприклад, Д. Локка, П. Гольбаха та інших ґрунтуються на пріоритетності світу, природи, матерії, їх об’єктивності тощо.
Отже, при осмисленні основних проблем буття філософи так чи інакше розглядали їх через призму відношення “людина-світ”. Не випадково Йоган Фіхте, представник німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома основними шляхами – від речі до ідеї (Фіхте називав такий підхід “догматизмом”) і від ідеї до речі (Фіхте називав такий підхід “ідеалізмом”).
Фактично ж німецький філософ визначив два основних протилежних напрямки у філософії – матеріалістичний (“від речі до ідеї”) і ідеалістичний (“від ідеї до речі”). Бо що таке матеріалізм?
Матеріалізм (від лат. Materialis – речовинний) – це філософський напрямок, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними. З точки зору матеріалізму, світ як природа є матеріальним, об’єктивним, незалежним від людини, її волі, свідомості. А сама свідомість, мислення, дух є властивістю високоорганізованої матерії, її ідеальним відображенням.
Ідеалізм (від грецьк. Idea – ідея, образ, поняття) – філософський напрямок, протилежний матеріалізму, який виходить з того, що свідомість, мислення, дух є первинними, а природа, буття, матерія – вторинними. Він поділяється на певні різновиди – об’єктивний ідеалізм та суб’єктивний ідеалізм залежно від того, яке духовне першоначало кладеться в його основу. Об’єктивний ідеалізм за основу дійсності приймає безособистісний дух, розум, свідомість (“абсолютний дух”, “абсолютний розум”, “чиста свідомість”). Суб’єктивний ідеалізм конструює світ на основі особливостей індивідуальної свідомості і ставить цей світ в залежність від неї, від “Я”.
В чому причини такого різнополюсного відображення дійсності? Які пізнавальні коріння такого відображення?
Альтернативні способи осмислення проблем буття. Теоретико-пізнавальними основами матеріалістичного відображення дійсності є матеріально-предметні діяльність людини, практика; розуміння “вторинності” людини по відношенню до “первинності” природи незалежності останньої по відношенню до людини, її свідомості.
Античні філософи, як правило, були стихійними матеріалістами. Вони бачили світ таким, яким він є, а саме: що світ передує людині, а не навпаки, що він є об’єктивним, незалежним від її свідомості, волі, бажань.
Про перших філософів Арістотель говорив, що вони прагнули з’ясувати “те, з чого сутнє складається, з чого воно як першого виникає і в що, як в останнє воно повертається; те, що як субстанція (першопочаток – В. Б.), залишається завжди одним і тим же і змінюється лише в своїх визначеннях... Тому вони вважають, що жодна річ не виникає і не знищується, оскільки завжди зберігається одна і таж природа”.
Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим.
Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:
1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людини на рівні відчуттів. Загальне ж – на рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?
Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по різному.
Практична діяльність людини переконувала її в тому, що не нею створений світ, природа, а вона є породженням цього світу, природи. Саме тому античні філософи на перший план, як правило, ставили природу, її самодостатність, незалежність від людини. Це і стало пізнавальною основою об’єктивного, матеріалістичного відображення дійсності.
Щодо основ ідеалістичного відображення дійсності, то слід відзначити, насамперед, значні труднощі, які зустрічає людина на шляху процесу пізнання, можливість створювати нею такі пізнавальні образи і об’єкти, котрих немає у дійсності. Наприклад, ми маємо уявлення про речі, які ніколи ніхто не бачив (міфологічні образи). Але вони є у свідомості.
В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (універсалій).
Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише не існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.
Реалісти (Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими духовними сутностями.
Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.
Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).
Раціоналісти (Р. Декарт, Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання на основі практики.
2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний момент у пізнанні має, безумовно, важливе значення.
3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.
Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.
Ідеалістичний спосіб відображення проблем буття якраз і ґрунтується на перебільшенні, абсолютизації суб’єктивних моментів в процесі пізнання, ігноруванні або відкиданні його об