Проблема суспільства і людини в античній філосоії

Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. 1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у'розвитку античної філософської думки. Сократ (У-ІУ ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу.здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знаиція про людей і світ в цілому.«Людино, пізнай саму себе, Ї ти пізнаєш яесь світ»—таке філософське кредо Сократа.Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусилями, а не одержати зовні. Звідси — прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.Суть його думки полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у гоові окремої людини бузпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.Сократ ніколи не вважав себе «мудрим» («софос»), а лише «філософом», тобто таким, 'що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: «Я знаю, що я нічого не знаю». Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: «Чим більше я знаю, тим більше не знаю». При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло — це те, що він знає, Маленьке — це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості. Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання істини. Зло — це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути щасливою.

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до н.е.) — творець першої в історії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен.ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.На ідеалістичній онтології грунтується вчення про людину, пізнання і про державу. Варто пам'ятати, що Платон вперше створює концепцію досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду, Платон приходить до думки про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є державами негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало — вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни — оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософи.За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави — сприяти розквіту держави, її могутності.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії. Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості. Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини. Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».Невеликий, стисло написаний трактат «Про душу» — класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.Варто також звернути увагу на працю Арістотеля «Нікомохова етика», в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність — це є всього лише дотримання «золотої середини», міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.

 

 

32. Сутність, проблеми й основні форми буття

Система філософського знання поряд з предметом, принципа­ми, методами включає в себе закони і категорійний апарат. Усі елементи системи тісно взаємозв'язані і становлять цілісну єд­ність, яка створюється навколо ядра, вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних систем філософії, основу яких становлять відмінні одна від одної категорії: буття або дух, свідомість або матерія, людина чи надлюдина тощо. Буття належить до числа тих системотворчих понять, які по­кладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Відома телевізійна гра «Що? Де? Коли?» повто­рює сутність питань у тій формі, як вони були поставлені філо­софами давнини. Наведений вище ланцюжок питань давав змогу розкрити перший аспект проблеми буття: а) Що існує? — Світ. Всесвіт; б) Де — Існує? — Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він іс­нує (Коли)? — Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуван­ні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінно­го буття окремих речей, станів, людських та інших істот.Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його існування «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект проблеми бут­тя — питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єдності світу.Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.Філософський смисл поняття буття тісно зв'язаний з понят­тями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсяк­денна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасно­му і майбутньому існуванні належить до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. Слово «є», за Гегелем і Кантом, додає характеристики, які дуже важливі для суб'єкта речення, його зв'язку з іменною частиною предика­та, а значить, з його допомогою даються нові знання про речі, процеси, стани, ідеї тощо. Наприклад, ми говоримо: «Філософія є форма світогляду». У цьому реченні філософії як одному з істо­ричних типів світогляду за допомогою дієслова «є» надаються більш широкі риси предиката «світогляд».Існує два заперечення доцільності введення в філософію катего­рії буття: а) оскільки категорія буття нічого не говорить про конкре­тні ознаки речей, то її слід вилучити з розгляду; б) оскільки буття визначається через поняття існування, то і в цьому випадку вона та­кож непотрібна, бо повторює поняття Існування. Необґрунтованість таких точок зору очевидна, бо, по-перше, категорія якраз призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв'язки світу, а не конкретні ознаки речей і, по-друге, філософська категорія буття не тільки включає в себе вказівку на існування, тобто наявність будь-чого, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування. Отже, в категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:— світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;— природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу; — за об'єктивної логіки існування і розвитку світ у наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну реаль­ність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей. Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми :— буття речей, тіл, процесів, яке, в свою чергу, поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як ціло­го і буття речей і процесів, створених людиною;— буття людини, яке поділяється на буття людини в світі ре­чей і на специфічно людське буття;— буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивіду­алізоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне

33. Сутність матерії

Категорія матерії є фундаментальним філософським понят­тям, яке розвивалось, уточнювалось упродовж всієї історії філо­софії: Матеріалісти античності ототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім неподільним елементом — «дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в межах діалектичного матеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не отото­жнювалось із жодною з фізичних форм і видів, а включало лише дві вимоги — бути об'єктивною реальністю і відображуватись у людській свідомості та відчуттях, існуючи незалежно від них. Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, влас­тивість бути об'єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнищуваність матерії, про її вічне і нескінченне існуван­ня. Матерія наділена ще рядом інших властивостей: вона скінченна і нескінченна, перервна і неперервна, структурна, перебуває у стані руху, існує в просторі й часі. У неї є і така фундаментальна властивість, як можливість відображення, з якої в ході тривалої еволюції на базі суспільної практики виникла свідомість.Сьогодні відомі кілька видів матерії — речовина, антиречовина, поле, фізичний вакуум. Розрізняють також ряд структурних рів­нів її організації: мікросвіт, макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані згідно з масштабами людини, її світосп­рийняттям та світовідчуженням. Існують концепції структурування матерії на засадах складності: системи неживої природи (елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні сис­теми різних рівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів до людини), соціальна організовані системи (людина, сім'я, різні форми колективності, об'єднання і організа­ції, класи, партії, нації, держава, суспільство, людство в цілому). Основні форми існування матерії Невід'ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух — це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісно­сті наявних на даному рівні систем відповідають свої форми ру­ху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: 1) ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і стру­ктурних рівнях матерії (механічний рух атомів, молекул, мікро­скопічних і космічних тіл; поширення електромагнітних і граві­таційних хвиль; рух елементарних часток); 2) форми, які прояв­ляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній при­роді, живій природі, суспільстві (галактики, мегагалактики, біо­сфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо).Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока за своєю організацією форма ру­ху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм. Рух є внутрішньою необхідністю Існування матерії. У цьому аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов'язаний з процесом збереження якостей предмета, другий — зі зміною якісного його стану. Ці два типи руху відобра­жають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах — тенденцію до сталості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявно­сті цих протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об'єктів реальності. Якісні зміни матеріальних об'єктів поділяю­ться також на два різновиди. Перший з них — це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного виду матерії, певно­го рівня її організації. Другий — процеси переходу від одного ви­ду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важливою і невід'ємною формою існування матерії є простір і час. Катего­рія простору виражає властивості об'єктів бути протяжними, за­ймати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об'єк­тами в структурній організації матеріального світу. Поняття прос­тору має смисл тоді, коли воно пов'язане з існуючою матерією, яка є диференційована, структуризована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов'я­зані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу. Як вже зазначалось, об'єкти матеріального світу постійно перебува­ють у русі й розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаю­ться на певних етапах. У них можна виявити деякі якісні етапи, пе­вні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характе­ризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів ха­рактеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей є основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії, як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту, час — є одновимірним, бо характеризується тривалістю