Діалектика та її альтернативи 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Діалектика та її альтернативи



Діалектика (гр. dialektik – веду бесіду, спір) – це вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання і сформований на цьому вченні універсальний метод мислення та діяльності.

Діалектика та її альтернативи Діалектика – це розуміння світу і спосіб мислення, за якого різні явища, предмети розглядаються в їх взаємозв'язку, у взаємодії протилежних сил, тенденцій у процесі зміни, розвитку. Розвиток розуміється як закономірна якісна зміна, в процесі якої виникає нове, необхідне, здатне до саморуху. Джерелом саморуху є внутрішні суперечності, властиві явищам та предметам об'єктивної реальності. Історія філософії знає три основні форми діалектики: Антична діалектика (Геракліт, Зенон)., Німецька ідеалістична діалектика (Кант, Фіхте, Шеллінг, особливо Гегель), Матеріалістична діалектика (класики марксизму). Матеріалістична діалектика є цілісною системою принципів, законів, категорій.Важливішим принципом є історизм, тобто розгляд предмета в його розвитку, саморухові, змінюваності. В об'єктивному світі відбуваються постійний розвиток, виникнення і знищення, взаємопереходи явищ. Щоб правильно відображати реальну дійсність, поняття, категорії як форми мислення мають також бути гнучкими, рухливими, взаємопов'язаними. Одним із основних принципів діалектики є всебічність розгляду. Розуміння будь-якої речі чи явища можливе лише тоді, коли досліджена сукупність їх внутрішніх і зовнішніх сторін, зв'язків, відносин тощо. При цьому важливо виділити головну, вирішальну сторону. Діалектичному методу властиві й інші принципи: об'єктивність, конкретність, детермінізм, суперечливість тощо.Принципи діалектики формуються на основі відповідних законів та категорій.Закон єдності і боротьби протилежностей. Цей закон є ядром, суттю діалектики. Він характеризує найосновніше в розвиткові – його джерело, яким є протиріччя, тобто взаємозв'язок протилежностей. Протилежності – такі сторони, моменти, предмети, які одночасно: 1) нерозривно пов'язані, одна передбачає існування іншої (добро – зло, низ – верх); 2) взаємовиключають одна одну; 3) взаємопроникають і, за певних умов, переходять одна в одну (позитивне і негативне, прогрес і регрес, матеріальне та ідеальне).Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Цей закон характеризує механізм розвитку, тобто як, яким чином відбувається розвиток. Його сутність полягає в тому, що поступове накопичення кількісних змін у певний момент неминуче призводить до корінних якісних перетворень (стрибків), до набуття нової якості, яка, в свою чергу, здійснює зворотний вплив на характер і темпи кількісних змін. Наприклад, перетворення одних хімічних елементів у інші залежить від змін величини заряду ядра атома, перетворення води в лід чи пару –- від зміни температури.Закон заперечення заперечення. Цей закон характеризує напрямок розвитку, його поступальність, циклічність та спадкоємність. Розвиток сприймається як процес, що нібито повторює пройдені етапи, але повторює їх по-іншому, на більш високому рівні. Кожний цикл сприймається як виток в розвиткові, а спіраль – як ланцюг циклів. Наприклад: зерно – рослина – нові зерна; теорія – практика – нова теорія. Діалектика не обмежується цими найбільш важливими принципами та законами. Існує ряд категорій, властивих діалектиці. Категорії – це найбільш загальні, гранично широкі поняття, які відображають найбільш загальні властивості, сторони, зв'язки та відношення реально дійсності та пізнання. Основні категорії діалектики розвиток, протиріччя, причина і наслідок, кількість і якість, зміст і форма та інше. Діалектичний метод протистоїть метафізичному методу як своєму антиподу. Суттєвою рисою метафізики є однобічність, абсолютизація однієї, будь-якої сторони живого процесу пізнання або будь-якого моменту, елемента пізнання чи діяльності.Розвиток метафізика може розуміти так: а) як просте, лише кількісне, збільшення або зменшення; б) як повторення, вічний рух по колу без виникнення нового; в) ігнорується протиріччя як джерело руху; г) заперечується взаємозв'язок речей, явищ чи процесів. Метафізичним, антидіалектичним може бути як метод пізнання, так і спосіб практичної діяльності, наприклад, бюрократизм, консерватизм, волюнтаризм та інше, тобто будь-які однобічні дії.Різновидами антидіалектичного методу є софістика,еклектика та негативна діалектика. Вони перекручують основні положення діалектики – гнучкість, рухливість, суперечливість, плинність і відносність понять. Зокрема, софістика й еклектика перебільшують, абсолютизують в діалектиці момент відносного. Діалектика ототожнюється ними з одним із її моментів – запереченням. Софістика – це однобічний, суб'єктивно довільний метод аргументації, який, використовуючи гнучкість та відносність понять, висмикує із загального зв'язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і шляхом різних засобів прагне обґрунтувати і виправдати її як суттєву і вирішальну. Так, відомий античний софізм: "Що ти не загубив, те маєш; ти не загубив роги, отже, у тебе є роги". Еклектика – це поверхове, безпринципне, механічне поєднання в одній концепції різних позицій без виділення головного, визначального."Негативна діалектика" – це абсолютизація критичного негативного аспекту діалектики.

 

 

37. Свідомість це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулю­ванні й самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки відо­бражає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, пси­хологія, мовознавство, педагогіка, фізіологія вищої нервової дія­льності, семіотика, кібернетика, інформатика. Протягом віків відбуваються суперечки щодо її сутності. Богослови розглядають свідо­мість як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідо­мість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, незалежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріалісти­чна філософія і психологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що свідомість — це реальність, вона віді­грає величезну роль у житті людини й суспільства в цілому. Головними ознаками свідомості є відображення світу, відно­шення, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об’єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість зв'язана з самосвідомістю. Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання — створен­ня ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і за­собів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться по­вністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнаваль­не, так і емоційно-оціночне ставлення людини до світу. Усі ці компоненти слід розглядати як елементи цілісного процесу пре­дметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів освоєння світу.Отже основними елементами свідомості, які перебувають у діалектичному взаємозв'язку, є: усвідомлення явищ, знання, са­мосвідомість, емоції, воля.Процес мислення супроводжується певними біохімічними, пев­ними фізіологічними та іншими змінами в мозку, але не вони становлять його суть. Ця проблема знаходить конкретиза­цію в поняттях матеріального та ідеального. Матеріальне є філо­софське поняття про буття, яке вказує на його об'єктивно-реальне, тобто незалежне від свідомості, існування. Ідеальне філософська категорія для позначення нематеріальної, суб'єктивно духовної природи, образного відображення дійсності в людсь­кій свідомості. Ідеальне характеризує принципову відмінність між відображенням і відображуваним, образом і об'єктом. Ця відмінність полягає в тому, що суб'єктивні образи, відтворюючи властивості реальних об'єктів, самі цих властивостей не мають, оскільки позбавлені всілякої тілесності, матеріальності. Ідеальне являє собою суб'єктивно-психічну реальність й існує лише в ак­тах свідомості. Воно є вторинне, похідне від матеріального як суб'єктивний образ об'єктивного світу.

 

41.Природа і призначення процесу пізнання Пізнання — це таке функціону­вання свідомості, в результаті якого виникають нові знання. Воно є невід'ємним компонентом матеріально-практичної діяльності, хоч і не позбавлене певної відносної самостійності., пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу. Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за допо­могою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні в дійсності (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі модифікації. Основними засадами наукової теорії пізнання є визнання об'єктивної реальності світу, відображення його в свідомості лю­дини, практики як основи пізнання і критерії істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб'єкта до об'єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання все повнішого і точнішого. Практика як основа і рушійна сила пізнання Пізнання має суспільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опо­середковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання. Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією. Як відомо, пи­тання про можливість пізнання світу є зворотною стороною ос­новного питання філософії — про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності не­має нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агности­цизмом (грец. а — не, gnosis — знання). Таке твердження агнос­тиків обґрунтовується головним чином посиланням на наявну рі­зницю між тим, яким наш світ здається і яким він є насправді.Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єк­тивного і об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість — суспільна людина. Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно-історичний ха­рактер. Усі людські пізнавальні здібності, насамперед мислен­ня не дані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мис­лити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань. Пізнання як процес відображення реальної дійсності, його основні види Пізнання відображає дійсність у формі образів. Образ — є форма і продукт суб'єктивного, ідеального відображення об'єк­тивної реальності у свідомості людини. Образи за своїм змістом відповідають предметам, явищам, які вони відображають. Основ­ними формами відображення є живе споглядання та його фор­ми — відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення (поняття, су­дження, умовивід тощо), що полягає в абстрагуванні, узагаль­ненні чуттєво даного матеріалу і оперуванні абстракціями. Чуттєве відображення базується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне мислення дає знання загального, відображає дійсність у формі абстракцій Виділяючи загальне в предметах і явищах, мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає змогу піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. В історії філософії були філософи, які надавали перевагу живому спогляданню (сенсуалісти, емпірики), і такі, що визнавали провідну роль за абстрактним мисленням (раціоналісти). На справді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони діалектично взаємопов'язані, доповнюють одна одну.У результаті активності суб'єкта, його творчої уяви, фантазії інтуїції відбуваються якісні переходи від чуттєвих форм відображення до логічних, від емпіричного рівня до теоретичного від знання явища до знання сутності. Інтуїція (лат. intuitio — уважно дивлюсь) — спосіб пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чи умовивід на відміну від опосередкованого послі­довного логічного мислення. Відмінність між логічним та інтуї­тивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомого людині буття, друге — нові сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. Кінцевою метою пізнання є досягнення істини.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 256; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.88.16.192 (0.009 с.)