Суспільство, основні підходи

Передусім слід звернути увагу на багатозначність поняття «суспільство». Існує концепція, що суспільство — це частина приро­ди, яка відокремилась, тому продовжує жити і розвиватись за за­конами природи (натуралістична трактовка, теорія соціального дарвінізму, де головне в суспільстві — боротьба видів або класів, виживання сильних).Друга концепція — феноменологічна — суспільство розгляда­ється як середовище людини з її суперечливими зв'язками і від­носинами.Третя концепція — діалектико-матеріалістична — суспільство розглядається як соціальна форма руху матерії, яка має спеціаль­ний статус і свої особливості. Основною категорією цього стату­су є наявність суспільного буття, що розвивається під егідою лю­дини.Четверта концепція — соціологічна — суспільство розгляда­ється як людство в цілому, як історично визначений спосіб існу­вання і спілкування людей в їх сукупності.Найбільш доцільно поняття суспільства розглядати не як конгломерат сукупності людей і творених ними суспільних ді­янь, а як цілісну систему історично визначених форм суспільних відносин, що складаються у процесі діяльності людей, пов'язаної з приведенням природи і власного життя у відповідність до своїх потреб.Але мало сказати, що суспільство — це система. До цього слід додати, що наявність розумних людей у ньому перетворює сис­тему на живий, вічно рухомий і відновлюваний механізм, який має свій початок, розвиток, занепад і перехід до нового ступеня. Інакше кажучи, розглядати феномен суспільства ми повинні завжди діалектичне. Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства Існують два підходи до розуміння суспільства та його істо­рії — матеріалістичний та ідеалістичний. Ідеалістичний підхід першопричиною розвитку суспільства вважає дух, ідею, свідомість (наприклад, вчення про соціальний поступ як резуль­тат розвитку абсолютної ідеї).Матеріалістичний підхід визнає, що суспільство розви­вається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К. Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів — матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності вироб­ничих відносин, які у своїй сукупності становлять економічний базис суспільства. Ідеальні фактори е відбитком матеріальних і становлять у своїй сукупності надбудову. Отже, К. Маркс, на від­міну від ідеалістичного, ввів в історіографію принцип матеріалі­стичного розуміння історії, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспі­льне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є вира­зом розв'язання основного питання філософії в його першій час­тині (відносно аналізу суспільної реальності в матеріалістичному підході), і цим принципом ми можемо керуватись у своїй науко­вій та практичній роботі.З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно «по­глинати» всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми по­винні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на роз­виток суспільного буття.Визначимося щодо суті основних категорій у соціальній філо­софії. Суспільне буття — це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини (матеріальне виробництво, побут, сім'я, відпочинок тощо). Суспільна свідомість — це духовне життя людини, це відо­браження суспільного буття в свідомості людини. Між цими ка­тегоріями існує нерозривний зв'язок, у якому домінуючим має бути буття (тобто економічна сторона). Який характер має буття (тобто виробничі відносини), такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Отже щоб вийти з кризи, нашому суспільству слід передусім вдосконалювати економічну систему, здійснювати роздержавлення власності, налагоджувати фінансово-кредитну, банківську систему тощо.

Культура і цивілізація

У повсякденному житті поняття культури досить часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми кажемо "культурне життя", а також "цивілізоване життя", "культурне суспільство" та "цивілізоване суспільство" і т. ін. Те саме простежується і в історії людської думки: терміни "культура" та "цивілізація" увійшли в науковий обіг у XVIII ст., в епоху Просвітництва, де вони часто фігурували як синоніми. І пізніше (наприклад, в концепції російського соціолога М. Данилевського) вони досить часто позначали те саме.Проте, вже у першій третині XIX ст. американський соціолог Л. Морган позначив терміном "цивілізація" певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства у вихідному значенні латинський термін "civilis" перекладається як "громадський" та "міський". За Морганом, для дикунства були характерні стадне життя, збиральництво, використання для житла природних схованок (печер, гротів та ін.), оперування примітивними кам'яними знаряддями праці. Варварство вже характеризувалося => родовою організацією життя, виникнення та розвиток міст оброблення та використання металів ■* виникнення письма поява держави та публічних органів влади. ♦ виникнення сім"ї використанням вогню, прирученням тварин, елементарним землеробством, побудовою житла та виготовленням глиняного посуду. За цією епохою розпочалася епоха цивілізації - епоха міст, виникнення сім "і виготовлення та використання металів, поява держави та відкриття і використання письма. Наведені характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на нестійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів. Проте поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад. Першими гаслами цивілізації стають "зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуваннях М. О. Бердяева. О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії. М. Бердяев зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації, а цивілізацією - саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолютно священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольованих вибухах негативної енергії. Реальний їх зв'язок культури та цивілізації, напевне, значно складніший. Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на ґрунті певних культурних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняється від культури як своїми функціями, так і цільовим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стає важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури. Але протистояння культури та цивілізації спостерігалися час від часу, і в попередні історичні періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася переважно культура розкошів та вишуканих втіх. В той же час навіть такі "замовлення" культуротворцям не завжди і не обов'язково впливали на культуру негативно: інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобів та напрямів культурного процесу. У свою чергу і спонтанний розвиток культури не завжди стимулював та підкріплював цивілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект "ідеальної держави", відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною. З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення певних соціальних цілей культура дійсно далеко не завжди може бути корисною, але, як ми з'ясували, не в тому полягає її сутність.

 

 

56.Структура культури
Загальноприйнятим є розмежування культури на
- матеріальну та
- духовну.

Матеріальна культура включає в себе досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. В процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе:
- засоби праці – інструменти, верстати, машини тощо;
- засоби індивідуального споживання: одяг, помешкання, побутові речі.

Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування.
Матеріальну культуру можна поділити на
- культуру праці (засоби праці) та
- культуру побуту (засоби споживання).

До сфери духовної культури суспільства належать такі основні елементи:
- явища сфери суспільної свідомості;
- різні соціальні інститути й організації;
- матеріально-технічна база духовної культури.

Духовна культура є вищим проявом і керівним чинником у системах цілісної людської культури, оскільки саме вона орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності людини.

Всі сфери людської діяльності переплетені і впливають одна на одну, в чому ви переконалися, розглядаючи структуру суспільства. Тому спробуємо коротко розглянути ці сфери «по частинах».

- Політична культура включає в себе способи політичного вибору і дії, цінності та ідеали політичної організації суспільства.
- У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов’язок тощо.
- Естетична культура включає в себе естетичні цінності (уявлення про прекрасне, величне, трагічне тощо).
- Екологічна культура має сьогодні найважливіше значення. Вона включає в себе всі цінності, способи діяльності, спрямовані на збереження планети як унікальної екологічної системи.

- Економічна, наукова, релігійна, трудова, побутова та ін. відображають різні форми людської діяльності.
- Важливою є також культура спілкування, органічно пов’язана з культурою мислення, почуттів, мови тощо.

Визначається також типологія культур: виділяється національна – українська, російська, німецька та ін. культура та культура певних соціальних груп чи класів.
Загальноприйнятим є виділення певних культурних епох: антична культура, культура середньовічна та епохи Відродження, тощо.

В літературі ви знайдете і поділ культури на своєрідні пласти чи підрозділи, напр., масова культура, елітарна, молодіжна та ін., або ж офіційна культура.
В курсі культурології ви аналізували масову культуру та елітарну, тому обмежимося лише констатацією їх специфічних ознак і характеристик.

Разом з тим, при наявності відмінностей матеріальної та духовної культури, відзначимо, що матеріальна культура включає в себе духовну, остання ж матеріалізується. Тому такий поділ правомірний, але – умовний.

 

 

Масова і елітарна культура

Вважається, що як термін словосполучення "масова культура" вперше було використано в 1941 р. німецьким філософом і соціологом Максом Горкгаймером у праці з відповідною назвою — "Мистецтво і масова культура". З тих пір поняття "масова культура" набуло неабиякого поширення в різних наукових колах — від соціології й культурології до політології й мистецтвознавства. В найзагальнішому значенні поняттям "масова культура" означається культурна життєдіяльність мас. Сучасні однокореневі слова "маса", "масовий", "масовка" походять від лат. massa — кусок, груда. В латині слово massa первісно використовувалось для означення грудки сиру (massa lac-tis coacti). Цікаво, таким чином, що слово "маса" від початку призначалося для називання не просто певної речовини, а речовини, що з'являється в результаті поєднання природних процесів та людської культурної діяльності, людської праці.

Як протилежне до масової культури трактується поняття елітарної культури. Сучасні українські слова "еліта", "елітарний" походять від французького elite — "краще", "обране" і більш чи менш близькі за значенням і контекстами вживання з рядом понять, такими як "аристократія", "люди генія", "надлюдина" ("супермен") тощо. Поняття еліти стало центральним у соціально-філософській концепції "теорії еліти". Хоча ще Платоном висловлювались ідеї принципової відмінності вищих і нижчих каст суспільства, однак початок формування теорії еліти саме як наукової концепції, як правило, відносять до XIX ст., а її остаточне теоретичне завершення — до ХХ-го. З погляду теорії еліти будь-яке суспільство з необхідністю має складатися з еліти і мас. Однак принципи виділення еліти в різних науковців іноді суттєво різняться. Найпоширенішими підходами є політичний (Парето, Моска, Міхельс та ін.), технологічний (Бьорнгем та ін.), соціально-психологічний (Ортега-і-Гассет, Шумпетер та ін.).

 

 

Цінності. Їх характеристика

Філософське вчення про природу цінностей, їх структуру та місце в життєдіяльності людини називається аксіологією (від гр. аксіс – цінність і логос – вчення).

Починаючи з освоєння знарядь праці, а потім вдосконалюючи їх, людина навчилася задовольняти власні елементарні потреби, почала виокремлювати головне і другорядне, необхідне, постійне і тимчасове у своєму житті. Поступово осмислювалася значимість предметів і явищ навколишнього світу для окремого індивіда, групи, суспільства, тобто визначалася їх цінність.

Цінність – це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності.

Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини, уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі, суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму власного ставлення до них.

Формування поняття "цінність" пройшло складний історичний шлях. Доцільно торкнутися лише історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття.

Цікавим твердженням давньогрецької філософії є те, що найвищим мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. Відома теза Протагора: "Людина є мірою всіх речей".

В античній і середньовічній філософії ціннісні характеристики включалися в саме життя, розглядалися як притаманні йому, нерозривні з реальністю. Дослідження цінностей як таких стало можливим тоді, коли поняття реальності розщепилося на реальність у власному розумінні й цінність як об'єкт людських уподобань, пристрастей та прагнень.

Категорія цінності найбільш ґрунтовно була розроблена класичною німецькою філософією, особливо І. Кантом. І. Кант поняття цінності пов'язує з поняттям доброї волі. Сама по собі добра воля має цінуватися незрівнянно вище, ніж будь-що здійснене нею на користь якоїсь схильності. Важливим у кантівському аналізі поняття цінності є те, що це поняття він співвідносить з людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, – зі світом природи бажань. Цей аспект І. Кант називає відносною, зумовленою цінністю. Основну увагу він звертає на суб'єктивний аспект цінності, який і прагне висвітлити. Водночас підкреслює наявність і об'єктивного аспекту, але детально його не розробляє. Кантівську концепцію цінності сприйняли в основному, з деякими змінами, всі представники класичної німецької філософії.

Сучасна соціально-філософська література характеризується різноманітністю поглядів на природу цінностей та їх розуміння. Вони зрештою є або конкретизацією проблеми, наміченої в німецькій класичній філософії, або розробляються через протиставлення останній.

Найбільш аргументованим, поширеним і прийнятним є твердження, згідно з яким цінності є предметом потреб та інтересів людини. Цими предметами виступають речі, явища чи ідеї, думки. Залежно від цього виділяють дві групи цінностей:

– матеріальні – це знаряддя і засоби праці, предмети і речі безпосереднього споживання;

– духовні – це ідеї, теорії, думки: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські, релігійні, екологічні тощо.

Залежно від ціннісного ставлення людини до світу цінності визначаються як "предметні" та "суб'єктні".

"Предметними" цінностями виступає все розмаїття предметів людської діяльності, суспільних ВІДНОСИН та включених до їх кола природних явищ як об'єктів ціннісного відношення. Вони оцінюються В плані добра і зла, істини чи хибності, краси чи потворності, допустимого чи забороненого, справедливого чи Несправедливого тощо.

"Суб'єктні" цінності – способи та критерії, на основі яких проводяться самі процедури оцінки відповідних явищ, закріплюються в суспільній свідомості і культурі, виступаючи орієнтирами діяльності людини. Це – настанови й оцінки, вимоги й заборони, цілі та проекти, які відображаються у формі нормативних настанов.

Розмаїття цінностей передбачає класифікацію за їх рівнем. Так,

виділяються цінності особистості, соціальних та професійних груп, національні, загальнолюдські.

В наш час особливої ваги набувають загальнолюдські цінності. Вони є регуляторами поведінки всього людства, виступаючи найважливішими критеріями, стимулами і знаряддями пошуку шляхів взаєморозуміння, злагоди і збереження життя людей планети. Слід мати на увазі, що загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний характер. Їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від їх розуміння в сучасному інформаційному суспільстві.

У сучасній філософії поки що немає єдиного бачення того, що є загальнолюдськими цінностями. Немає основи, яка б давала змогу визначити єдині, загальнозначимі цінності для всіх народів, систем та культур. Спостерігається надзвичайне розмаїття думок щодо поняття "загальнолюдське".

Можна виділити деякі цінності, які, беззаперечно, є загальнолюдськими:

 

– цінність людського життя;

– смисл життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

– цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища;

– відвернення загрози термоядерної війни;

– забезпечення свободи, демократизації усіх сфер ЛЮДСЬКОЇ життєдіяльності – економіки, політики, культури тощо.

Подальший конкретно-історичний аналіз сутності та розвитку цінностей є важливою стороною наукового дослідження і розуміння історії суспільства та культури.

 

 

63)Метафізика —- умоглядне вчення про найзагальншя вкци буття — світ, Бога й душу.
Основним поняттям метафізики XVII ст. є субстанція. Субстанція — те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване), самодетерміноване (незалежне ні від чого). Вона визначає все суще, лежить в основі сущого, породжує його. В середньовічній філософії єдиною субстанцією визнавався Бог, у Новий час завдяки науці поступово почали вважати субстанцією природу. Принцип інерції (Ісаак Ньютон — 1643—1727), закон збереження імпульсу (Декарт), збереження речовини (Антуан Лавуазье — 1743—1794) відкрили можливість і природу розглядати з позиції збереження, не-знищенності.
Метафізика була першою спробою філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу. Наука пізнавала його -на основі фактів та узагальнень. Метафізика конструювала світ на основі умоглядного знання (через субстанцію та її атрибути — невід'ємні властивості). Часто вони перетиналися в доробку одних і тих самих мислителів (Декарт, Лейбніц), але іноді вступали в суперечність. Звідси і вислів Ньютона: «Фізико, остерігайся метафізики!» Але й у фізиці Ньютона не обійшлося без «метафізичних» допущень (такими виявились, зокрема, поняття абсолютного часу і простору). Суперечність природознавства і метафізики стала особливо очевидною в епоху Просвітництва (XVIII ст.), коли більшість філософів виступила проти метафізики.

 

Школа Платона

Повернувшись до Афін, Платон придбав на північно-західній околиці міста будинок із садом, де заснував свою відому філософську школу. Вся ця місцевість, де колись розташовувалось святилище богині Афіни, перебувала під покровительством героя Академа. Як свідчить легенда, останньому цю землю заповідав напівміфічний цар Аттики Тесей. Так 385 до н. е. виникла Платонівська академія, в якій, за задумом самого Платона, мали б виховуватись істинні мудреці, призначення яких — керувати державою[8]. Учні Академії навчались невідомим раніше наукам: діалектиці, аналітиці, методології, філософії, індуктивним і дедуктивним методам пізнання.
Із виникненням Платонівської школи відбувся переворот в глибинах грецької цивілізації. З одного боку, Платону дорогий світ чуттєвий, споглядальний, з іншого — він байдужий до ідеального, тієї єдиної реальності, яку душа може пізнати тільки умоглядно. До Академії Платона, зокрема, належали: племінник Платона Спевсіпп, що став на чолі Академії після його смерті;Ксенократ — третій схоларх Академії; знаменитий математик і астроном — Евдокс Кнідський, що залишався на чолі школи під час другої поїздки Платона в Сицилію. У 366 до н. е. в Академії з'являється Аристотель і залишається до смерті Платона[9].
Долучившись до мудрості великих народів, Платон виріс в очах сучасників і як наставник молоді, і як особистість. Він відмовився від сократівської іронії та звички ходити вулицями, починаючи розмови із першим перехожим. Водночас він не перейняв зверхності піфагорійців з їхніми суворими правилами не допускати до себе сторонніх. Доброзичливість Платона була настільки притягуючою, що учнями Академії ставали й жінки, переодягнені у чоловічий одяг. Заняття в Академії двічі переривались у зв'язку із поїздками до Сицилії на прохання Діона Сіракузького в 367—366 і 361 роках до н. е. Прагнучи привнести мудрий початок в політику, перевірити свою теорію на практиці, 60-річний філософ намагався реформувати державну владу за допомогою філософії. Саме так було в Сіракузах: спочатку за правління Діонісія Старшого, а потім — Діонісія Молодшого. Проте спроби Платона залишились марними, і він переконався, що тиранія назавжди залишиться глухою до філософії.
Залишок життя Платон присвятив філософським та науковим заняттям в Академії та роботі над своїми «Діалогами». Помер Платон в 347 до н. е. у віці вісімдесяти років, в день свого народження. Його поховали в саду Академії. Значення Платона та його вплив на світову філософію підкреслив англійський філософ і математик 20 століття Альфред Вайтхед: «Найнадійніша характеристика європейської філософії полягає в тому, що вона являє собою лише низку приміток до Платона.»

 

 

Все тече, все міняється

.Питання про природу руху завжди цікавило мислителів різного часу. Наприклад, відомий вислів Геракліта "Все тече, все змінюється" був не що інше, як спроба подати все, що є у світі, таким, що перебуває у русі, постійно змінюється. Але в історії філософії траплялися випадки, коли філософи не визнавали руху, такі, наприклад, як Парменід, Зенон та ін. Відома легенда про те, що один із учнів Зенона, бажаючи спростувати свого вчителя, починав ходити перед ним, і цим ніби засвідчував: "Дивись, вчителю, я рухаюсь; рух можливий!" Подібне спростування не могло переконати Зенона. Річ у тім, що він вважав, що ми сприймаємо рух нашими почуттями. А почуття нас завжди вводять в оману.
У період розвитку такої науки, як механіка, переважна більшість філософів схилялася до думки, що рух - це просте переміщення у просторі. Завдяки розвитку природознавства наприкінці XVIII - на початку XIX ст. стало можливим сформувати нові уявлення про рух, розкрити його складний характер, визначити саме поняття руху. Особливо велике значення для розкриття руху мало відкриття закону збереження і перетворення енергії, створення еволюційної теорії, а також теорії клітинної будови організму.
Виходячи з філософського осмислення даних природознавства, був зроблений висновок про те, що рух - це будь-яка зміна явища чи предмета; він охоплює всі процеси, які відбуваються у Всесвіті, починаючи від простого переміщення тіл і закінчуючи мисленням.

 

89.Ноосфе́ра (в значенні «розум») — сучасна стадія розвитку біосфери, пов'язана з появою в ній людства. Частина планети і навколопланетного простору зі слідами діяльності людини. Термін ноосфера запропонував французький математик Едуард Леруа.

Концепція ноосфери

Відповідно до оригінальної теорії Вернадського, ноосфера є третьою у послідовності таких основних фаз розвитку Землі як утворення геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи).Так само, як біосфера утворюється взаємодією всіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Ноосферу можна розглядати як єдність «природи» і культури (в широкому тлумаченні останньої — з техносферою включно), особливо починаючи з того моменту, коли «культура» досягає (за силою впливу на біосферу та геосферу) потужності «геологічної сили».Серед складових частин ноосфери виділяють антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об'єктів, створених людиною, та природних об'єктів, змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою). Розглядаючи означену єдність природи та культури (у їхній взаємодії) у розвитку ноосфери доцільно розрізняти дві стадії:Ноосфера у стадії її становлення, в процесі стихійного розвитку, починаючи з моменту виникнення «людини розумної»;

Ноосфера, що свідомо удосконалюється спільними зусиллями людей в інтересах як людства в цілому, так і кожної окремої людини.

Український вчений С. А. Подолинський, обрахувавши баланс енергії для планети Земля, показав залежність ноосфери від джерел енергії і їхній культурний вплив на формування економіки і соціуму Землі. Цим він дав поштовх і підґрунтя працям Вернадського, Ціолковського та інших космістів. Космізм в роботах Ціолковського К. Е. і Чижевського О. Л. дає нову якість розуміння і межам ноосфери. У такому розумінні ноосфера розповсюджена в пізнанні засобами телескопів до меж далеких галактик, і ми отримали інформацію про аномалії сонячної планетарної системи проти норми, що переважає у Всесвіті. У межах руху космічних зондів, планетарних роботів-дослідників, Марс почав відкривати свої таємниці. Вже розробляються проекти освоєння інших планет і космічного простору. Ноосфера розширюється і переміщенням в просторі — послання у 60-х для позаземних цивілізацій про людство на планеті Земля біля Сонця на краю галактики