Філософія серця: Сковорода, Куліш, Юркевич

 

Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. філософським вченням, яке виражає специфіку укр..нац.. культури і філософії, є “філософія серця”. яскраве відбраження вона знайшла у Григ. Сковороди та Памфіла Юркевича. Юркевич, відводить серц. особливе місце в своїх філософ. пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Гоголя, Пантелейм. Куліша, Шевченка.

Набіл. Теор. Обґрунт. “Ф.С.” набула в творчості Юркевича. Саме через етичну проблематику “Ф.С.” він виходить на одну з центральних проблем в укр. філос.. та в українській академічній філософії зокрема – проблему співвідношення розуму і віри.

У Г.Сковороди “Ф.С” розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. З вченням про серце пов'язана етична концепція філософа, за якою серце є найважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, коли серце “чисте” і “світле”. Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання.

Сутність концепції Сковороди: розглядаючи людину як “мікрокосм”, він розділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” в центр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов’язана з проблемою Богопізнання. Серце у Сковороди – це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті.

Поняття “серця” є центральним у філософії романтизму. Представники цього філ.. напряму досліджували духовний світ людини через складність її внутрішньої емоційної культури і людської індивідуальності

Початок інтерпретації серця було покладено в 1860 р. статтею П.Юркевича “Серце та його значення в духовному житті людини згідно вчення Слова Божого”. Тут серце- особливий орган душі, який є осередком всього тілесного і багатоманітного духовного життя людини, серце називається витоком життя, воно є колом нашого народження, тобто коло і колесо, в обертах якого полягає наше життя.

Центральною проблемою у філософії П.Юркевича, як і Г.Сковороди, є проблема людини.

У своїй праці Юркевич представляє своєрідну філософсько-антропологічну концепцію про серце як основу фізичного та духовного життя людини. він запропонував підхід до розгляду людини як конкретної індивідуальності. Підхід, який не був сприйнятий його сучасниками і не підходив ні до матеріалістичної, ні до ідеалістичної антропологічної теорії.

Мислитель наголошує що релігійна свідомість людини лежить в її серці, а, отже, релігія утворена на природному грунті.Біблія розглядає серце в різних аспектах: і як сутність усіх пізнавальних дій душі, і як центр духовного життя, і як осередок відчуттів і емоцій людини. Серцю приступна радість, благодушіє; велике горе, біль; ревнощі, заздрість. Серце може бути лютим; метушливим; нерозумним і т.д.

У Юркевича розум, “голова” керує, планує, дириґує, а серце творить. Як і в Сковороди, так і в Юркевича, серце – сфера духовного життя людини. Поняття серця багатозначне, але передусім серце – це духовний стан людини, її душа. В його понятті душа – “серце” людини затримує, як цінність, все те своє власне, що є важливим для “серця”. Це власне і визначає світогляд людини, її особистість, індивідуальність і неповторність у світі

Таким чином, мислитель намагається вирішити споконвічне питання співвідношення розуму та віри, намагаючись віднайти їх спільне коріння і не протиставляючи їх одне одному.

Отже, антропологія Юркевича ґрунтується на двох основних силах людського духу: голові (розумі) і серці (як осередку емоцій і носія віри), а точніше на балансі цих двох сил. Він доходить висновку, що серце людини може відкривати і схоплювати, висловлювати і розуміти – в тільки йому притаманний спосіб – такі переживання духу, які в силу своєї виключної духовності й ніжності, віддаленому знанню розуму недосяжні. Поняття і віддалене знання розуму, оскільки воно формується нашим душевним настроєм, а не залишається віддаленим образом зовнішніх предметів, – відкривається в серці людини, а не в голові. Воно має проникнути в цю глибину, щоб стати діяльною силою і двигуном нашого духовного життя.

Деякі дослідники зазначають, що не можна дивитись на українську філософію і культуру через призму “кордоцентризму”, вони підкреслюють, що “філософія серця” не надає належного значення раціонально-вольовим компонентам у виявах національного характеру, так потрібних у сьогоднішному світі.

 

31. Філософія в Україні кінця ХІХ початку ХХ ст.. Третій період української філософії визначається як філософія періоду романтизму (XIX –поч. XX ст.). Особливої ролі у філософії цього періоду набуває соціально-філософська проблематика,зокрема проблема співвідношення особистості і суспільства, людини і нації. Духовну атмосферу України цього періоду зумовилидві впливові європейські культурні традиції – просвітництво і романтизм, причому саме романтична течіястала домінуючою, оскільки відповідала самій сутності української духовності. Романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, пов’язаним з розчаруванням в історичномупрогресі, у можливостях розуму і науки. Світ виявився непідвладним розуму, а соціальна дійсність – ворожою природі людини, її особистій свободі. У пошуку виходу романтизм звертається до народної традиції, до колективної мудрості народу, до історичного минулого нації як орієнтира для сучасності. Ідея національного розвитку бере свій початок у межах культури романтизму. З XIX ст. «філософія національної ідеї» стає не менш значною традицією в Україні, ніж «філософія серця».У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. Просвітницькому уявленню про природу як складного механізму протиставляється образ природи як одухотвореного, живого цілого художній уяві, підсвідомим виявам людської душі, які вкорінені, зокрема, в народному дусі, його мудрості і творчості.Романтична традиція відкриває в людині глибинні суперечності божественного і демонічного, Романтизму притаманна ідея неповторності і надзвичайної цінності особистості(антропоцентризм). Романтичне світобачення є усвідомленням розладу між ідеалом і дійсністю і, разом з тим, – всеохоплюючою жадобою оновлення і досконалості, прагненням здійснити ідеал. Романтичні ідеї найбільше виражені в творчості М. Гоголя,П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Юркевича, Д. Донцова тощо. Особливістю українськогоромантизму стає його зв’язок з «філософією національної ідеї», а також і релігійне забарвлення, прагнення поєднати антропологічні, соціальні, національні ідеї з ідеями християнства. Антиромантична, просвітницька течія XIX ст. не породила такої могутньої плеяди видатних діячів культури, як романтизм.Одним із представників просвітницької течії, якому належить значний внесок в історію філософської думки України,став М. Драгоманов. Витоки творчості знаходяться саме у романтичній традиції, але він розриває з романтизмом, переходить на позиції європейського позитивізму і раціоналізму, негативного ставлення до релігії, на позиції лібералізм Початок романтизму в укр.. філософії був пов’язаний з першими університ. (у Харкові, Києві, Львові), з поширенням через них ідей французького та німецького просвітництва, німец. романтизму. Найбільш значним центром філософської думки п.пол. XIX ст. стає Київська духовна академія, де формується Київська релігійно-філософська школа (її представниками були С. Гогоцький, О. Новицький, П.Юркевич та ін.). П. Юркевич став одним із найвидатніших постатей філософії періоду романтизму. Він піддав критиці раціоналістичну просвітницьку ідеологію, вульгарно-матеріалістичні і натуралістичні концепції людини. Юркевич створює вчення про серце як осередок, центр духовного життя особистості, як сферу примирення науки і релігійної віри. Своєрідним продовженням ідей Юркевича стала екзистенційна Київськашкола кінця XIX – поч. XX ст., яка представлена іменами М. Бердяєва, Л. Шестова, В. Зінківського таін. Перша спроба розробки філософії української ідеї належить представникам Кирило-Мефодіївськоготовариства (1845-1847рр.) М. Костома-рову, П. Кулішу і Т. Шевченкові. В ідеології К-Меф. злилися, романтична традиція, національно-політичний радикалізм і віра в можливість перебудови всього життя на основі християнських принципів.Громадянський рух другої половини XIX ст. сприяв філософській творчості багатьох діячів українськоїкультури – О. Потебні, М. Драгоманова, І.Франка, трохи пізніше – Б. Кістяківського, В.Вернадського, М.Грушевського, В Винниченка та ін. Свій внесок у філософську думку на межі XIX–XXст. зробили представники української еміграції – Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський.

 

Суспільно історична та діяльно практична природа свідомості. Свідомість і мова Проблеми свідомості і мови, співвідношення думки і слова цікавили філософів з самого початоку виникнення філософії. Вважають також, що аналіз поставлених проблем, наприклад, уявленні про будову речей, предметів, самої речовини з простих елементів, далі неділимих атомів було виведено із спостереження над граматичною будовою пропозиції і самого слова.У сучасній філософії також велике значення мають проблеми, пов'язані з аналізом мови і його зв'язком з мисленням і пізнанням дійсності. Ці проблеми знайшли своє якнайповніше вираження в тому, що виник ще в 19 столітті і продовжує існувати в 20 столітті філософському напрямі, що дістало назву "Філософія мови". Також вже в 20-м столітті в Англії, а потім в Північній Америці, виникає напрям, який назвали "лінгвістичною філософією" (Людвіг Витгенштейн, Остін, Райл). У цій філософській течії аналізуються передусім проблеми того, як структури мови перетворюють думку, як думка, невід'ємна від мови, починає жити за законами мови і тим самим відривається від дійсності Загалом, мову зазвичай визначають як систему знаків, що служить засобом людського спілкування, мислення і вираження. За допомогою мови здійснюється пізнання світу, в мові об'єктивувалася самосвідомість особи. Мова є специфічно соціальним засобом зберігання і передачі інформації, а також управління людською поведінкою.Діалектична філософія розглядає мову як суспільно-історичне явище, що служить засобом.мова виникла одночасно з виникненням суспільства в процесі спільної трудової діяльності первісних людей. Виникнення членороздільної мови стало потужним засобом подальшого розвитку людини, суспільства і свідомості. Завдяки мові здійснюється специфічно людська форма передачі соціального досвіду, культурних норм і традицій, через мову реалізується спадкоємність різних поколінь і історичних епох.Мова бере участь в здійсненні практично усіх вищих психічних функцій, будучи найтісніше пов'язаний з мисленням. Зв'язок цей нерідко трактується як паралелізм мовних і розумових процесів Мова бере участь в процесі предметного сприйняття, є основою пам'яті в її специфічно людській (опосередкованою) формі, виступає як знаряддя ідентифікації емоцій і в цьому плані опосередкує емоційну поведінку людини. Можна сказати, що разом з громадським характером праці мова визначає специфіку свідомості.Специфічною особливістю людської мови є наявність в нім висловлювань про саму мову, що обумовлює здатність мови до самоописанию і опису інших знакових систем.Інша особливість мови - його членороздільність, внутрішня розчленована висловлювань на одиниці різних рівнів (словосполучення, слова, морфеми, фонеми). Усі ці особливості мовних значень обумовлюють універсальність мови в порівнянні з іншими знаковими системами, дозволяють мові описувати світ як ціле,.Різноманітні аспекти мови складають предмет вивчення різних наук: лінгвістики, логіки, психології (психолінгвістика), антропології (етнолінгвістика), історії культури, літературознавства, соціології (соціолінгвістика)Переробляючи дані конкретних наук, філософія дає їм определ. тлумачення в контексті рішення таких загальних проблем, як походження мови, взаємовідношення мови і свідомості, місце мови в процесі духовного освоєння світу. Мова і свідомість невіддільні. Мова розширює межі свідомості. Отже, мовленнєве спілкування, як і праця, є важливим чинником розвитку свідомості та самосвідомості людей. Формами безпосереднього чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення. Більш складним елементом психічного відображення дійсності є емоції і почуття. Вищою формою психічного відображення дійсності є логічне мислення Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності,.які існують незалежно від її індивідуальної свідомості. Філософські системи по-різному визначали факт об'єктивного існування духовних формоутворень. Релігійні концепції апелюють до Бога, що наділив людину духовністю. Системи об'єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.), констатуючи об'єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють це наявністю поза- і надлюдської духовної субстанції — абсолютного духу, світу ідей, духовної космічної енергії тощо.. Але людська духовність виникає не шляхом стихійного розвитку матерії взагалі, а внаслідок розвитку такої форми матеріальності, як людська практична діяльність, що відбувається за певних соціальних умов. Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Тому в процесі суспільної практики людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ. На цьому грунтується здатність людського мислення до об'єктивності відображення.. Вона є активною, творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі (але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі.. В процесі суспільної життєдіяльності формується соціальний тип спадковості. Суспільний досвід акумулюється не лише у формах спілкування, в суспільних відносинах, не лише у засобах і знаряддях праці, але також і в мові. Мова виступає зовнішньою оболонкою думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації.

Суспільно-історичний характер свідомості

Людина - це продукт суспільних відносин.Біологічною передумовою суспільних відносин була зграя, в якій кожна особина відчувала себе захищеною, отримувала допомогу від інших. Чинником, який зумовив перетворення зграї в суспільство, виступила трудова діяльність, тобто така діяльність, яка провадиться людьми при спільному виготовленні й використанні знарядь. З ускладненням знарядь їхнє виготовлення відбувається через розділення операцій багатьма членами суспільства одночасно. Діяльність поступово стає усвідомлюваною, осмисленою, оскільки кінцева її мета - задоволення потреби в їжі - стає дедалі більше віддаленою, і осягнути це може лише людина з розвиненим логічним мисленням.Таким чином, змінюючи природу, людина змінює передовсім себе. Ці зміни сприяли більш швидкому задоволенню потреб людини і народженню нових, матеріальних, власне людських потреб.Таким чином, праця зумовила розвиток людського суспільства, формування людських потреб та розвиток людської свідомості, яка вже не тільки відображає, але й перетворює світ. Це своєю чергою, сформувало потребу в спілкуванні та мовленні. Мова і свідомість невіддільні. Мова розширює межі свідомості. Отже, мовленнєве спілкування, як і праця, є важливим чинником розвитку свідомості та самосвідомості людей.

практичні засади виникнення свідомості.

феномен свідомості безпосередньо пов’язаний з такою властивістю матерії як відображення. Але свідомість виступає соціальною формою відображення. Тому свідомість є ключовим поняттям філософії, соціології та психології і визначає людську спроможність ідеального відтворення реальності, а також механізми та форми такого відтворення. Оскільки ж людина має історичне походження, то й феномен свідомості може адекватно розумітися в контексті розвитку матеріального світу взагалі. Тому видатний філософ Нового часу Б. Спіноза визначав свідомість як атрибут субстанції, тобто як необхідну, суттєву та невід’ємну властивість матерії. Отже, у своєму розвитку матеріальний світ закономірно досягає такої форми самовідображення, якою є свідомість. Тому ідеальне і є суб’єктивним образом об’єктивної реальності, відображенням зовнішнього світу у формах діяльності, свідомості і волі людини. Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їхнього життя. В цьому розумінні не свідомість визначає буття, а буття визначає свідомість. Наші відчуття, наша свідомість є лише образом зовнішнього світу, а відображення не може існувати без відображуваного, але відображуване існує незалежно від того, що відображає. Що являє собою відображення? Як всезагальна властивість матеріальних об’єктів, відображення є зміною, реакцією, зліпком будь якого предмету, або явища, які взаємодіють з іншими предметами чи явищами. Ця реакція завжди знаходиться у певній відповідності або подібності з тією чи іншою стороною предмета, який дії на інший предмет.. І якщо в попередніх формах матеріального руху перехід однієї форми в іншу здійснюється стихійно, то перехід одних речей в інші на рівні суспільної форми матеріального розвитку – практику – здійснюється:

а) свідомо – через усвідомлену людиною мету своєї діяльності;

б) опосередковано – через сукупність суспільних відносин.

Існує індивідуальна і суспільна свідомість. Разом з тим, ці її форми не є абсолютно ізольованими одна від одної – не існує індивідуальної свідомості без суспільної, як і навпаки. Але невірно тлумачити суспільну свідомість як певну суму “індивідуальних свідомостей”. Так і індивідуальну свідомість не можна розуміти як відособлений “екстракт” суспільної свідомості – вони є тотожністю протилежностей, що взаємообумовлюють і взаємозбагачують одна одну.

Разом з тим, предметно-практичні засади виникнення свідомості проявляються й у виявленні активності свідомості по відношенню до буття – свідомість не тільки відображає буття, але виступає умовою його активного відтворення. Таким чином, у процесі суспільної життєдіяльності – матеріального та “духовного” виробництва – процес взаємообумовлення свідомості та буття є безперервним – не тільки буття продукує свідомість, але й свідомість продукує буття. Тому питання про первинність буття по відношенню до свідомості має сенс лише у аспекті що з чого виникло історично. В реальному процесі життя свідомість і буття постійно взаємопереходять одне в інше – свідомість стає засадою життєдіяльності людини і суспільства. Тому, відмінністю свідомості від інших (які властиві всім попереднім формам матеріального руху) форм відображення полягає в тім, що вона виступає умовою свідомої діяльності людини у реалізації її потре