Предметність естетики: загальна характеристика

Тема 1. ЕСТЕТИКА ЯК ГУМАНІТАРНО-ФІЛОСОФСЬКА НАУКА

Тема 2. ФЕНОМЕН ЕСТЕТИЧНОГО В КОНТЕКСТІ ЦІННІСНОЇ СВІДОМОСТІ

Структура естетичної свідомості та місце в ній естетичних почуттів

Естетична свідомість як певна цілісність є внутрішньо структурованою. Традиційно в її межах виокремлюють такі складники, як естетичні почуття, естетичний смак, естетичний ідеал, а також естетичні погляди та теорії. Усі складники структури естетичної свідомості постають у єдності та взаємозв'язку, що забезпечує цілісний характер естетичного освоєння людиною світу.

Естетичні почуття становлять у своєму комплексі безпосереднє емоційне переживання людиною ціннісної визначеності буття та проявляються у різноманітних формах чуттєво-творчої діяльності.

Естетичний смак ґрунтується на досвіді естетичних почуттів і являє собою здатність розрізняти позитивні і негативні естетичні цінності. Образно смак можна назвати "естетичною совістю". Смак є таким собі стрижнем естетичних інтересів особи.

Естетичний ідеал є узагальненим уявленням про чуттєву виразність довершеності речей та явищ світу.

Естетичні погляди та теорії ґрунтуються на розумовому осмисленні естетичних цінностей.

Змістовна наповненість структури естетичної свідомості конкретної особи, звісно ж, залежить від особливостей її виховання й самовиховання, освіти, ієрархії життєвих інтересів, сформованих здібностей. На рівень витонченості та креативної функціональності естетичних почуттів, естетич­ного смаку, естетичного ідеалу, на ґрунтовність естетичність поглядів, безперечно, впливає якість соціокультурного й комунікативного середовища, в якому формується особа. Водночас не менше значення має внутрішня готовність особи повсякчас розвивати свій духовний потенціал, розширювати обрії свого чуттєво-смислового сприймання й творчості. Тому можна вважати, що в структурі естетичної свідомості однаковою мірою важливі емоційні, вольові й інтелектуально-софійні чинники освоєння людиною світу.

На цьому ґрунті піддамо спеціальному обговоренню феномен естетичних почуттів. Один із філософів назвав естетичне почування

просвітленим переживанням насолоди красою світу. Естетичні почування належать до царини "шляхетної чуттєвості", на чому наголошував відомий психолог Л. Виготський. Він писав: "Емоції мистецтва - то розумні емоції. Замість виявлятися у стисненні кулаків і тремтінні, вони виливаються здебільшого в образи фантазії"¹⁸. Як вищі форми душевних переживань естетичні почування ґрунтуються на свідомій чи несвідомій здатності керуватися уявленнями про прекрасне при сприйманні явищ довкілля чи мистецьких витворів. Естетичні почування постають у єдності з моральними й пізнавальними настановами і збагачуються в синтезі з ними.

За мірою узагальненості свого змісту естетичні почуття можуть бути конкретними (наприклад, почуття до певного явища чи твору) і абстрактними (почуття піднесеного, трагічного тощо). За інтенсив­ністю вони можуть бути і на рівні поміркованого задоволення, а можуть сягати напруги естетичного захвату, естетичного екстазу (що особливо притаманне талановитим митцям, процес творчості яких часто супроводжується неймовірною емоційно-смисловою напругою, що вивершується прекрасними, унікально-неповторними витворами - шедеврами).

Розвинута сфера естетичних почуттів надає особі індивідуальної неповторності, урізноманітнює зміст її внутрішнього світу, сприяє душевній і життєвій гармонійності її стосунків зі світом. Від рівня розвинутості естетичних почуттів особи багато в чому залежить її творчий потенціал.

Отже, естетична свідомість структурно ґрунтується на взаємодії емоційних, вольових, розумових чинників душевної активності людини. Рівень її розвинутності залежить від соціокультурного й психологічно-комунікативного контексту, до якого залучена людина, а також від індивідуально мотивованої інтенсивності її духовного саморозвитку. Концентрацією всієї структури естетичної свідомості є так звана "шляхетна чуттєвість" особи як єдність ідеальних і практично-творчих потенцій освоєння нею світу та самовираження в ньому на основі ідеалів гармонії та довершеності. Змістовна ж збідненість структури естетичної свідомості обмежує можливості смисложиттєвої самореалізації особи, уярмлює її дух тенетами одноманітності буденного існування. Тому таким важливим є правильно організоване естетичне виховання й самовиховання.

Тема 4. ФЕНОМЕН МИСТЕЦТВА, ЙОГО ЕСТЕТИЧНА ПРИРОДА ТА СВІТОГЛЯДНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

Мистецтво та ідеологія і проблема свободи митця

Суспільні процеси новітніх часів з особливою гостротою поставили й проблему співвідношення мистецтва і ідеології. Мистецтво як феномен естетичний має величезний потенціал соціального впливу. Тож політико-ідеологічні системи зазвичай прагнуть придушити свободу художнього виразу, підпорядкувати його відповідним політичним настановам, диктуючи його творцям відповідні соціальні замовлення. Прикладом такої ситуації є становище мистецтва в тоталітарних суспільствах: тут про ідейно-художню свободу творчості годі й говорити, або точніше будь-які вияви такої свободи підлягають жорсткому придушенню. Зга­даймо про долю сотень митців, чия художньо-світоглядна настанова не збігалася з офіційною, наприклад, радянською... їх не лише позбавляли можливості творити, а нерідко піддавали фізичним утискам або й знищували.

З іншого боку, мистецтво не може бути осторонь соціальних процесів, не ^ може не зважати на моральні проблеми суспільства. Демократизація мистецтва передусім означає свободу від ідеологічно-бюрократичних перепон, цензури, але не від мірил високого смаку, не від моральності, совісті, не від обов'язку бути чинником розвитку й вдосконалення суспільства, ушляхетнення й вивільнення особистості. Завершуючи ці міркування, звернімо увагу на думку Й. Бродського, висловлену в його Нобелівській лекції. Бодай уже через те, наголошував поет, що насущним хлібом літератури [у цьому контексті - мистецтва загалом] є саме людська різноманітність і несталість, вона, література виявляється надійною проти­отрутою щодо будь-яких спроб тотального, масового підходу до "розв'язання" проблем людського існування. Як система морального страхування, справжнє мистецтво набагато ефективніше за ту чи ту систему вірування або ідеологічну доктрину.

Підсумовуючи тему, зазначимо, що предметом мистецтва є людина в її взаєминах зі світом, причому осягається вона не фрагментарно, а цілісно, у синтезі всіх її життєво-духовних вимірів. Мистецтво має: 1) особливі мислення й мову (настанова на образність на відміну від узагальнених категорій і понять науки); 2) особливий спосіб узагальнення (загальне виражається через індивідуально-окреме, а не навпаки); 3) спирається на художній вимисел; 4) передбачає особистісний спосіб вираження (на відміну від безособового стилю науки); 5) передбачає підвищену роль форми; 6) освоює непідвладні науці закономірності людського життя - так звані "закони серця". Звісно ж, мистецтво не є лише діяльністю, спрямованою на здобуття естетичних переживань, естетичної насолоди. Воно також є способом світоосягнення. Мистецький зміст в певних істотних аспектах є альтернативою істині і житейсько-буденній, і науковій: буденність і наука нерідко відчужують людину від самої себе, раз-по-раз розчаровуючи у сподіваннях на їхню могутність. А засобами мистецтва людина завжди наближається до себе. Тож, вочевидь, Ф. Ніцше мав резони стверджувати: маємо мистецтво, щоб не згинути від істини.

 

Тема 1. ЕСТЕТИКА ЯК ГУМАНІТАРНО-ФІЛОСОФСЬКА НАУКА

Предметність естетики: загальна характеристика

Естетика - наука, що осмислює чуттєво-ціннісну (власне, естетичну) визначеність світу та ставлення людини до нього відповідно до уявлень про красу і потворність. Естетика досліджує той досвід людини, на основі якого вона споглядально оцінює та практично відтворює світ, речі та явища як прекрасні чи потворні, піднесені чи ниці, комічні чи трагічні. Тож у праксеологічному вимірі естетика досліджує закономірності людської діяльності, підпорядкованої плеканню тих цінностей, що виражаються основними естетичними поняттями, серед яких провідними у класичних дискурсах визнаються, як відомо, щойно згадані категоріальні пари: прекрасне - потворне; піднесене - нице; комічне - трагічне. Сферою спеціального культивування естетичних цінностей, як відомо, є мистецтво. Як особлива форма людської свідомості та духовної практики, воно становить, поряд з естетичними категоріями, головний предмет естетики. На відміну від науки, що постає як поняттєво-теоретичне мислення, мистецька свідомість є мисленням образним. Смислова система художніх образів апелює не лише до розуму людини, а передусім до життєво-емоційної сфери її переживань, тому доволі часто саме мистецтво дає змогу людині осягнути те, що в силу своєї природи не може адекватно пізнаватися чистим розумом, наукою, - так звані закони серця - любов, свободу, віру і розпач, щастя і страждання, смисл життя чи переживання його безглуздості тощо. Уже така спрямованість рефлексивного "вектора" естетики визначає її унікальні людинознавчі можливості.

Історичний контекст становлення естетичної" проблематики

Естетичне ставлення до світу людина вияв/мла і виявляє впродовж усієї осмисленої історії. І звичайно ж, культивуючи певний досвід естетичних цінностей, людство намагається осмислити цей досвід, збагнути закономірності, що лежать в його основі. Причому теоретично-дискурсивне осмислення феномена естетичного багато в чому парадигмально визначається тими чи тими донауковими, примордіальними (міфологічними, релігійними) контекстами його тлумачення. Історично першим типом людського світогляду є міфологія, тож і перші спроби осмислиш естетичний досвід здійснювалися на ґрунті міфів. У міфах багатьох народів (часом досить віддалених один від одного) виявляємо намагання образно-безпосередньо витлумачити смисл краси та джерела її наявності у світі, збагнуги походження дивовижної здатності людини відтворювати предмети довкілля та свій власний образ за законами краси, пояснити незаперечний зв'язок між красою і мистецтвом.

Скажімо, вже з перших рядків Старого Заповіту зустрічаємося з образом, через який естетична виразність світу тлумачиться як фундаментальна характе­ристика його ціннісного значення та буттєво-смислової повноти. На самому початку біблійного тексту накреслено чітке розуміння того, що все наявне у світі неминуче підлягає чуттєво-споглядально-оцінюванню як прекрасне чи потворне. При цьому краса явищ (витворів) мислиться як онтологічний критерій адекватності творчих зусиль. Пригадаймо сюжет про творення Богом світу: оповідь про результати Божої творчості супроводжується словами: "І побачив Бог, що гарно воно" (давньоєврейське слово "іоЬ" означало і "добре", але передусім саме "гарно ", "красиво ").

У міру розвитку філософської свідомості естетичні цінності набували й теоретичного осмислення. Особливо глибоко проблеми краси та мистецтва тлумачилися в межах давньогрецької філософії. Відтоді естетична проблематика є неодмінною серед проблем філософії. На Грунті високорозвинутої художньої культури, міфології, а відтак філософської свідомості формувалася естетична думка античності, в межах якої започатковано глибоке осмислення майже всіх провідних категорій та понять естетики.

Для розуміння специфіки підходу до проблеми естетичного в межах ціннісної свідомості античної доби - варто взяти до уваги характерне поняття давньогрецької світоглядної думки - "калокагатія", що означало єдність прекрасного й доброго. Естетичний ідеал, отже, розумівся водночас і як морально належне, як чуттєво-виразна концентрація всіх досконалих якостей - таких, як істинність, справедливість тощо. Таке розуміння засвідчує цілісність, притаманну ціннісній свідомості античної людини: для неї чуттєвий, тілесно-виразний вимір явищ рівноважно поєднувався із сутнісно-смисловим змістом, зримо маніфестуючи його єство. При цьому прекрасне як об'єктивна властивість, задана самою природою², і прекрасне як суб'єктивне почуття насолоди співіснують і мисляться нероздільно³ (принаймні в більшості античних естетичних концепцій⁴).

Специфічно осмислюється естетична проблематика і в середньовічній філософії, і у філософії епохи Відродження, і в межах філософії та мистецтво­знавства Нового Часу. А проте, хоч естетичні проблеми плідно обмірковувалися здавна, естетика як самостійна наукова дисципліна постала лише у 18-му столітті. Цим ми завдячуємо мислителям-просвітникам і передусім німецькому філософу Ачександру Баумгартену (1714-1762). Саме він видав працю "Естетика, призначена для лекцій" (перший том з'явився 1750 року). Ця праця й стала першим в історії систематичним викладом естетики як особливої науки. Баумгартен писав, що естетика є наукою про чуттєве пізнання і про форму його довершеності - уявлення про прекрасне. Засновник естетики гадав, що найвищого втілення прекрасне дістає в мистецтві, тому й естетика тлумачилася ним передусім, як філософія мистецтва. Від часів Баумгартена естетика розвивається як самостійна дисципліна в контексті філософських наук.

Філософська природа естетики

Конкретизуймо тезу про філософську сутність естетики. Чому її вважають філософською наукою? Якщо максимально стисло відповідати на питання "що таке філософія!", можна сказати, що це думання про смисл буття й відповідно про ті засади існування світу та людини, які визначають усвідомлення цього смислу і його духовно-практичне відтво­рення у формах життя й культури. Естетика також спрямовується на осягнення ключових смисяожиттєвих цінностей і антицінностей. А саме - на закономірності їхньої чуттєво-споглядальної, конкретно-образної маніфестації⁵. Цим і визначається філософська природа естетики. Зміст естетичного знання фіксує фундаментальні, найзагальніші характеристики буття світу, осягнуті крізь призму чуттєво-ціннісного та художньо-творчого ставлення людини до нього і втілені у відповідних категоріях - "довершене", "прекрасне", "піднесене", "трагічне", "комічне" тощо. На своєму рівні естетика реалізує основні функції філософської свідомості, формуючи цілісний образ світу в аспекті його естетичних засад та рефлектуючи над чуттєво-творчим самовизначенням людини в ньому. Як органічно-філософська наука естетика виявляє свій потенціал у царині кожного з основних розділів філософії - онтології, гносеології, аксіології.

Говорячи про об'єктивні властивості світу (буття), які вможлив­люють наші уявлення про нього як про естетично визначений (тобто такий, в якому є місце для прекрасного і потворного, піднесеного і ницого, трагічного і комічного, довершено-гармонійного і безладного), - естетика безпосередньо долучається до онтологічної проблематики.

Піддаючи рефлексії спосіб та засади формування в людській свідомості естетичних уявлень (почуттів, понять, знань, переконань, ідей, ідеалів, теоретичних парадигм), естетичного образу світу, досліджуючи шляхи досяг­нення естетичної істини, виявляючи закономірності пізнання на рівні чуттєво-ціннісного досвіду, - естетика безпосередньо долучається до гносеологічної' проблематики. Гносеологічний аспект естетики виразно виявляється при дослідженні нею мистецтва, художньої картини світу: тут гносеологічний потенціал виявляється в увазі до особливостей образного мислення (образного смислотворення), його форм та специфічної мови. Крім того, гносеологічний характер має питання про спільне й відмінне між художньо-естетичною свідомістю і іншими формами духовно-пізнавального ставлення людини до світу (такими, як буденна свідомість, міфологія, релігія, наука)

Осмислюючи закономірності чуттєвого оцінювання людиною явищ дійсності, розглядаючи критерії визначення естетично належного, обґрунтовуючи ієрархію естетичних цінностей і антщінностей, тлумачачи їхній зв'язок з моральними, пізнавальними, релігійними цінностями, обмірко­вуючи роль цих цінностей у людській життєдіяльності та творчості, - естетика безпосередньо долучається до аксіологічної проблематики.

Саме завдяки залученості в контекст філософського пізнання таких дисциплін, як етика й естетика, зміст філософії забуває ціннісної спрямо­ваності, тобто стосується не лише того, яким є світ, а й того, чим належить бути людині та її життєвому світові. Залученість етики й естетики в контекст філософії реалізується в тому, що вона осмислює не лише дійсне й можливе, не лише доконечне й потенційне, а й належне, ціннісне, смислове, тобто те, що детермінується (зумовлюється) такою здатністю людини, її духу, як буттєво-творче самовизначення - свобода. Тож якраз завдяки тому, що до складу філософії органічно входять такі науки, як етика й естетика, філософське знання постає не просто як теорія, а як любов до мудрості⁹. Адже мудрість - це і є здатність людини свідомо відокремлювати ціннісні зерна від полови антицінностей й духовно утверджуватися у світі як істота вільна, творча, наснажена ідеалами добра і краси.