Тема 3. Основні поняття (категорії) естетичної свідомості

Відомо, що серед понять кожної науки є такі, які становлять її логічну основу, відображаючи фундаментальні властивості відповідної предметності. Такі фундаментальні поняття науки називаються категоріями. Предметність естетики традиційно осмислюється за допомогою таких категоріальних пар, як прекрасне - потворне; піднесене - нице; трагічне - комічне. Тож, конкретизуючи сутність та специфіку феномена естетичного, накреслимо підходи до розуміння змісту і смислу цих понять, адже саме їхній зміст відображає специфіку чуттєво-ціннісної визначеності світу.

Прекрасне - естетична категорія, що характеризує чуттєву вираз­ність явища з погляду довершеності, як таку що має вищу позитивну естетичну цінність. В історії естетичної культури наявні визначення прекрасного, згідно з якими його критерії вбачаються в гармонії, співмірності, симетрії, ритмі, пропорційності, доцільності, що внутрішньо притаманні предметам світу та розкриваються в людському досвіді їх споглядання й перетворення... При цьому естетичну думку здавна ціка­вило питання про онтологічні, буттєві джерела цінності прекрасного. Тобто питання про те, як співвідноситься краса речей, з одного боку, з їхнім об'єктивним буттям, а з іншого, — зі значущістю цих речей для людини та особливостями їх сприймання. Можна виокремити три альтернативних підходи до осмислення цього питання.

Згідно з першим, так званим "об'єктивістським", підходом пре­красне тлумачиться як цілком об'єктивна властивість світу. Світ в його буттєвій повноті й самодостатності являє собою космічну довершеність, а отже, красу. Долучення людини до краси залежить від того, наскільки адекватно вона як частка космосу збагне свою органічну спорідненість зі світом і духовно та практично житиме з ним у злагоді, плекаючи власну сутність за образом і подобою космічного абсолюту - природи чи Бога. Ілюстрацією цього підходу може бути вже згадуваний біблійний сюжет про творення Богом світу. Кожний акт творення підсумовується словами: "І побачив Бог -, що гарно воно". Це покликане засвідчити граничну об'єктивність естетичних якостей світу. І хоч цей підхід у багатьох своїх аспектах не позбавлений слушності, однак, за умови абсолютизації об'єктивних, позалюдських чинників краси, є небезпека нехтування пошуково-креативних аспектів людської суб'єктивності, що може ніве­лювати творчу сутність людини та екзистенційну неповторність особистішого самовираження. У соціальному плані абсолютизація об'єктивістського підходу до краси може виявлятися у встановленні "державних стандартів" мистецьких цінностей, реальним наслідком чого, наприклад, у тоталітарних суспільствах стає нетерпимість до художнього інакодумства й переслідування художників -"дисидентів".

Другий, "суб'єктивістський" підхід, навпаки, передбачає тлума­чення цінності прекрасного як чогось цілком залежного від людської свідомості та життя. Згідно з цим підходом світові не властива об'єктивна краса, сам собою він естетично нейтральний. Речі можуть уявлятися, нам прекрасними лише в силу суб'єктивної специфіки їх сприймання. А оскільки люди істотно відрізняються одне від одного особливостями свого сприймання світу, то відповідно мірил краси - множина. Характерним виявом такої настанови можна вважати тезу софіста Арістіпа: "Немає нічого прекрасного чи потворного з природи: все це визначається установчо та звичаєво". Звісно, й цей підхід, у разі його абсолютизації, хибує однобічністю й обмежує можливості порозу­міння між особами і культурами в контексті естетичної комунікації.

Тож якщо перший і другий підходи являють собою тезу й антитезу (протилежності), то третій передбачає їх синтез, на ґрунті поєднання позитивних моментів обох підходів. Суть цього, синтетичного, підходу: прекрасне зумовлене об'єктивними властивостями буття, однак осягається лише у світлі внутрішнього самобутнього духовного досвіду людини і культури. Цілісність, гармонійність, динамізм, велич світу лише тоді вивершуються значенням прекрасного, коли людина як істота свідома виявляє до нього небайдуже споглядальне й творче ставлення, тобто активно шукає красу, прагнучи своєрідно втілити її вічний образ в неповторності і водночас осмисленості свого життя, спілкування, творчості. Знову звернімося до біблійного сюжету. Наслідки акту гріхопадіння Адама і Єви (їхнього відриву од об'єктивної єдності творива), з одного боку, символізують драму "суб'єктивізації" людини, змушеної відтоді самотужки, болісно шукати ціннісну істину. Але, з іншого боку, - це свідчення високої гідності людини як істоти творчої, наділеної потенцією плекати красу й гармонійно облаштовувати свій життєвий світ. Спокусившись плодом з дерева пізнання добра і зла, краси і безладу, людина ніби прирекла себе на важкий, але шляхетний талан неспокою - повсякчас випробовувати себе і світ в пошуках ідеалу. Цікавим є факт етимологічної спорідненості слів "искушать(ся), искусить(ся)" и "искусетво". Коли казати образно, можливо, саме акт спокуси ("искушения") плодом²⁰ був першим кроком людини на шляху мистецтва ("искусетва"). Адже в мистецтві суб'єктивно-відчайдушний, "дерзновенний", так би мовити, "свавільний" порив до об'єктивного ідеалу виливається через творчі зусилля в унікальні

прекрасні форми, збагачуючи та ушляхетнюючи життя. Наша здатність бути життєво самостійними, оригінальними є, отже, однією з неодмінних умов долучення до краси. Краса світу лише тоді набуде значення для нас, коли ми виявимося спроможними втілити її у формі власної особистісності й унікально відтворювати її всім плином свого життя. Тож цінність краси, як і цінність добра, також вимагає для свого виявлення й вивершення людської відповідальності. Мабуть, саме цей аспект відповідальності людини за плекання прекрасного й хотіла висловити Ліна Костенко:

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте усмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

А ось слова ренесансного мислителя Піко дела Мірандоли: "...Бог створив людину, щоб вона пізнала закони всесвіту, навчилася любити красу, дивуватися з його величі... Тварини з черева матері виходять такими, якими залишаться назавжди; небесні істоти або від початку або трохи згодом стають тим, чим вони будуть вічно. Лише людині дав отець насіння й зародки, які можуть розвиватися по-всякому. Засіє вона насіння рослинне, - постане істота суто рослинного життя; розперезає інстинкти хтивості, - здичавіє і стане, як тварина; додержуватиметься духу, - виросте з неї небесна істота; розвиватиме свої духовні сили, - стане янголом і сином Божим". Як бачимо, ця цитата доволі промовисто увиразнює суть синтетичного підходу: краса має об'єктивні ("божественні") основи, але тільки від людської готовності її осягнути й втілити у своєму житті залежить її актуальність та життєвість. Тож, мабуть, саме цей підхід і треба сприймати як найадекватніший.

При обговоренні категорії прекрасного варто також зважити на теоретично обґрунтований І.Кантом поділ краси на два види: 1) "вільну" і 2) "привнесену". До першого виду краси належать явища, які "подобаються незумовлено і самі собою", тобто основним предметом естетичного замилування є їхня чиста форма, чуттєва виразність у її ціннісній самодостатності. Це, наприклад, різноманітні квіти, птахи,' природні краєвиди, орнамент в мистецтві, нетематична музика. Лише в оцінці цієї краси, на думку Канта, судження смаку є споглядально-самодостатнім, "чистим", не пов'язаним з якимось уявленням про поза естетичну мету. Привнесена краса натомість, вважає Кант, "не є суто естетичною", вона передбачає усвідомлення певної мети й зацікавленості, зокрема, може бути символом доброчесного, морально позитивного: такий аспект прекрасного виявляє себе, скажімо, коли ми говоримо про "прекрасний вчинок", "прекрасне здоров'я", "прекрасно складений іспит" тощо. А втім, цей поділ вельми умовний, і, звісно, не варто його абсолютизувати. Безперечно, естетичне судження стосується чуттєвої виразності явищ, - їхньої форми. Але ж, з іншого боку, виразність форми здебільшого несе на собі ціннісне значення змісту, зумовлюючи суто естетичне враження або й втілюючись у художніх образах як власне естетичних феноменах. І, наприклад, прояви щирої, органічної, душевної (а не розрахункової чи рефлексивно-імперативної) моральності людини також цілком можуть ставати предметом судження про красу як таку й відповідати критерієві "доцільність без мети". Тож, мабуть, недоречно беззастережно твердити, що, скажімо, естетична цінність квітки, дерева чи гірського ландшафту більш "самодостатня", ніж краса очей, в яких світяться любов і доброта.

Потворне - категорія естетики, протилежна прекрасному; виражає негативну естетичну цінність; як підказує етимологічна структура російського терміна "безобразное" - це щось позбавлене образу, міри, ладу; себто - це образ безладу, хаосу. А втім, варто усвідомлювати глибинну діалектику прекрасного і потворного в житті та мистецтві, враховувати можливість співіснування (особливо в людських стосунках) потворної зовнішності і прекрасного єства...

Піднесене якісно визначається як прекрасне, тільки ця якість виявляється як надміру прекрасне, вищою мірою прекрасне, незмірно прекрасне. Піднесене, отже, це естетична категорія, що характеризує естетичну цінність предметів і явищ, які мають позитивну значущість, але,в. силу своєї величезної потуги не можуть бути цілком осягнені людиною, що викликає переживання незбагненності, ' захвату, благоговіння. Піднесене виявляє подвійну природу людини: воно пригнічує людину як фізичну істоту, змушує усвідомити свою матеріальну скінченність й обмеженість, та водночас підносить її як

духовну істоту, збурює в ній усвідомлення власного високого призначення, дає наснагу й сподівання. Ф.Шіллер наголошував: "Піднесеним ми називаємо об'єкт, при уявленні якого наша чуттєва природа відчуває свою обмеженість, духовна ж природа - свою перевагу, свою свободу від всяких обмежень: об'єкт перед лицем якого ми, отже, виявляємося в невигідному фізичному становищі, та морально, себто через посередництво ідей, вивищуємось". Ось що писав мислитель Блез Паскаль про джерела піднесеного в бутті людини: "Людина - то лише очеретинка, найслабше з творінь природи, але вона - очеретинка свідома. Щоб її знищити, зовсім не треба всесвіту, досить подмуху вітру, краплі води. Та хай навіть її знищить Всесвіт, людина все одно величніша, ніж він, бо ж усвідомлює, що розлучається з життям і що є слабшою за Всесвіт, а він нічого не усвідомлює." Образ піднесеного втілюється в мистецтві, зокрема, у культовій архітектурі (згадаймо велич єгипетських пірамід, храмів релігій світу, наприклад, готичних соборів), літературі на героїчні мотиви, урочистій музиці...

Цікавим є аналіз піднесеного, запропонований Кантом. Піднесене Кант більшою мірою, ніж прекрасне, долучав до внутрішнього світу людини. Явища, несумірні зі здатностями звичного людського сприймання, дають потужний емоційний імпульс душі. Піднесене то вабить, то відштовхує, не даючи позитивного задоволення, а збуджуючи здивування, шанобу й бентежну насолоду-трепет. Переживання піднесеного, на думку Канта, є свідченням неприродності людини, її зв'язку зі сферою духу та свободи. "Піднесеним є те, сама можливість думки про що вже доводить здатність душі, що перевершує будь-який масштаб зовнішніх чуттів ". (Недаремно, до речі, сприймання піднесеного позначається російською мовою старослов'янським словом "восхищение", що етимологічно в парадоксальний спосіб споріднене зі словами "похитать", "похищение": піднесений об'єкт ніби "похищает", "викрадає" душу людини з середовища її буденності й емпіричності та підносить у вищі світи). Колізії внутрішньо суперечливого переживання піднесеного (і навіть трагічно-піднесеного) яскраво відтворено в таких рядках О. Пушкіна:

Есть упоение в бою,

И бездны мрачной на краю,

И в разьяренном океане,

Средь грозных воли и бурной тьмы,

И в аравийском урагане,

И в дуновении чумы.

Все, все, что гибелью грозит,

Для сердца смертного таит

Неизъяснимы наслажденья –

Бессмертья, может быть, залог,

И счастлив тот, кто средь волненья

Их обретать и ведать мог.

Кант виокремлює два типи піднесеного: "математично піднесене" і ''динамічно піднесене". Прикладом математично піднесеного с кількісно масштабні явища, що бентежать душу передусім своєю матеріальною величчю - небо, океан, пустеля тощо. Тим часом динамічно піднесене виражає велич внутрішньої сили й могутності, які можуть чуттєво виявлятися в чомусь матеріально незначному - образ сили й потуги тут дається символічно, опосередковано певними контекстами ціннісно-смислового досвіду. Скажімо, для християнина внутрішній динамізм підне­сеного, пов'язаного з досвідом переживання священного, божественного, можуть втілювати маленький нагрудний хрестик, крихітна іконка або, наприклад, невеличкий, подібний до звичайної хати, старовинний сільський храм. Враження динамічно піднесеного може навіюватися й, наприклад, знайденим археологами написом з фрагментом стародавнього послання коханого до коханої: здавалося б, нічого величного у знахідці немає (можливо, й стиль писання далекий від досконалості), але ми усвідомлюємо величну здатність смертної людини зберігати крізь віки тепло своєї душі, вогонь своїх почуттів, а отже, бути в якомусь сенсі безсмертною...

Нице - естетична категорія, що характеризує естетичну виразність предметів і явищ, які мають велику негативну життєву значущість (антииінність) і становлять загрозу для суспільства і особи. Нице - гранична міра соціально потворного, вкрай негативна цінність. Ницому більшою мірою, ніж іншим естетичним категоріям, притаманна моральна оцінка: воно безпосередньо пов'язується із чинниками зла. Як ниці зазвичай сприймаються не явища природи, а передусім риси характеру й вчинки людей або суспільні явища: підлота, лицемірство, обман, розпуста, війна, визискування, обмеження прав і свобод людини, придушення особистості, нехтування її гідністю... Ось рядки сонету Шекспіра, в яких поет образно окреслює морально-соціальні явища, естетично освоєні як ниці:

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівочу втоптано у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості - ганебний суд,

І злу добро поставлено в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума в руці...

Гірка іронія житія виявляється часом у тому, що піднесені й ниці феномени співіснують одне біля одного, зримо маніфестуючи ціннісні контрасти людського буття. Скажімо, біля брами чи не кожного величного храму (піднесене) можна побачити дітей-жебраків, жалюгідне животіння яких спонукає замислитися над усією ницістю соціальних обставин (байдужості, жорстокості, несправедливості), якими ці діти викинуті на дно життя...

Можна погодитися із тими естетиками, які вважають, що художнє відтворення ницого - така ж закономірність мистецької творчості, як і відображення прекрасного й піднесеного, але, звісно ж, митцеві слід мати чуття міри. "Найважче для художника в осягненні ницого - не втратити висоту погляду, аби це осягнення не перетворилося на копирсання в "порочному ґрунті", на самодостатнє розглядання споду життя під виглядом "реалізму""²⁶. Адекватне художнє осягнення ницого можливе лише тоді, коли митець як особистість має належну внутрішньо-світоглядну закоріненість в категоріях прекрасного й піднесеного. На жаль, в контексті сучасної масової культури є чимало явищ, які власне й засвідчують, що "митці" служать своєю "творчістю" саме ницому, перетворюючи відтворення його виразності на самоціль. Долучення спо­живачів маскультурного продукту (особливо дітей та юнаків) до таких "художеств", звісно ж, не сприяє витонченню їхньої естетичної свідомості, а навпаки, - руйнує її креативно-гармонізаційні потенції. Тому практичним завданням кожного небайдужого інтелектуала (і передусім фахівців філософського напряму) має бути реальна відпові­дальність за плекання адекватних естетичних орієнтирів тих людей, з якими доводиться спілкуватися. Студенти філософських спеціальностей мають усвідомити, що справжнім здійсненням настанов великого Сократа стане ненав'язливе, але послідовне та уважне навернення всіх, з ким доводиться комунікувати, до ідеалів прекрасного й піднесеного в їх конкретних життєво-практичних вимірах.
Трагічне і комічне більше, ніж інші естетичні категорії, стосуються саме стосунків між людьми, життєвих обставин і доль. Ці категорії, безперечно, варті докладного обговорення, однак ми обмежимося тут лише найзагальнішою їх характеристикою.

Трагічне - категорія естетики, яка відображає ситуації гострої суперечності, що виникає в процесі взаємодії людської свободи і природної чи суспільної неминучості та супроводжуються стражданнями, смертю й загибеллю важливих життєвих цінностей. "Суперечність, що лежить в основі трагічного, полягає в тому, що вільна дія людини мимохіть реалізує згубну невідворотну доконечність, яка спостигає її саме там, де вона відчайдушно намагалася подолати чи уникнути її". Зрештою первинним онтологічно-антропологічним, екзистенційним чинником трагічності в житті людини є факт її смертності. (А класичним взірцем трагічної долі вважається образ міфічного царя Едіпа, який попри власну волю, через необізнаність втілив у життя зловісне пророкування - вбив свого батька й одружився з матір'ю, а дізнавшись про це незмірно страждав). Чимало мислителів (Аристотель, Вольтер та ін.), аналізуючи категорію трагічного, звертали увагу на її катарсичну дію (від давньогрецького кабаротс; - "очищення"). При небайдужому спогляданні трагічних ситуацій (особливо - увиразнених художнім генієм митців і втілених у відповідних драматургічних творах) зазнаємо очищувального впливу трагічного, переймаємося співчуттям і духом боротьби зі злом. Страждання чи й смерть героїв трагедії збуджують біль і скорботу глядачів, читачів, але також і викликають захоплення унікальністю потужного, бунтівного характеру, самовідданою жертовністю. Скажімо, глибинна трагічність євангельських оповідей, збуджуючи невимовний смуток і скорботу, усвідомлення людської недосконалості, "гріховності" водночас наснажує душі віруючих силою благої вісті Ісуса, дає сподіваній на духовне воскресіння, спонукаючи на шлях милосердя (звісно ж - за умови щирого ставлення до відповідного змісту). "Трагедія, - пише Ю.Борєв, - суворе слово, повне розпачу. На ньому холодний відблиск смерті, від нього віє крижаним диханням. Але так само як світло й тіні заходу сонця роблять предмети об'ємними для зору, усвідомлення смерті змушує людину гостріше переживати всю розкіш і гіркоту, всю радість і важкість буття. І коли смерть поряд, то в цій межовій ситуації яскравіше видно барви світу, його естетичне'багатство, чуттєвий чар, велич звичного. Для трагедії смерть - мить істини, коли чіткіше висвічуються правда і фальш, добро і зло, сам смисл людського існування."

Комічне є противагою трагічного і виражає життєві суперечності під кутом зору емоційно-критичного ставлення до них з позицій естетичного ідеалу. Комізм ситуації найчастіше виявляється як результат емоційно очевидного, подієво-увиразненого контрасту потворного і прекрасного; нікчемного і піднесеного; безглуздого і розсудливого; хибного (брехли­вого, позірного) і ґрунтовного, істинного. Досвід комічного у житті й мистецтві становить основу широкої сміхової культури людства, що дістає вияв і в буденному житті (згадаймо анекдоти й анекдотичні ситуації), і в літературі (комедії, сатиричні твори), і в образотворчому мистецтві (наприклад, комікси), і, звісно ж, у видовищних мистецтвах - театрі, кіно, цирку, естраді...У комедійному сміхові закладений глибокий критичний чинник. Однак комедійний сміх не діє як цілковите нещадне заперечення, нищення. У ньому закладено потужний утверджувальний потенціал, адже сміх ґрунтується на певному естетичному ідеалі, увиразнюючи невідпо­відність йому життя, а отже, спонукаючи до вдосконалення. Як наголошує Ю. Борєв, "комічне - це явище, що варте емоційно насиченої критики (заперечувальної чи утверджувальної), яка б представляла реальність у несподіваному світлі, виявляла її внутрішні суперечності й викликала у свідомості сприймана активне протиставлення предмета естетичним ідеалам. Розмаїття відтінків сміху - результат взаємодії естетичних властивостей дійсності, ідеалів та естетичних потреб людини...Критика в комізмі не виражається безпосередньо, і сприймай гумору спонукається до самостійного критичного ставлення до висміюваного явища. Аби сприйняти гумор, мусимо самотужки протипоставити у своїй свідомості високі естетичні ідеали комічному явищу...'"'. У цьому контексті "сміх - завжди радісний "переляк", радісне "розчарування-здивування", яке прямо протилежне захвату й захопленню. Радість сприймання комічного ґрунтується на тому, що перед нами раптом увиразнюється внутрішня хибність неналежного, життєво безладного, духовно обмеженого, через сміх ми емоційно переживаємо таку собі внутрішню перемогу над хибами життя та й над власними вадами.

Підсумовуючи обговорення основних естетичних категорій, зазна­чимо, що всі вони тісно пов'язані у своєму змісті одна з одною, і це свідчить про цілісність естетичного образу світу та про інтегральний характер естетичного досвіду людини.

Отже, аналіз, здійснений в контексті розгляду двох попередніх тем, дав нам змогу з'ясувати суть естетичного як форми ціннісної визна­ченості світу, пов'язаної із небайдужим споглядально-фантазійним та образно-творчим ставленням людини до реальності. Естетичне освоєння людиною буття здійснюється крізь призму настанов естетичної свідомості, функціональність якої виявляється в синтезі естетичних почуттів, естетичного смаку, естетичного ідеалу та естетичних поглядів і теорій. Естетична визначеність світу маніфестується в житті та мистецтві через зміст категорій прекрасного і потворного, піднесеного і ницого, трагічного і комічного. Здатність людини осягати й відтворювати світ крізь призму цих категорій є ознакою іманентно притаманної їй спроможності самостійно здійснювати смисложиттєвий пошук, відповідально, власним життєвим вибором, відмежовувати ціннісні зерна від антиціннісної полови. Естетичні потенції людини в синтезі з моральними та пізнавальними настановами формують її духовно-творчу сутність, визначають її відповідальність за ціннісно адекватне облашту­вання своєї життєвої комунікації в гармонії зі всесвітом та іншими людьми. Нехтування ж ціннісно позитивними векторами естетичного означає, по суті, заперечення суто людського в людині, її неадекватність потенціям власної свободи.