Ієрархічна структура особистості

Коротка назва підструктури	До даної структури належать	Співвідношення біологічного і соціального
Підструктура спрямованості	Переконання, світогляд, особистісні змісти, інтереси	Соціальний рівень (біоло-гічного майже немає)
Підструктура досвіду	Уміння, знання, навички, звички	Соціально-біологічний рівень (значно більше со-ціального, ніж біологічного)
Підструктура форм відображення	Особливості пізнавальних процесів (мислення, пам’яті, сприйняття, відчуття, уваги); особливості емоційних процесів (емоції, почуття)	Біосоціальний рівень (біологічного більше, ніж соціального)
Підструктура біологічних, конституціональних властивостей	Швидкість протікання нервових процесів, баланс процесів порушення і гальмування і т.п.; статеві, вікові властивості	Біологічний рівень (соціальне практично від- сутнє)

 

Рольова концепція особистості. Кожна людина, що живе в суспільстві, включена у безліч різних соціальних груп (родина, навчальна група, дружня компанія і т.д.). У кожній з цих груп вона займає певне місце, має певний статус, до неї висуваються певні вимоги. Тобто одна й та сама людина має поводитися в одній ситуації як батько, в іншій – як друг, у третій – як начальник, тобто виступати у різних ролях.

 

Соціальна роль – це відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людей залежно від їх статусу, позиції в суспільстві, а також у системі міжособистісних відносин.

Прикладами соціальних ролей є:

· статеві ролі (чоловіча або жіноча поведінка);

· професійні ролі тощо.

Освоюючи соціальні ролі, людина освоює соціальні стандарти поведінки, вчиться оцінювати себе і здійснювати самоконтроль. Однак, оскільки в реальному житті людина включена у багато видів діяльності та відносин, вона змушена виконувати різні ролі, вимоги до яких можуть бути суперечливими. Тому виникає необхідність у деякому механізмі, що дозволив би людині зберегти цілісність свого «Я» в умовах множинних зв’язків зі світом (тобто залишатися самою собою, виконуючи різні ролі).

Особистість (а точніше, сформована підструктура спрямованості) є тим механізмом, функціональним органом, що дозволяє:

· інтегрувати своє «Я» і власну життєдіяльність;

· здійснювати моральну оцінку своїх вчинків;

· знаходити своє місце не тільки в окремій соціальній групі, але й у житті в цілому;

· реалізувати сенс свого існування;

· відмовлятися від одного на користь іншого.

Таким чином, розвинена особистість може використовувати рольову поведінку як інструмент адаптації до певних соціальних ситуацій, не зливаючись, не ідентифікуючись з роллю.

Основні компоненти соціальної ролі складають ієрархічну систему, у якій можна виділити три рівні.

Перший рівень – це периферійні атрибути, тобто такі, наявність або відсутність яких не впливає ні на сприйняття ролі оточенням, ні на її ефективність (наприклад, цивільний стан поета або лікаря).

Другий рівень припускає такі атрибути ролі, що впливають як на сприйняття, так і на її ефективність (наприклад, довге волосся у хіпі чи слабке здоров’я у спортсмена).

Третій рівень – це атрибути ролі, що є вирішальними для формування ідентичності особистості.

Рольова концепція особистості виникла в американській соціальній психології в 30-ті роки XX століття. У її витоків стояли Ч. Кулі й Дж. Мід. Дана концепція поширилася в різних соціологічних течіях і насамперед у структурно-функціональному аналізі. Т. Парсонс і його послідовники розглядають особистість як функцію від тієї безлічі соціальних ролей, які притаманні будь-якому індивіду в тому чи іншому суспільстві.

Чарлз Кулі вважав, що особистість формується на основі безлічі взаємодій людей з навколишнім світом. У процесі цих інтеракцій люди створюють своє «дзеркальне Я». «Дзеркальне Я» складається з трьох елементів:

1) того, як, на нашу думку, нас сприймають інші («Я впевнена, що люди звертають увагу на мою нову зачіску»);

2) того, як, на нашу думку, вони реагують на те, що бачать («Я впевнена, що їм подобається моя нова зачіска»);

3) того, як ми відповідаємо на сприйняту нами реакцію інших («Значить, я буду завжди так зачісуватися»).

Таким чином, зазначена теорія приділяє особливу увагу нашій інтерпретації думок і почуттів, що можуть виникнути в інших людей.

Американський психолог Джордж Герберт Мід пішов далі у своєму аналізі процесу розвитку нашого «Я». Як і Кулі, він вважав, що «Я» – продукт соціальний, що формується на основі взаємин з іншими людьми. На початку життя, будучи маленькими дітьми, ми не здатні пояснювати собі мотиви поведінки інших. Навчившись осмислювати свою поведінку, діти роблять найперший крок у життя, а навчившись думати про себе, вони можуть думати і про інших. Дитина починає набувати почуття свого «Я».

На думку Дж. Міда, процес формування особистості містить три стадії. Перша – імітація, на якій діти копіюють поведінку дорослих, не розуміючи її. Маленький хлопчик може «допомагати» батькам вичистити підлогу, тягаючи по кімнаті свій іграшковий пилосос чи ціпок.

Друга або ігрова стадія, коли діти розуміють поведінку як виконання певних ролей: лікаря, пожежного, вчителя і т.д. У процесі гри вони відтворюють ці ролі. Граючись у ляльки, маленькі діти звичайно говорять з ними то ласкаво, то сердито, як батьки, і відповідають замість ляльок так, як хлопчик чи дівчинка відповідають батькам. Перехід від однієї ролі до іншої розвиває у дітей здатність вкладати у свої думки і дії такий зміст, який вкладають у них інші члени су-спільства. Це наступний важливий крок у процесі створення свого «Я».

Дж. Мід вважає, що людське «Я» складається з двох частин: «Я – сам» і «Я – мене». «Я – сам» – реакція особистості на вплив інших людей і суспільства в цілому. «Я – мене» – усвідомлення людиною себе з погляду інших, значущих для нього людей (родичів, друзів). «Я – сам» реагує на вплив «Я – мене» через усвідомлення свого впливу на інших людей. Наприклад, «Я – сам» реагую на критику, старанно обмірковую її суть; іноді під впливом критики моя поведінка змінюється, іноді ні – це залежить від того, чи вважаю я цю критику обґрунтованою. «Я – сам» знаю, що люди вважають «Я – мене» справедливою людиною, завжди готовою прислухатися до думки інших. Обмінюючись ролями в процесі гри, діти поступово виробляють своє «Я – мене». Щораз, дивлячись на себе з погляду когось іншого, вони вчаться сприймати враження про себе.

Третій етап, за Дж. Мідом – стадія колективних ігор, коли діти вчаться усвідомлювати бажання не тільки однієї людини, але і всієї групи. Наприклад, кожен гравець бейсбольної команди дотримується правил та ігрових ідей, спільних для всієї команди і всіх гравців у бейсбол. Ці настанови і бажання створюють образ деякої «іншої» –невиразної «людини з боку», яка уособлює суспільну думку. Діти оцінюють свою поведінку за стандартами, встановленими «іншими з боку». Наприклад, засвоєння правил гри в бейсбол готує дітей до засвоєння правил поведінки в суспільстві, виражених у законах і нормах. На цій стадії набувається почуття соціальної ідентичності.

Рольова теорія особистості описує соціальну поведінку особистості двома основними поняттями «соціальний статус» і «соціальна роль».

Кожна людина в соціальній системі займає кілька позицій. Кожна з цих позицій, що передбачає визначені права і обов’язки, називається статусом. Людина може мати кілька статусів. Але найчастіше тільки один визначає його положення в суспільстві. Цей статус називається головним, чи інтегральним. Як правило, головний (інтегральний) статус, обумовлений посадою людини (наприклад, директор, професор).

Соціальний статус відбивається як у поведінці і зовнішньому вигляді (одязі, жаргоні та інших ознаках соціальної і професійної приналежності), так і у внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях і т.д.).

Соціологи розрізняють запропоновані й набуті статуси.

Запропонований – це статус нав’язаний суспільством поза за-лежністю від зусиль і заслуг особистості. Він обумовлюється етнічним походженням, місцем народження, родиною і т.д.

Набутий (досягнутий) статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, письменник, учений, директор і т.д.).

Виділяють також природний і професійно-посадовий статуси.

Природний статус особистості припускає істотні й відносно стійкі характеристики людини (чоловіка і жінки, дитинство, юність, зрілість, старість і т.д.).

Професійно-посадовий – це базисний статус особистості. Для дорослої людини він найчастіше є основою інтегрального статусу. У ньому фіксується соціальне, економічне і виробничо-технічне становище (банкір, інженер, адвокат і т.д.).

Таким чином, соціальний статус позначає конкретне місце, яке займає індивід у даній соціальній системі. Сукупність вимог, запропонованих індивіду суспільством, утворює зміст соціальної ролі. Соціальна роль – це сукупність дій, які має виконати людина, що займає даний статус у соціальній системі.

Кожен статус звичайно містить низку ролей. Сукупність ролей, що випливають з даного статусу, називається рольовим набором.

Соціальна роль розпадається на:

· рольові очікування – те, чого згідно з «правилами гри» очікують від тієї чи іншої ролі;

· рольова поведінка – те, що людина реально виконує в рамках своєї ролі.

Кожного разу, беручи на себе ту чи іншу роль, людина більш-менш чітко уявляє пов’язані з нею права і обов’язки, приблизно знає схему і послідовність дій і будує свою поведінку відповідно до очікувань оточуючих. Суспільство при цьому стежить, щоб все робилося «як треба». Для цього існує ціла система соціального контролю (від суспільної думки до правоохоронних органів) і відповідна система соціальних санкцій (від осуду до насильницького припинення).

Соціальні ролі спробував систематизувати Толкотт Парсонс. Він вважав, що будь-яка роль може бути описана за допомогою п’яти основних характеристик:

1. Емоційність. Деякі ролі (наприклад, медичної сестри, лікаря або поліцейського) вимагають емоційної стриманості в ситуаціях, що звичайно супроводжуються бурхливим проявом почуттів (мова йде про хворобу, страждання, смерть). Від членів сім’ї і друзів очікується менш стримане вираження почуттів.

2. Спосіб одержання. Деякі ролі обумовлені запропонованими статусами, наприклад, дитини, юнака чи дорослого громадянина. Вони визначаються віком людини, яка виконує ту чи іншу роль. Інші ролі можна набути. Коли ми говоримо про професора, ми маємо на увазі таку роль, що досягається не автоматично, а в результаті зусиль особистості.

3. Масштаб. Деякі ролі обмежені строго визначеними аспектами взаємодії людей. Наприклад, ролі лікаря і пацієнта обмежені питаннями, що безпосередньо стосуються здоров’я пацієнта. Між ма-ленькою дитиною і його матір’ю чи батьком встановлюються відносини більш широкого плану. Кожного з батьків хвилюють багато сторін життя малюка.

4. Формалізація. Деякі ролі передбачають взаємодію з людьми відповідно до встановлених правил. Наприклад, бібліотекар зобов’язаний видати книги на певний строк і вимагати штраф за кожний прострочений день з тих, хто затримує книги. При виконанні інших ролей допускається особливе звертання до тих, з ким у вас склалися особисті відносини. Наприклад, ми не очікуємо, що брат чи сестра заплатять нам за надану їм послугу, хоча ми могли б узяти плату в незнайомої людини.

5. Мотивація. Різні ролі обумовлені різними мотивами. Очікується, скажімо, що заповзятлива людина поглинена власними інтересами. Ії вчинки визначаються прагненням дістати максимальний прибуток. Але передбачається, що священик працює головним чином заради суспільного блага, а не особистої вигоди. Як вважає Парсонс, будь-яка роль містить деяке сполучення цих характеристик.

Також потрібно з’ясувати, по-перше, наскільки суспільство чи група впливає на особистість, її поведінку, ціннісні орієнтації, норми і як; по-друге, наскільки автономна, незалежна особистість від конкретних соціальних умов і в чому це виявляється.

Для відповіді на ці питання можна розглянути відомий у соціології і соціальній психології «Тюремний експеримент» Ф. Зімбардо, відомого американського дослідника.

Одного разу в газеті М. Стенфорд, де розташований один із кращих університетів, було надруковано оголошення: «Для психологічного дослідження тюремного життя потрібні чоловіки-студенти. Тривалість роботи – один-два тижні, плата – 15 доларів на день». За допомогою тестів були відібрані 24 студенти, здорові, інтелектуально розвинені, що не мали в минулому ні досвіду злочинності, ні психологічних відхилень, які не вживали наркотиків.

За допомогою жереба їх поділили на «ув’язнених» і «тюремників». Стенфордська поліція, яка погодилася допомогти вченим, заарештувала «ув’язнених» і доставила їх у наручниках до «в’язниці», обладнану в одному з приміщень університету. «Тюремники» роздягнули їх догола, піддали принизливій процедурі обшуку, видали тюремний одяг і розмістили по «камерах». «Тюремники» не одержували подібних інструкцій, їм було лише сказано, що вони мають ставитися до справи серйозно, підтримувати порядок і домагатися слухняності «ув’язнених».

У перший день експерименту атмосфера була порівняно весела і дружня. Молоді люди тільки входили у свої ролі і не сприймали їх серйозно. Але вже на другий день ситуація змінилася. «Ув’язнені» спробували бунтували. Зірвавши із себе тюремні ковпаки, вони забарикадували двері і почали ображати охорону. «Тюремники» у відповідь застосували силу. Винуватці були кинуті в карцер. Це роз’єднало «ув’язнених» і згуртувало «тюремників». Ролі почали виконуватися насправді. «Ув’язнені» відчули себе самотніми, пригнобленими, подавленими. Деякі «тюремники» почали не тільки насолоджуватися владою, але і зловживали нею. Їхнє ставлення до «ув’язнених» стало грубим, зухвалим. Один з «тюремників» день у день «лютішав». На п’ятий день експерименту він жбурнув тарілку із сосисками в обличчя «ув’язненому», який відмовилося їсти. «Я ненавидів себе за те, що змушую його їсти, але ще більше я ненавидів його за те, що він не їсть», – сказав він пізніше. На шосту добу експеримент був припинений.

Усі були травмовані. Виступаючи перед законодавцями штату Каліфорнія, Ф. Зімбардо, узагальнюючи свої експерименти, заявив, що індивідуальна поведінка набагато більше залежить від зовнішніх соціальних умов і сил, ніж від таких розпливчастих понять, як «Я», «риси особистості», сила волі.

У цьому експерименті гарних і простих хлопців вдалося швидко перетворити на озлоблену масу, що конфліктує за всіма законами традиційної в’язниці. Функціональна доцільність (необхідність підтримувати порядок, домагатися слухняності підлеглих) плюс соціокультурні традиції (як варто поводитися тюремнику і ув’язненому), інакше кажучи, рольові стандарти і очікування обумовили поведінку сторін, що є цілком типовою і легко пізнається. Гарні, добрі хлопці опинилися в тисках соціальних ролей.

Теорія ролей добре описує адаптаційну сторону процесу соціалізації особистості. Цю схему не можна прийняти за єдину і вичерпну, оскільки вона залишає в тіні активне, творче особистісне начало.

Концепція особистості З. Фрейда. Інший образ особистості виник під впливом ідей З. Фрейда, який розглядав людину, що прагне задоволення, а суспільство – як систему заборон, табу.

Несвідомі (насамперед сексуальні) прагнення особистості утворюють її потенціал і основне джерело активності, задають мотивацію її дій. У силу неможливості задоволення інстинктивних потреб у їхній природній формі через соціальні нормативні обмеження людина змушена постійно шукати компроміс між глибинним потягом і
суспільно-прийнятною формою його реалізації.

Модель особистості, створена Фрейдом, являє собою трирівневе утворення: нижчий шар (Воно), представлений несвідомими імпульсами і «родовими спогадами», середній шар (Я), верхній шар (Над-Я чи Супер-Его) – норми суспільства, сприйняті людиною.

Найбільш тверді, агресивні і войовничі шари – Воно і Над-Я. Вони по обидва боки «атакують» психіку людини, породжуючи невротичний тип поведінки. Це модель особистості, яка постійно захищається від суспільного тиску і перебуває у конфлікті із соціальним оточенням. Оскільки в міру розвитку суспільства верхній шар (Супер-Его) неминуче збільшується, стає більш масивним і важким, то і вся людська історія розглядається Фрейдом як історія наростаючого психозу.

Поведінкова концепція розглядає особистість як систему реакцій на різні стимули (її автори Б. Скіннер, Дж. Хоманс і ін.).

Окрему лінію в розвитку біхевіоризму являє система поглядів Б. Скіннера. Скіннер висунув теорію оперантного біхевіоризму. Його механістична концепція і розроблена на її основі технологія поведінки, яка використовується як знаряддя управління поведінкою людей, набули широкого поширення в США. В інших країнах, зокрема у країнах Латинської Америки, ця теорія використовується як інструмент ідеології і політики.

Відповідно до концепції класичного біхевіоризму Дж. Уотсона, Б. Скіннер досліджує поведінку організму. Зберігаючи двочленну схему аналізу поведінки, він вивчає тільки її рухливу сторону. Ґрунтуючись на експериментальних дослідженнях і теоретичному аналізі поведінки тварин, Б. Скіннер формулює положення про три види поведінки:

· безумовно-рефлекторний;

· умовно-рефлекторний;

· оперантний.

Останнє (оперантне) складає специфіку вчення Б. Скіннера.

Безумовно- і умовно-рефлекторний види поведінки викликаються стимулами (S) і називаються респондентними, які відповідають поведінці. Це реакція типу S. Вона складає визначену частину репертуару поведінки. Але тільки нею не забезпечується адаптація до реального середовища проживання. Реально процес пристосування будується на основі активних спроб людини впливати на навколишній світ. Деякі з них випадково можуть привести до корисного результату, що у силу цього закріплюються. Такі реакції (типу K), що не викликаються стимулом, а виділяються («випускаються») організмом, деякі з яких виявляються вірними і підкріплюються, Б. Скіннер назвав оперантними. За Скіннером, саме ці реакції є переважними в адаптивній поведінці живого організму: вони є формою довільної поведінки.

На основі аналізу поведінки Б. Скіннер формулює свою теорію навчання. Головним засобом формування нової поведінки є підкріплення. Оскільки досліди проводилися на тваринах, то вся процедура навчання у тварин отримала назву «послідовного наведення на по-т-рібну реакцію». Дані, отримані при вивченні поведінки тварин, Скіннер переносить на людську поведінку, що приводить до вкрай біологізаторського трактування людини.

Таким чином, на основі результатів навчання у тварин виник скіннеровский варіант програмованого навчання. Його принципова обмеженість полягає в зведенні навчання до набору зовнішніх актів поведінки і підкріплення правильних з них. При цьому ігнорується внутрішня, пізнавальна діяльність учнів, тобто навчання як свідомий процес зникає.

Виходячи з настанов уотсоновского біхевіоризму, Б. Скіннер виключає внутрішній світ людини, його свідомість з поведінки і робить біхевіоризацію його психіки. Мислення, пам’ять, мотиви і т.п. психічні процеси він описує в термінах реакції і підкріплення, а людину – як реактивну істоту, що піддається впливам зовнішніх обставин.

Біологізаторський підхід до людини, характерний для біхевіо-ризму в цілому, де немає принципового розходження між людиною і твариною, досягає в Б. Скіннера своїх меж. Уся культура (література, живопис, естрада) виступають у його трактуванні «хитромудро придуманими підкріпленнями». Доведена до крайності біхевіоризація людини, культури і суспільства, приводить до абсурду, що особливо виразно проявилося у відомій книзі Б. Скіннера «По той бік волі і гідності» (1971), у якій трансформація понять свободи, відповідальності, гідності фактично означає їхнє виключення з реальної життєдіяльності людини.

Для вирішення соціальних проблем сучасного суспільства Б. Скіннер висуває задачу створення технології поведінки. Технологія поведінки покликана здійснювати контроль одних людей над іншими. Оскільки наміри, бажання, самосвідомість людини не приймаються до уваги в біхевіоризмі, засобом управління поведінкою є не звертання до свідомості людей, а контроль за режимом підкріплень, що дозволяє маніпулювати людьми.

Сучасний соціолог Ральф Дарендорф розробив свою типологію особистості. Підкреслюючи, що особистість є продуктом розвитку культури, соціальних умов, він користується терміном homo sociologicus, виділяючи його типові види:

• homo faber – у традиційному суспільстві «людина трудяща»: селянин, воїн, політик – особистість, що несе тягар (наділена важливою суспільною функцією);

• homo consumer – сучасний споживач, особистість, сформована масовим суспільством;

• homo universalis – людина, здатна займатися різними видами діяльності;

• homo soveticus – людина, що залежить від держави.

М. Маркузе розробив у 60-ті рр. концепцію «одномірної людини». Під впливом пропаганди, вбираючи інформаційні й соціальні стереотипи, людина формує спрощені схеми чорно-білого бачення проблем. Це, наприклад, в Україні і Росії «прості люди» і «нові росіяни (українці)», «комуністи» і «демократи». Сучасне суспільство робить людей немов одномірними, які сприймають те, що відбувається в площині примітивних альтернатив і протистоянь, тобто особистостями зі спрощеним соціальним сприйняттям і грубим апаратом інтерпретації. Заради справедливості треба сказати, що це властиво ба-гатьом суспільствам.

Такі дослідники, як Т. Адорно, К. Хорні та інші неомарксисти і неофрейдисти у своїх роботах обґрунтували парадоксальний висновок: «нормальна» особистість сучасного суспільства – це невротик. Давно розпалися системи спільнот, де були загальноприйняті, стійкі цінності, і зараз кожна соціальна роль людини змушує її «грати» у новій системі цінностей, переваг і стереотипів. Виходячи з будинку, потрапляючи в транспорт, на роботу, заходячи до клубу, кафе, магазинів, людина увесь час змінює амплуа і соціальні «маски». При цьому її Супер-Его (Над-Я, нормативна структура особистості, совість, мораль, значуща традиція) стає немов «розмитим», невизначено-множинним, плюралістичним.

Таким чином, у рамках усіх перерахованих теорій особистість розглядається, з одного боку, як відображення тих чи інших соціальних відносин, за іншого – як чинник, що визначає ці відносини.