Диспозиційний напрямок у психології особистості: Г. Олпорт, Г. Айзенк, Р. Кеттел

Основні поняття: навичка; кардинальні, центральні та вторинні особистісні диспозиції, сім аспектів розвитку пропріуму; функціональна автономія; загальні та індивідуальні риси; персеверативні та пропріативні рівні функціональної автономії; факторний аналіз, кореляція; джерела даних про особистість;екстраверсія, інтроверсія, атитюд, семи, ерги.

1. Основні положення теорії особистісних рис Г. Олпорта

2. Концептуалізація рис та їх дослідження Г. Айзенком

3. Концептуалізація рис та їх дослідження Р. Кеттелом

 

Основні положення теорії особистісних рис Г. Олпорта. Основні праці американського психолога Гордона Олпорта (1897–1967): «Особистість та її психологічна інтерпретація (1937); «Становлення: основні постулати психології особистості» (1955); «Особистість та її соціальні конфлікти» (1960); «Стиль і розвиток особистості» (1961).

В основі диспозиційного підходу Г. Олпорта у вивченні особистості лежать дві ідеї:

1) люди мають широкий набір схильностей реагувати певним чином в різних ситуаціях (тобто рис);

2) немає двох людей точно схожих один на одного, тому особистість розкривається шляхом виокремлення характерних рис, які відрізняють одного індивіда від іншого.

Кожна людина досить стало поводиться не так, як інші. Пояснення цьому Г. Олпорт дає в своїй концепції «риса», яку він вважає найбільш валідною «одиницею аналізу» для вивчення особистості. Г. Олпорт визначав рису, як «нейропсихічну структуру, здатну перетворювати численні функціонально еквівалент­ні стимули, а також стимулювати і направляти еквівалентні форми адаптивної та експресивної поведінки». Отже, риса – це схильність поводитися схожим чином у широкому діапазоні ситуацій.

Підхід Г. Олпорта до вивчення особистості можно оха­рактеризувати декількома ключовими поняттями:

Ø свідома мотивація,

Ø психічно здорові індивідууми,

Ø проактивна поведінка,

Ø уні­кальність кожної особистості,

Ø еклектичне ставлення до інших теорій.

Г. Олпорт класифікував визначення особистості в залежності від етимології, зовнішніх проявів та значень і запропонував п’ятидесяте, вичерпне визначення, де людська істота є одночасно продуктом і про­цесом, певною структурою, але водночас має здатність змінюватися:

«Особистість – це динамічна організація тих психофізичних систем усередині індивіда, які зумовлюють властиву йому поведінку та мислення».

Згідно теорії Г. Олпорта, дву­мя основними складовими особистості є особистісні диспозиції та пропріум. Використання цих структур дозволяє описувати особистість у термінах індивідуальних характеристик. Третя складова особистості – це свідома або суб’єктивна особистість.

Найбільш валідною одиницею аналізу для вивчення особистості Олпорт вважав рису особистості. Однак, він зазначав, що тер­мін «риса» передбачає деяку загальну характе­ристику. Г. Олпорт розрізняє загальні та індивідуальні риси, які він назвав особистісними рисами або диспозиціями (особистісні диспозиції – індивідуальні, загальні риси властиві багатьом людям).

Оригінальна концепція особистісних диспозицій Олпорта має трирівневу структуру:

1) кардиналь­ні;

2) центральні;

3) вторинні диспозиції.

За ступенем впливу на поведінку диспозиції поділяються на мотиваційні та стилістичні.

Для позначення типів поведінки і характеристик, які ми сприймаємо як близькі, централь­ні і важливі для нашого життя, як важливі для почуття самоідентифікації та самозвеличення. Г. Олпорт використовував термін пропріум. Дане поня­ття охоплює цінності та частину свідомості, відповідальну за переконання зрілої особистості.

Олпорт розглядає наступні сім аспек­тів пропріуму, які виявляються на послідовних стадіях формування особистості:

1) відчуття свого тіла,тілесної сутності(немовляцтво);

2) відчуття постійної са­моідентифікації, незмінності «Я » ( 2-3 роки);

3) самоповага, гордість за власні досягнення, егоїзм(3-4 роки);

4) розширення своєї особистості, здібності вміння(4-7років);

5) образ себе,відображення очіку­вань значимих інших (5-6 років);

6) раціональна особистість, вміння знаходити пояснення (6-12 років);

7) власні прагнення, цінності (12-18 років).

Особистість і пропріум – не синоніми, оскільки поняття особистість включає в себе багато звичок, емоцій, рис, загальноприйнятих звичаїв, пристосувальних шаблонів і випадкових факторів, які не є близькими центральними та суттєвими для людини.

Усі зазначені аспекти мають назву пропріативних функцій, в основному їх формування завершується в кінці підліткового віку, однак упродовж життя розвиток продовжується. Пропріативні прагнення дають особистості перспективне почуття власної сутності, спрямовують особистість у майбутнє, енергетизують її наполегливість у визначенні шляхів досягнення особистих цілей, дають важливе відчуття, що життя має сенс.

Пропріативні функції розвиваються поступово. Внаслідок цього у людини поступово формується узагальнене відчуття своєї сутності, розуміння людиною себе як особистості.

Коли всі аспекти пропріуму вже сформовані та консолідовані, можна констатувати наявність зрілої особистості, що проявляється у загальній здатності людини до самопізнання та самоусвідомлення. Здорова особистість здатна усвідомлювати себе та об’єднує найрізноманітніші елементи в єдину цілісність, скеровуючи всі аспекти пропріуму на досягнення адаптивних цілей.

Теорія особистості Г. Олпорта побудована на припущенні про подвійну систему мотивації. Потреба пристосовуватись і потреба особистісно зростати реалізується всередині однієї людини, тому будь-яка аде­кватна теорія особистості, зазначав Г. Олпорт, повинна приймати до уваги той факт, що люди є як реактивними, так і проактивними істотами.

Оскільки Г. Олпорт ввів у свою концепцію про­пріума такий аспект, як власні прагнення, то його теорія мотивації звертає особливу увагу на різницю між пропріативними власними прагненнями та периферійними мотивами. Периферійні мотиви – це те, что зменшує потреби, тоді як власні прагненняпродиктовані бажанням створювати напругу і нерівновагу.

Для того, щоб трактувати численні людські мотиви, які, вочевидь, не можна пояс­нити лише гедоністичним принципом чи принципом напруги, Олпорт створив концепцію функціональної автономії.

Олпорт визначав функціональну автономію як «будь-яку набуту систему мотивації, в якій напруги, відрізняються, від попередніх напруг, від яких ця набута система походить». У загальних рисах концепція функціональної ав­тономії полягає в тому, що деякі людські бажання функціонально незалежні від початкових мотивів, відповідальних за поведінку.

Функціональна автономія є спробою обґрунтувати свідому, самодоста­тню, відповідну часу мотивацію. Олпорт виокремлює два рівні функціональної автономії: персеверативна функціональна ав­тономія і пропріативна функціональна автоно­мія.

Персеверативна функціональна автономія про­довженої дії властива як людям, так і тваринам і ґрунтується на простих неврологічних принципах. Олпорт вважав, що персеверативна функ­ціональна автономія – це схильність лю­дей задовольняти свої потреби звичним чином (наприклад, збереження «шкідливих звичок» тоді, ко­ли в них більш нема потреби).

Пропріативна функціональна автономія – вища, властива лише для людської особистості, система мотивації – пропріативна (власна) функціональна автономія. Пропріативна функціональна автономія відноситься до самодостатніх мотивів, які входять у пропріум, і тим самим стають керівною системою мотивації. Професіональні заняття, хоббі та інтереси бли­жче до ядра особистості, і багато із мотивів, пов’язаних з ними, стають функціонально автономними.

2. Концептуалізація рис та їх дослідження Г. Айзенком. Ганс Айзенк (1916-1997)виявився палким прихильником теорії рис, на­магаючись створити цілісну картину особистості. Г. Айзенк вважав, що дослідження має починатися з певної достатньо обґрунтованої гіпотези щодо основної риси, яка цікавить дослідника, а після цього може проводитись точне вимірювання всіх проявів цієї риси. Г. Айзенк зосередився на невеликій кількості рис, незалежних одна від одної.

Г. Айзенк був переконаний, що для пояснення біль­шої частини поведінкових проявів необхідно не більш, як три основні суперриси. Г. Айзенк називав ці суперриси типами. Він був переконаний у тому, що риси особистості та типи, в першу чергу, визначаються спадковістю.

Суть поглядів Айзенка на особистість можна коротко викласти так. Елементи особистості ієрархічно впорядковані. Суперриси, або типи, (екстраверсія-інтроверсія, нейротизм та психотизм), які справ­ляють могутній вплив на поведінку, складаються з кількох специфічних рис, що є відображенням основного типу. Риси складаються із звичних реакцій, а звичні реакції, у свою чергу, – з великої кількості специфічних реакцій.

Така ієрархічна модель структури особистості ґрунтується на розумінні, що тип, або риса, – це континуум значень з нормальним розподілом.

Г. Айзенк використовував різноманітні методи збору даних: самоспостереження, експертні оцінки, дані тестувань, біографічні дані, фізичні та фізіологічні параметри.

У своїх ранніх дослідженнях учений спочатку виявив два супертипи, які він назвав екстраверсія-інтроверсія та нейротизм-стабільність. Відповідно, з їх допомогою можна розподілити досліджуваних на чотири групи. Кожна група утворюється з осіб, у яких комбінуються високі та низькі оцінки в діапазоні одного типу разом з високими та низькими оцінками в діапазоні іншого типу.

Інтровертовані стабільні люди схильні дотримуватися правил та норм, бути турботливими та уважними. Комбінація інтровертованості з неста­більністю зумовлює неспокій у поведінці, песимізм та замкнутість. Поєднання екстравертованості та стабільності привносить у поведінку такі якості, як турботливість, поступливість, контактність. Поєднання ж екстраверсії з високим нейротизмом викликає в картині поведінки прояви агресії, імпульсивності, збудливості.

Одним із компонентів інтроверсії є шизотимія, особистісна змінна, що характеризується низкою ознак: високий особистий темп, сильна персеверація (настирливість, застрягання), реактивна дратівливість, тривала афективна персеверація), аналітичне сприйняття, абстрактні здібності, незалежність, сильне інтрапсихічне напруження. При високій шизотимії людині властиві аналітичне мислення, погана здатність переключатися, дратівливість, тривалість афекту.

У подальших своїх дослідженнях Айзенк відкрив третій тип виміру особистості, який він назвав психотизм – сила Еґо. Це континуум, на якому можна розмістити всіх людей, однак він більше виражений у чоло­віків, ніж у жінок. Особистості з високою вираженістю цієї суперриси егоцентричні, імпульсивні, байдужі до інших, схильні чинити опір су­спільним нормам. Вони неспокійні, їм важко спілкуватися з людьми, вони не знаходять розуміння у спілкуванні з іншими, можуть навмисне завда­вати прикрощів іншим людям.

Сила Еґо – особистісна риса, яка харак­теризується такими поведінковими ознаками, як здатність до спілкування та співчуття.

Психотизм є особистісною рисою, що протилежна силі Еґо. Поведінковими ознаками психотизму є багатство уяви, рухливість асоціацій, оригінальність, непластичність, суб’єктивізм, недостатня реалістичність, егоцентризм, егоїзм, погане переключення, недостатня точність рухів, конфліктність, сильне внутрішнє напруження, неадекват­ність емоційних реакцій. Визначальні риси психотизму – нечутливість до інших та схильність до усамітнення.

Айзенк важав, що психотизм – це генетична налаштованість людини стати психотичною або психопатичною особистістю. Було встановлено, що людям, які мають психотичні порушення, властивий високий рівень психотизму. Слід зазначити такожте, що творчі особистості відзначаються високими показниками психотичності, хоча вони не мають психічних порушень.

 

Інтроверт	стабільний	невротичний
	спокійний	зміни в настрої
	врівноважений	тривожний
	надійний	ригідний
	контрольований	розсудливий
	миролюбивий	песимістичний
	уважний	замкнутий
	турботливий	неконтактний
	пасивний	тихий
Екстраверт	стабільний	невротичний
	лідер	вразливий
	безтурботний	неспокійний
	веселий	агресивний
	поступливий	збудливий
	реактивний	непостійний
	балакучий	імпульсивний
	товариський	оптимістичний
	контактний	активний

 

Г. Айзенк не обмежився відкрит­тям суперрис. Він пішов у своєму дослідженні набагато далі – спробував окреслити нейрофізіологічну основу для кожної з відкритих ним супер­рис. На основі даних, отриманих у електроенцефалографічних дослі­дженнях, Г. Айзенк зробив висновок, що екстраверсія-інтраверсія зумовлена рівнем коркової активації (активності головного мозку). Він пояснював відмінності між екстравертами та інтровертами тим, що інтроверти є надзвичайно збудливими і, відповідно, дуже чутливими до стимуляції, і тому вони відзначаються тенденцією уникнення ситуацій, що надзвичайно сильно впливають на них (сильно стимулюють).

Екстраверти недостатньо збудливі і тому нечутливі до стимуляції, відповідно, вони постійно скеровані на пошуки ситуації, що може їх збуджувати (активувати їхній мозок). Індивідуальні відмінності в континуумі стабільність-нейротизм, на думку Г. Айзенка, відображають силу реакціїавтономної нервової системи на стимули, а також лімбічної системи (вісцерального мозку), що здій­снює вплив на мотивацію та емоційну поведінку.

На основі отри­маних фактів Г. Айзенк розробив свою концепцію психопатології. Він вва­жав, що комбінований вплив рис та особливостей функціонування нервової системи викликає певні види порушень та симптомів. Для осіб з високим рівнем нейротизму та інтроверсії істотним є ризик розвитку хворобливих станів тривоги, фобій, обсесивно-компульсивних порушень; при високій екстраверсії та високому нейротизмі існує значний ризик психопатичних (антисоціальних) порушень.

Г. Айзенк не вважав, що психічні порушення – безумовний автоматичний наслідок генетичної налаштованості. Він лише зазначав, що генетично успадкованою залишається схильність людини діяти та поводитися певним чином в певних ситуаціях, а чинники соціального оточення можуть змінювати розви­ток такого типу порушень.

Для емпіричного оцінювання рис Г. Айзенк розробив декілька опитувальників, що й дотепер надзвичайно популярні, хоча від моменту їх створення пройшло вже багато часу (EPQ, EPI, MMQ).

Два основні типові критерії – екстраверсія-інтроверсія та стабільність-нейротизм – були підтверджені не тільки Г. Айзенком, а й іншими до­слідниками, що використовували свої власні підходи та методи. У процесі проведених досліджень було встановлено багато вражаючих фактів про поведінкові відмінності між екстравертами та інтровертами. Дані пока­зують, що екстраверсія та нейротизм є значимими загальними рисами особистості.

На сьогодні переконливо доведено, що саме екстраверсія і нейротизм є узагальненими рисами особистості.

3. Концептуалізація рис та їх дослідження Р. Кеттелом. Британський і американський психолог Раймонд Кеттел (1905 - 1998)у своїй концепції аналізу особистості виходив з положення, що поведінка визначається взаємодією рис та ситуаційних змінних. Риси, на думку Р. Кеттела, являють собою відносно постійні тенденції реагувати певним чином у різних ситуаціях і в різний час. Риси особистості відобра­жають стійкі та прогнозовані психологічні характеристики, а самі ста­новлять гіпотетичні психічні структури, що виявляються в поведінці та зумовлюють схильність діяти схожим чином у різних обставинах упро­довж тривалого часу.

Дотримуючись думки, що особистість – це та реальність, яка дозволяє прогнозувати поведінку, і намагаючись бути послідовним у сво­єму математичному аналізі особистості, Кеттел створив для прогнозу­вання поведінки особистості рівняння специфікації. Формула, запропо­нована Кеттелом, має такий вигляд: К= f (S,Р).

Зміст даної формули можна передати так: Природа специфічної реак­ції особистості (К) (її думки, дії, висловлювання) виступає функцією (f) стимулюючої ситуації (S) в конкретний момент часу та структури особистості (Р). Рівняння передбачає багатовимірну репрезентацію як особистості, так і ситуації. У цьому рівнянні S, Pдодатково диференціюються на ряд показників.

Особистість презентується на основі си­стеми рис, а ситуація – на основі ситуаційних індексів. Разом вони визна­чають прогноз. Специфікаційне рівняння можна вико­ристовувати для прогнозу академічних досягнень на основі здібностей і особистісних рис або для професійного відбору.

У результаті багаторазового повторення факторного аналізу даних, зібраних у процесі дослідження тисяч осіб (L-дані, Q-дані, T-дані), Кеттел дійшов висновку, що риси особистості можна поділити на такі категорії.

Поверхневі риси є сукупністю «нерозривно» поєднаних поведінкових характеристик. Наприклад, прояви неспокою, нездатність зосередитись, несміливість мо­жуть бути тісно пов’язані між собою й утворювати поверхневі риси невротизму.

Базові риси – це первинні утворення, які становлять саму основу структури особистості та визначають стабільність поведінки людини. Ба­зові риси функціонують на глибинних рівнях особистості і визначають різні форми поведінки впродовж тривалого часу.

У процесі тривалих досліджень з використанням факторного аналізу Кеттел дійшов висновку, що глибинну структуру особистості утворюють 16 базових рис. Для їх визначення Кеттел створив опитувальник «16 осо­бистісних факторів» (16 РР), який став одним із найпопулярніших опитувальників у світі. Він відображає ідею Кеттела про міру впливу рис на пове­дінку особистості, де одні риси є сильнішими, ніж інші. Тож у списку рис фактор А (привітність-відчуженість) є найсильнішою рисою, бо спричиняє найсильніший вплив: визначає поведінку в більшій кількості різноманітних ситуацій. Фактор В (інтелект) детермінує поведінку у більш вузькому колі соціальних ситуацій, а фактор С (емоційна врівно­важеність) має відповідно менший вплив. Така закономірність проявля­ється щодо кожної наступної риси в списку. Базовим психологічним рисам притаманна сила, яка визначається важливістю риси для регуляції поведінки в різних ситуаціях.

Базові риси, за Кеттелом, поділяються на групи залежно від особливостей їх формування: конституційні базові риси, що розвиваються на основі біологічних та фізіологічних даних, та риси, сформовані навколишнім середовищем, зумовлені впливами соціального та фізичного оточення, і відображають характеристики і стилі поведінки, засвоєні у процесі соціалізації.

Базові риси можуть бути також класифіковані як: здібності, риси темпераменту та динамічні риси. Здібності – це риси, що визначають уміння особистості та її ефективність у досягненні бажаної мети (інтелект, музичні здіб­ності, моторна координація). Риси темпераментувизначають емоційні та стилістичні особливості поведінки. Динамічні рисивідображають мотиваційні еле­менти поведінки особистості; це риси, що активізують та спрямовують особистість до конкретних цілей.

Динамічні риси поді­ляються на атитюди, вроджені (ерги) та сформовані прижиттєво (семи).

Атитюди– це специфічний спосіб дій, які людина хоче реалізувати або реалізує в певній ситуації. Атитюд включає в себе стимул або ситуа­цію, інтерес (інтенсивне бажання), реакцію та об’єкт.

Ерги,за визначенням Кеттела, – це «вроджені психофізичні диспо­зиції, що допомагають своєму носієві оволодіти реактивністю (увагою, розпізнаванням) по відношенню до певного класу об’єктів з більшою готовністю, ніж до інших, які з більшою повнотою втілюють певну цілеспрямовану активність, ніж будь-які інші. Простіше можна сказати, що ерг – це базова конституційна дина­мічна риса. Термін «ерг» стосується енергії, яка виникає з первинних, або природних прагнень, таких як сексуальний потяг, голод, цікавість.

Р. Кеттел не постулював від самого початку існування основних первинних прагнень або інстинктів, як це зробив, наприклад, Фрейд або інші теоретики особистості. Замість цього він зібрав матеріал об’єктивного тестування різних вибірок дорослих та дітей з різних культур, провів факторний аналіз результатів тестування і, таким чином, вивів мотивацію людей математично, а не логічно. Фактично Р. Кет­тел вважав, що ерги у людей – це еквіваленти інстинктів тварин. У своїх дослідженнях він виявив десяти ергічних цілей (незалежних факторів): пошук їжі, пошук сексуального партнера, спілкування, турбота батьків про дітей, дослідження навколишнього світу, прагнення до безпеки, самоствердження, нарцисичний секс, агресивні дії, накопичення.

Семи – це динамічні риси, набуті в культурному оточенні. Семи беруть свою енергію з ергів і надають організацію та стабільність атитюдам.

Різні динамічні риси взаємодіють у патерні субсидізації (за Г. Мюрреєм). Субсидіація означає, що одні елементи структури особистості виступають засобами для функ­ціонування інших: атитюди виступають допоміжними щодо ергів, які є головними мотиваційними силами особистості.

Р.Кеттел стверджує, що поведінка визначається рисами особи­стості, які діють у даній ситуації, ергами та семами, пов’язаними з атитюдами, що стосуються цієї ситуації, станами та ролями, що зміню­ються з часом залежно від ситуації.

Р. Кеттел вважав, що доцільно класифікувати риси на загальні та унікальні. Загальні риси– це риси, що притаманні різною мірою всім представникам однієї культури. Унікальні риси – це риси, притаманні групі людей або навіть одній особі.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Що Г. Олпорт розуміє під центральними та вторинними диспозиціями?

2. Як концепція пропріума дозволяє описати людську індивідуальність?

3. Що таке функціональна автономія? Наведіть приклади, які підтримують теорію мотивації Г. Олпорта.

4. Опишіть основні характеристики зрілої особистості згідно з Г.Олпортом.

5. Чим, на думку Г.Айзенка, зумовлені основні індивідуальні варіації поведінки основних типів особистостіі?

6. Як Р. Кеттел класифікував особистісні риси?

7. Чим відрізняються підходи Г.Олпорта, Г. Айзенка і Р. Кеттела в розумінні та класифікації особистісниї рис?

Рекомендована література:

Большой психологический словарь / Под ред. Б.Г. Мещерякова, В.П.Зинченко. – СПб.: Прайм-Еврознак; М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – 666 с.

Гордієнко В., Копець Л. Психологія особистості в біографіях, подіях, портретах: Навч. посібн. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 304 с.

Олпорт Гордон В. Личность в психологии. – М.: «КСП+»; СПб: «Ювента», 1998. – 147 с.

Ганс Йорген Айзенк (1916−1997) // Вопросы психологии. – 1998. – №3. – С. 155-157.

Леонтьев Д.А. Гордон Олпорт – архитектор психологии личности // Психологический журнал. – 2002. – Т. 23, №3. – С. 23-30.

Психология личности в трудах зарубежных психологов: Хрестоматия / Сост., общ.ред. А.А. Реан. – СПб.: Питер, 2000. (Хрестоматия по психологии). – С. 255−266, 270−286.

Роменець В.А., Маноха І.П. Історія ХХ ст. – К., 1999. – С. 301-306.

Степанов С. Гордон Олпорт (1897−1967) // Школьный психолог. – 2001. – №40. – С.5.

Степанов С. Психология в лицах. – М.: Эксмо, 2001. – С. 357-363.

Фрейджер Р.,Фейдимен Дж. Личность. Теории, упражнения, эксперименты. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2004. – С. 579-593.

Холл Кэлвин С., Линдсей Гарднер. Теории личности. – М.: «КСП+»,1997. – С.337-368, С. 415-447, С. 487-492.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер, 2003. – С. 270−330.

Шульц Д. П., Шульц С. Э. История современной психологии / Пер. с англ. – СПб.: Евразия, 1998. – С. 213-218, 456-459.

Тема 13