Біхевіоральний підхід до особистості: теорія Б.Ф. Скіннера

Основні поняття: біхевіоризм, необіхевіоризм, оперантне підкріплення, респондентна та оперантна поведінка, функціональний аналіз, драйв, згасання, стимульна генералізація, аверсивні стимули.

1. Поведінка як предмет наукового аналізу в біхевіоризмі

2. Особистість як поведінковий конструкт

3. Респондентна поведінка та оперантна поведінка як основа вивчення особистості

4. Режими підкріплення поведінки як способи формування особистості

 

1. Поведінка як предмет наукового аналізу в бехівіоризмі. Берес Фредерік Скіннер (1904–1990) американський психолог, автор великої кількості наукових праць. Серед них: «Поведінка організмів» (1938), «Наука та поведінка людини» (1953), «Вербальна поведінка» (1957), «Технологія навчання» (1968), «Випадкове підкріплення» (1969), «За межами свободи та достоїнства» (1971), «Про біхевіоризм» (1974), «Роздуми: біхевіоризм та суспільство» (1978), «Портрет біхевіориста» (1979).

Біхевіоральний напрямок у психології акцентує увагу на значущості людського досвіду в процесах становлення особистості. Через научіння (як один із найважливіших каналів набуття життєвого досвіду) людина отримує знання, оволодіває мовою, формує стосунки, цінності, особистісні риси та самооцінку.

Предмет психології особистості у такому розумінні – відкриті (доступні для безпосереднього спостереження) дії людини, як похідні від її життєвого досвіду.

З. Фрейд та інші теоретики психодинаміки переважно цікавились особистою історією індивіда, вбачаючи в ній першоджерела, які формують його подальшу поведінку. Б.Скіннер же стверджував, що повинна вивчатися поведінка. На відміну від фрейдистів та інших персонологів, теоретики біхевіорально-научального напрямку не вважають за необхідне замислюватися над психічниим структурами та процесами, схованими «в розумі». Навпаки, вони принципово розглядають зовнішнє середовище як ключовий фактор людської поведінки.

Метою наукового аналізує вивчення поведінки у всіх її проявах. Поведінка, згідно з біхевіоральним підходом, все те, що здійснює організм, за умови, що ці дії є доступними для спостереження.

Зрозуміти поведінку, за Скіннером – значить проконтролювати або сформувати її.Люди за своєю суттю, дуже складні, проте все ж машини.

Б. Скіннер відстоював функціональний аналіз поведінки організма. Такий аналіз встановлює точні, реальні та зумовлені взаємостосунки між відкритою поведінкою (реакцією) організма та умовами оточуючого середовища (стимулами). Ці змінні повинні існувати незалежно від нас, бути очевидними та визначатись якісно. Причинно-наслідкові відносини, які випливають із функціонального аналізу, стають загальним законом науки про поведінку. Практичною метою аналізу є можливість маніпулювання змінними оточуючого середовища (незалежними), що дозволяє робити прогноз, і потім – змінювати поведінкові реакції (залежні змінні).

2. Особистість як поведінковий конструкт. Б.Скіннер відкидав ідею про особистість або самість, яка стимулює та спрямовує поведінку. Він наполягав на необхідності інтенсивного аналізу особливостей минулого досвіду людини та унікальних вроджених здібностей. «У поведінковому аналізі людина розглядається як організм..., який володіє набором поведінкових реакцій... Він – локус, точка, в якій численні генетичні умови й обставини оточення об’єднуються в спільній дії» (Б. Скіннер, 1974).

Особистість, з точки зору теорії научіння, – це той досвід, який людина набуває протягом життя, накопичений набір набутих моделей поведінки (набір поведінкових шаблонів).

Вивчення особистості означає знаходження своєрідного характеру взаємовідношень між поведінкою організма (зовнішніми реакціями) та результатами, що підкріплюють її.

Індивідуальна різниця між людьми – це різниця в поведінкових інтеракціях, які відбуваються в конкретних просторово-часових умовах.

Надуманими поясненнями Б. Скіннер назвав терміни, які використовували противники біхевіоризму для пояснення поведінки. На його думку, ці поняття використовуються, коли люди не усвідомлюють причин складної поведінки, не підозрюючи про процеси, які передують даній поведінці чи є її наслідком. Прикладами на­думаних пояснень, за Скіннером, можуть бути такі категорії, як «свобода», «автономна людина», «гідність», «творчість».

 

3. Респондентна поведінка та оперантна поведінка як основа вивчення особистості. Респондентна поведінка – характерна реакція, як відповідь на стимул, що передує їй у часі (звуження чи розширення зіниці у відповідь на світлову стимуляцію; тремтіння від холоду). Ці реакції мимовільні та спонтанні. Респондентна поведінка зазвичай здійснюється на основі рефлексів, які включають автономну нервову систему. Однак респондентній поведінці можна і навчити.

Научіння тут ґрунтується на виробленні умовного рефлекса на основі безумовних шляхом класичного зумовлювання (за Павловим) (Рис.4).

 

Безумовний стимул (БС) Безумовна реакція (БР)

Їжа Слюновиділення

 

 

 

Умовний стимул (УС) Умовна реакція (УР)

дзвіночок Слюновиділення

 

Рис. 4. Зумовлення поведінки тварин (за Павловим)

Респондентна поведінка – це приклад класичного н.ологи, при якому стимул з’являється до реакції і викликає її. Однак, як підкреслює Б. Скіннер, у цілому поведінку тварин і, тим більше, людини не можна пояснити виключно в термінах класичного зумовлювання. Напроти, він робить акцент на поведінці, не пов’язаній із будь-якими відомими стимулами, – оперантній поведінці. Наприклад, читання наукової літератури в даний момент зумовлено стимульними подіями, які настануть пізніше (вдала відповідь на занятті, успішно складений іспит тощо).

Оперантна поведінка визначається подіями, які відбуваються після реакції. Тобто, за поведінкою виникає наслідок, природа цього наслідку змінює тенденцію організма повторювати дану поведінку в майбутньому (оперантне научіння).

Якщо наслідки оперантної поведінки сприятливі для організма, тоді вірогідність повторення операнти в майбутньому посилюється. Сила позитивного підкріплювального стимула, таким чином, визначається у відповідності з його впливом на частоту реакцій у майбутньому.

І, напроти, якщо наслідки реакції не сприятливі та не підкріплені, тоді вірогідність виникнення операнти зменшується. Оперантна поведінка переважно контролюється негативними наслідками. Негативні або аверсивні наслідки послаблюють поведінку, яка породжує їх, і посилюють поведінку, яка позбавляє від них.

Суть оперантного научіння полягає в тому, що підкріплена поведінка прагне повторитися, а поведінка не підкріплена або за яку відбулося покарання, має тенденцію не повторюватися чи придушуватися. Отже, концепція підкріплення відіграє ключову роль у теорії Б. Скіннера.

 

4. Режими підкріплення поведінки як способи формування особистості. Швидкість, з якою оперантна поведінка набувається і зберігається, залежить від режиму застосованого підкріплення.

Режим підкріплення – правило, яке встановлює вірогідність, з якою підкріплення буде відбуватися. Найбільш простим правилом є надання підкріплення кожного разу, коли суб’єкт дає бажану реакцію. Це називається режимом неперервного підкріплення і, зазвичай, використовується на початковому етапі будь-якого оперантного научіння, коли організм вчиться виробляти правильну реакцію. В більшості ж випадків соціальна поведінка людини підкріплюється лише час від часу.

Б. Скіннер ретельно вивчав, як режим переривчатого, або часткового підкріплення впливає на оперантну поведінку.

Два основні параметри різних режимів підкріплення:

а) підкріплення може мати місце лише після того, як минув визначений чи випадковий часовий інтервал з моменту попереднього підкріплення (так званий режим часового підкріплення);

б) підкріплення може мати місце лише післе того, як з моменту пдкріплення було отримано визначену або випадкову кількість реакцій (режим пропорційного підкріплення).

Основні режими підкріплення:

1) Режим підкріплення з постійним співвідношенням (ПС) – організм підкріплюється за наявності заздалегідь визначеного або «постійного» числа відповідних реакцій. Режим ПС, зазвичай, встановлює надзвичайно високий оперантний рівень, оскільки чим частіше організм реагує, тим сильніше підкріплення він отримує.

2) Режим підкріплення з постійним інтервалом (ПІ) – організм підкріплюється після того, як минає твердо встановлений часовий інтервал з моменту попереднього підкріплення. Цей режим діє, наприклад, при виплаті зарплати за роботу, виконану за годину, тиждень чи місяць.

3) Режим підкріплення з варіативним співвідношенням (ВС) – організм подкріплюється на основі деякого середнього числа реакцій. Найбільш драматичною ілюстрацією поведінки людини, яка знаходиться під контролем ВС, є захоплива азартна гра, де підкріплення розподіляється у відповідності з числом спроб, за які людина платить, щоб брати участь у грі.

4) Режим підкріплення з варіативним інтервалом (ВІ) – організм отримує підкріплення після того, як проходить невизначений часовий інтервал. Подібно режиму ПІ, підкріплення при цій умові залежить від часу. Однак час між підкріпленнями ВІ варіює навколо певної середньої величини, а не є точно встановленим. Швидкість реагування при режимі ВІ є прямо тривалості тривалості інтервалу підкріплення: короткі інтервали породжують високу швидкість, довгі – низьку. Організм не може точно передбачити, коли буде підкріплення. Професори, які дають «несподівані» контрольні роботи використовують режим ВІ. Як правило, режим ВІ породжує більш високу швидкість реагування і більший опір згасанню, ніж режим ПІ.

Загальновизнаними є два типи підкріплення – первинне та вторинне. Первинне підкріплення – це будь-яка подія чи об’єкт, які самі по собі мають підкріплюючу властивість. Первинні підкріплення для людей – їжа, вода, фізичний комфорт, секс. Їх ціннісне значення для організму не залежить від научіння.

Вторинне, або умовне, підкріплення– це будь-яка подія або об’єкт, які набувають підкріплювальної властивості шляхом тісної асоціації з первинним підкріпленням, зумовленим минулим досвідом організму. Прикладами вторинних підкріплювальних стимулів у людей є гроші, увага, позитивні оцінки.

Умовні підкріплювальні стимули надзвичайно важливі у контролі людської поведінки.

З точки зору Б. Скіннера, поведінка людини контролюється, головним чином, аверсивними (неприємними або больовими) стимулами. Два найбільш типові методи аверсивного контролю – це покарання та негативне підкріплення.

Термін покарання відноситься до будь-якого аверсивного стимулу чи явища, яке відбувається слідом за появою оперантної реакції. Покарання тимчасово зменшує вірогідність того, що реакція повториться. Мета покарання – спонукати людей не поводитись певним чином. Це найбільш загальний метод контролю поведінки у сучасному житті.

Позитивне покарання – відбувається тоді, коли певна поведінка призводить до аверсивного наслідку (фізичне покарання дитини).

Негативнепокарання – коли за поведінкою відбувається усунення можливого позитивного підкріплювального стимулу (дітям забороняють дивитися телевізор через поганоу поведінку).

2) Негативне підкріплення – процес обмеження аверсивного стимулу або уникнення його. Уникнення в даному випадку не є синонімом втечі, оскільки аверсивний стимул, якого уникають, фізично не представлений, уявлення про нього випливає з попереднього досвіду (научіння уникненню).

Б. Скінер боровся з використанням усіх форм контролю поведінки, заснованих на аверсивних стимулах. Через свою загрозливу природу тактика покарання небажаної поведінки може викликати негативні ефекти – тривогу, страх, антисоціальні дії, втрату самовпевненості та самоповаги.

Замість аверсивного контролю поведінки Б. Скіннер рекомендував позитивне підкріплення, як найбільш ефективний метод для формування бажаної та усунення небажаної поведінки.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Якими є основні уявлення про особистість у Б. Скіннера?

2. Назвіть основні відмінності між респондентною та оперантною поведінкою.

3. Що Б. Скіннер розумів під поняттям «підкріплення» в контексті научіння?

4. Наведіть приклади того, як режими підкріплення впливають на нашу поведінку у повсякденному житті.

5. Чому Б. Скіннер виступав проти використання покарання як засобу припинення небажаної поведінки?

6. Чим погляди Б. Скіннера на людську природу відрізняються від психоаналітичного підходу?

Рекомендована література:

Большой психологический словарь / Под ред. Б.Г. Мещерякова, В.П. Зинченко. – СПб.: Прайм-Еврознак; М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – 666 с.

История психологии ХХ века: Тексты / Под н.. П.Я. Гальперина, А.Н. Ждан. – М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – С. 531-568.

Маноха І.П., Роменець В.А. Історія психології ХХ століття: Навчальний посібник для ВНЗ. – К.: Либідь, 2003. – С. 215-221.

История психологии в лицах. Персоналии / Под. Ред. Л.А. Карпенко / В кн.: Психологический лексикон. Энциклопедический словарь в шести томах / Ред.-сост. Л.А. Карпенко. Под общ. Ред. А.В. Петровского. – М: ПЕР СЭ, 2005. –784 с.

Степанов С. Беррес Фредерик Скиннер // Школьный психолог. – 2000. – №47 (декабрь). – С. 4-5.

Фрейджер Р., Фейдимен Дж. Личность. Теории, упражнения, эксперименты. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2004. – С.252-281.

Холл Кэлвин С., Линдсей Гарднер. Теории личности. – М.: «КСП+»,1997. – С. 337-368, С. 415-447, С. 509-546.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер, 2003. – С.331−372.

Шульц Д.П., Шульц С.Э. История современной психологии / Пер. с англ. – СПб.: Евразия, 1998. – С. 324-337.

Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М.: Академия, 1997. – С. 224-227.

Тема 11