Теорія особистості А. Адлера та основи індивідуальної психотерапії

Основні поняття: гомеостаз; неповноцінність та компенсація; боротьба за панування; життєва мета, стиль життя, індивідуальний досвід; фікція; схема аперцепції; самість та її творча сила; почуття неповноцінності: фізичні недоліки, сімейна констеляція,соціальний інтерес; адлерівська терапія: конфронтація, парадоксальна інтенція, заохочення, резюмування.

1. Прагнення до переваги як основний мотив людської поведінки

2. Змістовно-динамічні аспекти особистісного розвитку

3. Структура особистості

4. Основні риси здорової особистості

1. Прагнення до переваги як основний мотив людської поведінки. Альфред Адлер (1870–1937) – австрійський психолог, психіатр, один із попередників неофрейдизму, засновник системи індивідуальної психології. Найвизначніші роботи: «Дослідження фізичної неповноцінності та її психічної компенсації» (1907), «Невротична конституція» (1912), «Практика та теорія індивідуальної психології «(1927), «Наука жити» (1929), «Соціальний інтерес: виклик людству» (1930), «Стиль життя» (1938).

Причини поведінки особистості, на думку Адлера, – всередині неї самої: у впертому, активному, послідовному, спрямованому на майбутнє та всеохопному прагненні до переваги та досконалості.

Альфред Адлер вважав, що прагнення до переваги – це фундаментальний закон людського життя і єдина мотиваційна сила в житті осо­бистості.

Кожній людині притаманне вроджене прагнення піднестися, рухатися до досконалості, набувати вміння долати життєві проблеми смі­ливо, з гідністю, досягти найбільшого з можливого. По суті, рушійною силою особистості, за Адлером, є існування єдиної проактивної динамічної сили, що лежить в основі людської активності – пошуку досконалості.

Життєвий досвід особистості сприяє усвідомленню почуття власної неповноцінності (слабкість, невправність, приреченість, фрустрованість) і одночасно розвитку прагнення компенсувати це відчуття. У дитинстві всі переживають тривалий період залежності й безпорадності. Цей досвід формує у дитини глибокі переживання неповноцінності порівняно з іншими членами сім’ї, більш сильними та вправними. Поява таких пере­живань започатковує життєву боротьбу за досягнення переваги над оточенням а також прагнення максимально розвинути свої здібності та можливості. Адлер вважав, що прагнення переваги є вродженим у тому сенсі, що воно – частина життя, мотивуюча сила, без якої життя позбавлене сенсу. Прагнення до переваги спрямоване на формування почуття особистої цінності. Адлер визначив такі суттєві аспекти природи і функціонування прагнення до переваги.

Ø Прагнення до переваги – це єдиний фундаментальний мотив, а не комбінація окремих прагнень.

Ø Прагнення є універсальним, воно загальне для всіх, у нормі та патології.

Ø Прагнення до досконалості може набувати позитивного та негативного спрямування.

Ø Прагнення до досконалості, з одного боку, вимагає значних енергетичних затрат, а з іншого – надає особистості енергії. Рівень напруженості зростає, а не знижується.

Ø Прагнення до переваги проявляється як на рівні особистості, так і на рівні суспільства.

Ø Прагнення до досконалості є не лише особистісним внутрішнім прагненням, а й прагненням удосконалити культуру всього суспільства.

Ø Прагнення до переваги спрямоване на досягнення досконалості, пов­ноти й цілісності в нашому житті.

Встановлення гомеостатичної рівноваги із середовищем (природним і соціальним) передбачає залучення до соціальних форм компенсації комплексу неповноцінності та досягнення переваги через вибір індивідуально детермінованих засобів самоствердження в процесах цілеспрямованої поведінки. Кожна людина обирає для себе більш специфічну, відповідну її індивідуальним особливостям, більш конкрет­ну життєву мету.

2. Змістовно-динамічні аспекти особистісного розвитку. На думку А. Адлера, ті основні цілі, що визначають напрямок життя, – це певною мірою фіктивні цілі, оскільки їх неможливо зіставити з реальністю.

Прагнення індивіда до переваги скеровується обраною особистістю фіктивною метою. Формуються фіктивні цілі власною творчою силою особистості. Якщо особистість має фіктивну мету, життя сповню­ється для неї смислом: виникає історія життя, сповнена смислу. Фіктивні цілі допомагають вирішувати життєві проблеми. Наприклад, професіо­нал, що прагне перевершити інших, може не досягти своєї мети, але одного прагнення досягти високого професійного рівня достатньо, щоб зробити власне життя здоровим, корисним. Якщо фіктивні цілі не забез­печують орієнтації у повсякденному житті, їх слід змінити або ж відхилити.

Кожна людина виробляєвиключно індивідуальний спосіб досягнення своїх життєвих цілей – життєвий стиль. Це інтегрований стиль пристосування до взаємодії із середовищем.

Життєвий стиль можно аналізувати лише з по­зиції ставлення до людини як до єдиного цілого. Лише при такому підході звички, риси характеру, вчинки, які здаються нам ізольованими, дають нам цілісне уявлення про особистість.

До основних факторів, що призводять до деформації життєвого стилю, Адлер відносив:

Ø органічну неповноцінність;

Ø гіперопіку;

Ø емоційне нехтування.

У дітей, які страждають на хронічне захворювання або мають фізичні чи психічні недоліки, може розвинутися гостре почуття неповноцінності, що може призвести до втрати соціального інтересу, ізоляції або вибору хибної життєвої ціли. Однак ті діти, вважає А. Адлер, які долають почуття неповноцінності, можуть компенсувати недоліки та виробити для себе оптимальний життєвий стиль.

У дітей, вихованих у стилі гіперопіки, спостерігається дуже слабкий розвиток соціального інтересу. Зманіженим дітям не вистачає впевненості у своїх силах, оскільки всі життєві проблеми за них зазвичай вирішують інші. У таких дітей переважає егоцентризм та боротьба за власну перевагу.

В подібній ситуації знаходяться небажані, знехтувані діти. Позбавлені любові близьких, вони втрачають впевненість у своїй потрібності й зазвичай виро­стають холодними й жорстокими. «Риси нелюбих дітей у найбільш развинутій формі можуть буть виявлені при вивченні біографій найвідоміших ворогів людства. Впадає в очі одна загальна риса – до всіх них погано ставились у дитинстві. Таким чином у них розвинулась нестійкість характеру, заздрістність, ворожість, вони не можуть бачити інших щасливими» (А. Адлер, 1930).

Адлер підкреслює, що поведінка людини визначається її уявленнями про навколишній світ. Власні уявлення ін­дивідуума про оточуюче середовище та про себе А. Адлер назвав схемою аперцепції. Аперцепція – це властивість пси­хіки людини, яка полягає у тому, що сприйняття предметів та явищ залежить від попереднього досвіду та особистісних особливостей суб’єкта. Адлер вважає, що «наши відчуття не сприймають реальні факти, а отримують лише суб’єктивні образи, відображення зовнішнього світу».

Схема аперцепції є частиною життєвого стилю і значною мірою визначає поведінку індивіда. Індивідуальна активність, що виявляється у вигляді творчої сили особистості, надумку А. Адлера, визначає взаємодію індивіда із оточенням, і, відповідно, активно впливає на його долю.

Отже, людина не є пасивним об’єктом впливу середовища, а в боротьбі за своє місце в житті сама активно змінює середовище. Люди – не безпорадні пішаки в руках зовнішніх сил; кожна з них сама формує свою особистість. До основних виявів творчої сили особистості Адлер відносив процеси формування життєвої цілі, життєвого стилю та схеми аперцепції.

Роль психоана­літика полягає в тому, щоб розкрити творчу силу особистості та спрямувати її в потрібне русло.

 

3. Структура особистості. На відміну від своїх попередників, А. Адлер постулює психічну цілісність особистості.Психологічна єдність індивіда, хоч і залежить від об’єктивних факторів – біологічних потреб і потягів та попереднього досвіду – набуває життєвого значення лише по відношенню до свідомої цілевої ідеї.

Несвідоме – певний аспект цілі, який полягає в абстрактному передбаченні якогось результату. Така фіктивна ціль, або іншими словами – деяка фікція, стає при цьому першопричиною, незалежним фактором, який остаточно визначає поведінку. Фіктивна ціль – це ідеал поведінки, ідеалізована ціль, яка виникає внаслідок певного рівня узагальнення та абсолютизації деяких сторін дійсності.

Несвідомі процеси цілеспрямовані та відповідають цілям індивідуума, так само, як і свідомі процеси.

Несвідоме не протистоїть свідомому. Розгортання життєдіяльності особистості здійснюється через внутрішній план, орієнтований на досягнення кінцевої мети. Цей внутрішній план знаходиться у несвідомих пластах людської душі: його витоки прослідковуються у ранньому дитинстві, коли дитина завдяки своїй фантазії створює свої перші фікції та поступово виробляє своєрідний стиль життя, який є не що інше, як індивідуальна форма творчої діяльності (Рис.4).

 

СОЦІАЛЬНО–ЦІННЕ, САНКЦІОНОВАНЕ

Цілі

Фц

Цінності, переконання   СТИЛЬ ЖИТТЯ

СВІДОМІСТЬ   НЕСВІДОМЕ

Ф2

Ф1

Апперцепції

СОЦІАЛЬНО–ІНДЕФЕРЕНТНЕ, ВИТІСНЕНЕ

 

Рис.4. Структура особистості (за А. Адлером)

 

Свідоме (соціальний досвід), а не несвідоме – основа особистості. «Аперцептивна схема» індивіда, його інтерпретація певних подій визначає стиль життя, який детермінує кожний психологічний процес, індивідуалізуючи його.

Зрозуміти особистість – значить зрозуміти її стиль життя, або когнітивну організацію. Якщо поведінка може змінюватися, стиль життя і довготривалі ціли індивіда залишаються відносно постійними, поки не зміняться його основні переконання.

 

4. Основні риси здорової особистості. Якщо прагнення до досконалості поєднується із соціальним інте­ресом і турботою про оточення, воно розвивається у конструктивному (позитивному) напрямку. Соціальний інтерес – це відчуття солідарності з людською спільнотою, участь у справах інших, турбота не лише про конкретне оточення, а про інтереси суспільства, навіть всього людства. Особистість, мотивована таким чином, прагне рости, розвиватися, допомагати іншим людям, формує конструктивний стиль життя.

У негативному варіанті людина шукає лише осо­бистої переваги над іншими. На думку А. Адлера, прагнення досягнення осо­бистої переваги – це невротичний симптом, результат дуже сильного почуття неповноцінності та відсутності соціального інтересу.

Соціальний інтерес – це внутрішня тенденція до участі у створенні ідеального суспільства.Особиста перевага, вважає А. Адлер, не забезпечує необхідного почуття визнання та задоволення.Тільки взаємодія з іншими на користь суспільства допомагає здолати почуття неповноцінності. Недостатність взаємодії з іншими є джерелом неврозу (неадаптивного стилю життя). Якщо життя особистості сповнене взаємодії та співробітництва, вона ніколи не стане невротичною.

Основні риси здорової особистості (за А. Адлером):конструктивне прагнення до переваги, розвинутий, сильний соціальний інтерес і співрбітницво зіншими.

Кожна людина, на думку А. Адлера, у своєму житті зустрічається з трьома проблемами: робота, дружба, любов.

Робота включає в себе діяльність, корисну для суспільства. Вона приносить почуття задоволення та самоповаги лише тоді, коли вона корисна іншим людям та цінується ними.

Дружба визначається тим, що особистість залучається до суспільного життя через систему особистих стосунків, адже людина не може належати до суспільства абстрактно.

Любов – це стосунки з людьми протилежної статі, тісні взаємовідносини на фізичному та ментальному рівнях, високий ступінь взаємодії між двома людьми.

Знайти власний підхід до вирішення цих трьох проблем – головне завдання особистості. Всі три сфери (робота, дружба, любов) тісно пов’язані одна з одною: успіх в одній підтримує успіх в іншій. Це три аспекти однієї проблеми – пошуку конструктивного стилю життя у світі.

Критерієм оцінки психічного здоров’я та ефективності особистості є соціальний інтерес. Вираженість соціального інтересу – це найбільш зручний критерій оцінки психічного здоров’я особистості. Це, за висло­вом Адлера, «барометр нормальності» якості життя людини. Здорові лю­ди проявляють турботу про інших, їхнє прагнення до переваги позитивне, воно включає прагнення до благополуччя всіх людей. Розуміючи, що не все у світі влаштовано ідеально, вони вважають за необхідне для себе брати участь у покращенні життя інших людей.

У неадаптованих людей соціальний інтерес розвинутий слабо, вони егоцентричні та борються за власне благополуччя, особисті переваги, за домінування над іншими, вони не мають соціальних цілей. Такі люди зосереджені на власному житті, своїх інтересах та проблемах.

Соціальний інтерес вроджений, але він не виникає автоматично, а розви­вається в результаті відповідного виховання, тренування та свідомого сарозвитку особистості. Перший крок до розвитку соціального інтересу – це набуття досвіду дружнього спілкування з окремою лю­диною, а потім перенесення соціального інтересу в ширший соціальний контекст.

Умовами розвитку соціального інтересув дитинстві є поведінка батьків. Рольматеріполягає в тому, що вона заохочує прояви соціального інтересу і сприяє його поширенню за межі сімейного кола. Проявляючи материнську любов до своєї дитини, а також турботу про всіх членів родини, мати слугує рольовою моделлю для дитини, зразком широкого со­ціального інтересу.

Іншим джерелом формування соціаль­ного інтересу є поведінка батька. Батько сприяє розвитку соціального інтересу, якщо у нього позитивні установки стосовно сім’ї, роботи та суспільства. Батькові важливо уникати таких основних помилок, як емоційної відстороненості та авторитарності. Діти, які виховуються в авто­ритарній відчуженій сімейній атмосфері, засвоюють дефективний стиль життя, починають боротися за здобуття переваги, особисту владу.

Також у дітей менше шансів для розвитку соціального інтересу у нещасливій сім’ї. Якщо батько критикує свою дружину, діти можуть втратити повагу до обох батьків. Якщо ж мати відсторонена від чоловіка, не надає йому емо­ційної підтримки, а всі свої почуття віддає дітям, проявляє надмірну тур­боту про них, це також перешкоджає розвитку соціального інтересу.

Особистість може досягти позитивних змін, здійснюючи такі кроки:

Ø виявити помилкові судження про себе та інших;

Ø досягти нового, більш повного і глибокого розуміння своєї особистості;

Ø зрозуміти свій стиль життя;

Ø усунути невідповідні цілі;

Ø сформувати нові життєві цілі, що матимуть суспільну спрямованість і сприятимуть розвитку особистісного потенціалу;

Ø прикласти власні зусилля для позитивних змін;

Ø розвинути соціальний інтерес.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Порівняйте погляди А. Адлера та З. Фрейда відносно природи людини.

2. Яку роль відіграє почуття неповноцінності у людському житті?

3. Що таке фіктивні цілі та як вони пов’язані з стилем життя?

4. Які чинники негативно впливають на формування соціального інтересу?

5. Чому соціальний інтерес є показником психічного здоров’я?

6. Чи є різниця у цілях психотерапії А. Адлера та З. Фрейда?

Рекомендована література:

Адлер А. Воспитание детей. Взаимодействие полов / Пер. с англ. А.А. Валеева и Р.А. Валеевой (The Education of Children. Gateway Editions, Ltd. South Bend Indiana, 1978). – Ростов н / Д: Изд-во "Феникс", 1998. – 448 с.

Адлер А. О нервическом характере / Под ред. Э. В. Соколова; пер. с нем. И.В. Стефанович. – СПб.: Университетская книга, 1997. – 388 с.

Адлер А. Наука жить / Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997. – 228 с.

Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. – М.: Наука, 1995. – 163 с.

Бундулс Я. Индивидуальная психология А. Адлера // Вопросы психологии. – 1982. – №2. – С. 133-139.

Гордієнко В., Копець Л. Психологія особистості в біографіях, подіях, портретах: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 304 с.

История зарубежной психологии: 30-е – 60-е годы ХХ века. Тексты / Под. ред. П.Я. Гальперина, А.Н. Ждан. – М.: Издательство МГУ, 1986. – С. 130-140.

Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1982. – С. 14-18.

Психология личности в трудах зарубежных психологов. Хрестоматия / Сост. и общая ред. А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000. – 320с.

Теории личности в западно-европейской и американской психологии. Хрестоматия по психологии личности / Сост. Д.Я. Райгородский. – Самара: Изд. Дом «Бахрах», 1996. – С. 154-181.

Холл Кэлвин С., Линдсей Гарднер. Теории личности. – М.: «КСП+»,. – С. 139-151.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности (Основные положения, исследования и применение). – СПб.: Питер, 1999. – С. 162-197.

Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М.: Академия, 1997. – С. 276-281.

Тема 6.