Его-психологія особистості Е. Еріксона

Основні поняття: принцип епігенезу, ідентичність, Еґо-процеси, принцип соціальної ролі, криза, довіра, автономія, ініціативність, компетентність, інтимність, продуктивність, цілісність.

1. Теорія епігенезу Е. Еріксона як основа уявлень про особистість

2. Еґо-психологія, як результат розвитку психоаналізу. Структура особистост.

3. Розвиток і становлення особистості: психосоціальні стадії

 

1. Теорія епігенезу Е. Еріксона як основа уявлень про особистість. Ерік Еріксон (1902–1994) – американський психолог та психоаналітик, представник неопсихоаналітичної школи Еґо-психології. Його основні праці: «Дитинство та суспільство» (1950), « Ідентичність: юність та криза» (1968), «Історія життя та історичний момент» (1975).

На відміну від З. Фрейда, Е. Еріксон вважає, що причини внутрішніх конфліктів слід шукати у стосунках між людиною і суспільством. «Сьогодні психоаналіз зайнятий вивченням людського «Я» – поняття,що означає здатність людини об’єднувати свій досвід та свої дії так, щоб вони носили пристосувальний (до життя в соціумі) адаптивний характер. Це значить зміщення акценту на вивчення тих основ «Я», які вкорінені в соціальній організації» (Е. Еріксон, 1950).

Стосунки між «Я» та суспільством – основа епігенетичної теорії особистості Еріксона. Теорія епігенезу – це теорія, що розглядає розвиток живих істот як біологічний процес поступових психологічних новоутворень, детермінованих певними зовнішніми факторами. Розвиток особистості визначається соціальним світом, а не антогонізмом між особистістю та суспільством як у ортодоксальних фрейдистів.

Всі люди починають своє життя дітьми. Саме людині притаманне тривале дитинство. Тривале дитинство робить з людини віртуоза у технічному та інтелектуальному сенсі, але воно також залишає в ній на все життя слід емоційної незрілості. Поки дорослі різними інтуїтивними шляхами використовують навчання дітей для повного досягнення ними своєї особливої форми зрілої людської індивідуальності – ідентичності (identity), цілісності «Я», вони (діти) постійно переслідуються ірраціональними страхами, які випливають із самого стану дитинства.

Аналіз неврологічної кризи у дитини дозволяє виявити три рівні організації детермінант неврозу:

1. Фізіологічна конституція – вроджена особливість організму (здатність до гомеостазу).

2. Організація життєвого досвіду в індивідуальне «Я» –центральний процес, що забезпечує цілісність та унікальність досвіду людини шляхом відведення загрози через раптові негаразди в організмі або в соціальному середовищі. Цей процес надає людині відчуття власної своєрідності та індивідуальності (Еґо-процеси, становлення самосвідомості);

3. Соціальний процес, або принцип соціальної ролі, – людина у всі часи, від свого першого руху і до останнього подиху, організована в цілісні географічні та історичні групи: сім’ю, клас, громаду, націю.

Тому людина завжди є організмом, «Я» та членом суспільства. Вона включена у всі три процеси організації. Її тіло зазнає болю та напруги; її «Я» – ­тривожності і, як член суспільства, вона вразлива до групової паніки. Отже, невроз за своєю природою, є психосоматичним, психосоціальним та міжособистісним явищем. Всі три процеси не просто предмети трьох різних наук (біології, психології та соціології), але дійсно є трьома аспектами людського життя. Соматична напруженість, індивідуальна тривожність та групова паніка – лише три різні способи прояву людської тривожності.

Зрозуміти конкретний випадок психопатології (або особистісної проблеми) можна лише шляхом «потрійної бухгалтерії» або шляхом систематичних досліджень цих трьох аспектів єдиного процесу.

 

2. Его-психологія як результат розвитку психоаналізу. Структура особистості. Базові поняття структури особистості аналогічні фрейдистським уявленням: Ід – потяги, коли ми «хочемо»; СуперЕґо – це стримувальна сила совісті, коли ми «повинні». Проте основний акцент Еріксон робить на підструктурі Еґо, як недостатньо розробленій у психоаналізі.

«Між Ід та СуперЕґо знаходиться Еґо. Постійно балансуючи між крайнощами цих двох інстанцій, опікаючи їх, Еґо залишається оберненим до реальності історичного дня, перевіряючи сприйняття, відбираючи спогади, спрямовуючи дії та іншими способами інтегруючи здатність індивіда до орієнтації та планування» (Е. Еріксон, 1950).

Еґо – «внутрішній інститут», який існує для того, щоб охороняти порядок всередині індивіда, від якого залежить увесь зовнішній порядок.

Розвиток Eґo (розвиток особистості) – основний напрямок досліджень у теорії Е. Еріксона.

Отже, теорія Е. Еріксона відрізняється від ортодоксального фрейдизму за такими позиціям:

Ø акцент на Еґо;

Ø новий погляд стосовно індивідуальних стосунків між дитиною та батьками і культурним контекстом, в якому існує сім’я;

Ø теорія охоплює весь життєвий простір індивідуума;

Ø новий погляд на природу вирішення психосексуальних конфліктів.

Водночас, існує низка питань, за якими їхні погляди узгоджуються:

Ø стадії розвитку людини передбачені і порядок їх проходження незмінний;

Ø визнають біологічні та сексуальні основи більш пізніх мотиваційних диспозицій;

Ø схожа структурна модель особистості.

 

3. Розвиток і становлення особистості: психосоціальні стадії. Розвиток та становлення особистості, за Е. Еріксоном, має вісім періодів:

1. Довіра (основоположна віра та надія) – проти недовіри (основоположної безнадії). Триває від народження до 18 місяців.

Перший прояв соціальної довіри – в легкому годуванні, глибокому сні, нормальній роботі кишківника. Досвід спільної з матірю регуляції фізіологічних ємностей дитячого тіла та материнських прийомів годування поступово допомагає дитині врівноважувати дискомфорт, викликаний незрілістю вроджених механізмів гомеостазу.

Форми комфорту та пов’язані з ним люди стають знайомими. Перше соціальне досягнення немовляти – готовність дозволити матері щезнути з поля зору без будь-якої надмірної тривожності чи гніву, оскільки її існування стало внутрішньою впевненістю, а її поява – передбачуваною.

Ступінь довіри, яким сповнюється дитина до оточуючого світу, до інших людей та самої себе, значною мірою залежить у цей період від ставлення до неї та турботи значущого дорослого, насамперед, матері.

Якщо дитина не отримує належного піклування у неї формується недовіра, тривожність та подозрілість стосовно до світу взагалі та до інших людей зокрема, і цю недовіру дитина переносить на інші стадії свого розвитку.

Сильні якості особистості: енергійність та надія.

 

2. Автономність (самостійність) – проти сумнівів (нерішучості). Триває від 1,5 до 3-4 років.

Розвиток м’язово-рухового апарату, моторних та психічних умінь. М’язове дозрівання робить можливою стадію експериментування з двома одночасними вимірами соціальних модальностей: утримуванням та відпусканням. Проблема вибору між присвоєнням та збереженням.

Якщо дитина не набуває досвіду автономності у вільному виборі, то вона повертає проти себе бажання розрізняти та маніпулювати. У неї передчасно розвинеться совість та переживання сорому. Жорсткий та дріб’язковий контроль – якості, які розвиваються на даній стадії в несприятливих умовах заборон та надмірного контролю з боку дорослих. Сором’язливість та нерішучість – наслідок покарань за «нещасні випадки».

Сильні якості: самоконтроль та сила волі.

 

3. Ініціативність (підприємливість) – проти почуття провини. Триває від 4 до 5 років.

Дитина почувається більш упевнено, оскільки може самостійно пересуватися, достатньо володіє мовою, щоб ставити запитання, осмислювати події. Починає переважати допитливість та дослідницька активність. Винахідливість проявляється у мові та у здатності фантазувати. Дитина готова швидко й жадібно навчатися, ставати дорослішою в сенсі розділення обов’язків та справ.

Свобода у виборі моторної діяльності, закріплення її та готовність батьків відповідати на запитання, не заважати прояву фантазії та ініціативи – основні умови нормального проходження дитиною даної фази розвитку.

Головна небезпека цього періоду – можливість появи почуття провини за свою допитливість та активність, яке може придушити почуття ініціативи та сформувати каральну самосвідомість.

Сильні якості: розпорядливість та цілеспрямованість.

 

4. Працелюбство (умілість) – проти неповноцінності. Триває від 6 до 11 років.

Дитина включається в систематичну, організовану діяльність та здійснює її самостійно або у взаємодії з іншими людьми. Вона вже психологічно ніби готова освоювати ті ролі, які виконують батьки, але перш, ніж вона зможе здійснити їх біологічно, вона повинна навчитися працювати, виявляти здатність до життєзабезпечення. Дитина намагається отримати визнання та заслужити схвалення, здійснюючи різноманітну продуктивну діяльність.

Загострюється інтерес до того, як влаштований світ. Дитина засвоює різні інструменти та стандартні схеми діяльності. Внаслідок цього розвивається працелюбство, умілість, здатність до самовираження та до продуктивної роботи. Формується уявлення про себе як про компетентну, творчу та здібну людину.

Неуспішність та невміння виконувати певні дії, низький статус у ситуаціях спільної діяльності призводять до появи почуття власної неадекватності. Якщо дитина чогось не вміє, батькам слід переконати її, що успіх обов’язково прийде, лише трохи пізніше.

Сильні якості: методичність та вмілість.

 

5. Особистісна ідентичність ­проти рольового змішування. Триває від 12 до18 років (підлітковий вік).

Вся індивідуальність та цілісність особистості, яка була досягнута раніше, знову ставиться під сумнів унаслідок інтенсивного фізичного зростання та геніального дозрівання. Фізіологічна революція підлітка у сукупності з очікуваними дорослими проблемами призводить до стурбованості тим, як він виглядає в очах інших, і як цей образ співвідноситься з власними уявленнями про себе.

Інтеграція, яка на цьому етапі досягає форми еґо-ідентичності, є дещо більшим, ніж сума дитячих ідентифікацій. Це усвідомлена особистістю спроба інтегрувати всі ідентифікації з потягами лібідо, з розумовими здібностями набутими в діяльності та зі сприятливими можливостями соціальних ролей.

Почуття еґо-ідентичності полягає у впевненості в тому, що внутрішня індивідуальність та цілісність, значуща для самого підлітка, є також значущою і для інших, особливо при досить близькій перспективі майбутньої кар’єри.

Небезпека даної стадії – рольове змішування. Там, де воно ґрунтується на сильному сумніві у власній сексуальній ідентичності, нерідко спостерігаються кримінальні та психотичні епізоди.

Однак, переважно, йдеться про нездатність вирішити питання професійної ідентичності, що викликає у підлітка тривожність. Щоб впоратись з нею, підліток тимчасово розвиває, аж до повної втрати власної індивідуальності, надідентифікацію з героями вулиць або елітарних груп. Інколи краще ідентифікувати себе з «хіпі» чи «неповнолітнім злочинцем» ніж взагалі не набути свого «Я».

Юнацька закоханість також є спробою досягти ідентичності шляхом проекції власного нечіткого образу на когось іншого.

Сильні якості: прив’язаність та вірність.

 

6. Близькість (інтимність) – проти самотності. Триває від 19 до 25 років (молодість).

Молода доросла людина, особистість якої зростає у пошуках та ствердженні власної особистісної індивідуальності, з готовністю та бажанням змішує цю свою індивідуальність з іншими.

Вона готова до близькості, тобто здатна віддатися співробітництву з іншими в конкретних соціальних групах, та має достатню етичну силу, яка дозволяє їй твердо дотримуватися групової приналежності, навіть якщо це потребує значних жертв та компромісів.

Протилежністю близькості є дистанціювання та самотність: ізоляція себе і, якщо необхідно, знищення тих сил чи людей, існування яких виглядає небезпечним для свого «Я» і чия «територія», як здається, захоплює область власних інтимних стосунків.

Формування етичного почуття, яке вирізняє дорослого, – встановлення меж почуття обов’язку.

Сильні якості: групова єдність та любов.

 

7. Продуктивність (людяність) – проти застою (самозаглибленості).

Триває від 25 до 65 років (зрілий вік).

В цей час діти стають підлітками, а батьки міцно зв’язали себе з певним родом занять. Людяність – це здатність людини цікавитися долями людей за межами сімейного кола, замислюватися над життям прийдешніх поколінь, формами майбутнього суспільства та влаштуванням майбутнього світу. Зріла людина потребує того, щоб бути потрібною, проте зрілість потребує також керівництва та заохочення з боку своїх нащадків, про яких вона має піклуватися.

Продуктивність передбачає плідність та творчість. Продуктивність – це здатність повністю забувати про себе під час фізичної або духовної близькості, що приводить до поступового розширення особистих інтересів та до лібідозного вкладу себе в те, що створив.

При відсутності особистісного розвитку та збагачення від фізичного та інтелектуального спілкування маємо регресію до нав’язливої потреби в псевдоінтимності, часто з переважаючим почутям стагнації та особистісного збіднення – рано розвивається інвалідизація як фізична, так і психологічна.

Сильні якості: виробництво та турбота.

 

8. Цілісність особистості – проти відчаю (безнадії). Триває від 65 років до смерті (похилий вік). Період, коли основна робота життя закінчилася, і для людини починається час роздумів та забав з онуками, якщо вони є.

Зростає особистісна впевненість у своїй здатності до порядку та осмисленості. Виникає постнарцисична любов людської особистості, як переживання, що відображає певний світовий порядок та духовний смисл, незалежно від того, якою ціною вони дістаються. Це прийняття свого життєвого шляху, як єдино можливого.

Тип цілісності, розвинутий культурою та цивілізацією стає «духовним спадком батьків», печаткою морального походження поставленою на ньому. Озираючись на прожите, така особистість відчуває задоволеність. Перед лицем такої підсумкової консолідації смерть втрачає свою страхітливу силу.

Втрата чи відсутність цієї набутої особистістю інтеграції дорівнює страху смерті. Тут реально пройдений людиною життєвий шлях не приймається нею як межа життя. Відчай свідчить про те, що часу вже залишилось мало, занадто мало для спроби почати життя спочатку та по‑новому. Відчай маскується відразою. Але досить часто «мільйон докорів сумління» не складаються в одне велике каяття.

Сильні якості: самовіддача та мудрість.

«Замикається» коло розвитку – доросле почуття цілісності з’єднується з дитячою основоположною вірою. Еріксон був переконаний, що здорові діти не будуть боятися життя, якщо дорослі мають достатню особистісну цілісність, щоб не боятися смерті.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Чим відрізняються уявлення Е. Еріксона та З. Фрейда про сутність особистості? Чи є в схожі позиції в їх поглядах на особистість?

2. У чому полягає принцип епігенезу Е. Еріксона як основи соціодинамічної концепції особистості.

3. Розкрийте структурні складові особистості з точки зору Еґо-психології Е. Еріксона.

4. Які функції виконує гра в процесі становлення особистості за Е. Еріксоном.

5. Охарактеризуйте кожний з восьми вікових етапів особистісного розвитку та актуалізації в теорії Е. Еріксона.

Рекомендована література:

Гордієнко В., Копець Л. Психологія особистості в біографіях, подіях, портретах: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 304 с.

Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1982. – С. 30-33.

Ліфарєва Н.В. Психологія особистості (Психосоціальна концепція розвитку особистості Е. Еріксона). – К.: Центр навчальної літератури, 2003.– С. 71-79.

Психология личности в трудах зарубежных психологов. Хрестоматия / Сост. и общая ред. А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000. – С. 125-134.

Степанов С.С. Психология в лицах. – М.: Изд-во Эксмо-Пресс, 2001. – С.309-315.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности (Основные положения, исследования и применение). – СПб.: Питер, 1999. – С. 215-246.

Фрейджер Р., Фейдимен Дж. Личность. Теории, упражнения, эксперименты.– СПб.: Прайм-Еврознак, 2004. – С.168-191.

Эриксон Э. Детство и общество. – М.: Университетская книга, 1996.– 592 с.

Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. – М.: Прогресс, 1996. – 344 с.

Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. – М.: Академия, 1997. – С. 293–296.

Тема 7.