Гуманістичний психоаналіз: теорія особистості Е. Фромма

Основні поняття: біологічна недосконалість, дихотомія екзистенціонального та історичного в людині; види екзистенціональних потреб, особистість, орієнтації характеру, процеси асиміляції та соціалізації; соціальний характер, тип соціального характеру; непродуктивні орієнтації: рецептивна, експлуататорська, накопичувальна, ринкова; непродуктивна орієнтація характеру та продуктивна активність; позитивна свобода.

1. Основні положення гуманістичного психоаналізу Е.Фромма

2. Структура особистості в концепції Е.Фромма

3. Розвиток і становлення особистості: соціальні типи характеру

 

1. Основні положення гуманістичного психоаналізу Е. Фромма. Еріх Фромм (1900–1980), німецько-американський психолог та соціолог, представник неофрейдизму. Основні його праці: «Втеча від свободи» (1941), «Людина для себе» (1947), «Психоаналіз та релігія» (1950), «Забута мова» (1951), «Здорове (Розумне) суспільство» (1955), «Мистецтво любити» (1956), «Концепція людини у Маркса» (1961), «З полону ілюзій» (1962), «Душа людини» (1964).

Е. Фромм висунув власне розуміння сутності та природи людини, що ґрунтується на спробах виявлення та розкриття умов людського існування.

Він вважав, що неможливо зрозуміти емоційні та психологічні розлади людини без розуміння природи її ціннісних та моральних конфліктів.

Людина в концепції Е. Фромма розглядається як цілісність фізичного й духовного, її мета – бути собою, а умова досягнення цієї мети – бути людиною для себе.

Е. Фромм розробляв етичні аспекти людського буття.Авторитарна етика, на думку Е. Фромма:

Ø не визнає за людиною здатності самостійно пізнати добро і зло; грунтується не на пізнанні та здоровому глузді, а на усвідомленні суб’єктом своєї слабкості та залежності від авторитету й благоговінні перед ним. Норми авторитету превалюють над індивідуальними.

Ø розглядає добро та зло з позиції інтересів влади, а не інтересів індивидів;

З позиції авторитарної етики, добро – все те, що корисно для авторитета. Головна чеснота людини, з погляду авторитарної етики – слухняність, а неслухняність – головний гріх. Такі етичні уявлення зароджуються у дитинстві, шляхом некритичного сприйняття та засвоєння нерефлексивних ціннісних суджень дорослих.

Наслідком авторитарної етики є відчуженість особистості у сучасній культурі – відстороненість від самої себе, відчуття себе чужою, що знаходиться під владою своїх вчинків та їхніх наслідків, повністю підпорядковуючись їм. Кожний прояв покори – це акт відчуження й ідолопоклоніння. Відчуження проявляється й у ставленні людини до самої себе, коли вона знаходиться під владою ірраціональних пристрастей.

Тягар відчуження переростає у почуття агресії (садизму) та аутоагресії (мазохізму), деструктивізм чи конформізм – механізми захисту від відчуження.

З позиції гуманістичної етики сама людина, а не відчужена від неї влада може визначити критерії добра та зла. «Добро» – це те, що сприяє розвитку особистості людини, а «зло» – те, що шкодить їй. Єдиним критерієм етичної цінності є благополуччя людини. «Трансцендентність» цінностей окремого індивіда закладена у факті його об’єктивно-видової «нездатності» бути цілковитим егоїстом й «ізоляціоністом», оскільки самореалізуватися він може лише у спільноті з іншими, в солідарності з ними.

Принципи гуманістичної етики:

Ø добро – це ствердження життя, розкриття людських сил;

Ø чеснота – це відповідальність стосовно власного існування;

Ø зло – це перешкода розвитку людських здібностей;

Ø вада – безвідповідальне ставлення до себе.

Всі організми, на думку Фромма, мають уроджене прагненняе до актуалізації закладених в них можливостей. Отже, мету людського життя слід розуміти як «розкриття сил та можливостей людини згідно із законами природи» (Е. Фромм, 1947). Кожна людина індивідуальна, унікальна, відмінна від інших. Вона відрізняється особливостями рис характеру, темпераментом, талантом, схильностями. Вона може перетворити свої здібності у дійсність лише шляхом реалізації своєї індивідуальності.

Життя розглядається Е. Фроммом як мистецтво, якому слід навчатися, щоб жити своїми власними інтересами, жити для себе. Людина не просто зліпок, відображення соціальних та культурних відносин. Вона активно відповідає на вплив зовнішнього середовища в залежності від її індивідуальних особливостей.

У людському існуванні встановилася дихотомія (від грец. dicha – окремо, tome – розсікаю,поділ на класи, що не перетинаються), певна роздвоєність, яка спонукає людину до постійного пошуку шляхів її подолання. Дихотомія екзистенціального та історичного в людині пояснюється тим, що людина є частиною природи та підпорядковується її законам, і, водночас, суб’єктом, наділеним розумом та здатністю усвідомлювати свою безпорадність.

Екзистенціальні дихотомії вкорінені у самому існуванні людини, це протиріччя, які вона не в змозі усунути, і на які вона реагує по-різному, залежно від власного характеру та від культури, до якої вона належить. Серед них:

Ø між життям і смертю (фундаментальна дихотомія, ­джерело ідеологій);

Ø між потенціальними здібностями й їх реалізацією;

Ø між вибором альтернативних рішень (джерело тривоги та невпевненості);

Ø між ідентифікацією з оточенням та власною унікальністю;

Ø між прагненням до володіння речами, до самозбереження та прагненням бути собою, віддавати себе іншим.

Історичні дихотомії – суперечності людського існування в певних історичних умовах. Вони створюються людиною і нею ж можуть вирішуватись. Наприклад, між надлишком технічних засобів і неможливістю використовувати їх виключно на користь людям.

Людина прагне подолати цю внутрішню роздвоєність, досягнувши гармонії з природою, з іншими людьми та із самою собою. Якщо усунення історичних дихотомій може бути досягнуто в процесі людської діяльності, то єдиний спосіб вирішення проблеми екзистенціальних дихотомій – прийняття людиною відповідальності за саму себе та визнання, що лише власними зусиллями вона може надати сенсу власному життю шляхом розкриття своїх сил у продуктивній творчій життєдіяльності.

Лише тоді людина зможе вирішити завдання бути собою для себе самої, досягти щастя, реалізувати повною мірою свої власні здібності: розум, здатність до любові та продуктивної праці.

 

2. Структура особистості в концепції Е. Фромма. Особистість – цілісність спадкових, та набутих психічних властивостей індивіда, які визначають її неповторність та унікальність.

До вроджених властивостей належить темперамент, здібності (як схильність до певної діяльності), фізична конституція, до набутих – характер.

Темперамент – це спосіб, стиль реагування людини, конституціонально зумовлений та незмінний.

Характер формується на основі життєвого досвіду, особливо у період раннього дитинства, і зазнає певних змін протягом життя під впливом нового життєвого досвіду та інтуїції.

Основні засади характерології Е. Фромма в головних пунктах наслідують фрейдівську характерологію.

Ø Риси характеру покладені в основу поведінки та виявляються у ній.

Ø Риси характеру значною мірою спрямовують поведінку людини, проте можуть зовсім не усвідомлюватися людиною.

Ø Характер визначається не якоюсь окремою рисою, а їх цілісною взаємопов’язаною структурою рис.

Ø Всю сукупність рис характеру слід розглядати як синдром, зумовлений особливостями організації (орієнтації) характеру.

Ø Інші риси характеру визначаються базовою орієнтацією характеру є похідними взаємовпливу основних, головних рис характеру з ознаками темпераменту.

Втім, на відміну від фрейдівської характерології ­принципова основа характеру, за Е. Фроммом, закладена не в типах організації лібідо, а в специфічних типах ставлення людини до світу.

Основні види зв’язків людини з оточуючим світом:

Ø асиміляція – придбання та вжиток речей ­або із зовнішнього джерела, або у формі самостійного виробництва;

Ø соціалізація – встановлення стосунків з іншими людьми та із самим собою – любові чи ненависті, конкуренції чи кооперації, побудова соціальних систем на основі рівності чи авторитету, свободи чи гніту.

Отже, соціальний тип характеру визначає стосунки людини зі світом, зумовлюючи як спосіб отримання та вжитку речей, так і форму міжособистісних зв’язків.

Важливою біологічною функцією характеру, на думку Е. Фромма, є формування стійких, спонтанно-несвідомих форм поведінкових реакцій та діяльнісних структур, що «автоматизують», спрощують процеси особистісної адаптації. Певний характер може бути небажаним з етичних позицій, але він звільняє від тягара необхідності кожного разу знову обмірковувати свої рішення та певною мірою знижує напругу однієї з екзистенціальних дихотомій в умовах альтернативного вибору. Отже, характер є основою пристосування людини до суспільства.

Пересічна сім’я – «психологічний посередник» між особистістю і суспільством. Характер батьків та методи виховання визначаються соціальною структурою суспільства та культурою. У сім’ї формується індивідуальний характер дитини, який потім стає основою її адаптації до суспільства та вирішення різних соціальних проблем. Таким чином у індивіда поступово виробляється «соціальный характер».

«Соціальний характер» – це характер, типовий для певної соціокультурної групи. Він не тотожний індивідуальному характеру. Різниця індивідуальних характерів зумовлюється різницею орієнтацій характеру батьків, особливостями соціального середовища, а також різницею у конституціональній організації індивідів, особливостями їх темпераментів.

 

3. Розвиток і становлення особистості: соціальні типи характеру. Е. Фромм виокремлює чотири типи непродуктивної орієнтації характеру. До непродуктивних належать рецептивна, експлуататорська, накопичувальна та ринкова орієнтації характеру.

1. Рецептивна орієнтація (РО). Люди з рецептивною орієнтацією бачать джерело всіх благ у зовнішньому світі. Єдиний шлях оволодіти бажаним – отримати його ззовні. Прагнуть любові від інших– і тому віддані будь-кому, хто дає їм любовь або щось на неї схоже. У сфері мислення – слухання, поглинання ідей, а не їх вироблення. Пошук будь-кого, хто може надати інформацію, замість того, щоб докладати зусилля для отримання її самостійно. Недостатня критичність робить їх залежними від інших. У самотності почуваються розгубленими.

Мають оптимістичний світогляд та доброзичливість. Відчувають певну довіру до життя, проте впадають у стан тривоги, якщо джерело їхньої підтримки знаходиться під загрозою.

2. Експлуататорська орієнтація (ЕО). Люди з експлуататорською орієнтацією вбачають джерело всіх благ у зовнішньому світі. Єдиний для них шлях отримати бажане – це забрати його силою або обманом. Щодо любові – потяг до того, кого можна відібрати у іншого. Стосовно інтелектуальної діяльності – не продукують ідеї, а крадуть їх – або у вигляді плагіату, або шляхом словесного перетворення чужої ідеї та видавання за свою власну. Речі, якими володіють інші, завжди здаються їм привабливішими та кращими, ніж свої власні. Люблять спілкуватися лише з тими, хто вочевидь або приховано може бути об’єктом експлуатації.

Схильні робити в’їдливі зауваження на адресу інших. Їх міжособистісні стосунки забарвленні ворожістю та прагненням маніпулювати іншими. Прагматизм і корисливість – основа стосунків. Жести агресивні та різкі. Подозрілі, цинічні, заздрісні та ревниві. Недооцінюють власних досягнень та переоцінюють досягнення інших.

3. Накопичувальна орієнтація (НО). Люди з такою орієнтацією характеру схильні до накопичення та зберігання вже накопиченого. Будь-які витрати спринимаються ними як загроза. Відособлені від зовнішнього світу. Головна мета – якомога більше взяти та якомога менше віддати. однаково поширюється на гроші, почуття, думки. Любов для них ­володіння. Вони не дають любові, а прагнуть володіти партнером. Вивляють відданість людям та прив’язливість до спогадів. Багато знають, проте не здатні до продуктивного мислення.

Мовчазні та замкнуті. Нав’язлива пунктуальність – один із способів уникнути загрози з боку зовнішнього світу. Найвищі цінності – порядок та безпека. У стосунках з іншими близкість теж сприймають як загрозу, тому безпека гарантується або віддаленням партнера, або беззаперечним володінням ним.

4. Ринкова орієнтація (РО). Для людей з ринковою орієнтацією характеру притаманне глибинне ставлення до себе й до інших людей, як до товару. Їх власна цінність визначається тим, наскільки людині вдається «продати» себе на ринку. Для такої людини важливо з якої вона сім’ї, до якого клубу належить, чи знайомий з потрібними людьми тощо. Щоб бути «конкурентоздатним» потрібно в чомусь переважати інших. Крім найближчого оточення на формування «обмінної цінності» особистості, впливають засоби масової інформації.

У людини з ринковою орієнтацію характеру відсутня самоідентифікація, вона розглядає свої сили і можливості як товар, відчужений від неї. Різниця між людьми зводиться лише до оцінок більшої або меншої привабливості, успішності й, відповідно, цінності.

Ринкова орієнтація характеру – продукт сучасності. Саме в наш час головними стали обгортка, ярлик, бренд – як товарів, так і людей. Можливості одинака, який сам будує свою долю, значно скоротились. Той, хто хоче досягти успіху у певній справі, має стати членом організації, де виявиться його головна властивість – здатність грати потрібну роль.

Продуктивна орієнтація характеру – фундаментальна властивість особистості, її спосіб ставлення до світу в усіх сферах діяльності. «Продуктивність – це здатність людини застосовувати свої сили, реалізуючи закладені у ній можливості» (Е. Фромм,1947). Отже, продуктивність – це реалізація людиною потенціальних можливостей, реалізація її сил.

При цьому особистість діє, керуючись власним розумом, оскільки для того, щоб реалізувати свої сили, вона має бути вільною, незалежною від будь-якого контролю, їй необхідно розуміти свої здібності, яким чином і для чого вони можуть бути застосовані.

Продуктивність не лише створює матеріальні цінності, об’єктом продуктивності є сама людина.

Непродуктивна активність:

Ø дії людини під гіпнозом,

Ø реакція тривоги (свідома чи несвідома),

Ø активність, заснована на підпорядкуванні та залежності,

Ø автоматична активність (на зовнішні подразники),

Ø активність, заснована на ірраціональних пристрастях.

Продуктивне ставлення до світу – це сприйняття світу і таким, який він є і, водночас, оживлення та збагачення його своїми силами та здібностями.

Особистість – недовершена істота, яка протягом життя прагне до оптимального розвитку.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Чим відрізняється авторитарна етика від етики гуманістичної?

2. Які екзистенціальні потреби притаманні людині від народження?

3. Чи погоджуєтесь ви з думкою Е.Фромма про те, що прагнучи до свободи та автономії людина «розраховується» за них самотністю, відсутністю почуття безпеки та відчуженістю від інших людей?

4. Які, на думку Е.Фромма, орієнтації характеру найбільш поширені у сучасному суспільстві?

5. Розкрийте поняття «продуктивність» у концепції Фромма.

Рекомендована література:

Гордієнко В., Копець Л. Психологія особистості в біографіях, подіях, портретах: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 304 с.

Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 26-30.

Психология личности. Тексты / Под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузырея. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 48-54.

Теории личности в западно-европейской и американской психологии. Хрестоматия по психологии личности/ Сост. Д.Я. Райгородский. – Самара: Изд. Дом «Бахрах», 1996. – С. 244-294.

Фрейджер Р., Фейдимен Дж. Личность. Теории, упражнения, эксперименты.– СПб.: Прайм-Еврознак, 2004. – С. 461-472.

Фромм Э. Бегство от свободы. – М.: Аст, Мн.:Харвест, 2005. – 384 с.

Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. – 253 с.

Фромм Э. Иметь или быть. – М.: Прогресс, 1986. – 238 с.

Фромм Э. Психоаналіз і дзен-буддизм // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – №1. – С. 152–168; №2. – С. 143-164.

Фромм Э. Психоанализ и этика. – М.: Республика, 1993. – 415 с.

Холл Кэлвин С., Линдсей Гарднер. Теории личности. – М.: «КСП+». – С. 151-157.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности (Основные положения, исследования и применение). – СПб.: Питер, 1999. – С. 246-254.

Тема 8