Варіанти визначення особистості відомими персонологами

Автор	Визначення особистості
К. Роджерс	Організована, тривала сутність, що суб’єктивно сприймається, і складає власне сердцевину наших переживань
Г. Олпорт	Те, що лежить за конкретними вчинками всередині самого індивідуума
Дж. Гілфорд	Особистість людини є унікальний набір її рис
Р. Кеттел	Те, що дозволяє прогнозувати поведінку людини у будь‑якій заданій ситуації
С. Мадді	Структуроване ціле, що впливає на поведінку
Дж. Келлі	Притаманний кожному індивідууму унікальний спосіб усвідомлення життєвого досвіду.
А. Бандура	Складний паттерн безперервного взаємовпливу індивідууму, поведінки та ситуації
В.М. Бехтерєв	Самодіяльна особа зі своїм психічним складом й індивідуальним ставленням до навколишнього світу
Л.С. Виготський	Поняття соціальне, що охоплює надприродне історичне в людині…
В.М. М’ясищев	Система ставлень людини до навколишньої дійсності
С.Л. Рубінштейн	З’єднана в одне система внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи Реальний індивід, жива діяльнісна людина
О.М. Леонтьєв	Особлива якість, що набувається індивідом у суспільстві і сукупності стосунків, суспільних за своєю природою, до яких індивід залучається
К.К. Платонов	Людина, як носій свідомості. Конкретна людина або суб’єкт перетворення світу на основі пізнання, переживання та ставлення до нього
І.С. Кон	Людський індивід, як продукт суспільного розвитку, суб’єкт праці, спілкування та пізнання, детермінований конкретними умовами життя суспільства
В.І. Слободчиков, Є.І. Ісаєв	Суб’єкт (розпорядник, ініціатор) соціальної поведінки і, як такий, включає в себе основні суб’єктні структури

 

Така несхожість наведених концепцій вказує на те, що зміст поняття «особистість» набагато глибший, ніж концепція «зовнішнього соціального образу». Воно містить у собі дещо важливіше, істотніше та постійне. Кожне з визначень, що міститься в літературі (якщо воно включене в теорію, що підкріплена дослідженнями), заслуговує на те, щоб бути врахованим у пошуку глобального визначення особистості.

У розумінні особистості важливими є такі позиції.

1. Особистість – це глибока суттєва характеристика людини. В особистості зосереджені властивості, що відрізняють одну людину від іншої: це особливі, найбільш яскраві та помітні психологічні риси, що сприймаються іншими людьми та визначають вчинки людини у різних ситуаціях (особистість як загальна ідея індивідуальних відмінностей).

2. Особистість – це сутність, що визначає стабільні форми пове­дінки. Властивості особистості є стійкими, усталено та узгоджено прояв­ляються у різних соціальних ситуаціях, висловлюваннях, у ставленні до інших та у внутрішньому ставленні до себе – це психологічна сутність, від якої залежать також нові й унікальні форми поведінки.

3. Особистість є результатом розвитку, є залежною від біологічної спадковості й соціальних умов. Історія особистості і є особистість. Особистість співвідноситься з подіями всього життя. Особистість – це системна властивість, що формується при взаємодії із соціальним оточен­ням через спілкування, пізнання і спільну діяльність.

4. Особистість – це стійка, добре скомпонована, психологічна структура, сукупність суттєвих психологічних рис, що визначають певну логіку поведінки. Ця структура – внутрішнє осереддя особистості, ядро,що визначає внутрішню логіку цілісності.

5. Особистість – це певне поєднання психологічних особ­ливостей з характерними особливостями поведінки (тип особистості). Наявність індивідуальних відмінностей не виключає того, що існують певні базові характеристики особистості, які можна використати для ла­конічної характеристики і класифікації людей.

Особистість – це система таких психологічних характеристик, які соціально зумовлені, виявляються в суспільних зв’язках та ставленнях, є стійкими у часі та визначають індивідуальні особливості поведінкових проявів людини (думок, почуттів, дій).

У феномені особистості розрізняють не лише формально-змістовні етапи становлення та самоактуалізації. Існують також уявлення про структурно-динамічні аспекти процесу особистісного зростання: це інфантильна особистість (недорозвиток), адекватна особистість (особистісна адаптація), деформація, деградація (рис.1).

Ін

Ос1

Пр

Ос2

Рт

Ос3

Ад

Ос4

Ос5

Дф

Ос6

Хв

Сммм

 

Вектор соціального

 

СВІДОМЕ

 

 

 

 

НЕСВІДОМЕ

Вектор біологічного

 

Ін – індивід,

Ос=Пр – примітивна, недорозвинута особистість – особистісний інфантилізм,

Ос2=Рт – особистість, яка зупинилась у розвитку – особистісна ретардація

Ос3=Ад – адекватна особистість – особистісна адаптація,

Ос4=С – самореалізована особистість – особистісна самоактуалізація,

Ос5=Дф – асоціальна особистість – особистісна деформація,

Ос6=Хв – аномальна, хвора особистість – особистісна деформація.

Рис.1. Можливі траєкторії особистісного розвитку

 

Динамічні спотворення траєкторії особистісного розвитку зумовлені різними патогенними факторами зовнішнього середовища або внутрішніми відхиленнями, що виникають у процесі онтогенезу. До таких факторів належать:

Ø соціогенні фактори – порушення структури сімейних, групових стосунків, соціально-культурної, політичної, економічної ситуації в суспільстві;

Ø психогенні – стреси, фрустрації, життєві кризи, техногенні катастрофи, природні катаклізми.

Ø екзогенні – шкідливі звички, нездоровий спосіб життя, фізичні травми, професійні та екологічні шкідливості.

Ø ендогенні – психосоматичні, онкологічні, нервово-психічні захворювання, геронтологічні зміни організму тощо.

 

За відповідністю суспільним нормам розрізняють соціалізовану особистість та десоціалізовану, девіантну особистість.

Отже,особистість народжується в людині, «живе» (інколи не більше ніж рослина), проявляє, актуалізує себе як суб’єкт предметно-діяльнісних, міжособистісних та соціокультурних стосунків (нерідко змінюючи світ свого існування та залишаючи безсмертний слід у цивілізації), але може хворіти, деформуватися, деградувати та врешті-решт вмирати в людині.

До психологічних утворень особистості належать: суб’єктність (суб’єктні утворення, або внутрішній світ), характер (способи досягнення мети), здіб­ності, особистісні цінності (ознака зрілості особистості, міра її соціально­сті), особистісний вибір, моральність, самостійність (опора на власні інтелектуальні та духовні сили), відповідальність, цілі й перспективи, особистісний час, особистісна поведінка (особливий, притаманний особистості спосіб соціальних дій) честь та гідність (В.І. Слободчиков, Є.І. Ісаєв, 1995).

Психологічні утворення особистості забезпечують людині можли­вість здійснювати вчинки на основі вільного самостійного і відповідаль­ного вибору, відстоювати власну позицію, створюють особливий рівень та особливу структуру суб’єктивності.

Завдяки особистісним утворенням виникає можливість особистісного способу буття.

2. Індивід, особистість та індивідуальність, як особистісний спосіб буття. Поняття «людина» включає сукупність всіх особливостей, властивих людям, незалежно від того, чи є вони у певної конкретної людини чи немає.

Індивід (від лат.– «неподільний») – це окремий самостій­ний організм, біологічна істота, представник людської спільноти, представник виду, продукт філогенетичного й онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних природних власти­востей. У понятті «індивід» окреслено природне тілесне буття людини.

Поняття «індивід»об’єднує, насамперед, біологічні властивості людини, поняття «особистість»– соціально-психологічні. Індивідом можна вважати новонароджену дитину, дорослу особу, представника пле­мені, що перебуває у стадії дикості, й людину цивілізованої країни. Лю­дина, народжуючись, застає сформовану систему суспільних стосунків. Життя людини в суспільстві створює такий перетин стосунків, який формує людину як особистість, яка є схожою на інших людей і, водночас, відмінною від інших, яка по-іншому думає, діє, страждає.

Для характеристики особистості використовують поняття «суб’єкт».

Бути суб’єктом – одна з найважливіших властивостей особистості. Це означає, що вона ініціює і здійснює діяльність, поведінку, пізнання та інші форми специфічної людської активності (Брушлінський О.В., 1991). Особистість є розпорядником своїх психічних можливостей, намірів, дій, ініціатором діяльності та поведінки, і в цьому значенні вона розглядається як суб’єкт. Особистість є суб’єктом активності, пізнання і діяльності. Як суб’єкт діяльності, особистість засвоює діяльність, володіє нею, може здійснювати її і творчо перебудовувати.

Однак поняття «суб’єкт» використову­ється і в ширшому контексті – як творець і розпорядник власного пси­хічного життя, душевних і тілесних властивостей. «Людина, як суб’єкт, здатна робити власну життєдіяльність предметом практичного перетво­рення, виявляти ставлення до себе самої, оцінювати способи діяльності, контролювати її хід і результати, змінювати прийоми» (Слободчиков В. І., Ісаєв Є.І., 1995).

Отже, людина – не тільки індивід і особистість, а й носій свідомості, суб’єкт діяльності, що продукує матеріальні та духовні цінності. Людина постає і як суб’єкт пізнання, і як суб’єкт спілкування, і як суб’єкт творчості. Результатом здійснення різних видів діяльності є те, що особи­стість досягає психічної зрілості.

Як індивід людина розвивається в онтогенезі, а як особистість вона проходить свій життєвий шлях, у ході якого здійснюється соціалізація індивіда і розвивається суб’єктність людини. Відповідно, людський індивід стає суб’єктом не при народженні, а в процесі спілкування та діяльності. Щоб стати суб’єктом діяльності, людина має сформуватись у контексті певної культури, сприйняти її вимоги та норми, «вжитися» в соціальне і культурне середовище, інакше її суб’єктність не стане продуктивною, а її діяльність буде незрозумілою для суспільства.

Властивість людини усвідомлювати себе суб’єктом із притаманними їй психологічними та соціально-психологіч­ними характеристиками називають самосвідомістю.

Водночас, у кожної особистості різні можливості оволодіння складністю свого буття. Л. І. Божович вважа­ла, що особистістю слід називати людину, яка досягає певного рівня психічного розвитку, для якої характерним є те, що вона в процесі самопізнання сприймає та переживає себе як цілісність, відмінну від інших та виражену в понятті «Я». Такий рівень психічного розвитку відзначається наявністю у людини власних переконань і ставлень, власних моральних вимог та оцінок, що роблять людину стійкою та відносно незалежною від впливів соціального оточення. Особистість орієнтується на власні переконання і здатна сама свідомо впливати на дійсність, змінювати її відповідно до власних цілей, а також змінювати саму себе відповідно до власних задумів.

Особистість визначається тим:

Ø що вона знає;

Ø що вона цінує;

Ø що і як вона створює;

Ø з ким і як вона спілкується;

Ø які її потреби і в який спосіб вона їх задовольняє.

Міра особистості(особистісного існування) визначається тим, які завдання особистість вирішує. Однакові труднощі, життєві колізії різні люди переборюють різними способами, аж до злочинних. У окремих випадках можна вести мову про безособистісне існування особи.

Ознакою особистісного способу буття є певні характеристики існування та діяльності особистості.

Особистісний спосіб буття визначається мірою здатності особистості до вільного власного вибору.Тож вести особистісний спосіб буття нелегко, оскільки доводиться переживати муки вибору, на людину лягає тягар відповідальності за власну поведінку та поведінку інших, існує ризик непорозуміння з іншими людьми. Бути особистістю складно і ризиковано, але не менш складна та болісна реальність – відмовитися від справжнього особистісного буття та свідомо погодитись жити залежним, безвідповідальним життям пристосуванця, безхребетної істоти. «Незважаючи на відчай, людина може цілком благополучно жити... так, що, можливо, ніхто й не помітить, що в якомусь глибинному сенсі їй не вистачає себе самої... оскільки «Я» – це така річ, якою зовнішній світ цікавиться найменше. Найбільша небезпека полягає в тому, що втрата свого власного «Я» може відбутися цілком непомітно: на будь-яку іншу втрату – руки, ноги, п’яти доларів... – обов’язково звернуть увагу» (К’єркеґор, 1949).

Зрозуміти особистість – це значить зрозуміти, які життєві завдання і в який спосіб вона вирішує, які принципи покладені в основу її життєвих стратегій.

Кожна людина відзначається індивідуальними особливостями, однак не кожна є індивідуальністю у значенні гармонії між різними власти­востями, їх єдності. Не кожній людині вдається досягти найвищих результатів у тому чи іншому виді діяльності, виявити всі свої потенційні можливості, зробити своє життя творчим і макси­мально продуктивним.

Індивідуальність – це поняття, яким охоплюють сукупність таких індивідних та особистісних властивостей, таке їх поєднання, яке відрізняє дану людину від інших.

Індивідуальність – це своєрідність психіки та особистості з погляду соціально важли­вих відмінностейвід інших людей. Передумовою формування людської індивідуальності є анатомо-фізіологічні задатки (базова індивідуальність або природна індивідуальність, на основі яких виникають особистісні риси).Але риси особистості, що не проявляються в системі міжособистісних стосунків, є несут­тєвими для характеристики особистості, «німими рисами індивідуаль­ності». Унікальним, єдиним та непо­вторним в індивідуальності є не зовнішні особливості індивіда, не його вигляд, не його манери спілкування з іншими, а спосіб життя, самобутні форми життєдіяльності, буття в суспільстві.

Індивідуальність – це неповторне поєднання у людині таких підструктур психіки, як індивід, суб’єкт, особистість. Індивідуальність виражає єдність усіх рівнів організації людини. Б.Г. Ананьєв визначив особистість вершинним виміром людини: «Якщо особистість – «вершина» всієї структури людських властивостей, то індивідуальність – це «глибина» особистості та суб’єкта діяльності» (1969).

Особистість та індивідуальність утворюють різні способи буття людини, її різні виміри. Відмінність цих реалій полягає в тому, що існують два різні процеси становлення особистості та індивідуальності. Становлення особистостівідбувається у процесі соціалізації шляхом засвоєння соціальних норм і правил поведінки, прийняття соціальних функцій та ролей, формування стосунків з іншими. Сформована особи­стість є суб’єктом самостійної та відповідальної поведінки в суспільному житті, має визначені позиції у стосунках з іншими. Становлення індивідуальності– це процес індивідуалізації внутрішнього світу та поведінки особистості. Психологічною передумовою індивідуальності є не просто особистість, а зріла особистість, яка перебуває в процесі самореалізації.

Становлення особистості приєднує особу до соціального світу, становлення індивідуальності виокремлюєїї зі спільнот, оформлює цю відокремленість як унікальність і неповторність. Сформована індивідуальність – це особистість, яка стала самобутньою і досягла самовизначеності у власній реальності існування.

Для виникнення особистості потрібна зустріч з іншими людьми (соціалізація), для виникнення індивідуальності особистості потрібна зустріч із собою (самореалізація).

Дослідники В.І. Слободчиков, В.І. Ісаєв звертають увагу на те, що відмінність у реаліях особистості та індивідуальності добре відображається у характеристиках, які ми вживаємо їх у буденному спілкуванні. Щодо особистості ми викори­стовуємо епітети «сильна», «енергійна», «діяльна», «незалежна», під­креслюючи її діяльнісну сутність та діяльнісну представленість у нашому уявленні. Щодо індивідуальності ми застосовуємо означення «яскрава», «творча», «самобутня», «неповторна», як атрибути самостійної сутності.

Л.М. Копець виокремлює такі психологічні утворення індивідуальності: система смислових ставлень, ціннісних орієнтацій, смисл життя (життєва концепція, усвідомлені узагальнені принципи життя, життєва мета), світогляд (загальне розуміння світу, людини, суспільства і ціннісне ставлення),совість (моральний центр індивідуальності, її особиста мораль, або автономна особиста етика),віра (повне та незаперечне прийняття системи важливих уявлень та принципів)та переконання.

Як індивідуаль­ність, особистість самобутньо діє, живе як автор, визначає для себе власні моральні імперативи, витворює унікальний та неповторний спосіб життя, свій світогляд, йде за голосом власної совісті. Ніби склавши своєрідний іспит на справжність і цілісність свого внутрішнього «Я», кожного елементу, пройшовши життєві випробування, особистість стає індивідуальністю.

Психолог О.Г. Асмолов склав сентенцію, що поєднує всі три аспекти буття людини: «Індивідом народжуються, особистістю стають у процесі соціалізації, а індивідуальність відстоюють» (Асмолов О.Г., 2002).

Людина пов’язана з навколишнім світом системою різноманітних стосунків. У системі цих стосунків людина вивчається як природний індивід з властивою йому програмою розвитку, певним діапазоном мінливості, як суб’єкт і об’єкт історичного розвитку – особистість; як носій творчих про­дуктивних сил і суспільної продуктивної діяльності – суб’єкт праці, пі­знання та спілкування, як унікальна реальність єдності всіх максимально розвинутих властивостей – індивідуальність. Зрозуміло, що розрізнення цих властивостей відносне. Людина – цілісна істота. Протиставлення, ігнорування або перебільшення одного з цих аспектів є помилковим, тому що в такому разі буде порушене уявлення про психологію людини, як цілісне утворення. Кожне окремо взяте знання буде недостатнім. Слід зрозуміти, що людина як цілісне утворення постає перед нами у своїх різних іпостасях.

3. Проблема дослідження особистості в психології. Персонологія – це напрямок психологічної науки, основним предметом вивчення якого є особистість як особлива первинна реальність. Термін «персонологія» в науковий обіг увів Генрі Мюррей (1938). Предметом персонології є особистість як суб’єкт власної життєдіяльності. Вона вивчає закономірності її формування, розвитку і самоактуалізації.

Експерта у сфері досліджень та інтерпретації особистості називають персонологом (Г. Мюррей, 1938, С. Мадді, 1968). Робота персонолога полягає у проведенні теоретичного аналізу особистості, здійсненні емпіричних досліджень, діагностичній роботі та психотерапії.

Основна мета сьогоднішньої психології особистості – пояснити з позицій наукового підходу поведінку людини. Сучасна психологія особистості трансформує розмірковування про природу людини в концепції, які можуть бути підтвержені експериментально, а не покладаючись на інтуїцію, фольклор чи здоровий глузд.

Друга мета психології особистості – пошук шляхів реалізації більш ефективних та продуктивних стратегій подолання життєвих труднощів (нові форми психотерапії, корекційні програми тощо). Передумовами розвитку персонології були філософія й експериментальна фізіо­логія (академічна психологія XIX століття, представниками якої є В. Вундт, Г. Еббінгауз, Г. Гельмгольц, Е. Тітченер), медична практика, оскільки перші дослідники в цій сфері – 3. Фрейд, К.-Ґ. Юнг, В. МакДауголл – були кваліфікованими медиками і практикували як психотерапевти.

Впевнено можна стверджувати, що персонологія (пси­хологія особистості) виникла та почала розвиватись як особлива галузь психологічного пізнання в 30-ті роки минулого століття. В цей період з’явилися перші фундаментальні праці, що визначили цю сферу дослі­джень: «Динамічна теорія особистості» К. Левіна (1935), «Особистість та її психологічна інтерпретація» Г. Олпорта (1937), «Дослідження осо­бистості» Г. Мюррея (1938).

З цього часу до кінця 60-х років продов­жувався період, який, на думку Д.О. Леонтьєва, можна назвати класич­ним періодом у вивченні психології особистості. Особливістю цього періоду стало різноманіття альтернативних теорій особистості. До початку 40-х років персонологією займалися переважно європейські вчені. Поступово проблемами особистості захопились американські психологи.

Останніми роками у діяльності персонологів помітні прагнення подолати теоретичну роздробленість, знайти спільну мову, визначити єдину аксіоматику, загальну логіку висновків. Психологія особистості вступила в некласичний етап свого розвитку, який приведе до перетворення психології особистості в самостійну науку. Однак, на думку відомого російського персонолога Д.О. Леонтьєва, перетворення пси­хології особистості з міфології в науку – справа неблизького майбутнього.

За весь період розвитку вітчиз­няної персонології змінились низка підходів до особистості: «колекціо­нерський», структурний, структурно-системний.

У рамках колекціонерського підходу (1950-1960-ті роки) особистість поставала як набір властивостей, рис, особливостей психіки. Недолік цього підходу полягає в тому, що він є мало евристичним, особистість представлена як поєднання рівнозначних елементів.

За структурним підходом (1960-ті роки) особистість вивчалася з позиції її загальної структури.

У структурно-системному підході (1970-ті роки) особистість розглядали як систему її системотворчих ознак.

Однак загальновизнана концепція особистості на вітчизняних психологічних теренах досі відсутня.

Загалом у вивченні особистості найголовнішими є такі проблеми:

Ø ідентифікація особистості (визначення особистості);

Ø компоненти особистості та їх характеристика;

Ø організація (структура) особистості;

Ø мотивація особистості;

Ø розвиток особистості;

Ø типологія особистості;

Ø методологія та методи змін і розвитку особистості.

У персонології існує низка базових питаньщодо природи особистості. Вони стосуються основного пи­тання: в чому сутність людини та її існування. Відповіді на них складають основу для розуміння особистості.

1. Якою мірою особистість впливає на власні думки та почуття і вільна у виборі своєї поведінки?

Варіант 1. Особистість створює сама себе, визначає сенс свого життя, має свободу вибору, є відповідальною за власні дії і здатна подолати вплив різних чинників свого оточення (індетерміністично орієнтовані персонологи).

Варіант 2. Особистість не може бути автономною, її поведінка визна­чається неусвідомленими мотивами, зовнішніми стимулами, досвідом ранніх років життя, фізіологічними процесами, генетичною зумовленістю (детерміністично орієнтовані персонологи).

2. Якою мірою особистість є раціональною, розумною істотою, господарем своєї долі?

Варіант 1. Особистість здатна ске­ровувати свою поведінку на основі її осмислення (раціонально орієн­товані персонологи).

Варіант 2. Особистість перебуває під владою глибинних ірраціональних сил психічного життя, про існування яких вона не знає або знає лише частково (ірраціонально орієнтовані персонологи).

3. Який шлях вивчення особистості кращий: досліджувати осо­бистість цілісно чи розглядати кожну окрему характеристику?

Варіант 1. Особистість може бути зрозумілою як неподільна сутність (холістично орієнтовані персонологи).

Варіант 2. Особистість та її поведінку слід досліджувати тільки шляхом виділення окремих базових елементів, окремих функціональних аспектів поведінки (елементалістично орієнтовані персонологи).

4. Якою мірою особистість є результатом дії генетичних чинників, а якою мірою – результатом виховання, впливу соціального оточення?

Варіант 1. Особистість – результат спадковості (конституціоналістично орієнтовані персонологи),

Варіант 2. Особистість – продукт виховання, соціалізації (інвайронменталістично орієнтовані персонологи).

5. Якою мірою особистість здатна змінитися впродовж життя, які перспективи її розвитку?

Варіант 1. Основний склад особистості може змінюватись фундамен­тально. Особистість – це постійний розвиток та зміни. Зміни можуть бути кардинальні. Вони можуть відбуватись як у сприятливому, так і неспри­ятливому напрямах, залежно від особливих періодів криз (генезно орієнтовані персонологи).

Варіант 2. Особистість змінюється тільки незначною мірою, зміни торкаються лише найбільш поверхових особливостей, тоді як структура особистості залишається стабільною і недоторканною. Суттєві зміни особистості малоймовірні. Вони можуть бути досягнуті лише в результаті неймовірних власних зусиль особистості або оточення. Ядро особистості залиша­ється незмінним (антигенезно орієнтовані персонологи).

6. Якою мірою впливає на особистість власний суб'єктивний до­свід, а якою мірою – середовище?

Варіант 1. Особистість живе у власному внутрішньому світі, світі свого суб’єктивного досвіду, що є визначальним для її розуміння (позиція А. Адлера: «Все, що ми сприймаємо, виключ­но суб’єктивне») (суб’єктивістські орієнтовані персоно­логи).

Варіант 2. Поведінка особистості визначається впливом зовнішніх об’єктивних чинників, які піддаються визначенню та вимірюванню. Важливим є зв’язок стимулів та поведінки, а цікавитись суб’єктивним досвідом немає сенсу (позиція Б. Скіннера: «Пізнавальні процеси – це поведінкові процеси; це те, що роблять люди» (об’єктивістські орієнтовані персонологи).

7. Чинники якої природи визначають активність особистості?

Варіант 1. Усі джерела активності зосереджені в самій особистості. Поведінка особистості зумовлена внутрішніми чинниками. Особистість ініціює свої вчинки (позиція А. Маслоу: «Майбутнє людини – всередині неї, і в цей конкретний момент воно динамічно активне» (персонологи, орієнтовані на проактивність особистості).

Варіант 2. Особистість реагує на навколишній світ, його впливи. Пояснення поведінки цілком можливе і без урахування внутрішніх при­чин поведінки (персонологи, орієнтовані на реактивність особистості).

8. На який стан спрямована мотивація особистості?

Варіант 1. Основна мотивація особистості спрямована на розвиток, пошук нових стимулів і самореалізацію через порушення стану внут­рішньої рівноваги. Такий стан має назву гетеростаз (позиція Г. Олпорта: «Здорова дитина і доросла людина постійно накопичують напруження... і просуваються по той бік основного надійного рівня гомеостазу (гетеростатично орієнтовані персонологи).

Варіант 2. Особистість прагне зменшити напруження, досягти і збе­регти стан внутрішньої рівноваги (гомеостаз). Мотивація особистості –гомеостатичної природи. Особистість діє, щоб зняти напруження базово збуджувальних стимулів, і зберігає стан рівноваги (гомеостатично орієн­товані теоретики).

9. Чи можна пізнати особистість засобами науки чи в її природі залишаються не підвладні пізнанню реалії?

Варіант 1. Особистість є відкритою до наукового аналізу, система­тичне спостереження і наукові експерименти допоможуть пояснити прин­ципи її поведінки, розвитку (гностично орієнтовані персонологи).

Варіант 2. Особистість живе у мінливому світі суб’єктивного досвіду і є його центром. Особистісний світ закритий, може бути пізнаний тільки самим суб’єктом. Наукове вивчення особистості не є повним, вичерпним. Пізнати природу особистості засобами сучасної науки не­можливо (агностично орієнтовані персонологи).

Базові положення про природу людини становлять основу, на якій розвиваються та перевіряються погляди щодо особистості. Погляди зарубіжних пер­сонологів характеризуються надзвичайною строкатістю, проте вони відзначаються схожими загальними тенденціями. Кожна теорія особистості містить такі складові:

Ø методологічні основи та пізнавальні принципи;

Ø структура особистості, як концептуальне уявлення про відносно незмінні характеристики особистості, що виявляються в різних обставинах у різний час;

Ø мотивація, рушійні сили особистісної актуалізації (процесуальні аспекти функціонування індивідуума, в яких відображаються динамічні особливості й властивості – потреби, протиріччя);

Ø розвиток особистості – уявлення про зміни мотиваційних аспектів функціонування особистості від немовлятства до зрілості, про зовнішні й внутрішні детермінанти особистісного зростання на певних етапах її становлення;

Ø проблеми адаптації особистості до оточуючого середовища та зміна її шляхом корекційних впливів.

Теорії особистості виконують важливі методологічні функції.

Пояснювальна полягає у здатності представити поведінку індивідуума як певним чином організовану, завдяки чому вона стає зрозумілою. Забезпечує можливість спрощувати та інтерпретувати поведінку.

Передбачувальна (прогностична) полягає у здатності прогнозування подій та можливості строгої емпіричної перевірки теоретичних положень.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. Що спільного у різних визначеннях особистості, чим вони відрізняються?

2. Спробуйте дати своє власне «робоче» визначення особистості. Обгрунтуйте його переваги.

3. Визначте, у чому полягає відмінність між такими характеристиками людини, як індивід, особистість, індивідуальність. Доведіть важливість використання цих понять для аналізу особистості.

4. Що таке психологія особистості та які її функції?

Рекомендована література:

Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. – М., 1977. – С. 187-211, 229-264.

Анциферова Л.И. Системный подход к изучению формирования и развития личности // Проблемы психологии. Личность. – М., 1982. – С. 140-141.

Асмолов А.Г. Психология личности: Принципы общепсихологического анализа. – М.: Смысл, 2002. – 416с.

Биологические и социальные основы личности / В кн.: Купер К. Индивидуальные различия. – М.: 1999, – С.127.

Бодалёв А.А. Б.Г. Ананьев о человеке // Мир психологии. – 1999. – №2. – С.142-148.

Варій М.Й. Психологія особистості: Навч. посібн. – К.: Центр учбової літератури. – 2008. – 592 с.

Дрозденко К.С. Загальна психологія в таблицях та схемах. – К: 2004. –С.184-215.

Копець Л.В. Психологія особистості: Навч. Посібн. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 460 с.

Савельєва В.С. Співвідношення понять людина – індивід-особистість // Психологія управління. – К.: 2005 – С.77- 91.

Слободчиков В.И., Исаев Е.И. Человек как личность, индивидуальность и универсальность / В кн.: Слободчиков В.И.,Исаев Е.И. Психология человека. – М.: Школьная пресса, 1995. – 384с.

Холл К.С., Линдсей Г. Теории личности. – М.: «КСП+»,1997.– С. 14-44.

Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Питер, 2003. – С. 19-55.

Тема 2