І. Психолого-педагогічні вимоги до особистості вчителя.

БІЛЕТ № 1

1. Виникнення і розвиток професії вчителя. Основні функції та професіограма вчителя.

Виникнення і розв. педагогічної професії

Професія вчителя є однією з найдавніших. Саме завдяки спеціально організованій педагогічній діяльності оволодівають усіма іншими професіями. Виникла вона на ранніх етапах розвитку людства, як необхідність передавання нагромадженого суспільного досвіду новим поколінням, підготовка їх до життя і праці зумовила виокремлення навчання і виховання в самостійну суспільну функцію. Перші школи виникли в країнах Давнього Сходу у період формування рабовласницького суспільства. У Давньому Шумері, Вавилоні, Єгипті, Ассирії, Фінікії вчителями були переважно жерці. Знання вони передавали від батьків до дітей. В ХХ ст. до н. е. в існувало відомство, яке керувало справами освіти народу, призначало на посади вчителів із наймудріших представників суспільства. Уперше слово «школа» застосували в середині I тис. до н. е. у Давній Греції, де вчителями були вільні громадяни. Їх називали граматистами, педономами, дидаскалами чи педотрибами. Тоді виник і термін «педагог», але з іншим значенням, ніж тепер: педагогами називали рабів, які водили дітей рабовласників до школи. Державним службовцем учитель став у Давньому Римі. Учителями ставали державні чиновники, які добре знали науки, багато подорожували, володіли кількома мовами, знали культуру, звичаї інших народів. У середні віки вчителями були, як правило, духовні особи (священики, монахи). Поведінка, статус, методи роботи, обов’язки вчителя диктувалися релігійними канонами. Дещо пізніше в містах обов’язки вчителя могли виконувати і наймані особи. У середньовічних міських школах, університетах педагогами дедалі частіше ставали люди, які здобували спеціальну освіту Обов’язки вчителів у Київській Русі збігалися з обов’язками батьків. Тут їх називали майстрами, виявляючи повагу до особистості наставника, а майстрів-ремісників, що передавали свій досвід, ‒ учителями. У період капіталізму професія вчителя набувала масовості, збільшувалася кількість приватних учителів. У процесі формування перших буржуазних держав з’явився досвід спеціальної педагогічної освіти. У законодавчих актах держава вже чітко формулювала свої вимоги до вчителів. Вони ставали штатними працівниками у численних школах і училищах різних типів. У XVII‒XIX ст. у дворянських і буржуазних сім’ях навчали і виховували дітей домашні наставники і вчителі (гувернери). Діяльність сучасного вчителя охоплює навчання і виховання учнів у школі та інших типах навчально-виховних закладів, класне керівництво, проведення позакласної роботи, зв’язок з батьками, пропаганду педагогічних знань серед населення тощо. Підготовка вчителів в Україні здійснюється у педагогічних університетах, інститутах, коледжах, училищах. З’явилися нові типи педагогічних навчальних закладів, розширюється діапазон спеціальностей підготовки майбутніх фахівців у вищих педагогічних навчальних закладах, що супроводжується якісними змінами у підготовці педагогічних кадрів.

Основні функції та професіограма вчителя.

Функції:

У проф.. діял. педагога реалізуються такі функції:

1. Термінальні або функціх-цілі:

- навчальна

- виховна

- розвивальна

- функція соціалізації

- функція життєзабезпечення

2. Тактичні або функції-засоби

- інформативна

- експресивна

- смислеутворювальна

- діагностична

- індиідуалізаційна

- спонукальна

- прогностична

- культурологічна

- психотерапевтична

- рекреаційна

3. Операціональні або функції-прийоми

- функції вимірювання та оцінювання

- методична функція

- управлінська

- координаційна

- функція самоствердження

- функція формоутворення

Професіограма вчителя – перелік і опис загально трудових і спеціальних ЗУН, необхідних для успішного виконання професійно-педагогічної діяльності.

Професіограма – комплекс вимог, що ставить професія до людини, що її обрала.

Складається з 3 аспектів:

І. Психолого-педагогічні вимоги до особистості вчителя.

- гуманізм вчителя(людяність, любов, повага до дитини)

- вимогливість вчителя, справедливість в оцінці учнів

- чесність. добропорядність

- прийняття дитини, розуміння її дитячого світу

ІІ. Фахово-методичні вимоги

- глибокі знання з педагогіки, психології, анатомії, фізіології та гігієни дитини

- фундаментальні знання свого предмету

- знання методики викладання предмета - якими методами і прийомами сформувати ЗУН учнів

- знання методики виховання особистості учня і колективу

- літературне володіння держ. мовами та ін..

- постійне підвищення професійної майстерності

ІІІ. Культурологічні вимоги

- знати різноманітну худ. літ-ру.

- відвідувати культурні заходи, цікавитися новинками

 

2. Методика навчання українськоїмови як педагогічна наука. Наукові основи методики початкового навчання українськоїмови. Форми наукових досліджень у методиці української мови як науки.

Методика викладання мови — це педагогічна наука, адже предметом її дослідження є процес оволодіння українською мовою в умовах навчання дітей у початковій школі. Методика викладання української мови в початкових класах визначає тео- ретичні аспекти навчання мови учнів 1—4 класів і рекомендує ефективні методи і прийоми вдосконалення мовленнєвого розвитку молодших школярів, форму- вання в них засобами мови і літератури наукового уявлення про мову як знакову систему. Джерела збагачення методики: 1) практичний досвід, узагальнення передового педагогічного досвіду; 2) розвиток мовознавства та літературознавства як основних базових наук; 3) розвиток суміжних наук — психології, дидактики; 4) новітні дослідження в галузі теорії навчання мови; 5) методичний експеримент; 6) створення нових програм, підручників, нових практичних систем навчання, конструювання нових типів уроків тощо.

Дві взаємопов’язані частини, теоретична і практична, є складовими методики викладання мови: Теоретична 1. Наукові основи методики викладання мови. 2. Історія виникнення та розвиток мето- дів навчання мови. 3. Структура і форми організації на- вчального процесу. 4. Наукові вимоги до підручників та по- сібників з мови. Мета: дослідити процес оволодіння знання- ми і вміннями, його закономірності; визначити принципи навчання; обґрун- тувати методи; створити наукові осно- ви конструювання уроків, їх циклів Практична 1. Методи та прийоми навчання мови. 2. «Механізм» упровадження конкрет- них методів та прийомів у процес ви- вчення мови. Мета: озброїти вчителя та учнів системою методів та прийомів, спрямованою на оволодіння мовою Загальна мета курсу методики викладання української мови в початкових кла- сах полягає в ознайомленні майбутнього вчителя з теорією цієї науки, з найефективнішими формами організації навчального процесу, найдоцільнішими методами і прийомами навчання молодших школярів на сучасному етапі розвитку школи. Своєрідність методики початкового навчання полягає в тому, що її предметом є шкільний курс української мови, який має суто практичний характер. Перед майбутніми вчителями стоять такі завдання: 1) усвідомити вимоги шкільної програми; 2) зрозуміти структуру шкільних підручників; 3) засвоїти теоретичні основи методики; 4) навчитися визначати конкретні методи, прийоми і навчальний матеріал з кожного розділу шкільного курсу мови; 5) ознайомитися з практикою роботи вчителів початкових класів, звернувши увагу на позитивний досвід учителів країни, області, міста. Для досягнення державних стандартів підготовки вчителя до роботи з мо- лодшими школярами важливе значення мають усебічні знання про фізіологічні та психологічні особливості дітей цього віку, розуміння мотивацій до навчальної діяльності, індивідуальний підхід до кожного учня. Формування професійної компетентності майбутнього вчителя є завданням як методики української мови, так і інших методик.

. Як педагогічна наука методика мови керується настановами педагогіки, зокрема дидактики — розділу педагогіки, який визначає загальну теорію освіти і навчання та теорії виховання у процесі навчання мови і читання.. Методика мови тісно пов’язана з мовознавством. Дані мовознавчих наук становлять лінгвістичну основу викладання рідної мови. Методика мови будує свою теорію, функціонує і розвивається також у зв’язку з іншими науками (психолінгвістика,психологія,лінгводидактика,лінгвістика,літературознавство,філософія,анатомія..)

Принципи навчання української мови Спираючись на теоретичні основи педагогіки і психології, методика навчання рідної мови використовує загальнодидактичні принципи.Водночас методика формулює власні, лінгводидактичні принципи. 1. Уваги до матерії мови, до розвитку мовленнєвих органів. 2. Розуміння мовних значень — лексичних, граматичних, ролі морфем і син- таксичних одиниць. Утілення принципу розуміння мовних значень значною мірою ґрунтується на взаємозв’язку мовних рівнів у викладанні мови. 3. Оцінка виразності мовлення передбачає навчання учнів відчувати в мові експресивні засоби — пестливості, доброзичливості; формування уміння сприй- мати поетичні твори. 4. Розвитку чуття мови, спрямованого на формування в учнів: — усвідомлення правильності свого і чужого мовлення; — розуміння ролі слова, словосполучення в оформленні і передачі думки; — уміння виділяти логічний наголос, уповільнювати чи пришвидшувати читання; — уміння усно й письмово висловлювати свої думки; — володіння культурою усного і писемного мовлення. 5. Координації усного і писемного мовлення, за яким освоєння усного мов- лення передує писемному. 6. Пришвидшення темпу навчання. Засвоєння інших шкільних предметів перебуває в залежності від засвоєння мовних знань. Ці принципи враховуються при доборі часткових методів і прийомів викла- дання української мови.

Методи наукового дослідження: 1) Спостереження за навчальним процесом з метою виявлення: — можливостей засвоєння певного програмового матеріалу; — доцільності застосування методів та прийомів під час засвоєння мовних явищ; — необхідності використання наочних посібників та дидактичного матеріалу; — можливостей інтегрованого підходу до засвоєння певного навчального матеріалу та ін. 2) Анкетування учителів — визначення ставлення педагогів до за- стосування в навчальному процесі певних методів та прийомів роботи, наочних по- сібників, дидактичного матеріалу тощо; — виявлення рівня обізнаності педагогів у сучасних тенденціях методики; — з’ясування доцільності нових програм та підручників тощо. учнів — виявлення читацьких інтересів учнів; — визначення бажання учнів виконува- ти певні навчальні дії; — виявлення рівня зацікавленості школярів у вивченні певного навчального матеріалу тощо. 3) Вивчення позитивного досвіду вчителів-практиків складається з таких етапів: а) спостереження за роботою вчителя; б) узагальнення набутих спостережень; в) запровадження досвіду у практику роботи вчителів школи (міста, області). 4) Експеримент Мета: а) пошук нових методів та прийомів навчання; б) перевірка доцільності нового навчального матеріалу, його відповідності віковим особливостям учнів; в) апробація певної системи вправ; г) визначення доцільності додаткових навчальних засобів (наочність, дидак- тичний матеріал тощо).

 

БІЛЕТ № 2

1. Педагогіка як наука, основні етапи її становлення.

Педагогіка як наука

На ранніх етапах свого розвитку людство почало розмірковувати над проблемами передачі життєвого досвіду, виховання підростаючого покоління, нагромаджуючи відповідні знання, які з часом сформувалися у цілісну багатогалузеву науку - педагогіку.

БІЛЕТ №3

1.Основні педагогічні категорії. Система педагогічних наук. Зв'язок педагогіки з іншими науками.

Педагогіка – наука, що вивчає процес виховання, навчання і розвитку особистості.

Категорії – провідні, найширші поняття, які є в кожній науці.

В категорії педагогіки:

· Виховання- цілеспрямований та організаційний процес формування особистості.

· Освіта – процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь та навичок для практичного застосування загальноосвітніх та професійних знань.

· Навчання- цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.

· Розвиток - процес становлення особисті, вдосконалення її фізичних і духовних сил.

· Самоосвіта- самостійний спосіб отримання знань в певній галузі науки, мистецтва, техніки, політ.життя, культури, ремесла.

· Самовиховання -свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Система педагогічних наук — зв'язки та відношення, що склалися в процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

До педагогічних наук належать: загальна педагогіка, вікова педагогіка, корекційна педагогіка, галузеві педагогіки.
Загальна педагогіка вивчає головні теоретичні й практичні питання виховання, навчання і освіти, досліджує загальні проблеми навчально-виховного процесу.
Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих) досліджує закони та закономірності виховання, навчання й освіти, організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп.
Корекційна педагогіка вивчає і розробляє питання виховання, навчання та освіти дітей з різними вадами: сурдопедагогіка (навчання й виховання глухих і глухонімих), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих і слабкозорих), олігофренопедагогіка (навчання й виховання розумово відсталих і дітей із затримками розумового розвитку), логопедія (навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення), виправно-трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).
Галузеві педагогіки — військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти та ін. Серед галузей педагогіки, зосереджених на педагогічних проблемах дорослих, швидко розвивається педагогіка вищої школи, яка розкриває закономірності навчально-виховного процесу у вищих закладах освіти, специфічні проблеми здобуття вищої освіти.
До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи.
Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики, предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів.
До функціональних пед. наук належать:

Ø Педагогіка вищої освіти.

Ø Педагогіка проф.-техн. освіти.

Ø Галузеві педагогіки: авіаційна, військова, інженерна,медична, культурно - освітня.

Ø Педагогіка виправно- труд. системи.

Ø Педагогіка підвищення кваліфікації і перекваліфікації спеціалістів ті робітничих кадрів.

Зв'язок педагогіки з іншими науками

Міжпредметні зв'язки педагогіки — зв'язки педагогіки з іншими науками, що дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.
Педагогіка пов'язана з філософією (етикою), соціологією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими науками.
Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання.

Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології.

Анатомія і фізіологія людини — база для розуміння біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем.

Гігієна дітей і підлітків як галузь гігієни сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров'я, фізичного розвитку школярів, трудової діяльності дітей та підлітків, плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів різних типів.

Зв'язок педагогіки з іншими науками відбувається в різних напрямах.

По-перше, це спільність об'єктів (понять, закономірностей, концепцій, предметів, процесів, критеріїв, методів).

По-друге, взаємодія, взаємовплив, взаємопроникнення, інтеграція педагогіки та інших наук.

По-третє, педагогіка спирається на ідеї інших наук (людина формується у діяльності — з філософії); використовує методи дослідження інших наук (анкетування — із соціології), результати досліджень інших наук (насамперед психології); проводить дослідження спільно з іншими науками; дає замовлення іншим наукам на дослідження певних явищ.
На сучасному етапі педагогіка покликана вирішувати, зокрема, такі завдання:

а) вдосконалення змісту освіти;

б) вироблення принципово нових засобів навчання, навчального обладнання;

в) підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти;

г) комп’ютеризація праці вчителя;

ґ) вироблення нових і модернізація наявних форм і методів навчання;

д) підсилення виховної ролі уроку;

е) вдосконалення змісту й методики виховання;

є) удосконалення політехнічної підготовки учнів, їх професійної орієнтації та підготовки до праці;

ж) вироблення шляхів демократизації та гуманізації життя й діяльності школи.

 

2. Методика формування в учнів уявлень про текст, його тему, основну думку, будову, стилі мовлення, засоби зв’язку речень у тексті.

У початкових класах предметом спостережень і лін­гвістичного аналізу є невеликі зв'язні тексти або їх час­тини, що становлять закінчене висловлювання і можуть бути зразком для учнівського мовлення. Вони мають від­значатися чіткістю будови, єдністю теми або підтеми (по відношенню до більшого тексту, частиною якого вони є). Це розповіді з елементами опису чи роздуму, нескладні описи (зовнішності людини, тварини, природи, трудової діяльності тощо).

У процесі практичних спостережень та аналізу текстів в учнів поступово мають сформуватися такі уявлення; текст — це зв'язне висловлювання; він має певну будо­ву, тобто складається із зачину, головної частини і кін­цівки; у тексті виражається певний зміст, що є його те­мою; текст можна назвати (дати йому заголовок); зв'язна висловлювання створюється з певною метою (тобто має комунікативне призначення): повідомити, розповісти про щось, заперечити або ствердити, описати предмет, подію чи явище, подати пораду чи визначити порядок дій, висло­вити міркування тощо; текст може складатися з одного або кількох абзаців, пов'язаних між собою за змістом; у тексті є важливі для вираження основної думки слова, визначення яких полегшує розуміння висловленого, і їх треба вимовляти з більшою силою голосу (тобто виділяти логічним наголосом).

При виконанні різноманітних усних і письмових вправ учні набувають практичних умінь і навичок; вони вчаться відрізняти текст від групи речень, не пов'язаних між со­бою за змістом; встановлювати логічний зв'язок між части­нами висловлювання; визначати тему тексту і добирати до нього заголовок; ділити текст на логічно завершені частини-абзаци; складати план тексту і відтворювати текст за планом; знаходити у тексті його композиційні елементи — зачин, основну частину, кінцівку; визначати (по можли­вості) логічно наголошувані слова; відрізняти за стилістич­ними особливостями текст художній від ділового й розмов­ного (без вживання термінів); оформляти деякі зразки текстів ділового мовлення: лист, запрошення, оголошення, привітання, інструкцію (до гри, нескладного трудового про­цесу); самостійно (усно і письмово) складати тексти від­повідно до ситуації спілкування.

Усі ці знання, уміння і навички формуються протягом чотирьох років навчання як на спеціально відведених уро­ках опрацювання теми «Текст» і уроках розвитку зв'язного мовлення, так і при роботі із зв'язним висловлюван­ням під час опрацювання інших тем програми на уроках мови і читання.

Формування уявлень про текст — не самоціль. Во­ни — основа для розвитку зв'язного мовлення школярів. Тексти, різні за будовою, за призначенням, за типами і сти­лями викладу, за жанрами, стають не тільки об'єктом спостереження й аналізу, а й зразком для власних висловлювань. Наслідуючи їх, учні поступово вчаться користувати­ся у мовленні всіма лексичними і граматичними засобами мови, набувають умінь висловлювати свої думки послі­довно, логічно, переконливо, робити висновки.

3 самим терміном «текст» учні стикаються вже в бук­варний період, коли вчаться читати і переказувати тексти букваря Діти практично засвоюють, що є окремі речення і є текст, тобто зв'язна розповідь, яка складається з кіль­кох речень.

Лінгвістичні уявлення про текст як зв'язне вислов­лювання формуються в учнів починаючи з 2 класу. На основі зіставлення мовного матеріалу учні насамперед засвоюють, що текст утворюється з речень, пов'язаних між собою за змістом. До тексту можна дібрати заго­ловок.

Наприклад, аналізуючи кілька окремих речень (Учні вчаться у школі. На полі зацвіла гречка. Діти дуже люблять ходити в ліс), учні дійдуть висновку, що в кожному з них повідомляється про щось інше, отже, речення за змістом не пов'язані одне з одним.

Під час аналізу тексту з'ясовується, що він складається з речень, об'єднаних спільним змістом. У кожному з них розповідається щось. Кожне наступне речення зв'язане з попереднім, і тому їх не можна довільно міняти місцями. Всі разом вони станов­лять одне ціле.

Щоб сформувати уявлення про текст, одноразових спостережень чи зіставлень недостатньо. Треба постійно працювати то з групою окремих речень, то з текстами, аналізувати їх, підводити учнів до самостійних висновків.

Починаючи з 2 класу, учні вчаться в процесі аналізу визначати тему висловлювання (про що говориться в тексті?), з'ясовувати, яка його мета: про щось повідомити чи розказати, описати предмет чи висловити думку про щось. Від теми, мети, характеру викладу залежить кон­струювання різних типів мовлення — розповідь, опис, міркування.

Найчастіше для аналізу пропонуються розповідні тек­сти з елементами опису чи роздуму. Для закріплення пропонуються різноманітні вправи: розставити дані ре­чення в логічній послідовності; скласти 2—3 речення, по­в'язані між собою за змістом; скласти зв'язну розповідь про подію з власного життя (побачене, почуте, про зустріч) і т. п.

Учні мають також навчитися добирати заголовки до поданого тексту. Треба орієнтувати їх на те, що заголовок має відповідати темі і змістові тексту, бути стислим і ви­разним — складатися з одного або кількох слів. Добирати заголовки варто колективно, зіставляючи запропоновані дітьми варіанти.

Не менш важливим є уміння членувати текст на смис­лові частини — абзаци. Виробляється воно у процесі виконання різних вправ: 1) поділ нерозчленованого су­цільного тексту на частини відповідно до його змісту; 2) визначення підтеми кожної частини; 3) складання пла­ну тексту; 4) відтворення деформованого тексту з пере­ставленими абзацами; 5) відтворення змісту пропущеного в тексті абзаца (учні повинні помітити, що порушено ло­гічний зв'язок між абзацами, що у змісті чогось не ви­стачає).

Під час читання зв'язних текстів, виконання письмо­вих вправ слід постійно привертати увагу учнів до того, як і чому розчленовано текст на абзаци, як їх виділяти на письмі. Така робота формуватиме уміння відтворюва­ти прочитане або почуте за поданим або самостійно складе­ним планом, кожен пункт плану оформляти окремим абза­цом, будувати власні зв'язні висловлювання з дотриманням послідовності викладу, у письмових роботах частини, що відповідають пунктам плану, виділяти в окремі абзаци.

Працюючи над текстом, учні мають засвоїти, що в ньому буває зачин, основна частина і кінцівка.

Для усвідомлення зв'язності висловлювання важливо зрозуміти, як досягається ця зв'язність, які є для цього засоби у мові. Звичайно, учні початкових класів повною мірою осягнути цього не зможуть, але сформувати уяв­лення, закласти основу для розуміння мовних засобів, які об'єднують речення в єдине смислове ціле (текст),— обов'язок початкового навчання.

Так, у 3—4 класах учні засвоюють, що для зв'язку речень у тексті служать слова: вони можуть повторю­ватись і тим підсилювати думку; слова-синоніми й осо­бові займенники допомагають уникнути недоречних, зайвих повторень; є слова, що вказують на послідовність подій (ти­пу — вчора, сьогодні, завтра; весною, влітку, восени) чи розташування предметів (поблизу, спереду, справа). Це найбільш доступна інформація для розуміння учнів почат­кових класів.

Білет № 4

БІЛЕТ 5

Як навчати.

Принципи навчання – вихідні положення, що визначають діяльність вчителя і характер пізнавальної діяльності учнів.

Методи навчання – способи (шляхи) взаємодії вчителя і учнів, спрямовані на розв’язання навчально-виховних завдань.

Форми навчання – спеціально організована діяльність вчителя і учнів, що проходить в установленому порядку і певному режимі.

 

Види освіти

Загальна освіта – сукупність основ науки про природу, суспільство, мислення, мистецтво, а також відповідних умінь і навичок, необхідних кожній людині, незалежно від її професії.

Політехнічна освіта – сукупність знань про головні галузі і наукові принципи виробництва й озброєння загально технічними уміннями, необхідними для участі в продуктивній праці.

Професійна освіта – сукупність знань, практичних умінь і навичок, необхідних для виконання роботи в певній галузі трудової діяльності.

Рівні освіти

- повна вища освіта

- базова вища освіта

- професійно– технічна освіта - повна загальна середня освіта

- базова загальна середня освіта

- початкова загальна середня -

Реорганізація змісту освіти:

1) Українознавча спрямованість.

2) Осучасненість змісту освіти.

3) Спрямованість на самостійне отримання, аналіз те застосування інформації.

4) Підвищена увага до вивчення математики.

5) Поглиблене вивчення іноземних мов.

6) Підвищення уваги до екологічної освіти.

7) Включення у зміст освіти міждисциплінарних предметів і тем.

8) Поглиблене вивчення економічних та технічних дисциплін, інформаційних технологій.

Методологічною основою визначення змісту освіти є загальнолюдські, духовні і національні цінності, сконцентрованість на актуальних і перспективних інтересах дитини.

Джерела змісту освіти.

Навчальний план – документ,що визначає набір навчальних предметів, їх розподіл за роками вивчення, тижневу та річну кількість годин, відведених на кожний навчальний предмет, структуру навчального року.

 

Інваріантна складова містить навчальні дисципліни:

· мова і література;

· суспільствознавство (громадянознавство);

· мистецтво;

· природознавство;

· математика;

· інформатика;

· технології;

· фізична культура та основи здоров’я;

Підручник – книга, що містить основи наукових знань з певної навчальної дисципліни відповідно до мети навчання, визначеної програмою і вимогами дидактики.

Функції

інформаційна

мотиваційна розвивальна

 

навчальна виховна технологічна

Навчальний посібник – книга, матеріал якої розширює межі підручника, містить додаткові, найновіші та довідкові відомості.

Навчальний предмет – педагогічно обґрунтована система наукових знань і практичних навичок та вмінь, що втілюють основний зміст і методи певної науки.

2. Методика формування граматичних понять, система вивчення частин мови. Вивчення числівника.

У молодшому шкільному віці формується початкова система граматичних понять. Здійснюється це не одразу. Одні граматичні поняття засвоюються учнями за кілька уроків (наприклад, поняття про корінь, суфікс чи пре­фікс). Інші (іменник, прикметник, дієслово) формуються протягом усіх чотирьох років навчання дітей у школі. Граматичні поняття формуються внаслідок тривалої ро­боти над відповідним мовним матеріалом, запропонованим учителем. Ця робота складається з таких компонентів, як сприймання окремих однорідних мовних явищ, абстрагу­вання, виділення істотних для даної групи явищ ознак, узагальнення їх у спеціальному слові-терміні. Граматичні поняття можна засвоїти, спираючись тіль­ки на логічну роботу мислення. Для того щоб граматичне поняття було свідомо засвоєне, учнів необхідно навчити прийомів розумової діяльності, за допомогою яких дося­гається виявлення, вичленування і об'єднання істотних ознак об'єктів, що вивчаються.Як і будь-який процес пізнання, засвоєння граматич­них понять відбувається у процесі виникнення і вирішення своєрідних суперечностей, що є рушійною силою засвоєння. Так, у початкових класах учні вивчають морфемну будову слова, частини мови, речення. У зв'язку з цим засвоюють поняття «корінь», «суфікс», «префікс», «за­кінчення», «іменник», «прикметник», «займенник», «діє­слово», «прийменник», «підмет», «присудок» тощо. Щоб оволодіти цими поняттями, учням потрібно здійснити складну розумову роботу: вичленувати (абстрагувати) істотні ознаки, об'єднати (узагальнити) їх в одну групу, засвоїти (осмислити) спеціальну термінологію. Засвоюючи, наприклад, поняття «іменник», «прикметник», «дієсло­во», учень мусить усвідомити, що означають і які грама­тичні форми мають слова, що належать до цих частин мови. Процес формування граматичних понять умовно мож­на поділити на чотири етапи. Перший етап формування граматичних понять поля­гає в аналізі мовного матеріалу з метою виділення істот­них ознак поняття.Ці по­казники і виступають на даному етапі як істотні ознаки поняття «частини мови». Другий етап формування граматичних понять полягає в узагальненні істотних ознак, встановленні зв'язків між ними та у введенні терміна.Після того як учні навчилися, наприклад, ставити пи­тання до окремих частин мови і визначати групи слів як такі, що є узагальненими назвами предметів чи дій, тобто виділяти істотні ознаки кожної частини мови, вводяться спеціальні терміни — «іменник», «прикметник», «дієслово». Термін учні запам'ятали, а поняття у них не склалося. Безумовно, засвоєння терміна полегшує оперування гра­матичним поняттям. Своєчасне ознайомлення учнів з тер­міном веде до швидкого виділення, уточнення і міцного засвоєння поняття, але вводити-термін потрібно тільки після того, як учні усвідомлять його значення на конкрет­ному матеріалі. Третій етап формування граматичних понять полягає в уточненні суті ознак поняття і зв'язків між ними. Четвертий етап формування граматичних понять по­лягає в конкретизації вивченого поняття завдяки вико­нанню вправ, які вимагають практичного застосування одержаних знань. З числівником як частиною мови учні знайомляться в четвертому класі. Вони дістають загальне уявлення про чис­лівник, з'ясовують мету його вживання у мовленні, прак­тично засвоюють відмінювання та правопис деяких числів­ників. Формування граматичного поняття «числівник» почи­нається з виявлення в цій частині мови таких її ознак, як лексичне значення (називає точно визначену кількість пред­метів) і питання, на яке відповідає.Під час вивчення числівника важливо показати учням, що у своєму мовленні вони можуть користуватися і сино­німічними (збірними) числівниками. Закріплення знань про числівник передбачає виконан­ня ряду вправ: виписування з тексту числівників; утворен­ня словосполучень, до складу яких входять числівники; утворення від кількісних числівників порядкових; читання математичних виразів, записаних цифрами, тощо.

 

 

БІЛЕТ 7

1.Сутність та характеристика процесу навчання.

Процес – сукупність послідовних дій для досягнення будь-якого результату.

Процес навчання – поняття, що відображає суттєві ознаки навчання і характеризує його модель (внутрішню будову).

Навчальний процес – поняття, що відображає узагальнені відмінності (час, конкретні умови) в протіканні навчання в різних типах освітніх установ.

Отже, навчання як процесуальне явище має всі властивості діалектичного розвитку. Багато дослідників вважають, що основною одиницею процесу навчання є відношення між діяльностями викладання та учіння. Але це відношення “вчитель – учень” не може бути зведене до відношення “передавач – приймач”. Необхідна активність обох учасників процесу, їхня взаємодія. Вчитель створює необхідні умови: організовує дії учня, спрямовує їх, повідомляє нову інформацію, демонструє прийоми та способи дій, контролює, оцінює, надає необхідні засоби. Але формування знань, умінь та навичок, понять і мислительних операцій можливе тільки внаслідок власної активності учня. Відомо, що процес навчання має двосторонній характер, тобто неможливий без діяльності вчителя й учнів, без їх дидактичної єдності (цілісність цього процесу забезпечується постановкою і досягненням спільних цілей викладання й учіння).

Відповідно до уявлень сучасної психології розвиток психіки здійснюється в діяльності (С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонтьєв, Г. С. Костюк та ін.). Оскільки метою навчальної діяльності є зміна самого діючого суб’єкта – учня (розвиток його здібностей, оволодіння знаннями, способами діяльності і т.д.), то основним у навчанні є не викладання матеріалу, а організація діяльності учня з його засвоєння.

Отже, основна функція вчителя у навчанні полягає в організації пізнавальної діяльності учнів. Тому навчання можна визначити також як управління пізнавальною і практичною діяльністю учнів, внаслідок якої в них формуються певні знання, уміння і навички, розвиваються здібності (М. І. Сметанський).

Виходячи із загальної мети школи, процес навчання повинен здійснювати три функції – освітню, виховну і розвивальну. Це умовний поділ, бо навчальний процес не обмежується формуванням знань, умінь і навичок. Він передбачає також процеси виховання, формування світогляду, розвитку особистості, набуття освіти. Виділення функцій необхідно для забезпечення ефективності практичної діяльності вчителя, особливо під час планування завдань уроку.

–Освітня функція передбачає засвоєння наукових знань, формування вмінь і навичок. Наукові знання вміщують в себе факти, поняття, закони, закономірності, теорії, відображають узагальнену картину світу.

– Виховна функція передбачає формування світогляду, моральних, трудових, естетичних, етичних уявлень, поглядів, переконань,