Характеристика основних принципів виховання.

Принципи виховання - вихідні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації та методів виховного впливу.

Незважаючи на нелінійність процесу формування особистості вихованця як нестабільної системи, доцільною для наставника залишається узагальнена система вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу і відображають результати виховної роботи.

Ці вимоги знаходять своє втілення у таких принципах виховання:

1. Цілеспрямованості виховання. Передбачається орієнтація виховної роботи на досягнення заздалегідь визначених цілей та мети. Це створює можливість використання у виховному процесі синергетичної методології, оскільки дає змогу для зіставлення результатів конкретних педагогічних дій із їхньою метою і у випадку суперечності між ними приступати до суттєвих корективів цього процесу.

2. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Цей принцип є визначальним для виховання автентичної спрямованості учня, розвитку його задатків згідно з внутрішньоінтенційним першопочатком. Він вимагає від педагога вміння визначати і враховувати у виховній роботі неповторність внутрішнього світу кожної дитини, унікальність її розвитку. Знання вікових особливостей розвитку учня допомагає встановити норми відомої в акмеології глобальної зрілості вихованця на перехідних вікових етапах його розвитку і використати їх як основний орієнтир у виховній роботі з цією дитиною чи підлітком.

3. Системності, систематичності та послідовності у вихованні. Передбачає підхід до учня як складно організованої, нестабільної макросистеми, історію розвитку якої визначають малі резонансні впливи у точках її нестабільності, які найчастіше мають випадковий характер. Однак хаотичність таких впливів відносна, оскільки їхня вибірковість зумовлюється процесом самоорганізації самого вихованця як системи, системотворчим чинником якої виступає мета цієї самоорганізації або сформований самим же вихованцем образ її результату. На постановку такої мети та на формування згаданого образу виховних може мати вплив за умови постійної уваги до вихованця, систематичного та послідовного здійснення тих резонансних впливів, які в точках біфуркації вихованця як системи здатні виконувати роль вирішальних флуктуацій.

4. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Доцільність педагогічного керівництва зумовлюється недостатнім життєвим досвідом підростаючої людини. А вихід на рівень індивідуальної творчості в будь-яких видах діяльності та в життєорганізації потребує поєднання зусиль наставника з ініціативою та активністю самого учня. Педагог покликаний керувати діяльністю дітей та підлітків, але не підміняти їх як суб'єктів цієї діяльності. Тому доцільним є залучення учнівських колективів до планування колективних творчих справ, їхньої організації та проведення, оцінювання результатів.

5. Зв'язку виховання з життям. Його суть полягає в орієнтуванні учнів на практичне використання здобутих знань, сформованих умінь і навичок. У виховній роботі передбачається залучення вихованців до суспільно-корисних справ свого регіону, до посильної участі в громадській роботі, до ознайомлення з краєзнавчими матеріалами тощо, що все в сукупності покликане формувати готовність до самостійного життя, праці та здатність до життєтворчості в конкретних умовах конкретного регіону.

6. Поєднання поваги до особистості дитини з розумною вимогливістю до неї. Певним чином зміст цього розкриває відома "формула" А.С.Макаренка: "Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї". Психологи радять педагогу бути у ставленні до учня конгруентним, тобто не виходити з "формули": "Ти мені подобатимешся, якщо...", а з "формули": "Ти мені подобаєшся". На цю великодушну рису не лише вчителя, а й будь-якої людини у свій час звертав увагу французький філософ Альбер Камю, заявляючи, що "...любити людину такою, якою вона є, - це царство небесне".

7. Оптимізму у вихованні, опори на позитивне у вихованцеві. Педагогу слід виходити з оптимістичних виховних гіпотез. А побудова їх неможлива без опори на позитивне у підростаючій людині, яке є у кожного більшою чи меншою мірою. Певним орієнтиром слугують тут слова відомого російського поета Костянтина Бальмонта: "У кожній людині приховано багато людей, і багато із цих людей, які творять одну людину, слід безжалісно кинути у вогонь. Потрібно бути нещадним до себе. Тільки тоді можна досягнути чого-небудь". Тобто йдеться про те, що наставник, як радив К.Д.Ушинський, повинен готувати підростаючу людину не тільки до боротьби з життям, а й "щирої" боротьби із "самим собою". На думку ж іншого вітчизняного педагога М.І.Пирогова, така підготовка і є головною метою виховання. Дитина ж, у якій "приховалося" надто багато людей, яких потрібно "безжалісно кинути у вогонь", повинна викликати у педагога лише батьківське співчуття і бажання допомогти. Вимагати від неї достатньо сил для негайного подвигу в ім'я перемоги над собою самою не великодушно. Потрібно насамперед допомагати їй зміцнити свої сили.

8. Єдності педагогічних вимог школи, сім "і та громадськості. Скоординовані зусилля цих трьох джерел виховного впливу на учня допомагають оптимізувати виховну роботу, надати їй комплексного характеру. Однак у такому поєднанні школа залишається провідною ланкою процесу виховання, тому серед її обов'язків є координація виховних впливів, цілеспрямування їх, озброєння батьків та представників громадськості основами психолого-педагогічних знань, передовим досвідом виховання. Розумні єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів сприяють ефективності виховного впливу.

 

9. Єдності свідомості та поведінки. Виховання єдності свідомості й поведінки - складний і суперечливий процес. Адже між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, яка в основному нейтралізується з допомогою вироблення доцільних звичок і традицій поведінки.

10. Виховання особистості в колективі. Індивід формується як особистість завдяки поєднанню спілкування і відокремлення. Найкращі ж умови для цього створюються у колективі. З одного боку, цей принцип зумовлений об'єктивними закономірностями розвитку дитини, а з іншого - відповідає природі суспільства. Колектив збагачує кожного свого члена досвідом спілкування і взаємостосунків. А головне - слугує своєрідним дзеркалом, яке дає змогу вихованцю співвідносити себе уявного із собою реальним, формувати само оцінювальні судження. Окрім цього, участь вихованця в учнівському самоврядуванні сприяє розвитку в нього самостійності, самодіяльності та ініціативи.

11. Комплексного підходу у вихованні. Цей принцип ґрунтується на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ та процесів. Його реалізація передбачає дотримання єдності мети, завдань, змісту виховання, форм, методів і прийомів; єдності різних джерел виховних впливів, виховання та самовиховання.

12. Народності. Передбачає вияв загальнолюдського через виховання національного, яке пов'язується з вихованням любові до рідного слова, звичаїв і традицій рідного народу, прищепленням шанобливого ставлення до культури і спадщини не лише українців, а й усіх народів, що населяють Україну. На основі цього повинна формуватися у вихованців самосвідомість.

13. Природовідповідності. Налаштовує на врахування у процесі виховання багатогранної і цілісної природи дитини з її анатомо-фізіологічними, психологічними, віковими, генетичними, національними, регіональними особливостями. Сприйняття її як нестабільну унікальну систему, яка повноцінно здатна розвиватися не за рахунок нав'язаних їй зовні впливів, а за рахунок стимуляції її внутрішніх тенденцій.

14. Культуровідповідності. Націлює виховання на зв'язок із культурними надбаннями людства і свого народу, на відчуття неповторності барви його аури, яка "висвітлювалася" упродовж століть. Цьому сприяє знайомство з культурними традиціями, народними ремеслами і промислами, народною творчістю.

15. Гуманізації. Передбачає створення умов для розвитку глибинно закладених у дитині потенціалів, допомогу їй у переборенні внутрішньо-собистісних конфліктів в атмосфері гуманних взаємин між вихователем і вихованцем. Орієнтує на налагодження стосунків на основі вивчення і розуміння запитів учня, його інтересів та внутрішньоінтенційної спрямованості.

16. Демократизації. Слугує засобом авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на доцільну самореалізацію на основі розвитку власних задатків та здібностей. Забезпечує духовну співпрацю виховників та вихованців.

17. Етнізації. Спрямовується на формування самосвідомості громадянина шляхом наповнення виховання національним змістом, на надання можливості всім дітям навчатися в рідній школі, відчувати етнічну причетність до свого народу.

18. Автентичності. Передбачає спрямованість виховання на розвиток особистості учня згідно з діагностикою його внутрішньоінтенційної спрямованості та на створення умов для її розвитку в межах референтних груп різного рівня.

19. Акмеологічної спрямованості. Орієнтує виховний процес на сприяння вихованцеві у досягненні ним глобальної зрілості на перехідних вікових етапах його розвитку з метою підготовки до тривалого у майбутньому акме-періоду життя.

 

Усі ці принципи потребують свого органічного поєднання відповідно до конкретних можливостей та умов їхнього застосування.