Релігійний варіант тлумачення природи конфлікту в епоху Середньовіччя і Відродження.

За часів Середньовіччя затвердилася християнська релігія, яка проповідувала загальну любов, людинолюбство і прагнула довести переваги миру і згоди між людьми. Проте такі ідеї не зробили істотного впливу на хід історії. Вже на початку IV ст. принцип несумісності воєн з вченням Христа ставиться під сумнів. Релігійна філософія розробила спеціальне вчення – «Виправдання Бога», яке виправдовувало те, що Бог допускає різноманітне зло. Виникло питання: як при доброму і всемогутньому Богу в світі існують багатоманітні конфлікти – від жорстоких воєн до підступних вбивств? Ця постановка питання містить зерна заперечення Бога, атеїзму.

Фома Аквінський розвинув думку про царство філософського пізнання і богослов’я, духовної влади, про людське буття і Бога.

В епоху Відродження Т.Мор, Ф.Рабле, Еразм Роттердамський виступали з різким засудженням соціальних зіткнень і озброєних конфліктів. Вони ратували за мир і згоду між людьми, вважаючи їх вирішальним чинником розвитку суспільства.

Так, Еразм Роттердамський відзначав, що «війна солодка для тих, хто її не знає». Відомий гуманіст звертав увагу на складність примирення протилежних сторін в конфлікті навіть у тому випадку, якщо вони стоять на подібних духовних позиціях. Розвиток конфліктологічних ідей в Новий час і епоху Просвітництва.

У цей період були створені передумови системного підходу в пізнанні явищ навколишнього світу, у тому числі й у вивченні конфліктів. Про природу конфліктів багато писали Ф.Бекон, Т.Гобсс, Руссо, Гегель, К.Маркс, В.Соловйов, Н.Бердяєв.

Англійський філософ Ф.Бекон вперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу сукупність причин конфліктів усередині країни, досліджував матеріальні, політичні і психологічні умови соціального безладдя, а також можливі способи їх подолання. Однією з причин він вважав тяжкий стан народу.

У ході обговорення цієї проблеми в новий час виявилося два різні підходи в розумінні природи конфлікту:

1) песимістичний підхід, його виразив Т.Гобсс в XVII столітті в роботі «Левіафан». Філософ негативно оцінив в цілому людську натуру, вважаючи, що людина по своїй природі є істотою егоїстичною, залежною, ледачою, тому первинний стан людського суспільства він оцінював як «війну всіх проти всіх».

2) оптимістичний підхід виразив Ж.Ж.Руссо: людина за своєю природою добра, миролюбна і створена для щастя, а не для війни. Джерелом конфлікту є недоліки в організації суспільства, помилки, забобони людей, які можна усунути, перш за все, – прихильність до приватної власності.

ХVІІІ століття – століття Просвітництва – не принесло істотних змін в різноголоссі думок щодо причин конфліктів і заходів щодо їх подолання. Характерна в цьому плані думка родоначальника класичної політекономії А.Сміта.

1. Становлення конфліктології як науки.

Формування конфліктології як особливої області такого роду досліджень відбувалося разом із розвитком історії, соціології, права, етики, психології та інших соціальних наук. Цей період займає виключне місце в становленні конфліктології як відносно самостійної теорії, що було зумовлено такими факторами: накопиченням достатнього обсягу інформації про проблеми конфлікту; насиченістю найсильнішими соціальними по­трясіннями – війнами, економічними кризами, соціальними революціями. У цей період виникає ряд нових наук і концепцій – марксистська філософія, основи якої закладені К.Марксом і Ф. Енгельсом; соціологія, яка бере свій початок з праць Огюста Конта; психологія, біля витоків якої стояв Вільгельм Вундт. Їх праці стали, з одного боку, загальнотеоретичною базою конфліктології, а з іншої – методологічним керівництвом для розробки практичних прийомів аналізу, оцінки і розв’язання соціальних конфліктів.

Так, Г. Спенсер в рамках своєї теорії універсальної еволюції вважав принцип виживання самих пристосованих індивідів основним законом суспільства. Тому стан протиборства є універсальним, бо забезпечує рівновагу не тільки в рамках окремого суспільства, але також між суспільством і природою.

Детальну концепцію розробив К. Маркс. Марксизм визнає соціальні конфлікти, колізії і антагонізми як можливі, а в умовах класової боротьби в антагоністичних формаціях – і як неминучі. Конфлікти властиві всім рівням соціального життя – політиці, економіці, культурі. В.І. Ленін, розвиваючи ідеї Маркса, вважав, що гострі соціальні антагонізми зникнуть при соціалізмі і можна буде виховувати нову людину.

У подальшому розвитку теорія конфліктів постійно спирається на початкові ідеї про природу конфліктів, висловлені мислителями античності, Середньовіччя і Нового часу. Одні керуються ідеями Руссо, Маркса і вважають, що людина – істота раціональна, розумна, а сплески агресії – випадковість; реформи вдосконалення суспільства приведуть до ліквідації конфліктів. Інші визнають спочатку дику, ірраціональну природу людини, для якої насильство і агресія – природні якості. З.Фрейд розглядав агресивні прояви в людині як природний стан, а Ф.Ніцше писав, що «людина – тигр, що приготувався до стрибка».

Недоліки осмислення конфліктів у ХVІІ -ХІХ століття:

1) конфлікти розглядалися в найзагальнішому плані; конфлікти в суспільстві і в природі не мають різниці;

2) особливості соціальних конфліктів не досліджувалися, хоча і давався опис окремих конфліктів;

3) якщо і досліджувалися деякі соціальні конфлікти, то тільки на макрорівні (між класами);

4) загальні риси конфлікту як феномена соціального життя не вивчалися, тому не було самостійної науки про конфлікти, теорії конфліктів.

До середини ХХ століття конфліктологія виділилася в окрему науку зі складу соціології і психології.

Початкові положення М.Вебера стали основою для створення в середині ХХ століття теорії конфліктів як самостійної області соціології, а потім – і абсолютно самостійної науки.

Спеціально зайнявся розробкою теорії конфлікту сучасник і співвітчизник М.Вебера Г. Зіммель. Основні положення, які характеризують теорію Г. Зіммеля, полягають у наступному:

· чим гостріший конфлікт, тим сильніша внутрішня згуртованість конфліктуючих груп;

· чим сильніша гострота конфлікту, тим більша віро­гідність централізації конфліктних груп;

· чим частіші конфлікти і чим менша їх гострота, тим краще члени груп можуть позбавитися ворожості, підтримати інтеграцію системи;

· чим частіші конфлікти, тим більш вірогідно, що будуть створені норми, які регулюють конфлікт;

· чим довші конфлікти між групами, тим вірогідніше, що вони відрегулюють своє ставлення до влади.

Австрійський психолог З. Фрейд ство­рив одну з перших концепцій людської конфліктності – «тео­рію психоаналізу», стосовно якої поява і розвиток внутрішньоособистісних конфліктів визначається зіткненням усередині особистості несвідомих психічних сил, головними з яких є лібідо (сексуальний потяг) і бажання бути великим. З. Фрейд вказував на необхідність пошуку причин міжособистісних конфліктів у сфері несвідомого і дійшов висновку, що головним джерелом психічних розладів і стресів є від природи властиве людській психіці протиріччя між свідомим і несвідомим, між смутними вабленнями (особливо сексуальними) і вимогами моральних і правових норм, який служить головним джерелом всіх конфліктів.

Один із засновників Чікагської школи соціальної психології Р. Парк включив конфлікт в число чотирьох основних видів соціальної взаємодії разом із змаганням, пристосуванням і асиміляцією (від лат. видозмінювати). Із його точки зору, змагання є соціальною формою боротьби за існування, і, будучи усвідомленим, перетворюється на конфлікт, який завдяки асиміляції покликаний привести до міцних взаємних контактів, до співпраці і сприяти кращому пристосуванню.

Конфлікт як соціальна дія дає, без сумніву, відомий яскраво забарвлений негативний ефект. Конфлікт служить виразу незадоволеності або протесту, інформуванню конфліктуючих сторін про їх інтереси і потреби. В певних ситуаціях, коли негативні взаємостосунки між людьми контрольовані, і, принаймні, одна із сторін захищає не тільки особисті, але і організаційні інтереси в цілому, конфлікти допомагають об’єднатися оточуючим, мобілізувати волю, розум на рішення принципово важливих питань, поліпшити морально-психологічний клімат в колективі. Більш того, бувають ситуації, коли зіткнення між членами колективу, відкрита і принципова суперечка є необхідною. Краще вчасно попередити, засудити і не припуститися неправильної поведінки колеги по роботі, ніж потурати йому, не реагувати, побоюючись зіпсувати відносини. Як виразився М. Вебер, «конфлікт очищує».

1. Сучасні концепції конфліктів.

Конфліктологію збудували як самостійну науку американський соціолог Льюіс Козер і німецький учений Ральф Дарендорф.

Проте потрібно відзначити, що власне конфліктологічним конструкціям передувала структурно-функціональна модель суспільства, обґрунтована американським соціологом Толкоттом Парсонсом. Відповідно до цієї теорії, будь-яка соціальна система є відносно стійкою, стабільною, добре інтегрованою структурою, в якій кожний елемент системи має певну функцію, вносячи тим самим внесок в підтримку її стійкості. При цьому признавалася внутрішня суперечність соціальної системи і, отже, реальність виникнення конфліктів. Але в цілому Парсонс виступав за підтримку «гармонійного», тобто безконфліктного відношення між елементами системи. Конфлікт представлявся йому соціальною аномалією, яку необхідно долати.

Пізніше вчені помітили, що як би добре і бездоганно організація не функціонувала і управлялася, в ній незмінно виникали конфлікти. Це примусило піддати сумніву можливість безконфліктної моделі соціальної системи і враховувати неминучий і закономірний характер соціальних суперечностей. Як результат, з початку 50-х років ХХ століття склалися і набули поширення сучасні концепції конфлікту.

Л. Козер в роботі «Функції соціального конфлікту» (1956 р.), яка є класикою сучасної конфліктології, наслідуючи М. Вебера, підкреслив загальність і універсальність конфліктів в суспільстві і дав глибоке обґрунтовування позитивної ролі конфлікту, тому його концепцію називають позитивно-функціональною. Він стверджував, що немає со­ціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем. На його думку стабільність суспільства прямо залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин.

Л. Козер пропонує розуміти під конфліктом «боротьбу за цінності і претензії» і убачає в ньому певну соціальну напруженість між тим, що є, і тим, що повинне бути, відповідно до відчуттів, поглядів, інтересів соціальних груп і індивідів.

Позитивний потенціал конфліктів полягає в тому, що вони сприяють соціалізації індивідів і утворенню соціальних груп, встановленню і підтримці стабільної структури внутрішньогрупових і міжгрупових відносин, створенню і збереженню балансу сил, сигналізації про ті або інші соціальні проблеми і недоліки. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню системи, відкривають шлях до інновацій.

Постійним джерелом і причиною сучасних соціальних конфліктів є дефіцит ресурсів, не тільки матеріальних, але і політичних, ресурсів влади, престижу, які існують в будь-якому суспільстві Тому, поки існує суспільство, буде напруженість, будуть конфлікти, особливу роль гратиме боротьба людей за владу, за престиж і пошану. Хоча конфлікти існують в будь-якому суспільстві, їх роль в недемократичному і демократичному суспільствах різна: в тоталітарному суспільстві, яке розколене на ворогуючі табори, конфлікти носять руйнівний характер; у відкритому демократичному суспільстві конфліктів більше, оскільки люди відкриті, але конфлікти ведуть не до руйнування, а до творення. Конструктивні і руйнівні результати глибоко принципово розрізняються між собою. Мета конфліктології – обмежити негативні наслідки конфлікту і добитися оптимальних, позитивних результатів.

Основні положення його теорії наведені в таких тезах:

· чим більших негараздів зазнають групи, тим вища вірогідність того, що ці групи стануть ініціаторами конфлікту;

· чим гостріший конфлікт, тим більша вірогідність, що в конфліктних групах виникнуть централізовані структури прийняття рішень і тим вищою буде моральна згуртованість їх членів;

· чим більше груп вступають в конфлікт через свої об’єктивні інтереси, тим легший конфлікт, і навпаки, чим більше конфлікт пов’язаний зі складними інтересами, тим він гостріший;

· чим менше в учасників конфлікту згоди з приводу його цілей, тим триваліший конфлікт;

· чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що повне досягнення цілей обходиться дорожче, ніж перемога, тим коротшим буде конфлікт.

Навіть просте перерахування основних положень теорії Л. Козера показує, що і на цей час більшість із них не втратили своєї актуальності і викликають значний інтерес. Ці тези підтверджують, що в основі будь-якого конфлікту лежать власні інтереси індивіда.

Р. Дарендорф у своїх роботах «Класова структура і класовий конфлікт» (1965 р.) і «Соціальний конфлікт в сучасності» (1988 р.) розглядає конфлікт як головну категорію соціології. Він запропонував конфліктну модель суспільства, вважаючи, що наявність конфліктів – природний стан суспільства, яке всюди пронизане розузгодженням і конфліктом. «Не наявність, а відсутність конфлікту є чимось дивним і ненормальним».

Причиною конфлікту, поряд із соціальною нерівністю (неоднаковий доступ до ресурсів), є боротьба за владу, престиж і авторитет, нерівне положення у відносинах управління й організації. Для регулювання і попередження конфліктів важливі принаймні три умови:

1) наявність ціннісних установок;

2) рівень організації сторін – чим він вищий, тим легше досягти згоди і виконання домовленостей;

3) взаємоприйнятність певних правил, які підтримують відносини сторін, що беруть участь в конфлікті.

Конфлікти – не завжди загроза для суспільства, навпаки, вони можуть бути використані як джерело позитивних змін, тому суспільство виробило методи раціонального регулювання конфліктів. Концепцію Дарендорфа у зв’язку з цим називають також діалектичною.

Істотний внесок у завершення формування конфліктології вніс сучасний американський соціолог Кенет Боулдінг, який написав в 1963 році роботу «Конфлікт і захист. Загальна теорія». Його концепція називається загальна теорія конфлікту. Він також виходить з протилежних функціоналізму установок, а саме: конфлікти повсюдно, прагнення до ворожнечі з собі подібними лежить в самій природі людини. Разом з тим стверджується, що конфлікти виникають і розвиваються за загальними зразками, виявляються через спільні елементи, їх не можна відокремлювати від соціальних умов, їх можна попередити і подолати. Для цього необхідне розуміння причин виникаючих протистоянь, розумний вибір злагоджених способів їх усунення, етичне вдосконалення людей.

К. Боулдінг дав опис двох основних моделей конфліктів:

1) статистична модель: конфлікт – специфічна система, першим елементом якої є сторони (люди, тварини, об’єкти), другий елемент – відносини між сторонами. Конфлікт – конкурентна ситуація, в якій сторони прагнуть зайняти позицію, не сумісну з бажаннями іншої сторони;

2) динамічна модель: будується на відомій сучасній концепції поведінкової психології (біхевіоризм) – людина поводиться за принципом «стимул ® реакція». Динаміка конфлікту – прояв загальних поведінкових реакцій людини в умовах протиборства.

Сьогодні не можна говорити про загальновизнану теорію конфліктів, виявляються істотні розбіжності в методологічних підходах до характеристики ролі і значення конфліктів. Доводиться зважати на наявність різних за змістом концепцій і положень, з необхідністю самостійно вибирати свою позицію.

Останнім часом конфліктологія стала широко використовувати:

§ моделювання конфліктних ситуацій;

§ теорію ігор;

§ внесення раціонального моменту, точного розрахунку в поведінку конфліктуючих сторін для перетворення ситуації конфлікту в гармонію.

Спроба створити єдину теорію конфліктів з використанням математичного апарату була запропонована в Росії В.Дружиніним і Д.Конторовим. В її основі лежить теорія ігор, яка описує психологічні особливості учасників конфліктної взаємодії. Од­нак вона не дозволяє відобразити в повному обсязі різноманіт­тя конфліктів і не завжди дає змогу знайти правильне рішення.

Нині дослідження конфліктів проводяться всебічно з залученням досягнень різних галузей знань: історії, математики, педагогіки, права, психології, соціології, філософії, військової справи.

Перші публікації з проблем конфліктології в нашій країні з’явилися всередині 80-років XX ст. (Ф.М. Бородкін, Н.М. Коряк, Л.А.Нечипоренко та ін.). У працях А.І. Пригожіна була висунута теза, що «...сам розвиток демократії є постійний регульований конфлікт». Тоді ж виникають конфліктологічні центри в США та інших країнах світу. У 1986 р. в Австралії за ініціативою ООН створено міжнародний центр вирішення конфліктів. В Україні перший центр з вирішення конфліктів був створений у Києві всередині 90-х років ХХ століття.

1. Конфлікт як складне соціальне явище.

Конфлікт – центральна категорія конфліктології. Протилежний по суті стан людських відносин – консенсус (згода, спокій) – передує конфлікту, слідує за конфліктом. Консенсус – не напруженість, а розрядка, не відчуття антипатії, а відчуття симпатії.

Конфлікт по своїй природі не є фізичним предметом, сам по собі існувати не може, а є станом людських відносин. Конфлікт – явище не субстанціональне, він завжди є слідством чогось.

При всій своїй поширеності конфлікт – явище тимчасове, а постійний стан суспільства – згода. Але, не дивлячись на це, конфлікти можуть заподіяти величезні руйнування, подібні землетрусам, тайфунам, цунамі і т.д.

Конфлікту властиві своєрідні якості, відносини і зовнішні форми. Перш ніж давати визначення конфлікту, необхідно розглянути найважливіші з цих рис.

1. Конфлікт – явище соціальне, породжене самою природою суспільного життя. Він виражає ті або інші сторони соціального буття, місце і роль людини в ньому. Тому конфлікт повинен сприйматися цілком нормальним суспільним явищем, властивістю соціальних систем, процесом і способом взаємодії людей.

2. Конфлікт – цей прояв об’єктивних або суб’єктивних суперечностей, що виражається в протиборстві сторін. Конфлікт – не синонім суперечності, але і протиставляти ці поняття не можна.Суперечності, протилежності, відмінності – це необхідні, але недостатні умови конфлікту. Протилежності і суперечності перетворюються на конфлікт тоді, коли починають взаємодіяти сили, що є їх носіями.

3. Конфлікт – усвідомлене явище, обдумана дія. Тому конфлікт – властивість людських взаємостосунків, його не можна ототожнювати зі схожими відносинами у тварин. Конфлікт треба розуміти як усвідомлення на рівні окремої людини, соціальної групи або більш широкої спільності суперечності процесів взаємодії і відносин, відмінностей і несумісності інтересів, цінностей, цілей, тобто це осмислене протистояння.

4. Конфлікт – явище широко поширене, повсюдне, усюдисуще. Він виникає у всіх сферах суспільного життя і в різних формах міжособистісної взаємодії.

5. Конфлікт завжди протікає у формі протистояння, зіткнення, протиборства осіб або суспільних груп. У процесі його розгортання мають місце дії і контрдії, оскільки здійснення намірів учасників конфлікту неминуче пов’язано з втручанням в справи іншої сторони, нанесенням їй певного збитку, подоланням опору, створенням перешкод і т.д. Конфлікт – зовні виражена форма людської поведінки, дій на вербальному і невербальному рівні.

6. Конфлікт – прогнозоване явище, схильне до попередження і регулювання. Це обумовлено, по-перше, тим, що протистояння сторін є одночасно і ланкою, що їх зв’язує, їх поєднує загальне соціальне середовище, об’єктивні умови і суб'єктивні інтереси. По-друге, будь-який учасник конфліктного протистояння повинен аргументувати свою позицію, обґрунтовувати домагання, мобілізовувати сили, тобто викривати себе і вступати у взаємодію. Задача менеджера полягає не в тому, щоб неодмінно перешкодити виникненню конфліктної ситуації і переростанню її в конфлікт, а в тому, щоб контролювати цей процес, спрямовуючи його в бажане русло. Значення управління в даному випадку зводиться до того, щоб вчасно розпізнати істинні причини конфлікту, змінити ситуацію, добитися позитивного результату, мінімізувати негативні наслідки.

Отже, одержавши уявлення про деякі основні риси конфлікту, спробуємо дати йому конкретне визначення. Єдиного підходу тут немає. При будь-якому варіанті визначення важливо дотримати низки вимог, а саме:

• вказівка на суспільну природу і закономірний характер конфлікту як умови і процесу взаємодії суб’єкта соціальних зв’язків;

• фіксація уваги на зіткненні і протиборстві включених в конфлікт сторін;

• вказівка на можливий предмет конфлікту;

• виділення можливостей впливу на конфліктну поведінку, врегулювання конфлікту і управління ним.

Розглянемо декілька найбільш поширених визначень.

Соціальний конфлікт – це вид протистояння, при якому сторони прагнуть захопити територію або ресурси, загрожують опозиційним індивідам або групам, їх власності або культурі таким чином, що боротьба приймає форму атаки або оборони.

Конфлікт – це різні види протидії, протиборства осіб ігруп з приводу різних цілей, значущих для них, інтересів, цінностей, установок, а також усвідомлена практична діяльність з подолання цих суперечностей.

В найзагальнішому вигляді конфлікт – властивість стану людських взаємостосунків, викликаний нестачею тих або інших значущих ресурсів і виражений в гострій психологічній напрузі і діях протиборства.

Існує декілька явищ, близьких конфлікту за значенням, але не тотожніх з ним за змістом: суперечність, ворожість, суперництво, конкуренція, криза.

Суперечність – об’єктивний, не завжди усвідомлюваний і зовні виражений стан системи, при якому інтереси, цілі, цінності її елементів є розузгодженими. Суперечність завжди лежить в основі конфлікту. Але конфлікт, на відміну від суперечності, – зовнішня форма прояву суперечності, протиборча поведінка з приводу суперечності.

Конкуренція – це особливий тип протиборства, мета якого – отримання вигоди, прибутку або сприятливого доступу до дефіцитних матеріальних і духовних цінностей. В конкуренції чітко позначені і усвідомлюються суб’єктом мета, кінцевий результат. Конкуренція може супроводжуватися конфліктом, а може не супроводжуватися. Особливість конкуренції – у використанні тільки тих форм боротьби, які визнані як морально-правові в суспільстві або організації.

Суперництво – це боротьба за визнання особистих досягнень суспільством, групою, індивідами. Для нього характерна демонстрація взаємної переваги шляхом досягнення загальнозначущих престижних цілей. Суперництво може вилитися в конфлікт, а може протікати спокійно. Об’єктом суперництва бувають кращі соціальні або професійні позиції, нагороди, оцінка підлеглих, визнання колег або вищого керівництва.

Змагання – більш формалізований і мирний тип суперництва, при якому чітко визначені й записані форми і цілі суперництва.

Ворожість – це фіксована психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки. Ворожість не завжди виливається в конфлікт, також як і не в будь-якому конфлікті домінує ворожість.

Криза – це стан системи, при якому неможливе одночасне задоволення інтересів двох і більше груп, що прагнуть до різних цілей. Криза – це результат патологічних змін в змісті і формах життя населення, серйозних порушень механізму контролю в політиці, економіці, культурі, вибуху масової незадоволеності. Конфлікти часто передують кризі і супроводжують її, але не кожний конфлікт породжує кризу.

 

1. Структурна модель конфлікту. Межі конфлікту.

Структуру конфлікту складає сукупність наступних елементів:

· сторони конфлікту – це суб’єкти соціальної взаємодії, що знаходяться в стані конфлікту або ж явно чи неявно підтримують конфліктуючих;

· предмет конфлікту – це те, через що виникає конфлікт, тобто об’єктивно існуюча або уявна проблема, що служить причиною розбрату між
сторонами;

· об’єкт конфлікту – це конкретна матеріальна або духовна цінність, до володіння якою прагнуть всі сторони конфліктної взаємодії;

· образ конфліктної ситуації –це відображення предмету конфлікту в свідомості суб’єктів конфліктної взаємодії.

· мотиви конфлікту – це внутрішні спонукальні сили, що підштовхують суб’єктів соціальної взаємодії до конфлікту (мотиви виступають у вигляді потреб, інтересів, цілей, ідеалів, переконань).

· позиції конфліктуючих сторін – це те, про що вони заявляють один одному в ході конфлікту або в переговорному процесі.

Щоб точніше з’ясувати природу конфлікту, необхідно визначити його межі, зовнішні межі в просторі і в часі. Виділяють три аспекти визначення меж конфлікту: просторовий, часовий і внутрішньосистемний.

Просторові межі конфлікту визначаються територією, на якій відбувається конфлікт.

Часові межі –це тривалість конфлікту, його початок і кінець.

Початок конфлікту визначається об’єктивними (зовнішніми) актами поведінки, направленими проти іншого учасника конфлікту, при цьому останній повинен усвідомлювати ці акти як спрямовані проти нього і йому протидіючі. Проте, цьому не суперечить запропоноване деякими фахівцями виділення латентної стадії розвитку конфлікту, яка включає планування майбутніх операцій і підготовку до них.

Завершення конфлікту також не однозначне. Він може бути вичерпаний (примирення сторін), може припинитися виходом з конфлікту однієї із сторін або її знищенням, нарешті, можливе припинення розвитку конфлікту в результаті втручання третіх осіб. Отже, закінченням конфлікту потрібно вважати припинення дій всіх протиборчих сторін незалежно від причини, за якою вони припинилися.

Внутрішньосистемний аспект розвитку конфлікту і визначення його меж має на увазі, що всякий конфлікт відбувається в певній системі, будь-то сім’я, організація, держава, міжнародне співтовариство. Конфлікт між сторонами усередині системи може бути глибоким, обширним або приватним, обмеженим. Визначення внутрішньосистемних меж конфлікту тісно пов’язано з чітким виділенням конфліктуючих сторін зі всього кола його учасників, оскільки, окрім безпосередньо конфліктуючих сторін, можуть бути і такі фігури, як підбурювачі, посібники, організатори конфлікту, а також третейські судді, радники, прихильники і супротивники тих або інших осіб, що беруть участь в конфлікті. Всі ці особи або організації – елементи системи. Межі конфлікту в системі, таким чином, залежать від того, наскільки широким є коло залучених в нього учасників.

1. Функції конфліктів.

Важливим є питання про місце і роль конфліктів в життєдіяльності окремої людини, соціальної групи, організації і суспільства в цілому. Функція конфлікту виражає, з одного боку, його соціальне призначення, і тоді беруть до уваги наслідки конфлікту, а з іншою, – залежність, яка виникає між ним і іншими компонентами суспільного життя, тобто розглядають спрямованість відносин конфліктуючих суб’єктів соціальних зв’язків. Ясно, що конфлікт є способом виявлення і вирішення протиріч. Проте краще, якщо об’єктивно існуюча суперечність не доводиться до конфлікту і усувається мирним шляхом. Тому про корисність конфлікту можна говорити лише в конкретних випадках і притому достатньо умовно. Таким чином, вирішення протиріч – об’єктивна функція конфлікту, проте це не значить, що вона співпадає з метою учасників, тому функції конфліктів з позицій його учасників є більш різноманітними.

Функція конфлікту виражає, з одного боку, його соціальне призначення, і тоді беруть до уваги наслідки конфлікту, а з іншою, — залежність, яка виникає між ним і іншими компонентами суспільного життя, тобто розглядають спрямованість відносин конфліктуючих суб’єктів соціальних зв’язків.

Дослідження в області функціональних наслідків конфлікту вперше були проведені Л. Козером і Р. Дарендорфом. Вони узагальнили позитивні і негативні функції конфліктів (табл. 1).

Функціональні наслідки конфлікту (позитивні функції)

· Інноваційна функція. Конфлікти сприяють розвитку і зміні в організації, оскільки відкривають недоліки в організації, виявляють суперечності. Вони допомагають понизити опір змінам.

· Сигнальна функція. Конфлікт виявляє проблеми і суперечності системи, що розкриваються, а не йдуть углиб, де ще більше посилюються і руйнівно діють на організацію.

· Інтеграційна функція. Конфлікти сприяють становленню групової солідарності, що дозволяє викоренити причини внутрішнього роз’єднання і відновити єдність. Але необхідно відмітити, що подібну дію надають конфлікти, які зачіпають тільки такі цілі, цінності і інтереси, які не суперечать основам внутрішньогрупових відносин. В тенденції такі конфлікти сприяють зміні внутрішньогрупових норм і відносин у відповідності до нагальних потреб окремих індивідів або підгруп. Конфлікт об’єднує колектив організації в боротьбі із зовнішніми труднощами. Унаслідок конфлікту сторони будуть більше налаштовані на співпрацю, а не на антагонізм в майбутніх ситуаціях, можливо, здатних викликати конфліктом.

· Диференціююча функція. Конфлікт структурує організацію, ділить соціальне ціле на взаємозалежні елементи. Конфлікт робить внесок в структуризацію організації, визначаючи положення різних підгруп усередині системи, їх функції і розподіляючи позиції влади між ними.

· Функція зниження напруженості. Конфліктна взаємодія, як правило, супроводжується бурхливими реакціями, які знімають в учасників емоційне напруження, призводять до зниження інтенсивності негативних переживань.

· Нормативна функція. Конфлікт викликає вдосконалення нормативної бази, появу нових правил і процедур, а також створення нових соціальних інститутів.

· Діагностична функція. Конфлікт допомагає виявити управлінські проблеми в організації, з’ясувати можливості опонентів, вірогідність відповідних дій іншої сторони в майбутніх конфліктах.

· Профілактична функція. Конфлікти можуть також зменшити можливості групового мислення і синдрому покірності, коли підлеглі не виказують ідеї, які, як вони вважають, суперечать ідеям керівників. Це може поліпшити якість процесу ухвалення рішень, оскільки додаткові ідеї і «діагноз» ситуації ведуть до кращого її розуміння; симптоми відділяються від причин і розробляються додаткові альтернативи і критерії їх оцінки. Через конфлікт члени групи можуть пропрацювати можливі проблеми у виконанні ще до того, як рішення починає виконуватися.

 

Дисфункціональні наслідки конфліктів (негативні функції)

Якщо не знайти ефективного способу управління конфліктом, можуть утворитися наступні дисфункціональні наслідки, тобто умови, що заважають досягненню цілей.

· Підвищення емоційної і психологічної напруженості в колективі.

· Незадоволеність, поганий стан духу і, як результат, зростання плинності кадрів і зниження продуктивності.

· Менший ступінь співпраці в майбутньому.

· Перешкода здійсненню змін і впровадженню нового.

· Висока відданість своїй групі і більше непродуктивної конкуренції з іншими групами організації.

· Уявлення про іншу сторону як про «ворога», уявлення про свої цілі як позитивні, а про цілі іншої сторони – як негативні.

· Згортання взаємодії і спілкування між конфліктуючими сторонами. Збільшення ступеня ворожості між конфліктуючими сторонами, зменшення взаємодії і спілкування.

· Конфлікт часто настільки змінює пріоритети, що ставить під загрозу істинні інтереси сторін.

1. Класифікація конфліктів.

Відомо, що проблема типології виникає у всіх науках, що мають справу з безліччю різнорідних об’єктів. Складність цієї проблеми обумовлена, з одного боку, практичною неможливістю проведення «чистих» експериментів, а з іншої – труднощами методологічного характеру.

У зв’язку з різноманітністю критеріїв типології конфліктів відбулася відмова від пошуку єдиної типології як повного і однозначного відображення будь-якого конфлікту, що припускає визнання безлічі типологій.

У практиці роботи сучасних організацій постійно виникає необхідність вибору різноманітних методів впливу на конфлікти і управління ними. Для ефективності важливо співвідносити обирані методи з типом конфлікту, а для цього необхідно вчасно визначити, до якого типу він відноситься. Використовуючи ситуативний підхід, організація має нагоду економити ресурси, підвищувати оперативність прийняття управлінських рішень, що позитивно позначиться на ефективності її діяльності.

Отже, тип конфлікту – це варіант конфліктної взаємодії, який виділяється за певною ознакою.

Залежно від кількості учасників конфлікти поділяють на внутрішньоособистісні, міжособистісні, групові, конфлікти між особистістю і групою.

Внутрішньоособистісні конфлікти являють собою зіткнення всередині особистості рівносильних, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів. Особливістю даного виду конфлікту є вибір між бажаннями i можливостями, між необхідністю виконувати i дотриманням необхідних вимог. Прикладами є конфлікти «плюс – плюс», «плюс – мінус», «мінус – мінус».

Конфлікти «плюс – плюс» передбачають вибір одного з двох сприятливих варіантів, наприклад: куди поїхати відпочивати або що придбати (автомобіль якої марки)? При цьому, хоч вибір здійснюється з бажаних альтернатив, конфлікт може супроводжуватися стресовими ситуаціями, оскільки сам вибір часто буває складним i болісним.

Конфлікти «плюс – мінус» – це конфлікти, в яких приймається рішення, коли кожний з варіантів містить i позитивні, i негативні наслідки, а вибрати потрібно один з урахуванням вирішення загального завдання. Наприклад, звільнення підлеглого є альтернативою для керівника: а) позитивний аспект – звільнення неугодного працівника; б) негативний аспект – необхідність знайти нового співробітника. У даному випадку приходиться прораховувати ряд варіантів, необхідні емоційні i матеріальні витрати для реалізації поставленого завдання.

Конфлікти «мінус – мінус» – це конфлікти, при яких в однієї особистості виникає необхідність приймати рішення, всі варіанти якого мають негативні наслідки. Наприклад, на вакантну посаду претендують дві кандидатури, які не повністю відповідають кваліфікаційним вимогам. Керівник має зробити вибір, оскільки в даній ситуації він обмежений у часі.

Різновидом внутрішньоособистісних конфліктів є рольові конфлікти, коли до однієї людини висуваються суперечливі вимоги щодо того, яким має бути результат її роботи. При цьому виникає необхідність одночасно виконати декілька особистих ролей (функцій).