Гештальт-підхід в психології особистості: теорія поля Курта Левіна

Основні поняття: поле, драйв, квазіпотреби, психологічна реальність; життєвий простір, регіони та межі, локомоції, часова перспектива, валентність.

 

1. Основні положення гештальт-підходу

2. Теорія поля в концепції К. Левіна

3. Структура особистості як складової життєвого простору

4. Динаміка та розвиток особистості

 

1. Основні положення гештальт-терапії. Засновниками гештальт-психології були Макс Вертгеймер, Курт Коффка, Вольфган Келлер та ін. Ключовим для даного напрямку є поняття «гештальт». Хоча не існує точного англійського еквівалента німецького сло­ва Gestalt, загальний смисл його такий: «паттерн або кон­фігурація, тобто, певна організація частин, яка утворює дещо цілісне». В основі гештальт-терапії, запропонованої Фрицом Перлзом(1893–1970) в його книзі «Его, голод та агресія» (1947) відображено особливий підхід у дослідженні особистості. Розбіжності гештальт-підходу з ідеями З. Фрейда стосуються, переважно, методів психотерапевтичного лікування, а не теорії психоаналізу.

Основні положення гештальт-підходу такі.

1. Головний принцип гештальт-підходу полягає в тому, що аналіз частин ніколи не зможе дати розуміння цілого, о­скільки ціле складається із частин, доповненихїхвзаємодією та взаємозалежністю. Світ, з яким зустрічається людина, не можна відокремити від її особистого досвіду.

2. Організм розглядається як єдине ціле. Згідно з Ф. Перлзом, розділення психіки і соматики ( души і тіла ), яке роблять деякі напрямки психології, є досить умовне і, більш того, хибне. Він твердо вірив у мудрість ор­ганізмуі розглядає здорову, зрілу людину як індивіда, який сам себе підтримує та регулює. Ф. Перлз розглядає організм як цілісність. Наше тіло є прямим відображенням того, що ми є, тому спостерігаючи наші найбільш виразні фізичні дії – позу, дихання, рухи – ми можемо дізнатися надзвичайно багато про особистість.

3. Акцент на «тут і тепер». Гештальт-підхід не досліджує минуле в пошуках спогадів про травми, а лише просить пацієнта зосередитись на усвідомленні своїх теперішніх переживань. Уламки та фрагменти минулих невирішених конфліктів кінець кінцем виявляються у вигляді складових теперішніх переживань. Коли ці незавершені си­туації з’являються, пацієнт знову їх переживає. Тривога – це розрив у напрузі між «зараз» і «потім». Нездатність витримати дану напругу примушує лю­дей заповнювати цей розрив плануванням, повторенням та спробами убезпечити майбутнє. Ці дії перешкоджають відкритості назустріч майбутньому, для якої необхідні розвиток та спонтанність.

4.Перевага «як» перед «чому». Природний підсумок орієнтації на «тут і тепер» – це наголос на розумінні свого досвіду через його змальовування. Людина, яка розуміє як це з нею відбувається, має можливість краще зрозуміти себе. Зосередження на пошуку причин поведінки може відволікати людину від спостереження за самою дією. Тим самим справжнє емоційне усвідомлення блокується в інтересах пошуку пояснень.

5.Центральна роль усвідомлення. Процес психологічного зростання – це, в термінології гештальта, процес роз­ширення меж самосвідомості, а головний фактор, який перешкоджає психологічному зростанню, – це втеча від усвідомлення (дерефлексія).

2. Теорія поля в концепції К. Левіна. Курт Левін (1890–1947) –німецький, а потім американський психолог, чиї ідеї суттєво вплинули на американську соціальну психологію та інші школи і напрямки психології. Найбільш відомі роботи К. Левіна «Намір, воля та потреба» (1926), «Закон та експеримент у психології» (1927), «Перехід від аристотелівського способу мислення до галилеєвського в психології та біології»(1931), «Динамічна теорія особистості» (1935), «Принципи топологічної психології» (1936).

Для К. Левіна теорія поля – це система уявлень, які відображають психологічну реальність. Поле визначається К. Левіним як «тотальність існуючих психологічних фактів, які мисляться, як взаємозалежні» (К. Левін,1926). Поле – це сукупність об’єктів (предметів, явищ, людей), якімають певну валентність, цінність для людини.

Валентність – концептуальна властивість психологічного поля. Людина, писав К. Левін, живе й розвивається у «психологічному полі» оточуючих її предметів. Кожний предмет має для людини свою валентність – свого роду енергетичний заряд, що викликає у людини специфічну напругу, яка потребує розрядки. Отже, поле – це психологічний феномен (а не фізичний чи фізіологічний).

К. Левін розрізняє три основні стани потреб: голод, насичення і перенасичення. Ці стани відповідають позитивній, нейтральній та негативній валентності регіонів. Валентність координована з потребою. Потреби надають середовищу цінність, перетворюючи його у мережу позитивних і негативних регіонів.

Потреби виступають рушійною силою людської поведінки (К. Левін, 1935). Потреба може бути фізіологічним станом (голод, спрага, сексуальне бажання), вона може відображати будь-яке бажання (роботи, заміжжя), або ж намір зробити щось (завершити завдання або продовжити розпочате). Потреба – мотив, бажання, драйв або спонука – динамічний стан, який виникає у людини при здійснені будь-якого наміру, дії.

Сам факт здійснення наміру, як такого, свідчить про наявність потреби даного моменту – квазіпотреби. Квазіпотреба – певна напружена система, яка виникає в певній ситуації, забезпечує діяльність людини та прагне до розрядки (задоволення).

Поведінка людини поділяється К. Левіним на вольову та польову. Вольова – викликається внутрішніми потребами й мотивами, а польова – впливом зовнішніх об’єктів.

Динамічний стан напруження є вирішальним, а головне – детермінуючим фактором психічної діяльності людини. Отже, поняття гештальт-психології – «тут і тепер», було застосовано К. Левіним у теорії мотивації.

 

3. Структура особистості як складової життєвого простору. К. Левін вважає, що математичні репрезентації потребують точних формулювань, тоді як вербальні визначення досить неточні.

Відмежування людини від решти світу знаходить відображення в образі замкнутої фігури – кола. Межі кола визначають кордони цілісності, відомої як людина. Все, що знаходиться всередині кола, позначається Р (persona), все, що поза кордонами кола, позначається, як не-Р (Рис.2).

 

Непсихологічний світ

Р

Е

L

Е = не-Р –Психологічне середовище

Р – Особистість

(Р + Е = Життєвий простір, L)

Рис. 2. Життєвий простір особистості

Таке уявлення репрезентує істотні аспекти особистості:

1) відокремлення від решти світу за допомогою суцільного кордону – диференціація;

2) включеність у більший простір – як відношення «частина-ціле».

Особистість (Р) показана як частина життєвого світу, частиною якого є психологічне середовище (Е). Простір поза еліпсом – це фізичний світ, який не обмежений лише фізичними явищами. Сюди входять і соціальні явища. Весь простір всередині еліпса, включаючи круг – життєвий простір (L).

Життєвий простір (L) – це вся психологічна реальність. Вона містить тотальність можливих подій, здатних вплинути на поведінку індивіда. Вона включає все, що потрібно знати для розуміння поведінки індивіда в даному психологічному середовищі в даний час.

Поведінка (В) є функцією життєвого простору В = f (L). Завдання динамічної психології, на думку К. Левіна, однозначно вивести поведінку індивіда із тотальності психологічних подій, які відбуваються у його життєвому просторі в даний момент. Для психолога найважливішим є зрозуміння конкретної, в даний момент існуючої психологічної ситуації в термінах теорії поля.

Людина (особистість) – диференційований регіон у життєвому просторі. Структура особистості, за К. Левіним, не гомогенна (це не просто порожнє коло в життєвому просторі), вона поділяється на окремі, хоч і взаємоповязані та взаємозалежні частини (регіони).

Внутрішній регіон розділений на зони: а) периферійні, що межують із перцептуально-моторним регіоном; б) центральні, що знаходяться в центрі (Рис.3).

 

РМм

М-Р

І-Р

М-Р

 

 

Рис. 3 Структура особистості

зовнішня частина - перцептуально-моторний регіон (Р-М),

внутрішній (I-P) (inner-personal), повністю оточений перцептуально-моторним простором, не має прямих контактів з кордоном, що відокремлює людину від психологічного середовища.

 

Зовнішнє середовище також диференційоване на регіони, а це означає, що не всі події однаковою мірою впливають на людину. Зв’язок між регіонами здійснюється шляхом комунікації фактів одного регіона з фактами іншого.

Факт може бути емпіричним, феноменальним, гіпотетичним та динамічним – все, що сприймається людиною, відноситься до фактів. Факти психологічного середовища (Е) називаються валентності. Наприклад, якщо середовище містить два факти – «робота» та «гра», тоді середовище (Е) поділяється на простір гри та простір роботи. Факти внутрішньоперсонального регіона (Р) називаються потребами.

Про зв’язки людини із середовищем йдеться тоді, коли факти середовища (валентності) змінюють (модифікують, переміщують, інтенсифікують, мінімізують) факти всередині людини. Тобто, середовище може змінювати людину та навпаки. Податливість фактів регіону, з точки зору К. Левіна, – просторовий «двійник» впливу.

Розуміння особистості передбачає уявлення про взаємовплив (податливість) регіонів у термінах:

Ø «близкість-віддаленість» регіонів один від одного;

Ø «міцність-слабкість» меж регіонів;

Ø «плинність-ригідність» середовища регіону.

За допомогою цих характеристик регіонів можна уявити більшу частину можливих взаємозв’язків у життєвому просторі.

Структурно-динамічні характеристики взаємодії регіонів не фіксовані й не статичні. Навіть число регіонів може кожного моменту змінюватися.

Відповідно просторові репрезентації безперервно втрачають актуальність, оскільки змінюється психологічна реальність.

Кількість регіонів у життєвому просторі особистості визначається:

а) кількістю окремих психологічних фактів, існуючих у даний момент часу в психологічному середовищі. Новий регіон диференціюється в життєвому просторі тоді, коли виникає новий факт; регіон зникає тоді, коли факт зникає;

б) кількістю персональних фактів. Наприклад, якщо існує єдиний факт відчуття голоду, тоді внутрішньоособистісна сфера буде складатися з одного регіона; але якщо, крім відчуття голоду, є потреба завершити роботу, тоді внутрішньоособистісний регіон буде поділений на два. Кожна потреба займає окрему клітинку у внутрішньоособистісному регіоні, кожна валентність займає окрему клітинку в психологічному середовищі.

Розуміння конкретної психологічної ситуації передбачає знання місця (регіона), в якому знаходиться людина в своєму психологічному просторі. Фізично людина може знаходитись у класній кімнаті, але психологічно – «витати в хмарах». Такі переходи з одного регіону в інший, що тісно пов’язані між собою (взаємовпливають один на одного), К. Левін назвав локомоції.

Локомоція в психологічному середовищі не означає, що людина здійснює фізичний, просторовий рух. Більшість локомоцій, які мають психологічний інтерес, містить дуже мало фізичних рухів. Є соціальні локомоції (вступ до клубу), професійно-ділові локомоції (вирішення проблеми). Локомоції можуть бути актуальні чи уявні; у минуле чи майбутнє – ставлення, почуття, думки про минуле та майбутнє можуть мати істотний вплив на поведінку. «Зв’язані з майбутнім надії можуть бути важливіші, ніж труднощі теперішнього» (К. Левін, 1936).

Здійснюючи локомоцію, людина прокладає шлях через середовище. Напрямок шляху та регіони, які вона перетинає, частково визначається силою кордонів та плинністю регіонів, частково – динамічними факторами. Вплив регіонів середовища один на одного виявляється у легкості переміщення людини з одного в інший.

Вплив регіонів особистості один на одного названо К.Левіним комунікаціями. Про локомоції та комунікації говорять, як про події, оскільки вони – наслідок взаємодії фактів. Події репрезентують взаємодію між двома та більше регіонами.

Локомоції та комунікації – не єдині події, які можуть відбуватися в результаті взаємодії одного факту (регіону) з іншими. Можуть бути й інші наслідки. Кількість регіонів може зменшуватись або зростати в залежності від того, додаються нові факти до життєвого простору чи виводяться з нього старі. Може змінюватись місце розташування регіонів. Можуть виникати зміни самих кордонів. Можливі зміни властивостей поверхні регіонів. Усі ці зміни носять назву переструктурування життєвого простору:

Щоб уявити динамічні поняття – такі, як напрямок, відстань, сила – К. Левін винайшов новий вид простору – годологічний простір. Годологія – це наука про шляхи (локомоції).

Локомоція виникає, коли на людину діє достатня сила. Сила існує в психологічному середовищі, напруга – властивість внутрішньої системи. Концептуальні властивості сили – напрямок, величина і точка прикладення. Ці три властивості математично представлені вектором.

Напруга – стан людини, або точніше – стан одного внутрішньоособистісного регіону відносно решти внутрішньоособистісних регіонів. Основні концептуальні властивості напруги:

1) напруга в певній системіпрагне до вирівнювання з напругою в оточуючих системах шляхом мислення, запам’ятовування, відчуття, сприйняття, здійснення дій;

2) напруга здійснює тиск на кордони системи. Якщо кордони міцні, дифузія напруги із системи до прикордонних до неї регіонів буде зупинена, але якщо кордони слабкі, напруга потече з даної системи в інші. Динамічна комунікація між системами мінлива. Динамічно – кордон – це район опору або бар’єр, що виступає як стримувальна сила.

Динамічне структурування психологічного середовища може здійснюватись чотирма різними способами:

1) цінність регіона може змінюватися кількісно або якісно (від позитивного до негативного), можуть з’являтися нові валентності, можуть зникати старі;

2) вектори можуть змінюватися за силою, напрямком;

3) кордони можуть становитися міцнішими чи слабшими, з’являтися чи зникати;

4) можуть змінюватися властивості регіону, плинність чи ригідність.

Отже, особистість в теорії К. Левіна – складна енергетична система. Психічна енергія вивільняється, коли психічна система (людина) намагається повернути рівновагу після того, як опинилася в стані нерівноваги. Повернення стану рівноваги (зменшення напруги) відбувається шляхом переструктурування психологічного середовища в результаті локомоцій чи когнітивних процесів.

 

4.Динаміка та розвиток особистості. Не заперечуючи вплив фактів спадковості та дозрівання в розвитку та становлення особистості, К. Левін робить основний акцент на психологічних феноменах особистісної самоактуалізації у термінах теорії поля.

Розвиток – функція людини та психологічного середовища. Життєвий простір у процесі розвитку зазнає таких змін.

Ø Зростає диференціація життєвого простору, що розуміється як зростання кількості частин цілого.

Ø Збільшується диференціація людини та психологічного середовища зростає кількість кордонів. Загалом кордони регіонів життєвого простору дитини слабші, ніж у дорослого, тому дитина більшою мірою зазнає впливу середовища.

Ø Зростає організаційний взаємозв’язок регіонів внутрішньо особистісного досвіду («інтеграція»). По мірі зростання дитини вплив сусідніх напружених систем втрачає ознаки взаємності та реципрокності й набувають рис взаємопідпорядкованості.

Розвиток особистості,для К. Левіна, – безперервний процес, в якому дуже важко розпізнати дискретні стадії. Важливі зміни в розвитку відбуваються біля трьохрічного віку, за цим йде період відносної стабільності до підліткового віку, як періоду динамічної реорганізації, та знаходить кульмінацію в стабільності дорослості.

 

Питання для обговорення та закріплення матеріалу

1. У чому полягають основні ідеї гештальт-підходу?

2. У чому полягає психологічний феномен поля в концепції К. Левіна?

3. Що таке квазіпотреби? Як вони пов’язані з істинними потребами людини?

4. Що таке психологічний факт у концепції К. Левіна?

5. Прокоментуйте твердження К. Левіна про те, що поведінка є функцією життєвого простору.

6. Яким чином оточуюче середовище впливає на людину з позиції К. Левіна?

7. Які зміни психологічного простору К. Левін пов’язує з розвитком особистості?

Рекомендована література:

Анциферова Л.И. Теория личности в работах Курта Левина // Вопросы психологии. – 1960. – №6.

Большой психологический словарь / Под ред. Б.Г. Мещерякова, В.П. Зинченко. – СПб.: Прайм-Еврознак; М.: Олма-Пресс, 2004. – 666 с.

Левин К. Теория поля в социальных науках. – СПб.: Речь, 2000. – 368 с.

Левин К. Разрешение социальных конфликтов. – СПб.: Речь, 2000. – 408 с. Левин К. Динамическая психология: избранные труды. – М.: Смысл, 2001. – 568 с.

Зейгарник Б.В. Теория личности К. Левина. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981. –С.18–51.

Психология личности. Тексты // Под ред. Ю.Б.Гиппенрейтер, А.А.Пузырея. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 97-105.

Перлз Ф.С. Внутри и вне помойного ведра / Практикум по гештальттерапии. – М.: Изд.центр «Академия», 1997. – 448 с.

Степанов С. Психология в лицах. – М.: Эксмо, 2001. – С. 363-371.

Фрейджер Р., Фейдимен Дж. Личность. Теории, упражнения, эксперименты.– СПб.: Прайм-Еврознак, 2004. – С. 503-523.

Шульц Д. П., Шульц С. Э. История современной психологии / Пер. с англ. – СПб.: Евразия, 1998. – 528 с.

Яценко Т.С. Психологічні основи групової психокорекції. – К.: Либідь,1996. – 264 с.

Тема 10